Пошуково — дослідницька робота «Память про Перемогу» Нарис — опис «Ветерани – вчителі рідної школи »

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ВИКОНКОМУ
КРИВОРІЗЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ
ВІДДІЛ ОСВІТИ ІНГУЛЕЦЬКОЇ РАЙОННОЇ У МІСТІ РАДИ
КРИВОРІЗЬКА ГІМНАЗІЯ №127









Пошуково - дослідницька робота «Пам'ять про Перемогу»
Нарис - опис
«Ветерани – вчителі рідної школи »







Виконавці:
Ващук Нікіта Олександрович
учень 3-В класу, КГ № 127


Керівник:
Оліфірович Неля Олексіївна,
вчитель початкових класів, КГ № 127







КРИВИЙ РІГ
Вступ
Велична праця, Вчителю невтомний, Дарована від Господа Тобі. Повинен бути Ти безсмертним і незломним, І сіять розум свій на матері-землі.  Усі стежки – від шкільного порога. Початок усіх професій – у шкільному класі. Ключ до всіх духовних багатств світу – у нього, шкільного наставника. Це ж бо він, учитель, повів нас у світ знань, допоміг обрати з усіх тисяч свою дорогу в житті, навчив не лише премудрощів шкільних предметів, а й найскладнішої з наук – бути людиною. Тому стільки глибоких почуттів у словах “учителю мій”, які промовляють люди різного віку й життєвого досвіду в усіх куточках світу. Саме до вчителя спрямовані найкращі слова подяки за те, що він робить для дітей, для справи виховання. Поет Іван Драч влучно відзначив:Нема лихішої роботи, ніж учительська,Нема виснажливішої роботи, Де нерви паляться, мов хмиз сухий,Де серце рветься в клекоті і в чаді,Але нема щасливішої долі,Коли Людина з рук твоїх, Учителю,Іде на світ, на краплю світ людніє. Це справді благородна мета – сьогодні працювати для майбутнього, сіяти зерна доброго, світлого, щоб зійшли вони в душах молодого покоління. Справжній учитель не байдужий до долі своїх вихованців, він радіє і переживає за них, коли потрібно, підкаже й допоможе. Такі звичайні, здавалось би, люди, вчителі.  Учитель... Яке звичайне, яке містке це слово! Той, хто навчає, хто збагачує розум і душу молодої людини, хто відкриває перед нею невичерпну скарбницю знань і невмирущих моральних цінностей. І якщо тобі в житті пощастило і ти зустрів справжнього вчителя, твоє життя буде прожите недарма. Частинка його серця, його самого буде в твоєму житті вічно світити й допомагати вижити в найскрутніші часи. Промайнуть роки, але пам’ять повертатиме нас до найкращої пори життя – шкільної. Відшуміли, як весняні вітри, молоді роки, відцвіла зріла молодість, як літні квіти, відійшли, як осіннє листя, педагогічні будні. І лише імена залишилися у пам’яті. Імена колись шанованих учителів, а тепер ветеранів педагогічної праці. Але сьогодні вони зринають у нашій пам’яті, як кольорова веселка на небосхилі. Вони були гордістю школи, сіяли у душі юних зерна доброти, чесності, милосердя, вливалися у гущу народу, який боровся за нове життя, за нову школу. У школі їх знали усі. Знали, як Людей із великої літери. Бо люди шанували Вчителя. Шанували за його розум, позицію, за його мудрість та терпеливість. Тому сьогодні хочеться сказати шановним вчителям, спасибі за жертовну працю, за теплі години спілкування, за уроки життя. Адже, життя вчителя – це обов’язок бути світочем, стверджувати ідеали правди, краси, добра. Вчитель – це той, хто сіє добре зерно. Щастя для нього – гідні учні, які сяють сонцем, наслідуючи його чесноти та продовжуючи його доброчинність. Учитель – рятівник світу. Він повинен направити тих, хто помилився; навчити і допомогти пізнати правду нерозумним; усім дати добру пораду; замучених утішити; особисту кривду терпляче зносити; заподіяну образу щиросердно простити. Вчитель – це взірець. Він має сам горіти, щоб одне його наближення запалювало серце. Мудрий учитель виховує постійно. Він добре знає, що виховання – це не моралізування, а добросердя і доброчинність. І не кожен зненацька помітить його творчість, як виховання. Нелегко осягнути це враз. Як кажуть, велике пізнається на відстані. Ми, випускники різних років нашої школи, з великою вдячністю згадуємо своїх наставників. Саме завдяки їм ми обрали собі свій шлях у житті. У Криворізькій гімназії № 12 працювали й працюють чудові вчителі. Вони залишають в наших серцях добру пам’ять, бо сіють в юних душах зерна доброти, краси, справедливості, творчості.Всі наші вчителі різні, але є у них одне спільне – вони сіячі на освітянській ниві. Без високого служіння іншим людям, без прагнення до діяльності на благо інших, без готовності задля цього зректися власних інтересів вони не уявляли свого щастя. На нелегкому їхньому шляху було чимало прикрощів і каміння спотикання. Не завжди навіть близькі люди поділяли їхні радощі та прикрощі, не розуміли, як можна про чужих дітей так захоплено говорити на роботі й вдома, в дорозі й у гостях, удень і вночі. Проте освітянська нива вчасно засівалася, доглядалася. А врожай на ній збирає час і життя. Правду сказав Великий Кобзар:Раз добром нагріте серцеВік не прохолоне! То ж дякуємо Вам, наші дорогі вчителі, за мудрість, безмежну доброту і душевне тепло, яке зігріває нас, ваших вдячних учнів, усе життя.














Розділ I
Дитинство, обпалене війною
Коли земля убирається у квіт і розкриває свої теплі обійми людям, 25 квітня 1937 року в селі Широке Дніпропетровської області народилася дівчинка, батько якої назвав її на честь поетеси Валентини Ткаченко – Валентиною.
Закоханий в українське слово Топольницький Микола Макарович хоч і мав вищу медичну освіту, працював журналістом спочатку в широківській газеті «Прапор Леніна», а вже потім – в газеті «Червоний гірник».
Мати, Топольницька Любов Савелівна, була простого селянського роду, але мала надзвичайний талант – вміла гарно співати. По голосу впізнавали її скрізь: чи то йшла з поля, бо доводилося працювати саме там, чи то поралась в господі, чи то просто співала, бо того потребувала душа. Отак з піснею, з поезією і виховувала своїх трьох дітей – Валентину, Лесю та Шуру – Топольницькі.
Невдовзі страшне горе спіткало всю країну – почалася Велика Вітчизняна війна. Не обминуло лихо і родину Топольницьких. Батько пішов на фронт, а мати з дрібними дітьми перебралася в село Могилівку Широківського району Дніпропетровської області до своїх батьків.
Дитячими очима бачила маленька Валя війну, яку запам’ятала назавжди. Згадується, як фашисти зайшли в село, як грабували, як виганяли людей з їхніх осель. Вигнали з хати і х. Довелося жити в погребі, в якому було тісно .
Одного разу почалася перестрілка, кулі свистіли поряд, сховатися було нікуди, і тоді мати з дітьми стала тікати в сусіднє село Андріївку. Жах від пережитого згадується і сьогодні. На Білій горі стояли німці, під прицілом - село Могилівка, а в полі під кулями – жінка з двома дітьми.
Добігли до першої хати – попросили прихистку, а через деякий час повернулися назад. Пам’ятає Валентина Миколаївна двох німців, які були розквартировані в хаті її дідуся. Один Антон, що відповідав за рацію, а інший – Ганс. Ганс намагався гратися з молодшою сестрою і говорив, що теж має двох дітей.
Коли почався наступ радянських військ і німців вигнали з села, почало налагоджуватися життя. Але пережиті страхи довго не покидали, бо пам’ятає, як вбило солдата, що ніс листа на польову пошту, як німці переправлялись через річку, як малих і старих ставили на прикриття, щоб радянські солдати не стріляли.
Післявоєнне дитинство – тяжкі й голодні роки. Збирали на полі колоски й боялися, щоб не підірватися на міні. Доводилося їсти курай, лободу, стоколінця, виливати з нірок ховрахів, аби вижити. І вижили.
Стало потроху налагоджуватися життя. До школи пішли переростками. Голі, босі, голодні, але вчилися, бо так хотілося кращого. Серед кращих учениць, що вчилися на «відмінно», і Валентина Топольницька. Чотири класи – у Могилівській школі, а далі – Андріївська школа до сьомого класу.
Після закінчення семирічки вступила в Дніпропетровське театральне училище, але навчатись там не довелось через травму. Пізніше, у 1954 році, вступила в Нікопольське педучилище і закінчила його з червоним дипломом.









































Розділ II

Трудова діяльність

Після закінчення педучилища одержала направлення на роботу вчителем за місцем проживання – у Могилівську середню школу, а потім - у Христофорівську середню школу. Де б не була, кругом Валентини Миколаївни – діти, учителі, батьки. Сама – активна, творча, молода – запалювала своїм ентузіазмом й інших. Громадська й учительська діяльність принесли визнання та авторитет серед учительського, учнівського, батьківського колективів. Пропрацювавши чотири з половиною роки, вступила до Одеського педагогічного університету на географічний факультет.
Після народження доньки довелося повернутися в Кривий Ріг, а після розлучення – в село Могилівку, до мами. Узялася за улюблену справу – стала навчати дітей спочатку в Могилівський середній школі, а пізніше – в Андріївській. У роботі відчувала творчість, своє істинне покликання – тому цій справі віддавалася всією душею. Час від часу пережите воєнне лихоліття давалося взнаки. Хворіла більше чотирьох років, але знаходила в собі сили працювати й жити. Материнська пісня, рідна природа, високодуховність простих трударів давали снаги в роботі. А ще – народний гумор, мудрість, досвід.
Відродження української духовності почалося ще з роботи у дитсадку
№ 141, де Валентина Миколаївна працювала вихователем. З 1992 року тодішній директор Кулішов В. О. запросив на роботу до гімназії. З’явився новий предмет – народознавство – і виникла ідея створення музею «Берегиня». Саме Валентина Миколаївна стала його засновником і душею. Коли на першій педраді її запитали: «Яка у вас база?», то, не задумуючись, відповіла: «Мамина пісня, батькова поезія, народна мудрість і працьовитість, виплекані з дитинства. Ось мої витоки».
І закипіла робота. Валентина Миколаївна працювала 11 років (до 2003 року) учителем народознавства та завідувачкою музею. Численні делегації,зокрема з Канади та США, залишили неповторні відгуки про музей «Берегиня».
Зробила великий внесок у пропаганду українських народних звичаїв та обрядів, української ментальності, була позаштатним кореспондентом Криворізького радіо, редакції радіомовлення Інгулецького гірничо – збагачувального комбінату, газети «Інгулецький вісник».
За свою роботу Валентина Миколаївна Топольницька має чи мало нагород районного, міського, обласного і державного рівня. ЇЇ ім’я як видатного діяча міста занесено в енциклопедію Кривбасу.







Висновок
Учитель! Горде і славне звання. Праця вчителя споріднена з працею хлібороба й будівельника із зернини добра й справедливості вирощує він людину. Не завжди може учитель побачити плоди своєї праці. От, скажімо, столяр попрацював кілька годин – і вже бачить перед собою річ, яку сам змайстрував і передав у дар людям. Тиждень потрудився муляр – і вже оглядає з гордістю будову, творіння рук своїх. Хлібороб обробив, засіяв ниву, пройде місяць – два – і вже колоситься вона, шумить урожаєм
А в учительській роботі треба, щоб минули роки і десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцем перші палички і кружечки, написав перше слово.
« Може, я не побачу в розквіті творчих сил, у зеніті трудової слави тих, хто сьогодні з веселим щебетанням заходить щоранку в школу, перед ким ми відкриваємо книгу мудрості і книгу життяМабуть, тим більша моя відповідальність за майбутнє цих малюків: їм жити в новому суспільстві,їм творити щасливе майбуття. Справжніми людьми вони стануть лише тоді, коли вже сьогодні житимуть для людей»- так думає про себе майже кожен учитель.
Є таке слово подвижник, у ньому сполучаються два дуже важливі поняття: «двигати» і «подвиг». Вони й виражають суть праці вчителя, котрий веде нас крізь роки дитинства, отроцтва, юності, здійснює щоденний, непомітний часом подвиг віддає своє серце дітям. Учитель одним із перших на практиці знайомить дітей з такими поняттями, як обов’язок, необхідність, почуття відповідальності, вміння підпорядковувати особисті інтереси колективним. Учитель є наставником і старшим товаришем учнів, найближчою і найдорожчою людиною після батьків, до нього звертаються вони зі своїми радощами і прикрощами, з конкретними планами і мріями. Отже,саме в школі, в її коридорах, класних кімнатах закладається корінь людяності. Образ Учителя залишається в пам’яті на все життя, слова подяки виливаються в пісні та вірші.
Учитель, перед іменем твоїм Дозволь смиренно прихилить коліна...  Подякувать тобі передусім  За те, що виховав в мені людину. Що не стояв ти осторонь тоді,  Коли життя мене зломить хотіло, Що допоміг порадою в біді  І що навчив дивитись вгору сміло. За те, шо з учнів ти сімю зробив, Велику й дружну, щиру, як ніколи,  Жагу до знань із малечку привив, Коли ще вперше ми прийшли до школи. Твій подвиг не забудем ми повік.  Ти нам віддав свій досвід, свою силу. Як проти ночі не стулив повік... – Ти вистояв, хоч як життя не било! [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]
Пам’ятайте своїх учителів , які день за днем, рік за роком ведуть нас у країну знань, готуючи до великого життя, де чекає нас найголовніший екзамен – яка ти людина? Кожним кроком, кожним вчинком своїм, кожним уроком, навчаючи, вони виховують в нас найкращі людські якості. Часто хворіючи, проводять уроки, повторюючи: «Навчайтеся. Багато працюйте. Перед вами – непросте життя. Ви повинні бути сильними, принциповими, порядними, творити добро на землі своїй і вірити в людей, любити їх». 
І що? Десятиліття минають, а ми й досі пам’ятаємо їх науку, віримо їм (як не вірити вчителям?).


























15