Сценарій усного журналу Борис Грінченко з нами назавжди

Сценарій усного журналу
Борис Грінченко з нами назавжди
Ведучий 1: Серед невтомних діячів української культури Його ім'я горить ясною зорею. Доля відміряла йому короткий шевченківський вік — 47 років. У його житті і творчості, у тій напруженій роботі на ниві рідної культури могли бути помилки, але жодного кроку, не освяченого любов'ю до рідного народу, не було.
Тож йому доводилося бути водночас і збирачем народної творчості, і видавцем народно-просвітницьких книжок, письменником, педагогом, літературознавцем і фольклористом, мовознавцем і бібліографом, етнографом та істориком.
Ведуча 2: Не випадково Іван Франко зазначав, що Він “засипає мало що не всі видання своїми писаннями, працює без віддиху а у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української, також гарячу любов до України” .
Неначе і світ такий гарний здається,
І сонечко з неба блищить.
І пісня дівочая голосно ллється,
І весело лист шепотить.
І дивиться всюди усе так звабливо.
Що тільки б, здається, радів.
Та на світі весело так і щасливо
Без думки та гадки б ти жив…
Та здумаєш ти, що ті співи дівочі
Не співи – ридання сумні,
Що гаснуть од сліз тії карії очі,
Ізмалку веселі й ясні;
Згадаєш про тих, що у лютій недолі,
Не знаючи щастя, живуть,
Що діти їх бігають босі і голі
І хліба, голоднії, ждуть, -
І серце заниє, і сам я не знаю,
Як співи-ридання летять…
Коли ж то ми будемо в нашому краю
Про щастя і долю співать?
Ведучий 1: Б. Грінченко… Діяльність цієї особистості була покладена на вівтар відродження України та просвіти її народу. Його справедливо вважали “голосом совісти українства”, який вирізнявся “серед другого пошевченківського покоління болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди та невичерпною працьовитістю”.
Ведучий 2: «Він більше працював, ніж жив». Саме так охарактеризувати прозаїка у відомого поета Микити Чернявського були всі підстави. Адже за свої 47 років життя поет проявив себе ще й як талановитий педагог, громадський діяч, перекладач, редактор-видавець, бібліограф, популяризатор дитячої літератури та української історії. А сам Борис Грінченко своє життєве кредо висловив по-іншому: "Ми - воли в ярмі. Але й воли зорють ріллю, прийде сівач, рясно засіє, і запишніють сходи".
Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає спів по луках і гаях –
Мов устають нові могутні сили
В людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,
І в грудях знов устали поривання,
І встала знов надія молода.
О, весно, йди! Всі ждуть тебе, кохана:
І небо жде, і жде весна приспана,
І ліс, і степ, і скована вода.
Вона співа – і серця поривання
У згуки ті вона перелива.
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.
ведуча 1: Він народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки (тепер Харківський район Харківської області) у збіднілій дворянській родині, і з юних літ вирізнявся активною життєвою позицією. Під час навчання у Харківському реальному училищі 16-річного юнака було заарештовано за поширення народницьких ідей. Після двомісячного ув'язнення, незважаючи на заборону навчатись у вищих навчальних закладах, він підготувався до екстернату в Харківському університеті і 1881 року успішно склав іспити на звання народного вчителя.
Ведучий 2: Після цього Борис Дмитрович понад 10 років учителював у різних селах Харківщини, Катеринославщини та Луганщини (зокрема, у приватній школі Христини Алчевської у селі Олексіївка поблизу Алчевська). Головним завданням народного вчителя вважав не тільки навчати дітей, а й "нести світло в темні хати", пробуджувати в людях бажання соціальних і побутових змін, дбати про цілісність і єдність українства.
Ведуча 1: Борис Дмитрович в позанавчальний час знайомив дітей з українською граматикою та літературою, влаштовував колективне читання українських книжок. Оскільки книжок бракувало, педагог зайнявся "видавництвом" рукописних перекладів українських творів. У його хаті була спеціальна комірчина, де й зберігалися рукописні книжки та журнали. Ця, можна сказати, підпільна бібліотека користувалася у сільських дітей великою популярністю.
Ведучий 2: У результаті, як згадувала дружина педагога Марія Грінченко, учні знали, що " хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, вивчившися школярі в їй, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх твори, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину напевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою".
Ведучий 1 : Дбаючи про майбутнє селянських дітей, педагог порушив питання про створення широкої мережі добре організованих сільськогосподарських шкіл для випускників початкової школи, що, на його думку, сприяло б підвищенню культури праці, а, отже, і життєвого рівня селян.
Ведучий 2: Чільне місце в діяльності народного вчителя займало вдосконалення навчального процесу, підготовка нових посібників. У 1888 році, коли "не вільно було друкувати ніяких українських книжок до науки дітям чи дорослим", він склав буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання". Письменник згадував: "Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука".
Ведуча 1: Але вперше надруковано цей підручник було лише у 1907 році в Києві після офіційного визнання царським урядом "малороссийского наречия". Прагнучи пробудити у дітей творче мислення, вчитель випускав разом зі своїми вихованцями рукописний ілюстрований журнал "Думка", в якому школярі могли прочитати мудрі вислови, загадки, казки, народні пісні, оповідання.
Ведучий 2: У 1901 році члени редакційної колегії журналу "Киевская старина" запропонували йому доопрацювати матеріали для словника української мови. Ці матеріали почав збирати ще в середині XIХ ст. Пантелеймон Куліш, а в їх поповненні брали участь багато відомих діячів української культури і науки.
Ведуча 1: Щоб взятися за цю справу, родина Грінченків у 1902 році переїхала до Києва. Поринувши у цю роботу, Борис Дмитрович не лише впорядкував та відредагував переданий йому лексичний матеріал, але доповнив його на 19 тисяч слів. ''Словарь української мови" вийшов у світ 1907-1909-го у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття.
Ведуча 2: Під час перебування у Києві Борис Грінченко не тільки працював над словником, а й мав багато інших справ. Багато уваги він приділяв організації української преси - редагував першу українську щоденну газету "Громадська думка" (згодом "Рада"), а пізніше і журнал "Нова громада". 1906 року став керiвником київського товариства "Просвiта".. Як писав Іван Франко, Грінченко належав до "неспокійних, вихроватих" натур, котрі "кидаються на всі боки, заповняють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлене не до ладу, будують нове, шукають способів підняти до роботи більше рук.
Ведуча 1: Саме та праця, яка дозволяє назвати його видатним і навіть унікальним ученим, і є  "Словарь української мови" (К., 1907-1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку нашого століття (загальний обсяг слів - 68 тисяч). Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В.І.Даля для російської. Словник Лінде для польської.
Ведучий 2: Славнозвісний чотирьохтомний тлумачний «Словарь української мови» - титаніча праця, виконати яку зміг би хіба що колектив Академії наук, а він упорядкував його з дружиною за кілька років. Вже тільки за цю працю Борис Грінченко міг би залишитися навічно у вдячній пам'яті нащадків. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови з відповідним українським ілюстративним матеріалом з найрізноманітніших джерел - фольклорних та етнографічних збірок. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук - удостоєний другої премії М. І. Костомарова.
Ведучий 1. Борису Дмитровичу належить 77 байок, які вийшли друком уже по смерті автора, у 1911 році.
Ось деякі з них:
СОРОКА
Покинувши ліси свої,
Сорока в город полетіла.
Там по садках тинялася без діла,
Довгенько по гаях не бачено її…
Всі думали: пропала Білобока, -
Аж ось – сусіль! – вернулася Сорока!
Вернулася і зараз крик такий
Вона зняла, що ліс озвавсь луною:
«Сюди! Сюди! Злітайтеся мерщій!
Послухайте! До вас я з новиною!»
От стрепенувся ліс, летять пташки,
Летять великі птиці,
Орли і Соколи, зозулі і Шпаки,
Тихенькі Солов`ї і гомінкі Синиці.
Злетілися, посіли на гіллі –
А що то скаже їм та городянська штука?
«Послухайте мене, великі і малі! –
Озвалася вона, - є в мене вам наука.
Ну, де ви живете? Що знаєте, дурні?
Самі все лісові пісні
Співаєте, як і співали!
Покиньте їх! Не ті часи настали:
Тепер путящий спів
Не тут, серед гаїв, -
Ні, тут дурні патяки, -
А в городі - отам співаки!..
Отам пісні… Навчилась їх і я…
Вже годі слухать Солов`я,
Послухайте мене, - співання ж бо яке!..
Скреке!.. Скреке!.. Скреке!..
Вона ще довго скреготіла,
А далі Шпак на те загомонів:
«Та ну бо вже! Не буде діла!
Ми цей од тебе чули спів,
А іншого, як ти не вміла,
То й город не навчив.
Була ти й будеш скреготуха, -
Чого ж ти нам дратуєш уха Та бешкет робиш на ввесь гай?
Хай кожен так собі співає,
Як хто зуміє і здолає, -
Усяким співам волю дай,
То й буде в нас співучий край!..»
ЖАБИ
Рід жаб`ячий надумався прохати
У Перуна собі в болото короля, -
Перун послав їм Журавля.
Почав король королювати, -
Струснулися річки, озера, болота:
Підданців той король живцем глита –
Не можна їм з болота й визирати:
Жалю король не зна.
Безщасні знов до Перуна:
«Помилуй, Господи! Не дай нас у наругу!
Візьми цього катюгу,
Дай іншого.!..» - І він їм дав Ужа,
Товстючого, із доброго гужа.
От, думають, добро придбали!
Тепер так буде рай!
«Гляди ж нас не глитай!»-
Підданці забажали.
«Чому? – сказав король, - самі ж мене прохали!» -
«Який там враг Ужа просив!..
Хіба король на те, щоб він нас їв?»
«А коли так, то буду вас за те глитати,
Що не хотіли ви мене прохати».
--------------------------
Чи Журавель, чи Вуж – біда одна:
Було б не турбувати й спершу Перуна.
СВИНЯ ТА ЛЕВИЦЯ
Зустрілася з Левицею Свиня Та й ну пащекувати:
«Дивуюсь я тобі: ти мало не з Коня,
А непутяща мати!
Он глянь на їх, он подивись!..
Як любо всі в калюжі простяглись.
Мабуть, їх буде там з десяток,
Перистеньких, рябеньких Поросяток, -
І всі ж ото мої!
Аж дух і серце веселиться!..
А ти… ну, скільки у твоїй сім`ї?»
«Одно, - їй зикнула Левиця.
І затрусився ліс, почувши дужий рев, -
Але одно се – Лев!»
Ведучий 1: Б.Грінченко був людиною всебічного обдарування, наділеною феноменом фантастичної працьовитості... Поет, прозаїк, драматург, лексикограф, етнограф-фольклорист, мовознавець, педагог, автор підручників «Українська граматка» та «Читанка» для молодших школярів, за якими навчалися діти в Україні на початку XX століття. Перекладач, журналіст, редактор газети «Громадська думка» і журналу «Нова громада», голова київської «Просвіти», засновник першої публічної бібліотеки в Києві — всюди Борис Грінченко залишив глибокий слід.