Дослідницька робота Український мандрований філософ Григорій Сковорода

Комунальний заклад освіти
«Середня загальноосвітня школа № 35»
Дніпропетровської міської ради

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА
Художня та філософська спадщина Григорія Сковороди. Афоризми
Науковий керівник
Антонова Євгенія Миколаївна
учитель української мови
та літератури
м.Дніпро
2016-2017 н.р.
ПЛАН
1. Життя і творчість Сковороди
2. Погляди Сковороди-мислителя
3. Мотиви лірики Григорія Сковороди
4. Афоризми Григорія Сковороди
5. Висновок

1. Життя і творчість Сковороди
Народився Григорій Савич Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Батьки відзначалися побожністю, миролюбством, гостинністю, чесністю.
Зростаючи у середовищі мудрої праведності, їхній син з ранніх літ відзначався схильністю до зосередженості на своєму внутрішньому світі, твердістю духу, великим бажанням до науки і знань.
У 1738 році батьки віддають Григорія на навчання до Київської академії. Досить швидко він став виділятися успіхами серед своїх однолітків. У 1742 році його запрошують до придворної співацької капели в Петербург. Після двох років перебування у північній столиці він повертається продовжувати перерване навчання.
Людина виняткових здібностей і гострого розуму, Г.Сковорода здобув в академії глибокі знання з філософії, вітчизняної, античної, західноєвропейської літератур, досконало опанував кілька іноземних мов, серед яких були латинська, грецька, німецька.
У 1750 році трапляється нагода вирушити у тривалу поїздку за кордон, з якої Григорій Савич скористався. Він відвідує Австрію, Словаччину, Польщу, Німеччину, де знайомиться з життям тамтешніх народів, вивчає їхні звичаї і ближче знайомиться з культурою, передовими філософськими ідеями, літературними течіями. Безсумнівно, ця подорож справила надзвичайно важливе враження на формування поглядів майбутнього філософа.
Три роки тривала ця експедиція, повернувшись після якої в Україну, Г.Сковорода займається педагогічною діяльністю. Працює в Переяславському колегіумі, де запроваджує багато новаторських ідей, чим, звісно, викликав невдоволення багатьох. Саме за недотримання усталених методів викладання його звільняють від цієї діяльності.
Після цього Г.Сковорода тривалий час працює придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині. Він довго не погоджувався на таку службу, але, хитрощами заманений і заведений до панської садиби, змушений був усе-таки пристати на непривабливу пропозицію. Любов, привітна приязнь, якою відзначався колишній вельможа, більш за все впливали на Григорія Савича. Залишаючись при дворі, він був сповнений щиросердним бажанням стати корисним людям.
Ці роки відзначилися поглибленим зближенням з життям народу, його внутрішнім єством, і це допомагало йому у пізнанні як самого себе, так і навколишнього світу. Часто у вільні від основних обов’язків години він мандрував околицями села: гаї, діброви, поля були співрозмовниками або співучасниками його роздумів.
Усе більше і більше віддаляючись від суєтності, він з хвилюючим самозреченням наближався до найпривабливішого свого пристанища – любомудрості.
З 1759 по 1769 роки Г.Сковорода працює як викладач поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і неприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.
Понад чверть століття, «переповнюючись живим відчуттям істини», мандрує він містами і селами Лівобережної України, часто перебираючись і в сусідні губернії, даруючи народові знання й досвід духовного самопізнання.
З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень».
Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних. Досягнення ж їх означає спасіння й дарує щастя.
Так, у «трудах праведних», і скінчив свій життєвий шлях один з найгеніальніших філософів світу Григорій Савич Сковорода. Помер він 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці (нині – Сковородинівка) на Харківщині.
Перед смертю поет i філософ заповідав поховати себе на підвищенні біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Таким чином Г.Сковорода ще раз заявив про свою відданість духовному спасенному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Серед загальної атмосфери кволого духу української нації XVIII століття яскравим зблиском стало життя будителя нації, філософа і поета Григорія Савича Сковороди. Здається, з самісінького дна політичного занепаду, в час майже повної руїни колишньої величі з’явилася постать, що уособлювала найкращі якості нашого народу: незламність духу, волелюбство, мудрість, подвижництво.
Геній народу, втілений у постать мандрівного філософа-вчителя, пробуджував колективний розум і запалював його до прагнення й утвердження існування в дусі.
Вроджене відчуття і набуті знання досить швидко виробилися у Г.Сковороди у непохитне переконання, що животворящим началом людини є її дух. Самопізнання, заглиблення у свій внутрішній світ, уміння слухати себе, голос своєї совісті дозволяють правильніше й чіткіше осягнути покликання людини на цій землі, викристалізувати думки і почуття, аби навести духовний лад у своїй душі. Бо тільки в чистоті, несуєтності, благоговійності й мудрості можна почути істинний голос свого внутрішнього «я», голос духу.
Феномен постаті Григорія Савича Сковороди – у дивовижному гармонійному поєднанні краси тілесної й духовної. У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога. Окрім того, філософ постійно наголошує, що людина має невичерпний духовний потенціал, який лише необхідно спрямувати у потрібне русло, на справі Божі: пізнання і творчість.
У своїх філософських творах великий мислитель розмірковував над основами буття. Вроджена чутливість, схильність до роздумів, здібність до знань, любов до праці – все це сприяло формуванню особливого внутрішнього світу, наповненого істинною мудрістю, справжніми почуттями. Це й дозволило йому визначити чітку систему поглядів на щоденне земне існування.
Показником такої справжньої мудрості стало його переймання загальним станом духовності свого суспільства, йому було замало того, що він збагнув, відкрив для себе сенс і радість буття, йому боліло зубожене існування своєї нації.
Бажання допомогти, наставити на путь істинний своїх ближніх штовхало його в нові й нові мандрівки, аби нести просвітницьке, рятівне слово спасіння спраглим душам. «Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети... Як здоров’я має свою точку не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її та нашим блаженством.
Здоров’я тіла є не що інше, як мир тілесний, як мир сердечний є пожива на здоров’я душі, і як здоров’я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують думку, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно життя свого в звичайному колоску. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину...».
Одержимий ідеєю духовного відродження української нації, мудрець виношує у своїй ментальності образ справжнього громадянина своєї держави. У філософському трактаті «Жінка Лотова» Г.Сковорода говорить про подвійне народження людини: один раз фізично, а другий – духовно.
Ця, вдруге народжена, «...людина вільна. У висоту, вглиб, вшир літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає у майбутнє, ходить по поверхні океану, ввіходить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її – діамант, смарагд, сапфір, яшма, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистосердя. Голос її – голос грому...».
Перед нами словесний портрет мовби ідеальної людини, виплеканий уявою і досвідом філософа, що втілив у ньому найкращі моральні та фізичні якості.
Увесь творчий доробок Григорія Сковороди, який включає 17 філософських творів, 7 перекладів, збірник «Сад Божественних пісень», «Байки Харківські», – це єдина система поглядів, єдина філософія. Свого часу І.Франко назвав Г.Сковороду «національним філософом», оскільки він дав вираження глибоким і суттєвим духовним цінностям нації.
Мудрість Г.Сковороди вирішальною мірою була виплекана премудрістю віри. Насамперед це стосується розуміння смерті. Воно узгоджується з догматами віри: смерть як вінець життя і двері в безсмертя. «Треба своєчасно приготувати собі зброю проти цього ворога не різного роду міркуваннями, бо вони не дійсні, але спокійним узгодженням своєї волі з волею Творця. Такий душевний мир готується заздалегідь, він зростає тихо у тайні серця, зміцнюється почуванням зробленого добра».
Усвідомлюючи своє покликання й часове призначення пробудження духу нації, Григорій Савич Сковорода кожним словом, кожним кроком, кожним помислом виконував свою місію. Власним життям він канонізував високі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості, надійність, любов до ближнього. Цим утверджувалися моральні підмурки нового українського суспільства.
2. Погляди Сковороди-мислителя
Сковорода основну увагу приділяв філософсько-етичній проблематиці, а саму філософію розумів як спосіб самоутвердження людини у світі. Сутність людського щастя, сенс людського буття, шляхи досягнення блаженства в реальному світі стали головною темою всіх його творів, поєднуючись з розробкою загально філософської концепції світу і людини.
Світогляд Г.Сковороди носить глибоко пантеїстичний характер. На його думку, Бог, всемогутня духовна сутність, що стоїть над природою і людиною, не існує. Бог є істина, природа в природі, живе в ньому людина в людині. Звідси заперечення буквального розуміння біблійних чудес як таких, що не відповідають істинній сутності Бога. Стверджуючи вічність матеріального світу, Г.Сковорода вважав, що вічність матерії зумовлюється невидимою натурою Бога, є тінню вічної духовної субстанції. Єдність матеріального і духовного, загального і одиничного він прагнув осмислити в теоретико-пізнавальному відношенні через взаємозв’язок сутності і видимості, а в моральному плані через поняття добра і зла.
Реальність, на думку Г.Сковороди, є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (великого світу), мікрокосму (людини), що глибиною не поступається великому світу, і символічного світу або Біблії. У свою чергу кожний з трьох світів є єдністю двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» й «невидимої», «внутрішньої», «світлої».
Макрокосм, матеріальний, фізичний світ є лише тінню світу справжнього, внутрішнього – Бога. Так: само мікрокосм – людина є єдністю двох «натур»: тілесної, зовнішньої і внутрішньої (справжньої, «істинної»). Зовнішнє – тіло, його Сковорода характеризує як тінь, тління, оболонку. Через нього просвічує «істина» людини, душа, в якій одвічно присутній Бог. Кожна людина, на думку мислителя, несе в собі божу істину. Бог не тільки є прихованим у людській душі, – він є її джерелом. Між зовнішньою і внутрішньою «натурами» існує гармонія, яка встановлюється через Бога. Звідси виходить, що, пізнаючи макрокосм і відкриваючи в ньому його творця, людина усвідомлює і себе як творіння боже.
Г.Сковорода постійно говорив, що люди повинні пізнати самих себе, свої здібності, виробити відповідно до своєї природи спосіб життя. В основі цього способу життя повинна бути «споріднена праця » – спосіб гармонійних взаємин зі світом. У кожного свій унікальний спосіб «спорідненості» зі світом, природою, рідним краєм. Накопичення матеріальних благ, насолодження ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і щастя приносить людині праця за покликанням, праця, що відповідає природним нахилам людини.
Велику увагу Г.Сковорода надавав емоційно-вольовій сутності духу – «серцю людини». Він – один з перших провідників гуманізму – започаткував в історії української філософії так звану «філософію серця». Цю тенденцію пізніше продовжив П.Юркевич. Г.Сковорода є класиком української філософської думки, який одночасно справив.
3. Мотиви лірики Григорія Сковороди
Зовсім не думаючи про почесті, зневажаючи їх, Сковорода все ж заслужив усенародне визнання і пам’ять за свою мужність, любов і повагу до бідного люду, за протест проти несправедливості й зла, засудження наживи, духовну незалежність. Вже у XVIII столітті пісні та «псальми» письменника-філософа увійшли до репертуару кобзарів і лірників. Сковорода – письменник і філософ зі світовим іменем.
Найповніше естетичні погляди Григорія Сковороди відбились у поетичній творчості, сповненій життєвої сили, глибини змісту, художньої довершеності. Глибоко лірична, багата на філософські роздуми, вона, як і вся творчість мислителя-гуманіста, служила інтересам трудового народу.
За давньою поетичною традицією письменник назвав збірку своїх віршів «Сад божественних песней». Беручи до своїх пісень епіграфи з Біблії, поет називає їх «божественними». Кожна із пісень збірки має свою мелодію, складену самим автором. Глибокі знання Біблії дозволяли Сковороді поринути у її віковічну мудрість. З віршів постає образ людини, для якої Ісус Христос – ідеал, а його жертва зрозуміла і прийнятна:
Язви твои суровы – то моя печать,
Венец мне твой терновый – славы благодать,
Твой сей поносный крест –
Се мне хвала и честь, о Иисусе!
Вершиною поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня «Всякому городу нрав і права». Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. У сконденсованій, афористичній формі поет піддав нищівному засудженню різні негативні риси сучасного йому суспільства – підлабузництво, брехню, обман, зажерливість, розкіш, розпусту, гонитву за багатством. Усім мерзотам «світу» він протиставив свій ідеал людини, у якої «совесть, как чистый хрусталь», яка керується світлом розуму:
А мне одна только в свете дума,
Как бы умереть мне не без ума.
Пісня стала народною, була в активному репертуарі лірників і кобзарів XIX століття, навіть зазнала певних текстових змін і доповнень, що характерно для усної народної творчості. Світові насильства, стяжательства і багатства Сковорода протиставляє спокій душі, чесну працю, скромність і мудрість. Про свій «жребій» говорить він і в іншій пісні:
Вас Бог одарил ґрунтами, но вдруг может то пропасть,
А мой жребий с голяками, но Бог мудрости дал часть.
Одним із наскрізних мотивів поезії Г.Сковороди є мотив самотності, печалі, суму, «тоски» і «скуки», що гризуть його, мов іржа, сталь, і супроводжують усе життя. Але інші оптимістичні настрої пов’язані саме з перемогою над «бісом нудьги».
І в поезії митець залишався філософом – її пронизують роздуми про смисл людського життя, а вище над усе письменник ставив свободу:
Что то за вольность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах не златое, если сравнить злато,
Против вольности еще оно блато.
Оспівуючи свободу, поет у вірші «De libertate» прославив «отця вольності» Богдана Хмельницького, застерігаючи сам себе:
О, когда б же мне в дурни не пошитись,
Дабы вольности не могли как лишитись.
Сковорода – один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики. Природа була для нього невичерпним джерелом людської радості, спокою і щастя, давала творче натхнення, збуджувала високі особисті поривання, любов до рідного краю, до трудового народу. У своїх віршах поет-філософ дав яскраві зразки живопису, чарівні пейзажі, змалював талановито гармонійну єдність ліричного героя з матір’ю – природою. Як музикант і композитор, Сковорода уважно прислухався до музики явищ природи і намагався передати її віршовою формою.
В теплих народнопісенних тонах оспівується природа у відомій поезії «Ах, поля, поля зелены»:
Ах, поля, поля зелены,
Поля цветами распещренны!
Ах, долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!
А пісня «Ой ти, птичко жолтобока» ще за життя автора була дуже популярною в Україні. Ліричною схвильованістю пройняті поезії, в яких оспівано так звані «вічні теми»: життя і смерть, щастя і долю. Сковорода підшукав філософську основу для свого мандрівного життя: «Что жизнь?» – запитує він і далі відповідає: «То странствие». Напевно, звідси й прийшла в його «Сад божественных песней» тема мирного сільського життя, життєдайної природи з її свіжою і неповторною красою. Поет всіляко уникає всього, що могло б поневолити його дух; у нього неприязнь до «городов», де панує огидний «світ», гонитва за багатством, статками і славою; він воліє жити в бідності, задовольнятись хлібом з водою, зате у «супокої» і «на волі святій»:
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлеба куском умру на месте таком.
У поезії Сковороди відкрився цілий світ, доти майже невідомий, – світ душевних бур і пристрастей, внутрішньої боротьби, напружених моральних, інтелектуальних і соціальних пошуків, громадянського пафосу і глибокої думки. Автор широкого світогляду, він шукав собі співзвучності у світовій літературі і знаходив її передусім в античному письменстві. Велика заслуга його полягає і в тому, що він підніс і розвинув засоби поетичної майстерності, спираючись на передові віяння свого часу, на необмежені можливості народної мови.
Найважливіші положення сковородинської естетики містили в собі золоте зерно істини і тому вийшли за межі часу, позитивно вплинули на художнє мислення наступних поколінь.
4. Афоризми Григорія Сковороди
Афоризми – короткі лаконічні судження, які за стислої, зручної для запам’ятовування форми містять глибоку думку. Афоризмами також називають слова – стислі влучні оригінальні вислови відомих письменників, що набули поширення через дотепність та широту узагальнень.
Григорій Сковорода – це людина глибинного характеру, світлого серця і проникливого розуму. Людина, саме життя якої було оригінальним творінням. Освіченість його – надзвичайна, він увібрав у своє єство філософську культуру людства. Одним зі свідчень глибини творів Сковороди є їх афористичність. Чимало крилатих фраз із його писань, ставши афоризмами, пішли мандрувати світом:
Ні про що не турбуватись – значить не жити.
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, сам перший люблю.
Не все те отрута, що неприємне на смак.
З усіх утрат втрата часу найбільша.
Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.
Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця.
Саме прославленню суспільно-корисної, «сродної» праці, відповідної природним покликанням і здібностям людини, Сковорода присвятив чимало творів. Цю ідею розвиває байка «Про Собаку і Осла», мораль якої звучить так: «Не все усі ми вміємо, і не всім все личить. Хай кожен прагне того і береться за те, до чого він здатний, за грецьким прислів’ям: «Осел біля ліри». Даремними є зусилля, коли немає природного хисту. Як сказав Горацій: «Всупереч Мінерві ти нічого не зробиш і не скажеш». Це – одна з улюблених ідей Г.Сковороди, яку він підносить і в своїх байках, зокрема у «Байці про Котів». Філософ стверджує: «Є багато таких, що, злегковаживши природу, вибирають для себе наймодніше чи найбільш прибуткове ремесло, але вони зовсім обманюють себе самі. Прибуток не є вдоволенням, а заспокоєнням тілесної потреби, а якщо і є вдоволенням, то не внутрішнім. Справжнє сердешне вдоволення родиться із вродженої діяльносте.... Достатками вдоволяється одне тільки тіло, а душу веселить уроджена діяльність». Отже, Сковорода заповідає людині робити те, що дане їй природою, що відповідає її природним можливостям, задаткам.
У байці «Олениця і Кабан» Сковорода знову повертається до ідеї природженої («сродної») праці, адже про людину судять не за її одягом чи словами, а за справами. Тому Олениця називає Кабана так само, як і раніше, хоч він «підвищений у Барани»: «Ви ж так само, як і колись риєте землю і ламаєте тини».
Отже, ідея «сродної» праці, яку висунув Григорій Сковорода більш ніж два століття тому, мудрі життєві настанови видатного філософа, що наявні в його творах, стали афоризмами, здатні допомогти нам і сьогодні. Літературна спадщина письменника-мислителя Г.Сковороди належить до вагомих надбань української культури XVIII ст. Сковорода одним з перших в українській літературі дав зразки філософської і пейзажної лірики, вивів байку на шлях самостійного розвитку (його вважають зачинателем жанру байки), наповнив свої твори глибоким ідейним змістом. Григорій Сковорода залишив своє філософсько-етичне вчення не тільки у творах, а й підтвердив його власним життєвим шляхом. Над його могилою на хресті написано: «Світ ловив мене, та не впіймав». Так сказав він про себе, таким залишився й у спогадах – мандрівним філософом, який відмовився від світського успіху і власного майна, лишився «не спійманий спокусами».
Висновок
Творча спадщина великого філософа стала невичерпним джерелом мудрості й життєдайної наснаги для українського народу на довгі-довгі віки. Вона злободенна й сьогодні. Вона актуальною буде і завтра. Межі духовному вдосконаленню людини так і не визначено.
Г.Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був добре обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя і нового часу. Філософська концепція Г.Сковороди має багато спільного з концепцією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г.Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні. Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. Свої філософські погляди Г.Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літературно-філософських трактатів, поетичну збірку «Сад божественних пісень», збірку «Байки Харківські». Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками. Мотиви творів Г.Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г.Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем. 
Список використаної літератури
Поліщук Ф. М. Григорій Сковорода: Життя і творчість. К.
Попов П. Григорій Сковорода: Літературний портрет. К.
Григорій Сковорода: Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження. К.
Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. К., 1992.
Горський В.С. Історія української філософії. К., 1996.
Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. – К.,1991
Нічик В.М., Аитвинов В. Д.,Страшій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К., 1990.
Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. – К.,
Чижевський Д. І. Нариси з історії філософії на Україні. – К., 1992
Стаття на тему Філософські твори Г.Сковороди, http://wiki.kspu.kr.ua.
Г.Сковорода Збірка «Сад божественних пісень», http://shalash.dp.ua.
Бібліотека української літератури, http://ukrclassic.com.ua .

Рецензія
на дослідницьку роботу учениці 8-В класу Нестеренко Анни
«Художня та філософська спадщина Григорія Сковороди. Афоризми»
Так драматично складалася українська історія, що впродовж багатьох століть колоніальні режими відмовляли українцям у праві берегти духовний та інтелектуальний набуток рідного народу, цей найцінніший свій скарб; усі найяскравіші вияви творчого генія українців нещадно нищилися, розкрадалися, приховувалися. Але, на наше щастя, траплялися сміливці, що всупереч усім заборонам та гонінням, репресіям та переслідуванням мужньо, одержимо й натхненно збирали, зберігали, вивчали й популяризували нетлінні клейноди українського духу. Серед цих подвижників чільне місце посідає Григорій Сковорода – митець, просвітитель-гуманіст, поет, педагог, який з 1770 років вів життя мандрівного філософа.
Дослідження Нестеренко Анни присвячено драматичній і цікавій долі цього великого Українця. Робота розгортається в трьох планах: біографічному, який передбачає детальний виклад найголовніших подій непростого, насиченого злетами і зрадами життя Григорія Сковороди; мистецтвознавчому, у якому головна увага зосереджується на творчому доробку митця, визначенні естетичної вартості всього, що зроблено ним у мистецтві, з’ясуванні його місця в українській літературі; українознавчому, який передбачає встановлення головних напрямів дослідницької та збирацької діяльності філософа в царині афоризмів. Окрему частину роботи присвячено байкам Григорія Сковороди.
Анна Нестеренко докладно з’ясовує найголовніші складники особистості Григорія Сковороди як людини, митця, науковця, громадського діяча. Спираючись на документальні джерела, учениця чітко визначає ті події, що стали етапними в біографії філософа, виявляє зв’язок його життєвої долі з долею Батьківщини, найголовнішими подіями в українській історії. Численним набуткам майстра на мистецькому полі, на ниві громадської роботи дається розлога, об’єктивна, науково виважена й умотивована характеристика. Маючи комплексний характер, робота А.Нестеренко відзначається глибиною осягнення теми, усебічністю її висвітлення, змістовною ґрунтовністю.
Чітка, продумана структура роботи дає змогу повно й вичерпно висвітлити тему. Мова та стиль дослідження рафіновано наукові.
Виконана робота свідчить про високий рівень гуманітарної освіти учениці, сформованість у неї стійкої системи гуманістичних поглядів та національних ідеалів.
Науковий керівник: Є.М. Антонова