Дослідження творчості Лесі Українки
Дослідження творчості Лесі Українки
ВСТУП
Актуальність дослідження. Рубіж ХІХ-ХХ ст. (епоха раннього модернізму) викликає у вчених неабияке зацікавлення. Чимало проблем наукового осягнення художнього процесу тієї доби залишаються нерозв’язаними. Останнім часом в українському літературознавстві з’явилися вагомі праці, присвячені дослідженню особливостей поетики модернізму, це зокрема роботи Д.Затонського, С.Павличко, Т.Гундорової, Г.Сиваченко, В.Моренця та ін. тВпадає в око розбіжність висвітмасаалення цього питання різними науковцями. Подібна ситуація спостерігається й у дослідженнях особливостей поетики Лесі Українки, творчість якої – одне з найяскравіших явищ цієї епохи. Це підтверджує думку про те, що сприйняття художніх творів індивідуально-суб’єктивне, варіативне.
Дослідженню творчості Лесі Українки присвячено чимало праць. Спадщина письменниці піддавалася різноманітним інтерпретаціям, зокрема й постмодерним, а все ж поетика творчості письменниці вивчена недостатньо, тим більше в контексті розвитку українського літературного модернізму.
Особливості індивідуальних поетик сьогодні досліджуються досить інтенсивно. Не залишаються поза увагою і теоретичні аспекти цього питання. Точаться суперечки щодо розмежування основних категорій і типів поетики. Щодо терміна “поетика”, то в сучасному літературознавстві його використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні. Часто синонімом поетики стає теорія літератури, нерідко цей термін уживають на позначення творчих принципів окремого письменника, літературної течії, літературної епохи тощо. Проте, як видається, центральним об’єктом поетики є шляхи та методи досягнення оптимального мистецького результату. Г.Клочек уважає, що сьогодні провідна роль належить функціональній поетиці, яку він розмежовує на конкретні цілісні “підрозділи”. Серед них на передній план учений слушно виводить поетику окремих компонентів твору, адже в мистецькому творі через одиничне пізнається загальне. Такий підхід (аналіз цілого через його компоненти), безперечно, допоможе ясніше висвітлити художні особливості мистецького явища, основні принципи, через які виражається авторська картина світу.
Часто при дослідженні поетики в поле зору вчених потрапляють і власні назви, які є досить специфічними одиницями в художній структурі. Хоча літературні ймення досліджують як лінгвісти, так і літературознавці, проте у вітчизняному літературознавстві поетоніми не стали об’єктом спеціальних досліджень, не сприймаються як самобутній елемент у побудові художнього образу, часопростору, як засіб творення естетичної реальності тощо.
Питання літературної ономастики у вітчизняній філології в основному досліджують мовознавці, розглядаючи власні назви у художніх творах насамперед з лінгвістичного погляду. Натомість у зарубіжній науці про літературу поетоніми не раз стають об’єктом спеціальних студій, їм приділяють увагу переважно історики і теоретики літератури.
Не раз дослідники торкалися питання ролі власних назв у художній структурі п’єс Лесі Українки. У лесезнавчих студіях А.Гозенпуда, О.Бабишкіна, Л.Масенко, Т.Гундорової та ін. про важливість імен у творах авторки згадувалося неодноразово. Однак ґрунтовного осягнення поетики онімів у драмах письменниці, спеціальних літературознавчих досліджень, присвячених цьому аспектові творчості Лесі Українки, все ще бракує. Про важливість поетонімного шару в творчості письменниці часто говорили й лінгвісти (перше дослідження, присвячене лінгвістичному аналізу ономасіологічного простору драматургії письменниці, – дисертація Т.Крупеньової “Ономастика драматичних творів Лесі Українки” (2001). Але майже всі мовознавчі праці з літературної ономастики здебільшого недостатньо з’ясовують специфіку функціонування поетонімів у художніх творах. Художні функції ономастики в літературі ґрунтуються врешті на фундаменті властивостей і потенційних можливостях власної назви як лінгвістичної категорії, хоча самі ці функції мають уже не комунікативне, а естетичне значення, яке виходить за межі компетенції мовознавства і вже вивчається в літературознавчому аспекті. Саме естетичне значення, поетичні можливості власних назв рідко й поверхово розглядаються в працях переважної більшості лінгвістів. Певно, не можна недооцінювати внеску лінгвістики в дослідження стилістичних навантажень власних назв у художніх творах узагалі, надбання мовознавців неодмінно слід враховувати у дослідженні поетики номінацій (і не лише їх) у літературознавчих студіях.
Причиною того, що власні назви часто випадають з поля зору дослідників, Е.Магазаник пояснює так: “Вивчення поетичної ономастики – заняття зовсім не традиційне. Проте справа тут не лише у тому, що в минулому в літературі роль власних назв практично не вивчали, та й нині звернення до них є трохи незвичним. Власну назву важко апріорно уявити собі як таку, що відіграє помітну літературно-естетичну роль, бо й у самій мові її призначення, як видно, надто скромне”.
Об`єкт дослідження – окремі драматичні твори Л.Українки, написані протягом 1996-1906р. і 1907-1913р.. Саме на такі періоди ділять її творчість дослідники: І. Період онімійної ощадності. ІІ. Період перемоги онімій них номінацій. Така тематична циклізація дає змогу простежити художнє навантаження імен у системі поетики драм окремої групи, а відтак – своєрідність та еволюцію ономастичного письма Лесі Українки.
Предмет дослідження – художні функції власних імен в ідіостилі Лесі Українки, зокрема в системі мікропоетики її драматичних творів.
Мета дослідження – з’ясувати, яку роль відіграють власні назви у створенні ономастичного простору драматичних творів Лесі Українки, проаналізувати доречність застосування антропонімів поетесою.
Досягти цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
виділити й зафіксувати власні назви, що наявні в драматургії Лесі Українки;
розкрити роль антропонімів у художній системі творів;
визначити взаємодію власних назв, їх входження в єдине ономастичне ціле художнього твору;
з’ясувати роль номінативних замінників власних назв, що у межах твору виконують функцію імен;
висвітлити доречність використання певних власних назв у створенні єдиного художнього цілого – драматичного твору;
дослідити етимологічну інформацію, що містить відомості про використані поетесою антропоніми.
І. "Ономастика драматичних творів Лесі Українки 1896-1906 рр.: період онімійної ощадності"
У стані великого горіння, духовного піднесення творить свої драматичні поеми Леся Українка, шукаючи своєрідні сюжети і прийоми письма, добираючи адекватні онімні відповідники. І знаходить те унікальне втілення в онімному просторі своїх творчих задумів, коли імена починають діяти на художню викінченість і довершеність твору, - так народжується нерозривний моноліт, де кожний фрагмент можна збагнути лише у контексті всього твору, а іноді й всієї драматургії поетеси.
Творчи й доробок поетеси можна умовно розділити на два періоди: І. Період онімійної ощадності. ІІ. Період перемоги онімій них номінацій.
Відомо, що ставлення Лесі Українки до онімів істотно змінювалося. Так, розпочавши у 1897 р. роботу над драматичною поемою, яка пiзнiше дiстала назву "У пущi", поетеса не називає нi головного персонажа, нi iнших персонажiв iменами, вони одержують умовнi iмена: Скульптор, Сестра скульптора, Мати скульптора та iн. Онiмiйна iсторiя драматичної поеми "У пущi" наочно демонструє нам два перiоди становлення поглядiв Лесi Українки на онiми як засоби виразовостi у драматичному творi. До 1907 р., до написання "Кассандри" поетеса волiла називати своїх персонажiв апелятивними номiнацiями i взагалi помiтно уникала власних назв. До дiалогу "В дому роботи, в країнi неволi" включно авторка або зовсiм позбавляла своїх героїв узуальних iмен, як у "Прощаннi", "Грiшницi" чи "Осiннiй казцi", або iменувала тiльки головних персонажiв, як у "Вавiлонському полонi" та "На руїнах", або, навпаки, наділяла іменами лише другорядну дiючу особу ("Три хвилини"). Цi розвязання не позбавляють твори даного перiоду ономастичного простору. Вiн є, вiн дiє i діє активно. Але вiн набуває своєрiдностi, виповнюється контекстуальною онiмiєю, як принцеса чи жiрондист. Iмення не iменують, а виражають головну властивiсть персонажiв, бо є їх апелятивним позначенням. Цей перiод визначаємо як перiод онiмiйної ощадностi.
Можна думати, що Леся Українка стала на таку ономастичну позицiю через неприйняття соцiально-побутової драми, що панувала тодi в українському театрi, через прагнення "вiдмежуватися вiд побутового етнографiзму" (Н.Іщук-Пазуняк). Знайшовши свої ритми, свою мовну виразовiсть, Леся Українка у "Кассандрi" прийшла до висновку, що кращих за онiми позначень для персонажiв немає. Там навiть кожна з пяти рабинь Андромахи має своє iмя. Онiмiйнi номiнацiї перемогли - розпочався новий, другий перiод ономастичних пошукiв i знахiдок поетеси. I апелятивне позначення персонажiв "У пущi" було закономiрно заступлене онiмiйним їх позначенням.
Для кожної пєси драматург повинен знайти свiй, найточнiший, максимально наближений, максимально необхiдний для розкриття її сутi й форми онiмiйний комплекс. І письменниця завжди його знаходила, невпинно поширюючи обсяг цього комплексу та поглиблюючи функціональне навантаження кожного залученого до роботи оніма.
Отже, займаючи досить невеликий за обсягом час – від написання першої драми "Блакитна троянда" (1896) до останнього завершеного твору "Оргія" (1913) пройшло 17 років, - драматургія Лесі Українки тим не менш з ономастичної точки зору творить два періоди, за якими й прослідковуємо здобутки ономатворчості поетеси. Йдеться про початкову онімійну ощадність, яка поступово призвела до перемоги онімійних номінацій.
Зясуємо роль номінативних замінників власних назв у драматичних творах Л.Українки «Блакитна троянда», «Прощання», «Одержима», «Осіння казка».
Поетика антропонімів драми «Одержима»
Драматична поема Лесі Українки «Одержима» належить до тих винятко вих десяти відсотків, що народжуються всупереч очікуваному поза законами та приписами, не керуючись логікою здорового глузду, а саме: на хвилі найбільшого піднесення чи найбільшого розпачу кохання.
Лірико-драматична поема «Одержима»(1901) створювалась у драматичних обставинах: протягом однієї ночі, коли вмирав Мержинський. За власними свідченням, Леся Українка писала її, «не перетравивши тугу, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: «Я з того створила драму».
Листи письменниці тих днів допомагають не лише зрозуміти її душевний стан, а й збагнути алегорію образів, їх змісті. У листі до Ольги Кобилянської нарікає на друзів, які в тяжку хвилину забули Мержинського.
Смертельні страждання Мержинського асоціювалися з образом мук Месії, що ніс свій хрест на Голгофу.
Так з’явився твір – пристрасне викриття християнського всепрощення, непротивлення, твір про любов і ненависть, відразу і зраду, в якому до болю оголено конфлікт між почуттям і переконанням. Бунт проти покірності долі, проти безсилля перед приреченістю тут виливається в гнівну інвективу – різкий викривальний виступ проти зла і лицемірства філософії покори, яку проповідувала християнська релігія. Сюжет «Одержимої» трактується як велика людська драма, як роздуми передової мислячої людини про сучасність, про складні життєві роздоріжжя. Глибокий філософський підтекст, характерний для всієї драматургії Лесі Українки, вловлюється тут з перших рядків твору.
Чи не найбільший парадокс «Одержимої» як літературно-художнього феномена вбачається в тому, що будучи твором найсокровенніших інтимних імпульсів, ця драматична поема водно час органічно вписується в контекст загаль ноєвропейського літературного процесу своєї доби. Маємо на увазі передусім той спалах посиленого інтересу до Біблії, який європейська література пережила на рубежі XIX XX ст. Го стра актуальність біблійної тематики і проблема тики у той період стимулювалася різноманітними чинниками духовно-світоглядними, соціально-культурними, суто літературними тощо. Один із основних слід вбачати в характері художнього мислення доби, коли формувався новий світог ляд, що ліг в основу різних напрямів і стилів модерного мистецтва. Крім того, не втрачали значення й ті універсальні загальноестетичні чинники, що завжди живили мистецьке натхнен ня: внутрішній драматизм колізій, поліфонізм конфліктів, символічна місткість образів, по лемічність стилю Книги Книг. А щодо творчого методу Лесі Українки, слід звернути увагу на ті багатозначні паузи та недомовки біблійного тексту, колосальний внутрішній потенціал непершорядних постатей, які особливо наснажува ли мистецьку уяву письменниці.
Глибоко і свідомо жертовними натурам виведені обидві центральні постаті драматичне поеми «Одержима» і Месія, і Міріам. Мотиви в кожного свої. У Міріам моральні максималізм, скерований позитивним полюсом; Месію й почасти на себе, у Месії покликавши врятувати світ. Моральний максималізм можна вбачати і в позиції Месії, враховуючи, що тут обмежується ним самим, отже, зникає в загально людському контексті християнського вчення. Та відмінність мотивів зумовила взаємозаперечення героями жертв одне одного, що прирекло обох на безмежну самотність джерело невичерпного трагізму драматичної поеми.
І все ж таки, хто така «одержима»? Чому автор назвав цю драму саме так?
Давайте спочатку подивимось яке дає нам тлумачення 11 томний словник СУМ: «Одержимий – 1. Який перебуває у полоні якого-небудь почуття, ідеї, пристрасті, настрою. 2. Причинна, божевільна людина 3. Той, хто самозабуття чимось захоплений, закоханий в яку-небудь справу.
Звернімо увагу на перше і третє значення цього слова! Чи не такою є постать «одержимої духом» Міріам, яка пов'язується з Новим Завітом виключно своєю любов'ю до Христа: «Я? Одержима духом!»
Той факт, що у творчій свідомості Лесі Українки моральний максималізм Міріам посідає одне з чільних місць, очевидно, не дає підстав усебічно протиставляти її жертовність жертов ності Месії як «добре» «лихому».
Свою героїню Леся Українка різко про тиставляє всім: учням Христа, жінкам з його близького і далекого оточення, і навіть тим нещасним, яких без ліку зцілив Христос; до певної міри вона протиставляє Міріам навіть самому Месії. А втім, як це не парадоксально може видатися, своїм нестримним темпера ментом, максималізмом, іраціонально непослідов ною вірою в Христа, палкою любов'ю до нього Лесина Міріам надзвичайно нагадує одного євангельського персонажа, і то з числа першо рядних, а саме апостола Петра. Чи не найви разніша євангельська паралель вбачається у то му фрагменті «Одержимої», в якому Міріам благає Месію дозволити їй викупити його життя ціною власної крові чи бодай загину ти разом з ним. Месія холодно зупиняє ці благання й відступається від «одержимої ду хом». Тим часом пригадаймо вірші 2123 з 16-ї глави Євангелія від Матвія, що мають підзаголовок «Ісусові треба багато страждати»: «Із того часу Ісус став виказувати Своїм учням, що він мусить іти до Єрусалиму, і постраждати багато від старших, і первосвящеників, і книжників, і вбитому бути, і воскреснути третього дня. І, набік відвівши Його, Петро став Йому докоряти й казати: «Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде!» А він обернувся й промовив Петрові: «Відступися від мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!». Також певний перегук можна вбачати між останньою сценою драма тичної поеми, в якій Міріам розбиває каменем голову представникові цезарської влади й тут-таки сама гине вкаменована, і евангельским сюжетом охоплення Ісуса. За версією апостола Івана (18:10), Петро, прагнучи врятувати Учите ля, вихопив меча й відрубав рабу первосвященни ка праве вухо, та Христос зупинив свого учня, наказавши йому сховати меча. Дещо інакше цей епізод переданий у Євангелії від Матвія (26:51 52), де наводиться пересторога Христа подаль шим поколінням: хто підніме меч, від меча загине. Міріам же підняла камінь і від каменя загину ла. Так трагічно завершилося це своєрідне «Євангеліє від Одержимої».
Каміння, що є одним із найважливіших символів у першій драматичній поемі Лесі Українки, також спонукає згадати про апостола Петра. Та якщо євангельський Петро на всі прийдешні покоління став символом твердої, як камінь, віри в Христа, то вкаменована Лесина Міріам вбачається символом нерозділеної любові до Христа людини XX ст., яка зазнала болісної кризи віри і бачить у Христі лише людину. Адже Міріам своїм неприйняттям високої Божої самопожертви Христа тим самим ніби розп'яла Його у своєму власному люблячому серці. Але разом з Христом розп'яла вона також і себе. Чи не тому це стало можливим, що, як і апостол Петро, вона думала про людське, а не про Боже?..
«Одержима» має всі ознаки трагедійного жанру, гострий конфлікт – могутній духом позитивний герой потрапляє у безвихідне становище, і хоч гине в нерівній боротьбі, але морально перемагає.
Драматична поема "Одержима" написана біля ліжка смертельно хворого С.Мержинського, коли духовні й фізичні сили поетеси були в стані найвищого емоційного напруження, написана одним подихом, за одну ніч. Крім двох основних персонажів – Месії та Міріам, на яких побудовано всю дію драматичної поеми, в художньому тексті зустрічається лише ім'я Йоганна (одна з прихильниць Месії) та кілька міфонімів – у мові Месії – Ваал і в мові Міріам – Вельзевул і Астарот. Ім'я Міріам – це англійська транскрипція біблійного Маріам, а сама форма Міріам, з і, а не а народилася з помилки, з неадекватного прочитання ще в VІІ ст. біблійного тексту, записаного давньоєврейською мовою.
Месія. В 11- томному словнику СУМ тлумачиться це ім’я так: « В іудейській і християнській релігіях – посланець божий, який ніби має з’явитися для врятування людства від зла». В етимологічний словнику зазначено, що це ім’я грецького походження: «В іудейській релігії – надісланий богом визволитель єврейського народу».
Давайте подивимось як автор змальовує цього героя у творі:
«Месія прийде в славі світ судити», -
Так сказано в проротстві, більш нічого.
І правда, й милосердя – все для світа,
А для Месії що? Чи тільки слава?
«Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
Мир буде на землі і щастя в людях»
Месія дуже одинокий, в учнях він не знайшов однодумців, не зумів донести до людей своє слово:
«Боже! Знов він одинокий,
ще гірше ніж в пустині! Сії люди
твердіші від каміння Он отам
лежить той ученик, що – люди кажуть –
учителю з усіх їх найдорожчий,
а спить він, як і всі, - твердіше, може,
бо наймолодший»
Отож, ми бачимо що ім’я Месія Леся Українка вибрала невипадково: це біблійний герой, який посланий врятувати світ, і таку ж функцію він виконує у творі.
Міріам. В етимологічному словнику СУМ Міріам (Маріамна) – жіноче ім’я – біблійне ім’я гебрайського походження; гебр. Maryam пов’язане з mara «чинити опір, відкидати», або marar «бути гірким»; розглядається також як запозичення з єгипетської мови із значенням «улюблена богом» або з арамейської «пана, гарна».
За Успенським Маріамна (Маріана, Мар’яна), той же корінь, що у Марія. У церковній промові – Маріамна виступає зі значенням «гірка», «перевага».
Ім’я Міріам – це англійська транскрипція біблійного Маріам, а сама форма Міріам, з «і», а не з «а» народилась з помилки, з неадекватного прочитання ще в УІІ ст.. біблійного тексту, записаного давньоєврейською мовою
У Лесі Міріам – людина надзвичайної сили волі, яка ніколи не стане на шлях компромісу з совістю. Вона палка послідовниця Месії, її любов до нього сильніша за смерть:
«О, я вірю, без краю вірю в тебе, Сине Божий,
Та я не вірю в себе! Я не вірю,
Що я могла слова твої прийняти... »
Але одержима ніколи не прийме вчення Месії любити ворога. На його погрозу бути проклятою за непокірність Міріам відповідає:
«Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
Бо я любить не вмію ворогів»
Йоганна. Подивимося в етимологічний словник. Варіанти: Ганна, Анна. Походить з грецької «благодать, милостива, та, що виявляє ласку, ласкава».
Леся змальовує Йоганну, як одну з прихильниць Месії. Вона оповіщає Міріам про те, що Месія воскрес. Але вона , на відміну від Міріам, боїться синедріони:
М: Воскрес? Месія?!
Й: На бога, сестро, тихше! Ще почує хто з люду й донесе синедріону.
М: Ви боїтесь, коли б вам за Месію кров не пролити так, як він за вас пролив свою?
Й: Проллєм, як буде треба, - тепер не час.
Старий. 11 томний словник СУМ тлумачить: 1. Який прожив багато років, який досяг старості. 2. Який існує довгий час, давно створений. 3. Який довго був у вжитку, став ветхим, іноді навіть непридатним для користування. 4. Який давно минув, пройшов – час. 5. Який зберігся, залишився від колишніх, давніх часів, старовинний. 7. Який був раніше, передував наявному тепер, колишній. 8. Знач. ім. «старе» - те, що було раніше, у минулому, колись. 9. Стосовно до колишнього, віджилого ладу, режиму власт. йому.
Цю людину Леся змалювала, як палкого прихильника Месії, який виконує всі його побажання: «Він сам сказав нам ворогів любити». Але він теж боїться синедріону, і тому не хоче , щоб хтось знав, що він вірить у Месію.
Преторіанець. 11 томний словник СУМ пояснює: 1. У стародавньому Римі – солдати особистої охорони полководця, згодом солдати привілейованої імператорської гвардії, що брали активну участь у палацових переворотах. 2. Наймані війська, на які спирається влада, що ґрунтується на деспотизмі.
Слуга. У 11 томному словнику СУМ зазначено, що Слуга – 1. У поміщицькому та буржуазному побуті – людина для особистих послуг у домі. 2. Людина, яка служить кому -, чому-небудь, захищає чиїсь інтереси.
У етимологічний словнику зазначається, що слово «слуга» прийшло до нас з старослов’янської мови та позначає «підтримувати, допомагати»
Поетика антропонімів драми «Осіння казка»
Відгуком на революційні події 1905 року була драматична поема «Осіння казка». Дослідники творчості Лесі Українки називають її найбільш «загадковою» серед творів письменниці. Це єдина велика драма не надрукована за життя автора.
Автор не вдається тут до світових сюжетів. Натомість використовує образи казкові - Принцеса, Лицар, три дівчини: Пряха, ткаля Швачка та інші. Причому казкове фантастичне різко стискається з реальним, навіть, навіть приземлено натуралістичним (худоба, свинарник, стоптані бидлом люди конають в болоті, і тут же – кришталевий замок, гуси-лебеді, принцеса у білому вбранні, золотий кужіль і срібна коловротка). Суміш такого «низького» і романтично-казкового вперше зустрічається в драматургії письменниці. Нове і жанрове визначення твору: фантастична драма. Незвичайний також його кінець «без закінчення». «Кінець, може, колись буде» - це авторська ремарка, останні слова драматичної поеми.
Характер праці над драматичною поемою, особливості її стилю, своєрідність жанру і образної системи твору – все це засвідчує, що автор далі шукає нових художніх можливостей осмислення і вираження в драматургії живої реальності Бурхливе революційне оновлення світу, яке розгорталося на очах письменниці, спонукувало її художньо освоювати його різні прояви, найскладніші моменти. Задум твору пов'язаний з наростанням революційних подій.
Попри всю складність, умовність і фантастичність образів «Осінньої казки» не важко розпізнати справжні події того року. Підвищений ступінь умовності, своєрідність стилю не затінюють головного. Сюжет драми розгортається динамічно; складні часом несподівані ситуації, живий драматичний діалог рухають розвиток дії.
"Осіння казка" дає змогу розібратися у засадах побудови Лесею Українкою онімного простору своїх творів. Усі персонажі цієї фантастичної драми мають апелятивні номінації, що пишуться авторкою з малої літери: лицар, принцеса, король, будівничий і особливою експресією – служебка.
Будівничий – будівельник – будівник. 11 томний словник СУМ пояснює: 1. Той, хто створює що-небудь; творець. 2. Той, хто будує споруджує що-небудь, працює на будівництві.
У тлумачному словнику(1) будівельник – той, хто будує, споруджує що-небудь, працює на будівництві.
Образ Будівничого втілює в собі ясність перспективи, точне розуміння обставин, непохитну переконаність в остаточній перемозі. Вислухавши і зваживши думки всіх, Будівничий приймає найдоцільніше і найпростіше, єдино можливе рішення. У своїх настановах він підкреслює, що мораллю експлуататорів є «такий закон і звичай: лежачих бить, таких, що вже ввірвались».
Образ Будівничого – одна з перших в вітчизняній дожовтневій літературі серйозних спроб показати образ ватажка робітників у революційних подіях ХХ сторіччя.
Робітники. 11 томний словник СУМ тлумачить слово «Робітник», як –1. Той, хто створює матеріальні цінності, працюючи на промисловому підприємстві. 2. той, хто працює, трудиться; трудівник. 3. Людина, зайнята в якій-небудь певній галузі діяльності. 4. Той, хто найнявся кого-небудь працювати на нього, наймит.
Авторка Робітникам дає ще синонімічне ім’я Майстри. Заглянемо в 11 томний словник СУМ. Майстер – 1. Фахівець з якого-небудь ремесла. 2. Керівник окремої ділянки виробництва. 3. Той, хто досяг високої майстерності, досконалості в своїй роботі, творчості. 4. Те саме, що тесляр.
Робітники виступають у творі як руйнівники старого світу всіх його «хлівів та обор». Але вони не обмежовуються цим і йдуть на штурм самої кришталевої гори – твердині Короля.
Мораль борців за новий світ, мораль робітників говорить: «в нас майстрів лежачого не б’ють». Це стверджує один з робітників, а наприкінці твору пояснює й Принцеса. В їхніх словах втілено думки Лесі Українки про мораль робітничого класу.
В «Осінній казці» вперше в дожовтневій українській літературі створено образи робітників як представників свідомого класу для себе, а не класу в собі. У цій драмі робітники виступають як керівника сила революції,їм властиві розуміння своєї ролі в боротьбі і впевненість у справедливості їх справи. Робітники виступають як сила, покликана визволити весь трудящий народ з-під влади експлуататорів. Таких образів до Лесі Українки українська література не знала.
Молодий хлопець. Подивимося у 11 словник СУМ. Молодий: 1. Дитина або підліток чоловічої статі. 2. Уживається, як назва чоловіків. 3. Підліток-слуга. Хлопець – 1. Дитина або підліток чоловічої статі. 2. уживається як назва чоловіків (здебільшого при звертанні).
Після Будівничого найбільшу увагу серед робітників Леся Українка приділила Молодому хлопцеві, який перейнятий завзяттям до роботи, глибокою вірою в справу свого класу, повним довір’ям до Будівничого як ватажка повсталих робітників, нарешті, бажання «стати на горі» і побачити новий світ. Саме він подає руку допомоги Принцесі, кличе її взяти посильну участь у спільній боротьбі.
Лицар.(Вязень-лицар, Вязень) 11 томний словник дає пояснення слова «лицар»: 1. Західноєвропейський середньовічний феодал, який належав до військово-дворянського стану. 2. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво. 3. Самовідданий, благородний захисник кого - , чого-небудь.
У тлумачному словнику (1): Лицар – 1. Воїн з важким озброєнням і спорядженням. 2. Вихована, підкреслено чемна людина.
В’язень –той, хто перебуває в ув’язненні, під вартою.
Герой твору лицар тяжко страждає, мріє про свою кохану принцесу, жадає вибратися з темниці. Він не має змоги боротись і мусить без надії конати серед чотирьох вогких стін. Він благає, щоб йому надягли кайдани, які б гучно дзвеніли; чекає на ката, щоб той освітив темницю «вогнем тортур»; заздрить Прометею, в темниці якого «було склепіння – весь намет небесний, а стіни – гори, діл – широке море». Всі думки Лицаря-бунтівника, закинутого тираном Королем у темницю, заповнені власною особою. Щоправда, Лицар пов’язує свої страждання з народним рухом, мріє, що його горда у красива смерть викличе народний гнів. Неспроможний боротися, він вважає себе здатним хіба що на чесну смерть. Він не розуміє народу, не може підняти народ на повстання. Герой навіть не сподівається, що народ кине обвинувачення тиранові, бо на його думку, «тепер спокій панує в краю» і ніщо, очевидно, цього спокою не порушить. Як бачимо він погано знає життя народу, який уже давно бореться з Королем.
Із слів Служебки дізнаємося про попередню діяльність Лицаря, який у королівських палатах «щось говорив там за простолюд, обстоював, щоб дати волю всім».
Лицар – представник панівного класу загравав з народом, як і Король. Він прагне видобутися на гору і визволити Принцесу. Але лицаревого завзяття вистачає тільки на те, щоб видертися на кілька уступів гори. Зірвавшись, він падає, вже безсилий піднятися вгору, і залишається, як це підкреслено автором, а «найнижчому уступі скелі». Після першої ж спроби Лицар втрачає віру в можливість успіху і силкується відрадити інших. Хоча зі слів Принцеси видно, що у Лицаря: «Світила думка, наче блискавиця, немов зоря досвітня, у темниці горіла гордо так Одвага в серці жевріла, мов пломінь, їй не страшні були ні гори-кручі, ні урвиська-яри».
Лицар – це уособлення багатьох партій і груп, які боролися за інтереси буржуазії і поміщицтва. Найвищою підлотою такого «лицаря» лібералізму є відступництво від боротьби, в якому виявляється його повна байдужість до народних мас, до робітництва, що береться за визволення всього народу. І коли він говорить стиха до Принцеси, сподіваючись знайти в ній спільницю: «А зрештою що нам до їх за діло?», - то стає ясно, що колишній «друг народу» вже став відвертим ворогом і народу, і революції.
Принцеса. 11 томний словник СУМ пояснює, що це титул дружини або дочки принца.
З твору відомо, що в Принцесу закоханий Лицар і що принцеса відповідала йому тими ж почуттями. Вона ув’язнена у королівському палаці на верхів’ї «скляної гори», у «світлиці з матового шкла, з одкритою стелею, так, що видко багато неба і зовсім не видко землі». З розмови Прялі, Ткалі і Швачки дізнаємося, що Принцеса – «колишня босоніжка, посполита, і стану подлого, і роду незначного », а тепер «найясніша панна і дама серця нашого владаря» і роздає нагороди на турнірах лицарських. Принцеса байдужа до королівського кохання, хоч колись заручалася з Королем і могла бути Королевою, «щасливою і гордою, і - злою». І от здійснилася її давня мрія: «принцесою зробитись чепурною, багатою і гордою такою, щоб навіть приступить ніхто не смів».
Образ Принцеси багатогранний і багатозначний. З одного боку, це алегоричний збірний образ митців взагалі. З другого – це талант самої поетеси. Доля Принцеси в останній дії – це доля Лесі Українки, яка віддала свій хист, свою творчість народу, робітникам і разом з ними пішла на штурм крижаних гір самодержавства. А доля поетеси – це доля передової, відданої народові інтелігенції. З ким піде інтелігенція, кому вона служитиме – таке питання поставила поетеса в «Осінній казці» в образі принцеси.
Служебка – служниця – 1. У поміщицькому та буржуазному побуті – жінка, що прислуговує в домі, кому-небудь. 2. Те, що служить інтересам кого - , чого-небудь, сприяє якійсь справі.
Образ Служебки у творі викриває тих, хто йде служити експлуататорам і бачить свою мету в тому, щоб самому «вискочить в пани». Ось як уявляє своє майбутнє життя служебка:
«Адже тепер я вже не позивачка,
я дозорчиня над всіма хлівами,
я трохи згодом ключницею буду,
а там, дивись, окоманшею стану,
а звідти й до палацу недалеко,
в няньки, либонь, до царенят дістанусь»
Вислужуватись перед панами, з дрібних лакуз ставати більшими, знущатися над простим людом – такий типовий шлях тих, щ стали зрадниками народу, відвернулися від нього й гордують ним, будучи самі тупими невігласами. Служебка має у своєму розпорядженні хліви й обори з свинями, бугаями та іншим бидлом, в якому уособлені чорносотенні банди.
Голос – 1. Сукупність різних щодо висоти, сили тембру звуків, яків видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата. 2. Звуки, які утворюються деякими неживими предметами або характерні для них. 3. Звучання голосових зв'язок як матеріал вокального мистецтва. 4. Одна з кількох мелодій музичного твору; партія у вокальному ансамблі. 5. Поклик, веління якого-небудь внутрішнього почуття, інстинкту, переконання. 6. Про думку, висловлювання, міркування. 7. Право висловлювати свою думку при вирішенні державних або громадських справ. 11 том
Голос – сукупність звуків, які видає людина абр тварина за допомогою голосового апарата. 2. Звучання голосових зв'язок як матеріал вокального мистецтва. 3. одна з кількох мелодій музичного твору; партія у вокальному ансамблі. 4. внутрішній поклик, інстинкту, переконання. 5. про думку, висловлювання, міркування. 6. надане кому-небудь законодавством право висловлювати свою думку при вирішенні державних або громадських справ, вияв цієї думки. Тлум
Жінка – 1. Особа жіночої статі. 2. Доросла, на відміну від маленької дівчини. 3. Заміжня особа стосовно свого чоловіка.
Пряха – пряля – жінка, яка пряде ручним способом на прядці.
Ткаля – Робітниця, майстерня, яка виготовляє тканини на ткацькому верстаті.
Швачка – кравчиха – фахівець із пошиття одягу.
Юрба – 1. Велике безладдя неорганізоване скупчення людей, натовп; 2. Звичайні люди, маса на відміну від героїв, обдарованих видатних осіб.
Пастух – Той, хто пасе стадо, череду, отару.
Пастух – людина, що пса худобу. Тлум
ВИСНОВКИ
Основну ж частину першого розділу роботи складає докладний аналіз динаміки вжитку власних назв у драматичних творах Лесі Українки (1896-1906 рр.). Розгляд ведеться послідовно, в хронологічному порядку, драма за драмою.
У першому драматичному творі "Блакитна троянда" (1896) оніми називають 13 дійових та згадуваних осіб, причому у вступному списку "Дійові люди" ці пропорції ще красномовніші – антропонімічно позначено 10 осіб, а апелятивно – 5. Всупереч панівній традиції сільської драми Леся Українка обрала тему з життя інтелігентів. Відповідно добирається й "інтелігентське" антропонімічне оснащення драми. Серед девяти персонажів, названих за прізвищем, четверо мають у ньому нетиповий для села суфікс -ськ, -цьк: Гощинська, Колчевська, Милевський, Крицький. І лише прізвище старого лікаря має "сільський" формант -енко: Проценко. Дуже характерно, що початково, у чернетці й Милевський, як зазначає П.Одарченко, "мав трохи іншу афішу – Миленко". Це "трохи" є ономастично дуже вагомим, підказуючи напрямок онімійних пошуків Лесі Українки. Ономастичний простір "Блакитної троянди", починаючи від заголовка-символа і до найдрібніших епізодичних персонажів, вибудований в єдиному ключі – виявити в цьому лексичному шарі незвичність обставин кохання Люби й Ореста.
Драматична сцена "Прощання" написана прозою, як і "Блакитна троянда". Імена ж дійових осіб для сцени поетеса не добирає, вони їй не потрібні – адже маємо ситуацію, у якій сутність персонажів вичерпно позначається номінаціями хлопець і дівчина. У творі єдиний топонім – і той має вигляд N. Авторка виважує номінаційну потугу апелятивів та онімів, віддаючи на разі перевагу першим.
У драматичній сцені "Іфігенія в Тавріді" поетеса дотримується усіх античних правил і вимог до трагедії: дію починає хор, що поперемінно виконує строфу й антистрофу, тобто відбувається своєрідний діалог – вступ до драматичного дійства. Іфігенія – єдина поіменована героїня драматичної сцени – приносить жертву богині Артеміді теж у супроводі хору. У творі чимало онімів, що стосуються давньогрецької міфології (Електра, Орест, Аполлон, Аргос, Ахіллес, Ереб, Латона, Мойра).
У драматичній поемі "Вавілонський полон" Вавілон стає символом загарбників-переможців і опозицією до іншого топоніма, який з ним контрастує, - Єрусалим. Утворюючи опозицію Вавілон - Єрусалим, Леся Українка майже урівнює ці контрарні топоніми в частотності: Вавілон вживається 14 раз, а Єрусалим – 13. Топоніми, вживані у "Вавілонському полоні", своєрідно підкріплюють назву Єрусалим, працюючи з нею в одному ключі, розширюючи просторові межі драматичної поеми: Тігр, Євфрат, Палестина, Гарізім. Вся поема побудована на суцільній безіменній номінації дійових осіб (22 дійові особи типу жінка, чоловік, батько тощо і 3 назви у формі множини – діти, гурт левітів, гурт пророків). Єдине особове ім'я Елеазар вживається 6 разів у ремарках і 8 разів у мові різних персонажів і самого героя.
Драматична поема "На руїнах" концептуально й тематично продовжує твір "Вавілонський полон". В ній повторюється в перефразованому вигляді у підзаголовку попередня назва: "З часів першого полону вавілонського", що підкреслює близькість обох творів. У них багато, так би мовити, "прихованих" онімних нюансів, і лексичне тло контекстів стає виразником цього багатоголосся й перегуків. Слід сказати, що Тірца, як і Елеазар у "Вавілонському полоні", - єдиний поіменований персонаж у творі "На руїнах". Усі інші персонажі безіменні (їх 15). Протиставленість поіменованої героїні й багатоликої юрби та її окремих представників утворює ту опозицію, яка трансформується в найрізноманітніший спосіб і у мові Тірци, і в мові тих, хто її розуміє. Ім'я Тірца взяте з Біблії (одна з дочок Целофхада), яке там згадується поряд з іменем Елеазара. Саме ці імена обрано завдяки їх високій фонетичній виразовості.
Усе це - виразні контекстуальні антропоніми, тобто власні назви, що залишаються власними тільки в межах даного художнього тексту. Один з робітників адресує служебці іронічне побажання: "З богом, Парасю!". Але це узагальнене, приказкове Парасю – меншою мірою наймення персонажа, ніж презирливе апелятивне позначення служебка. У творі є ще тільки дві узуальні власні назви – Прометей і Зевс. Вжито їх, може, для того, щоб підкреслити причетність лицаря до вищих кіл суспільства.
У діалозі "Три хвилини" основних персонажів двоє – Монтаньяр і Жірондист. Поетесі знов не знадобилися імена, їй досить акцентації на їх політичних розбіжностях: монтаньяри – революційно-демократичне крило Конвенту, спільники якобінців, а жірондисти – політична партія, що представляла інтереси великої буржуазії. Двох своїх головних персонажів поетеса іменує тільки в безіменному ключі, але з великої літери. У їх діалогах-суперечках обидва часто звертаються до онімів. Найактивнішу роль тут відіграє опозиція Цезар – Брут. Слова Жірондиста "Кров Цезаря проливши, Брут обмив / усе болото цезарських тріумфів" натякали, що якобінський терор возвеличує страчених. А у словах Монтаньяра: "я думаю, що й з Брута все болото / обмила кров, пролита при Філіппах" йдеться про битву біля міста Філіппи у західній Фракії, в якій Октавіан і Антоній розгромили республіканців під проводом Брута і Кассія і після якої Брут покінчив життя самогубством. У третій частині з'являється єдиний поіменований персонаж Конрад (5 раз). Він є другорядною, але важливою фігурою в цьому сюжетному повороті – адже саме він поведе Жірондиста через кордон у Нансі.
Драма "В катакомбах" ономастично вирішується, як і "Три хвилини": головні дійові особи номінуються апелятивно, а персонажі другорядні можуть наділятися вже узуальними, а не контекстуальними найменнями. Апелятивні номінації (що в тексті драми стають контекстуальними антропонімами) за своєю скерованістю складають три групи: 1) позначення статусу в християнській громаді: єпископ, диякон (старий диякон), дияконіса, християнка; 2) соціальний, язичницький ще статус: старий раб, патрицій, стара жінка; 3) поєднання цих двох параметрів: неофіт-раб, християнка-рабиня, християнин-купець. Номінації певних персонажів можуть з часом змінюватися, переходити з групи в групу. Особливо істотною є номінація неофіт-раб. Вона містить у собі основну колізію твору. У Римі він раб - раб, що рветься до волі. А в катакомбах йому кажуть, що і тут він раб Божий. Це, власне, і спричиняє його гнівний протест. Анціллодеї у плоть і кров, у ім’я її увійшло, що вона - раба Божа (такий грецький сенс імені). А неофіт-раб того не хоче
Твір "В дому роботи, в країні неволі" теж вирішений у безіменних номінаціях, має невелику кількість дійових осіб (5). Основний конфлікт-діалог відбувається між двома рабами, що працюють на будові храму у Мемфісі - рабом-гебреєм і рабом-єгиптянином. Йде будівництво храму, тому в ономастичному просторі діалогу панують теоніми (10) – назви давньоєгипетських богів. Концентрація цих теонімів у мові єгиптянина – покажчик його шани і до богів, і до виконуваної роботи: "Хай Тот – майстерник мене ховає від неробства". Натомість раб-гебрей так реагував на викладений єгиптянином перелік богів: "Ой боже, грому, заглуши мене! / Нехай я хоч іменнів сих не чую!" І це – не дивина. Як слушно зауважують А.І.Паньков та Т.С.Мейзерська, "та ж ситуація для одного стає домом роботи, а для другого – краєм неволі".
ІІ. ПЕРІОД ПЕРЕМОГИ ОНІМІЙНИХ НОМІНАЦІЙ У ТВОРЧОСТІ Л.УКРАЇНКИ
2.1. Бояриня
Драматична поема "Бояриня" належить до маловідомих, радше замовчуваних, а за радянської влади тривалий час заборонених через своє антимосковське спрямування творів поетеси, і вважається більшістю дослідників творчості письменниці не завершеною. "Бояриня" побудована на опозиції, ключові центри якої становлять дві тополексеми: Москва (ужито 18 разів) – Україна (ужито 26 разів). По суті, опозиція проймає усі художні рівні поеми, а ономастичний простір бере активну участь у її творенні, і ключові тополексеми, очолюючи цілий комплекс онімів, що належать до них і поглиблюють їхню гру, лише стають певною "вершиною", утворюючи онімний пік контрастів.
Бояриня
Це драматична поема написана у 1910 році, під час свого перебування в Єгипті, протягом трьох днів. Але, на жаль, за життя авторки вона не була опублікована. Перше видання у журналі «Рідний край» здійснено в 1914 році, ще декілька перевидань вийшли у світ до 1926 року. За часів радянської влади цей твір був заборонений цензурою, не перевидавався, не згадувався у літературознавчих студіях. Причиною цього примусового забуття стала ідейно-тематична спрямованість драматичної поеми «Бояриня».
У творі знаходить своє втілення ідея засудження пасивної зради своєї національної гідності і самостійності, яка тісно пов’язана із мотивом невимовної смертельної туги за Батьківщиною.
В «Боярині» Леся Українка не виводить героями історично відомих осіб. Більше того персонажі драми не беруть активної участі у важливих подіях часу. Їх місце в житті країни побічне, і це є однією з причин особистої і громадської трагедії героїв п’єси – Степана та Оксани – молодого подружжя походженням з українських козаків, бояр при московському царі.
Бояриня – «особи вищої служилої верстви», загальноприйнятої етимології не має; виводилось від тюрк. «ваі» «знатний, багатий»(Етимолог, 241, т1.)
Б – ж., іст. до боярин – особа, що мала найвищий стан, звання серед службовців. У Київській Русі великий землевласник, що належав до князівського двору і входив до складу військової дружини князя (11 том. Т1.)
Оксана. У 11 томному словнику СУМ: Оксана – жіноче імя. Варіанти: Аксана, Ксана. Давній варіант імені Ксенія. З грецької «гостинність». Ксенія – іноземка, гість. В др.. Греції «ксенії» - уїдливі вірші, якими господарі будинку жартівливо зустрічають гостей.
Лесина Оксана живе на волі, вона вільна людина, як і жінки її народу, яких безкінечні війни навчили самим давати лад у родині, а коли до того змушували обставини, то й втручалися у громадські справи. Вони були для чоловіків не тільки дружинами і матерями їх дітей, а й спільниками в боротьбі за соціальну незалежність рідного краю, бо, як говорить Оксана, «сі трудні часи думок поважних і дівчат навчили». Оксана – перша братчиця в дівочому братстві, патріотичний організації на Україні, вона носить корогву. Життєві інтереси героїні не обмежуються сім'єю, її хвилює доля всього народу. Оксана, котра в драмі певною мірою уособлює узагальнений образ України, «серцем привернулась» до Степана за його лагідність, за те, що його рука «від крові чиста»
У драмі це молода українська козачка, яку примушують прийняти звичаї і культуру московські, абсолютно чужі й неприйнятні для цієї жінки. Степан називає Оксану «дівчина-гордівниця» і, коли запропонував їй поїхати до Москви, вона не розгубилася: «Авжеж. І знаєш, якось я не дуже боюся тої чужини». Він вірить у кохану, сподівається, що вона до всього звикне, прийме московські звичаї за свої: «Оксаночка у мене розумниця, - всього навчиться». Вона пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві.
Оксана одразу ж порозумілася з сестрою Степана. Ганна полюбила «ріднесеньку» Оксану, і на її слова «а може ж, я лиха» відповідає:
«Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: «погуляй, забався не сиди!» А ти б почула,
Як інші всі боярині спиняють
Своїх сестер та дочок»
З розгортанням сюжету твору відкривається ідейна змістовність твору – єдиним справжнім патріотом своєї країни є Оксана.
Степан. Зазирнімо в етимологічний словник. Ім’я Степан (Стефан, Стефко) через церковнослов’янську мову запозичено в давньоруську з грецької – «каблучка, вінок, вінець».
Леся змальовує Степна «молодим парубком у московському вбранні, хоча з обличчя видко одразу, що він не москаль».
Ченці в Київській академії навчили Степана, що не слід вдаватися до зброї, що «перо та щире слово» мають більше честі, ніж мушкет і шабля. Він дуже сподобався матері Оксани: «Мені він до сподоби, - добрий хлопець, такий увічливий»
Степан дотримується християнської заповіді: між своїми повинен бути мир і згода, незалежно від того, яких дій і поглядів ці «свої». Степан визнає тільки національно-визвольну боротьбу. І в цьому перша і головна причина його рабського становища, а потім і трагедії всього життя.
Для Степана Оксана не просто кохана дівчина, не квітка для забави: «Я бачу в ній життя і волі образ і краю рідного красу», - каже він. Він сильно і палко кохає свою дружину Оксану і вона замилувавшись ним каже: «Бодай мені такий вік довгий, як у мене чоловік добрий!..»
Чоловік щиро кохає Оксану, але він уже раб, розуміючи життєву необхідність для дружини повернення на Україну. Степан повинен просити дозволу на від’їзд у царя, і він не певен, що йому це дозволять.
Іван. За Успенським, Іван – дарунок бога, перетворившись із Иоканаана (евр.), Іоанна (гр.) у типово російське Іван, типово французьке Жан, типово англійське Джон.
Етимологічний словник пояснює: Іван (Йван, Івак, Івандо, Іванець, Іваник, Іванина, Іванко, Івантуха, Івануха, Іванцьо, Іванчик, Івасик, Івахно, Іоан, Йоан) прийшло через церковнослов’янську мову запозичено в давньоруську з грецької «змилувався, помилував».
За твором це молодий, щирий козак, брат Оксани, який за своєю політикою прагне йти на розрив з Московською державою. У першій дії поеми він прямо говорить про гонитву за грошима, як головну причину переїзду родини боярина Степана. Іван – це борець за національну гідність і незалежність рідної країни.
Іван має рацію, кидаючи слова на Степанову адресу ще в 1 дії:
«Якби таких було між нами менше,
Що, вдома чесний статок протесавши,
Понадились на соболі московські
Та руки простягли до тієї
«казни», як кажуть москалі»
Перебійний Олекса. За етимологічним словником: Олексій (Олекса, Льоня) – прийшло з грецької «захищаю, помічник» (Етимологічний словник).
Перебійний. За 11 томним словником СУМ: Перебої (одн. перебій)- 1. Перерви, звичайно ритмічно повторювані, в звучанні чого-небудь, у звуках, які видає хтось, щось. 2. Нерівне, неритмічне биття серця. 3. Затримка, припинення в чому-небудь, що періодично повторюється.
Ганна. Етимологічний словник зазначає, що ім’я Ганна (Анна, Гандзя, Ганка, Ганичка, Ганниця, Анниця, Ганнуля, Ганнуся, Ганця, Анютка, Ганюточка, Ганя, Ганька, Нуся, Галя) через старослов’янську мову запозичено з грецької і означає «благодать, милостива, та, що виявляє ласку, ласкава».
У драмі Ганна – молода дівчина, сестра Степанова, яка «убрана як бояришня».Оксана спілкуючись з Ганною каже: «та й молодичка з тебе гарна буде».
У розмові Оксани з Ганною, котра виросла в умовах московської дійсності, побуту й уособлює вже московську культуру, московське світосприйняття, розкривається глибока прірва не тільки між побутовим становищем та соціальним статусом жінки-українки і жінки-московки, а й між їхніми бажаннями, уявленнями, вподобаннями. Так, якщо в Україні дівчина вільно обирала свою долю й судженого, перед цим заприязнившися з ним, полюбивши його, то в Московщині розмова зі своїм женихом навіть після заручин вважається безчестям.
Мати. У 11 томному словнику : Мати - споріднене з латинською mote «жінка, дружина», motina «мати». У тлумачному словнику: Мати – 1. Жінка стосовно дитини, яку вона народила. 2. Самиця стосовно малят.
Гість. 11 томний словник СУМ тлумачить: 1. Той, хто приходить, приїздить відвідати кого-небудь вдома. 2. Особа, запрошена або допущена на збори, засідання, з’їзд. 3. Купець, найчастіше іноземний.
За етимологічним словником «гість» запозичене з германських мов, означає «іноземець, іноземний купець», «чужинець, прибулець, ворожий іноземець, ворог», від алб. «сумнівний».
У тлумачному словнику(1) це особа або член делегації, що прибуває в іншу країну, район з якоюсь метою.
2.2. Лісова пісня
У драмі-феєрії "Лісова пісня" Леся Українка виразила свій народ, його ментальність, його поетичну душу. Конфлікти "Лісової пісні" – це протиставлення носіїв здорового, природного начала, що міститься в казково-фольклорних персонажах лісових істот та близьких до них людей (дядько Лев, Лукаш), і людей духовно обмежених, з їх ницістю, прагматизмом, облудністю. Лісова пісня Лукаша – це пісня про Мавку. Різні форми і різні напрямки поетизації одержали і всі інші включені в феєрію демонічні істоти. Ми зупиняємось на деяких ономастично істотних дискусійних моментах і на специфіці їх авторської поетизації в тексті драми: 1) Леся Українка оперує в "Лісовій пісні" переважно фігурами нижчої демонології, тобто такими міфологічними постатями, що існують у множині, однак поетеса робить ці загальні назви власними (Мавка, Русалка). 2) Єдність, взаємопов'язаність демонологічних істот між собою та з довколишньою природою виражається, серед іншого, широким використанням термінів спорідненості, проте ця спорідненість радше духовна, а не фізична. 3) Серед народних номінацій нижчого демонологічного рівня має значне поширення явище табу і, відповідно, заміна номінацій ("Той, що в скалі сидить"). 4) Демонічні персонажі належать переважно до нижчого рівня міфології, ієрархічно-п'ятого. Вищих рівнів сягають лише Доля та Мара. 5) За уявленнями про слов'янську міфологію нижче демонологічного рівня, вже на шостому рівні знаходиться людина, яка має набуті чи вроджені надприродні властивості та знання. Такими фактично є всі четверо людей, що стали персонажами твору. 6) Відомі казкові постаті (Ох-Чудотвор, Трьомсин, Царівна-Хвиля, Урай, Білий Палянин, Зірниця-мати) стали в "Лісовії пісні" міфологічними еквівалентами історичних осіб, наявних в інших творах.
Лісова пісня
Усі ми добре знаємо філософську драму «Лісова пісня», яка є верши ною поетичної майстерності видатної поетеси. У творі показано боротьбу всього величного й прекрасного, волелюбного й вільного, доброго й незалежного проти мізерно го й рабського, заздрісного й ненависного, злого й міщанського. Проте мало хто з нас замислю вався, чому саме так називається ця п'єса, а не інакше. Що мала на увазі авторка, даючи назву своїй драмі-феєрії «Лісова пісня»? Виникає ще й ряд інших запитань. Скажімо, чому її персонажі мають саме такі імена (Лукаш, Мавка, Килина, дядько Лев), а не якісь інші? Чи змогла б Леся Українка написати «Лісову пісню», не проживаючи саме на волинському Поліссі, яке з давніх-давен славиться своїми тихими плесами річок і озер (останніх аж сто сімдесят), цвітінням поліського льону, предковічними дрімучими ліса ми, яке ще й сьогодні має холодні й чисті, як сльоза, джерельця-кринички? Леся Українка була закохана не тільки и природу Полісся, а й у народ, серед якого жила. Вона вивчала його мову, пісенну творчість, обряди й звичаї, культу ру й побут, уважно слухала й запам'ятовувала різні перекази від старих людей, цікавилася древньою історією поліського краю, а також психологією односельців. Отже, відповідь на останнє запитання може бути тільки однозначною: ні. Проте сьогодні ми з упевненістю можемо сказати, що, працюючи над «Лісовою піснею», Леся Українка мислила масштабами не одного села чи краю, а значно ширшими. Згадаймо для прикладу хоча б слова Перелесни ка, звернені до Мавки: «Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці, там гірські русалки, вільні Літавиці, будуть танцювати коло по травиці, наче блискавиці!
А тепер про складніші питання. Назва драми-феєрії складається з двох слів: прикметника та іменника. Прикметник лісовий (родові форми лісова, лісове та множина лісові). В одинадцятитомному словнику української мови (СУМ) зазначено: «Лісовий те саме, що лісний»,^ а дальше йде контекстуальне тлумачення. У пе рекладному російсько-українському словнику; (РУС) зафіксовано: «рос. лесной укр. лісовий рідко лісний: лісний інститут, лісовий (лісний)' край», У білорусько-російському словнику (БРС) лясны, що в перекладі на російську мову лесной; лесные насаждения; лесная тропа; лесной край; лесной институт. Таким чином, у російській і білоруській мовах немає розмежу вання між українським значенням прикметників лісовий та лісний. На наш погляд, укладачі РУС стоять на позиції більш реального розуміння значення слова лісний (лісова, лісове, лісові), яке й відповідає сучасним українським літературним нормам. Беручи до уваги однозначність прикметників лісовий і лісний, автори СУМ посилаються навіть на приклад з творів Лесі Українки, як-от: «Тремтить якийсь вогник здале ка, Се, певне, в хатині лісній». Гадаємо, у цьому випадку приклад зовсім недоречний. По-перше, лісна (хатина) зовсім не рівнозначне з лісова (галява, галявина). Спільним для обох цих прик метників є те, що вони утворилися морфологічним способом словотворення від словотвірної основи ліс за допомогою різних суфіксів: -ов- та Маючи бездоганне мовне чуття, Леся українка в назві драми-феєрії використала прикметник лісова, бо він вказує на ознаку постійного місця перебування міфічних істот, предметів, які від природи є невід'ємною частиною лісу, тобто вони живуть, ростуть, водяться на теренах лісу. Таким чином, прикметник лісовий (лісова, лісове, лісові) є присвійно-відносний, бо на це якраз і вказує словотвірний суфікс -ов- (а), наприклад: ахіллесова п'ята, батькова хата та ін. А вже від прикметника лісовий утворився іменник лісовик (за допомогою суфікса -ик), а від лісовика лісовичка та ін., які також постійно знаходяться, живуть і діють у межах лісу.
Прикметник лісний (лісна, лісне, Лісні) відносний (пор.: шкільний, денний, вечірній): Від нього утворився іменник лісник, а від іменника лісник лісництво. в українській мові такі іменники, як лісовик і лісник, за значенням також не однозначні, бо лісник це сторож лісу, який лише доглядає, оберігає, вирощує ліс; у лісі він постійно не живе, а перебуває (знаходиться) в ньому тимчасово (від і до).
Геніальна поетеса завжди прагнула, щоб слово точно відповідало змістові, бо воно в неї це зброя, а слово і зброя повинні бути завжди гострими, точними, влучними.
Повернемося ще раз до прикладу, який ми вже згадували: «... Се, певне, в хатині лісній...» Леся Українка без сумніву, мала на увазі хатину лісника, в _якій можна пересидіти негоду (дощ, сніг, заметіль тощо) або переночувати. Проте ця хатина лісна не належить від самої природи лісу (бо тоді б була лісова), а побудована людськи ми руками і є в лісі тимчасовим явищем (предметом). Крім того, поетеса не випадково вживає форму хатина (від хата), бо житло невелике за розмірами, а суфікс -ин- (а) вказує ще й на одиничність (пор.: соломина, горошина, стеблина, коноплина) та її самотність (пор.: стоїть хатина край села). Таким чином,,.. прикметники лісовий і лісний та іменники лісовик і лісник за лексичним значенням попарно не тотожні, а тому стверджувати, що лісний те саме, що лісовий, безпідставно. У даному випадку ми відчуваємо явний вплив російської мови (пор.: «на лесной поляночке»), що є, певно, даниною панівній тоді теорії білінгвізму. с З'ясувавши лексичне значення слів лісовий {лісний, лісовик і лісник, необхідно, на наш погляд, розглянути лексичне значення й слова ліс, яке споріднене з наведеними вище словами. У згаданій лексикографічній праці СУМ зазначе но; «1. Ліс це велика : площа землі, заросла деревами й кущами, і 2. Зрубані дерева як будівельний та ін. матеріал». Друге значення явна калька з російської мови, бо в українській мові з давніх-давен не було слова «будматері ал», а вживалося дерево, деревня, що означало «зрізані дерева для будівництва та різних виробів». А в якому ж значенні слово ліс вживає Леся Українка? У неї слово ліс це безмежне народне багатство, природне середовище, де всі мають волю й незалежність. Наприклад, у розмові з матір'ю Лукаша дядько Лев говорить: «.... Що лісове, то не погане, сестро, усякі скарби з лісу йдуть». Або ще, розмовляючи з Мавкою, Лісовик зі злістю говорить їй: «Не гідна ти дочкою лісу зватись, бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський». Отже, Лесине розуміння значення слова ліс значно ширше, глибше й конкретніше. Слово ліс у зна ченні «скарб, багатство» побутує й у на роднорозмовній мові поліського регіону. Можли во, що воно було у згаданому вище значенні первісним або початкуючим, але, на жаль, загубилося й втратилося в сучасній українській літературній мові.
Після розгляду першого слова назви драми-феєрії лісова виникає й інше запитання: чому саме пісня, а не казка, драма, байка, розповідь? Щоб відповісти на це запитання, необхідно з'ясувати значення слів феєрія і драма. .,
Феєрія в перекладі з французької означає «циркова або театральна вистава з казковим сюжетом, сценічними ефектами й трюками». А слово драма грецького походження, що в перекладі буквально означає «дія». Драма це літературний твір, призначений для поста новки на сцені, для якого характерні серйозність конфлікту й глибина переживань персонажів. Усе це якраз і властиво п'єсі «Лісова пісня».
Серед фольклорних творів, на які такий багатий наш народ, чи не перше місце займає пісня. Використавши в назві своєї п'єси слово пісня, авторка висловила тим свою надію, що її ідея, її твір будуть вічні. Маючи ще й музикальні здібності, Леся Українка розуміла, що пісня й народ взаємопов'язані між собою. Поетеса прекрасно усвідомлювала й ту істину, що немає народу без мови, без пісні й навпаки. Отже, поки існуватиме життя на землі, доти існуватиме й пісня, бо вона безконечна. Таким чином, усі слова назви драми-феєрії «Лісова пісня» зазда легідь обдумані, грунтовно виважені поетесою, а не випадковість, як іноді декому здається.
А можливо, Леся Українка в доборі назви п'єси йшла за давніми західноєвропейськими традиціями (пор.: «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда», «Пісня про Нібелунгів» та ін.)? Але тоді, очевидно, було б «Пісня про лісових міфічних істот» або ще як. Крім того, як уже зазначалося, поетеса добре знала народнопісенну творчість, в якій широко побутують пісні про сирітство, наймитські, рекрутські та ін. пісні, які також могли вплинути на формування назви «Лісова пісня».
У драмі-феєрії змальовано картини двох протилежних світів. Перший вільний, неза лежний, свобідний, до якого тягнеться і людина, і природа, а другий рабський, .хижацький, заздрісний, міщанський, для якого немає нічого святого, для якого не існує традицій, звичаїв, де все святе нехтується. Наприклад, на запитання Лукаша: «Де подівся дуб, якого дядько Лев заклявся не рубати?» - Килина безсоромно відповідає: «А що ж ми мали тута голод їсти? Прийшли купці, купили та й уже. Велике щастя дуб!» А далі продовжує: «Дядька Лева нема на світі, що з його закляття?»
Щоб перейти до з'ясування філософського розуміння тих чи інших імен персонажів, не обхідно насамперед сказати про те, якого значення Леся Українка надавала пейзажам, на фоні яких діють її герої. Письменниця любила і знала природу. Згадаймо, наприклад, слова Мавки, звернені до Лукаша: «...А я не знаю нічого ніжного, окрім берези, за те ж її й сестрицею взи ваю; але вона занадто вже смутна, така бліда, по хила та журлива, я часто плачу, дивлячись на неї. От вільхи не Люблю вона шорстка. Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться все тремтить. Дуби поважні надто. Дика рожа задирлива, так само й глід, і терен. А ясень, клен і явір гордовиті. Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на світі...» Так могла написати тільки людина, закохана в природу. А ось уривок з прологу: «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу просто ра галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину то береги лісового озера, що утво рилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Містина вся дика, таємнича, але не понура, повна ніжної задумливої поліської краси...»
Читаючи опис цього унікального пейзажу, мимоволі чуєш тихий голос Лесі Українки, звернений до читача: шановний читачу, шануй і люби красу природи, бо це ваше духовне багатство, яке твориться віками, а руйнується днями.
На фоні цього чарівного пейзажу і діють Лукаш, Мавка, Килина, дядько Лев, Русалки та інші персонажі.
Лукаш. Варіанти: Лука, Лукій, Лук’ян, Лукіліан, Лукман, Лукан і (жіноче) Лукина. Ім'я Лукаш відоме багатьом слов'янсь ким мовам. В етимологічному словнику укра їнської мови (ЕСУМ) зазначено, що українське ім'я Лукаш запозичено з польської мови, яке, в свою чергу, походить з латинської, що в перекладі означає «світло», а первісне його значення «народжений при сході сонця».В словнику Успенського ім’я Лукаш означає «світлий, той, що світиться». Походить від лат. «люкс» (світло). У драмі-феєрії Лукаш ще зовсім молодий, гарний, чорнобривий, стрункий хлопець. Ніжний спів його сопілки пробуджував лісову тишу й темряву, осявав усе в лісі світлом і теплом. Ось як пише про це Леся Українка: «З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли се режки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі й зазолотіли квіти на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки». Таким чином, якщо зіставити наслідки про будження природи від голосу сопілки Лукаша з самим його іменем, то виникає думка про їх взаємозв'язок. Очевидно, поетеса обрала це ім'я не випадково, адже ім'я Лукаш, як уже згадува лося, означає «світло», «народжений при сході сонця». Почувши сопілкове награвання, вся природа пробуджується ніби при сході сонця.
Мавка. СУМ пояснює: 1. Казкова лісова істота. 2. (рідко) Те саме, що русалка; водяна німфа. Подібне тлумачення знаходимо і в ЕСУМ: «Мавка це казкова лісова істота; русалка». Якою ж уявлялася Мавка Лесі Українці? Вона пише: «З-за стовбура старої розщепленої верби півусохлої виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах». Як бачимо, Лесина Мавка це лісова істота.у вигляді красивої дівчини, з розпущеними косами, в ясно-зеленому одязі. .
На думку О. Потебні, мавки це душі нехрещених дітей. У російській мові мавка це (за забобонним уявленням) душа дівчини, що померла до хрещення. Етимологію цього сло ва М. Фасмер виводить з видозміненої деети-мологізованої форми навка «мавка», зближеної з основами малий (мавкати), «нявкати» та ін. Можливо, що це пояснення має певний сенс, якщо уявити, що Лесина Мавка по-дитячому наївна, нерішуча в діях, не вміє боротися за своє щастя й кохання.
Найвдаліше тлумачення значення цієї мі фічної істоти, на наш погляд, знаходимо в словнику Б. Грінченка, де зазначено: «Мавка (навка)дитя жіночої статі, яке вмирало нехрещеним і перетворювалося в русалку». У «Лісовій пісні», ця міфічна істота виступає в ролі лісової русалки, ім'я якій поетеса дає Мавка.
Мавки – істоти, які уособлювали душі дітей, котрі народились мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, які співом та привабливим виглядом заманюють хлопців та залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мають довге лляне волосся.
Дядько Лев. Варіанти імені: Левко, Левусь, Леонтій.. У словнику Успенського імя Лев тлумачиться як цар звірів, могутній храбрець. Слово «лев» - російське, але сама назва цієї тварини від німецького «леве». Постать цього персонажа Леся Українка описує так: «Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у по лотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба), на широкому ремені».
На думку М. Фасмера, ім'я Лев це калька грецького власного імені, що виникло на основі загальної назви «лев» (великий хижий звір родини котячих, з короткою жовтою шерстю і довгою пишною гривою у самців). У народі цей звір називається царем звірів, володарем лісу, лісним царем та Лесиного дядька Лева всі поважають, прислу хаються до його порад. Він має великий життєвий досвід і багато знає, багато бачив на своєму віку. Захищаючи Мавку перед матір'ю Лукаша, дядь ко Лев говорить: «Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така самісінька, як і наша». А на запитання Лукаша: «Та як же будемо сидіти тута? Так люди кажуть тут непевне місце...» дядько Лев відповідає: «То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі. Посіємо коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, та й не приступить ніяка сила...» Гадаємо, що й у цьому випадку ім'я Леє Леся Українка обрала не випадково. Проте її дядько Лев символізує не звірячу хижість і безмежну силу, а навпаки рилу розуму, справжню людську,доброту й зако ханість, у есе лісове царство.
Килина. Варіанти імені: Кулина, Якилина. Це ім'я побутує і в інших слов'янських народів. На думку авторів ЕСУМ,, воно прийшло до нас через церковнослов'янське посередництво з грецької мови, яке, в свою чергу, походить з латинської, що буквально в перекладі означає «орлина» від «орел». Проте існують і деякі інші припущення. Про зовнішність цього персонажа Леся Українка пише: «молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; со рочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, аживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою...». Досить влучно характеризує цей образ Мавка в розмові з Лукашем: «Нехай ся жінка більш не приходить, я не люблю її вона лукава, як видра.;. Цей образ, на нашу думку, є символом ненажерливості, непримиренності, насильства й ненависті, це людина, в якої немає нічого святого. І справді, ім'я Килина (від «орлина») повністю відповідає вчинкам персонажа.
Русалка. Загальновідомо, що ця істота являє собою дівчину з риб’ячим хвостом, але досить спрощена характеристика. В українські демонології це один із найколоритніших персонажів, уособлення небезпечної водяної стихії. Це молоді, вродливі дівчата, котрі живуть на дні річок у чудових кришталевих палацах. Вони ходять голі, лише зрідка накидають на себе білу прозору накидку. Уночі, коли сходить місяць, русалки виходять на берег, чешуть своє довге зелене волосся і водять хороводи. Чудовим співом вони заманюють юнаків і дівчат, затягують їх у воду чи жито та залоскочують. За поширеними уявленнями, русалками стають молоді дівчата, котрі втопилися, або померлі до хрещення маленькі діти. Подекуди побутує думка, що русалками стають люди, які помирають на так званий русалчин Великдень. Оберегом від них слугують хрест і полин. Узагалі, за народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові, водяні. Отже, русалки можуть жити у воді, у полях, і лісах, де полюбляють гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мають різні назви (нявки, лісні повіт рулі, мавки). (люба УКР.)
У Етимологічному словнику російської мови (ЗСРЯ) слово «русалка» вважає похідним від давньоруського «русалія» «язичеське свято весни», «неділя святих отців перед Трійцею», «ігрища в це свято». Хоч дехто з науковців .вважає, що спочатку «русалія» означало «свято роз», а. ще інші пов'язують його зі словом «русло».
У драмі-феєрії Русалка не ототожнюєть ся з Мавкою. Крім того, є Русалка Водяна і Русалка Польова. А ось як змальовано образ Русалки Водяної: «Русалка випливає і знадливо всміхається, .радісно складаючи долоні. На ній два вінки один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок». А тепер порівняймо Русалку (Польову: «З жита раптом виринає Русалка .Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її .невеличку постать; на голові синій вінок з воло шок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куко лю, ромен, березка». Водяна Русалка пильнує водяні простори, а Польова все польове багат ство. Пригадаймо, коли мати Лукаша звелі ла Мавці жати жито, Русалка Польова з бла ганням просить Мавку: «Сестрице, пошануй! Краси моєї не руйнуй!» А потім продовжує: «Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє з краю до краю. Дай нам зажити веселого раю, поки ще літечко сяє, поки ще житечко не полягло, ще ж неминуче до нас не прийшло!»
Водяник. Різновид нечистої соли. Коріння вірувань у водяника сягає давнього язичницького поклоніння слов’ян божествам, пов’язаним із водною стихією. Має вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою та хвостом. Може перевтілюватися в різні істоти – дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків і водоймищ головує над русалками та опікується рибами. Живе здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, може руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.
За народними переказами, це злий дух (зображуваний у фольклорі як дід із сивою бородою), що живе в річках, озерах і болотах і приносить людям нещастя, злидні тощо. У «Лісовій пісні» Леся Українка змальовує цей образ так: «Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньомубарви мулу, на голові корона із стойок. Голос глухий, але дужий». За характером і діями Лесин Водяник швидше нагадує домови ка охоронця домівки й майна. А Водяник це володар водяного царства. У «Лісовій пісні» він добрий. Русалка називає його татом, татусем. А звертаючись до Русалки, Водяник говорить: «Ну, розчеши, я сам люблю порядок... Ти поправ латаття, щоб рівненько розстелилось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвіт». Якщо потрібно, він може присоро мити. Наприклад, роблячи зауваження Русалці, він говорить: «Стидайся, дочко! Водяній царівні танки заводити з чужинцем!» На що вона йому відповідає: «Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав? С,е ж «Той, що греблі рве!».
Іменник водяник (уособлена назва Водяник) утворився морфологічним способом словотворення від словотвірної основи прикметника водян(ий) за допомогою суфікса -ик-.
Лісовик. Це міфологічний образ, який уособлює небезпеку; що підстерігає людину в лісі. Найчастіше замальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей лісовик не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення за получити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину. Лісовик зваблює жінок, збиває людей з дороги, заподіює чимало іншої шкоди.
Водночас існують версії, згідно з якими лісовик є «пастухом від звіра», тобто охороняє звірів від хижаків, мисливців, інших небезпек. Вважається, що лісовик буває не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісові люди ведуть своє господарство, створюють сім'ю й живуть, як звичайні люди, хоч і походять від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо.
Це також міфічна істота, яка, за уявленнями багатьох народів, жила в лісі. Різні народи уявляли лісовика по-різному. Наприклад, слов'яни вірили, що в кожному лісі був свій, лісовик, від якого залежала вдача чи невдача на полюванні. Іноді Лісовик виступає в образі дідуся не з сивою, а із зеленою бородою: «Очі (молодого хлопця) світилися таким тихим, таким мрійним світом, неначе вони ще й теперечки бачили лісовиків з зеленими бородами» (І. Нечуй-Левицький).
У «Лісовій пісні» Лісовик це малий борода тий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барвів кори, у волохатій шапці з куниці. Звертаючись до Русалки, він говорить: «Ось тута мають хижу будувати, я й то не бороню, аби не брали сирого дерева». Цю заповідь Лісовика знають усі лісові істоти. Пригадаймо сцену, коли мати Лукаша змушува ла його городити тин, то рубати сирі дерева Мавка заборонила. Про утворення цієї назви ми вже згадували, вона утворилася від словотвірної основи прикметника лісов(ий).
Потерча (Потерчата). За народними віру ваннями, потерча - це дитина, яка вмерла нехрещеною. Іноді потерчат ототожнюють з русалками. Лесині Потерчата це двоє маленьких блідень ких діток у біленьких сорочечках, які виринають з-поміж латаття. Русалка притуляє Потерча до себе і, показуючи вдалечінь на білу постать Лукаша, що мріє в мороці поміж кущами, шепоче: «Дивіться, он отой, що там блукає, такий, як батько ваш, що вас покинув, що вашу ненечку занапастив. Йому не треба жити». Отож можна зробити висновок, що Потерчата це позашлюбні маленькі діти (байстрята), які вмирали нехрещеними. їхня смерть якоюсь мірою зменшувала ганьбу матері-покритки. Пригадай мо Шевченкову «Катерину»: «То покритка попідтинню 3 байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались й чужі не приймають!»
У російській мові побутує форма потєрчук це дитина, яка вмирала не своєю смертю. Етимологія цього слова, на наш погляд, досить прозора. Потерча (рос. потєрчук), очевидно, можна пов'язати з давньоруським (по)терять, українське «втратити».
Перелесник. Різновид злого духа, що, як зірка, падає з неба та відвідує людей, набираючи вигляду рідних,близьких, коханих. Вірять, що його можна «дістати» з великої туги за покійною людиною. Втілившись в її образ, перелесник може вступати в подружнє життя з живими людьми. Діти, які народжуються від нього, зовні нагадують одмінків. Вигнати перелесника з хати, де він оселився, дуже важко.
У драмі-феєрії це гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним волоссям, з чорними бровами і блискучими очима. У словнику Б. Грінченка зазначено, що первинне значення цього слова «спокусник». Так у на роді називали біса чи чорта у вигляді вогняного змія (метеор), який літає до жінок. Перелесник, улесливо в'ючись біля Мавки, говорить їй: «Линьмо, литімо в гори! Там мої сестриці, там гірські русалки, вільні Літавиці, будуть танцюва ти коло по травиці, наче блискавиці». Слово Перелесник утворилося від словотвірної основи перелесн(ий) за допомогою суфікса -ик-, що, в свою чергу, споріднене з давньоруським «льстить».
Гадаємо, не буде зайвим пояснити значення слова Літавиця та його утворення. Літавиця це казкова жіноча істота, яка спокушує молодих чоловіків, а Літавець метеор, якого народ уявляє як нечисту силу, що літає, у вигляді вогняного змія. Літавець і Літавиця споріднені зі словом «літати».
Куць. У СУМ зазначено, що куць ... куць це розділовий сполучник (діал.), або ... або. А в словнику Б. Грінченка пояснюється як вигук.
Прекрасно знаючи українську міфологію, Леся Українка в «Лісовій пісні» пише: «З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-панич». Відомо, що на Волині та в інших західних регіонах України на слова біс, чорт накладалося своєрідне табу, тому їх замінювали евфемізмами: нечиста сила, дідько, куць та ін. У народних прикметах чорт змальований як істота, яка завжди робить лише шкоду. Характерні прикмети – довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді чорт може перетворюватися на тварину, іноді набуває форм якоїсь чудернацької істоти, що більше нагадує мавпочку. Подекуди ж чорта уявляють у вигляді іноземця, убраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне помешкання чорта – млини, глибоке провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо. (УКР)
Назва міфічної істоти Куць утворилася від словотвірної прикметникової основи куц(ий) «короткий» безафіксним способом словотворення (аналогічно синій синь, юний юнь тощо).
«Той, що греблі рве» це міфічна істота. Ось, як він з'являється в драмі: «В лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі . з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-бла китної, і поблискує гострими золотистими іскра ми. Кинувшись з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду; туман розбігається, вода синішає». «Той, що . греблі рве» це евфемізм до слів чорт, біс – уособлення усієї нечистої сили, хоча належить до її нижчого розряду, яка постає у вигляді оброслої шерстю істоти з хвостом та невеликими ріжками. Його звірину природу також видають баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана..
Злидні. Найчастіше народна уява змальовує їх у вигляді дідків-жебраків або маленьких незрозумілої форми й виду ненажерливих істот. Вважається, що там, де оселяться злидні, надовго запанує крайня бідність : багатство – дочасне, а злидні довічні.
У СУМ зазначено: «Злидні це матеріальні нестатки, бідність, але у фразео логічних зворотах, наприклад: «Бодай же вас, злидні побили (посіли, обсіли)» побажання нещастя, бідності; прокляття: «Бодай же вас, цокотухи, Та злидні побили» (Т. Шевченко)
У драмі-феєрії Злидні виступають як міфічні, завжди голодні істоти. Шкодять вони лише злим людям. Злидні тільки й ждуть, щоб їх покликали. Підкоряються вони Куцю. Звертаючись до Злиднів, Куць пошепки говорить їм: «А бачите прокинулась. Ось хутко покличе вас. Тепер посидьте тихо, а то ще засклене стара вас так, що й в землю ввійдете, вона се вміє».
У розмові з Килиною мати Лукаша говорить: «Який би чоловік з тобою всидів? Бідо напрасна!
Що було то з'їла з дітиськами своїми, он,сидять! бодай так вас самих посіли злидні!» На це Килина відповідає: «Нехай того посядуть, хто їх кличе!» На цих словах відчиняються двері з хати. Куць утікає в болото, а Злидні схоплюються і забігають у сіни.
Злидні це складне слово, яке утворилося від прикметника злий та іменника день. Паралельно зі словом злидні існує і злигодні, яке утворилося від прикметника злигодній «зли-' денний», що виник на базі словосполучення зьли(и) год-ь «поганий час (рік)».
Мати. Імені матері Лукаша ми не знаємо. Авторка його не називає. Чому Гадаємо, що це не випадково. Якби Леся Українка дала ім'я Лукашевій матері (Катерина, Марина чи ще як), то можна було б думати, що тільки ця мати (Катерина чи Марина) мріє про збагачення, а всі інші кращі, добрі й лагідні, беззаздрісні.. Очевидно, річ у тім, що Лукашева мати це персонаж, який втілює в собі риси характеру не тільки матері Лукаша, а сотень таких, як вона. Гадаємо, що тільки в цей спосіб можна пояснити безіменність Лукашевої матері.
Отже, нічого випадкового в творі Лесі Українки немає. У цьому виявляється ще одна і грань таланту геніальної поетеси.
У другому розділі "Ономастика драматичних творів Лесі Українки 1907-1913 рр.: перемога онімійних номінацій" пропонується, у хронологічній послідовності, аналіз ономастичного простору драматичних творів Лесі Українки, які були написані в період з 1907 по 1913р. Драматична поема "Кассандра" складається з восьми нерівнозначних частин і епілогу. Дається вступний текст "Діячі", в якому великий онімний і безіменний шари: 22 поіменовані персонажі і 7 безіменних, не враховуючи тих фонових дійових осіб, які, по суті, творять драматургічне тло і позначені формою множини - троянці, троянки, раби, рабині, вояки троянські й еллінські. Оніми все більше переконували поетесу в своїй художній вагомості, аж поки у "Кассандрі" одержали повну перемогу. В цій поемі йдеться про міфологічний сюжет як втілення сучасності. У поемі немає жодного оніма, який не відповідав би міфам про грецько-троянську війну. Ім'я головної героїні Кассандри - з древності усталена форма добре знаного наймення Александра. Леся Українка, зрозуміло, обрала вже твердо пов'язану з цим міфологічним образом форму Кассандра (у драмі це - найчастотніше ім'я – у ремарках і епілозі зустрічається 43 рази, а в мові персонажів – 77 раз). Можемо констатувати, що з "Кассандри", якщо дивитися на драматичні твори Лесі Українки саме з огляду на нашу тему, на ономастику, починається новий етап у роботі поетеси з власними назвами. Раніше у творах панувала безіменність, тобто апелятивна номінація. У "Кассандрі" геть усі міфологічно засвідчені діючі особи за античною рубрикацією належать до героїв, тобто людей, що фігурують у міфах і мають якісь зв'язки, переважно генеалогічні, з богами. Серед згадуваних у поемі осіб більше богів та інших міфічних істот (їх 18), аніж людей - виключно героїв (їх 10). Власне всі особи в "Кассандрі", і діючі, і згадувані, будучи широко відомими персонажами античної міфології, стають у драматичній поемі символами-масками, у яких на смислову міфологічну основу, дбайливо збережувану поетесою, накладаються нові семантичні барви, видобуті генієм Лесі Українки. Відповідно до змісту твору вся його онімія є опозитивною, побудованою на контрастах. Є опозитивність групова - протиставлення троянців та еллінів (тих і тих по 13 осіб – 4 жінки і 9 чоловіків). Опозитивною в поемі є і топонімія, заґрунтована на контрасті Троя - Еллада.
Розробляючи твір "Айша та Мохаммед", поетеса демонструє справжню віртуозність онімної "гри", сполучаючи її з характеротворенням і монументальним, як скульптурна група, ліпленням усієї сцени з двома дійовими особами. Ці особи - дуже відомі міфологізовані історичні постаті : засновник ісламу Мохаммед та найславетніша з його дружин Айша. Діалог точиться навколо Хадіджі, померлої дружини Мохаммеда, теж визначної в ісламі міфологізованої постаті. Онімний простір надто невеликий, та він поширюється за рахунок замінників імені, відономастичних утворень та займенникових позначень.
Драма "Руфін і Прісцілла" має велику кількість персонажів, поіменованих та безіменних, які дають широку картину соціальних умов існування віруючих в епоху раннього християнства "в - ІІв. по Р[іздву] Х[ристовому]". Драма побудована чітко, причому художній простір, що починає своє розгортання в домівці Руфіна, має тенденцію до розширення, а це, в свою чергу, веде до збільшення кількості дійових осіб, отже, збільшується також і іменник твору. Руфін і Прісцілла - імена давні, часів римської античності. Обираючи їх, авторка враховувала і їх милозвучність, і евфонічність їх сполучення, і те, що обидва ці імення належать до канонізованих, включених до християнських святців. Тобто історично це такі язичницькі імена, що стали християнськими. Точне відчуття і глибоке знання римської антропонімії дозволили Лесі Українці зробити її не лише засобом номінації та хронотопії, а й дієвим стилістичним компонентом, наситити її розмаїтими відтінками емоційності.
Неперевершений майстер контрастних опозицій, Леся Українка творить драматичну поему "У пущі" на суцільних протиставленнях. Скульптор Річард Айрон - людина творча, талановита, рідкісно обдарована - протистоїть усій громаді пуритан у хащах Нової Англії, протистоїть своїй родині, колишньому другу й однодумцеві скульптору Джонатану. Уся драма - це протиставлення двох світів: обдарованого й обмеженого, Старого й Нового, протиставлення американських хащ європейським країнам, царині високого мистецтва, - Італії, Голландії, Венеції, де вчився Річард, що тепер животіє в сучасній "пущі". Новий Світ маніфестується топонімами Масачузет (згадується 4 рази в старовинній однинній формі без кінцевого -с) та Род-Айленд (згадується 14 разів). В обох цих місцях Річардові з його хистом і тягою до служіння мистецтву - з різних причин - однаково погано. Старий світ як вмістилище високого мистецтва представлений передусім топонімом Венеція (12 разів), Італія (8 разів), Голландія (5 разів). При цьому саме Венеція і Масачузет - два полюси художнього простору, два онімні центри, які не лише створюють контрарну опозицію, а й стають символами двох періодів життя Річарда Айрона - творчого натхнення в Італії під час навчання й теперішнього життя у пущі пуританського невігластва, звідки скульптор вирватись так і не захотів. Залізний Айрон (англ. іron – залізний) - лицар правди, один з найулюбленіших Лесиних образів митця, правдошукача, правдолюбця, правдооборонця.
Драматична поема "На полі крові" - це драматичний діалог двох персонажів (прочанина і Юди). Вирішення онімного простору у драматичній поемі "На полі крові", таким чином, здійснюється в двох площинах - безіменності й поіменованості, і безіменність прочанина стає певним узагальненням усіх тих, хто засуджує ганебний вчинок христопродавця. Дуже промовистою є назва твору - "На полі крові", яка взята з Нового Завіту, а не придумана авторкою.
Драматичний етюд "Йоганна, жінка Хусова" має 7 персонажів поіменованих і лише 2 безіменні. Йоганна та її чоловік Хуса - то біблійні персонажі. Сюжет свого драматичного етюду Леся Українка розгорнула з трьох віршів сьомої глави Євангелія від Луки. Онімічна опозиція "своє - чуже", прекрасно виражена варіантом одного імені Хуса – Хузан, проймає всю антропонімію твору. Опозиція "своє - чуже" сягає також і топонімії, передусім втілюючись у парі Галілея – Рим.
В драматичній поемі "Адвокат Мартіан" онімія відіграла поважну роль у побудові всієї драми, всіх її образів, у тім числі й центрального – образу адвоката Мартіана. Ставлячи в центр драматичного дослідження людину мужню, сильну, принципову, але глибоко нещасну, поетеса знаходить особливі барви онімічного письма, щільно пов'язаного з контекстом та сюжетним розгортанням, із авторським баченням образу цього персонажа і з усією концепцією твору в цілому. В драмі відбувається цікава трансформація – надзвичайно невелика кількість вживання імені головного персонажа Мартіан переростає у прийом особливого підкреслення незвичайності його життя потайного християнина, трагічних обставин і неординарної поведінки адвоката.
В драмі "Камінний господар" ім'я Дон Жуан - іспанське. Форма дон походить з лат. dominus "пан, господар". А ім'я Жуан – то ісп. Juan, що звучить Хуан: літера j в іспанській мові завжди вимовляється як х. Звучання Жуан, всесвітньовживане, народилося, можна сказати, через помилку. Воно з'явилося тому, що у французькій мові літера j завжди передає звук ж і Мольєр, використавши сюжет про дон Жуана в своїй комедії "Дон Жуан, або Камінний гість", прочитав ісп. Juan як Жуан, а не Хуан. У творі Лесі Українки форма дон Жуан панує (82 рази), хоч герой має й цілу низку інших іменувань, ужиток яких завжди є сигналом особливих, незвичних ситуацій.
Драматична поема "Оргія" свідчить про незгасний інтерес поетеси до минувшини у її суголосності з пекучими проблемами сучасності. Боротьба за збереження національної самобутності, національної ментальності проходить через усю драматичну поему, і тут одверті українські алюзії – на кожному кроці. З ономастичного погляду показовою є опозиція варіативних назв Еллада – Греція (алюзія: Україна – Малоросія). Назву Еллада уживають виключно елліни, а Греція – виключно римляни. У цю опозицію вплітається не менш експресивне протиставлення Римові (найуживаніший топонім – 23 рази). Імена Антей і Меценат є найчастішими онімами "Оргії", уживаючись там по 50 разів і знаходячися в акцентованій опозиції. Уся "Оргія" пронизана античною, конкретно-грецькою міфологією, яка, опосередковано відбиваючись в іменах персонажів, широко представлена тут і в прямому своєму сенсі. Грецькі божества та герої стають у драматичній поемі символами Батьківщини, національними святинями.
Ономастичний простір драматичних творів Лесі Українки вибудовується переважно трьома розрядами власних назв – антропонімами, топонімами й теонімами. Інші розряди з'являються рідко або не з'являються зовсім. Але ті власні назви, які поетеса залучає до своїх творів, виявляються завжди дуже доречними, вдало й продумано дібраними. Відчувається, як багато уваги приділяла авторка власним назвам і як майстерно їх застосовувала. Тут слід особливо наголосити на її новаторському й широкому використанню теонімії та міфонімії. І християнська та (у значно меншій мірі) мусульманська теонімія, і українська демонологія, а найбільшою мірою – антична міфологія знайшли в драмах Лесі Українки дуже широке відображення і дуже високий поетичний статус