Презентація Донбас мій рідний край

Донбас - мій рідний крайЗ батьківської криниці. Родина ЖигістовськихВідділ освіти Добропільської міської радиБілозерської ЗОШ I-III ступенів №15 Передмова Нація, що не знає свого минулого, не має майбутнього, вона приречена на зникнення. Кожна культурна людина повинна знати своїх предків, своє коріння. Хто вони були? Чим займались? Як жили? Які мали традиції? Ми зробили спробу відповісти на всі ці питання стосовно роду Жигістовських. На жаль, зібрана нами інформація про родину Жигістовських не є вичерпною, й, можливо, із деякими неточностями. Старше покоління, яке пам’ятало більше про своїх предків, відійшло у вічність, а молодше покоління дещо знає тільки зі спогадів своїх батьків. Тому хочемо записати бодай ті дорогоцінні краплини, що пам’ятає родина, аби їхні нащадки знали свої корені. Відомо, що Жигістовські відзначалися великою любов’ю до батьківської землі, до праці, були дбайливими господарями, а в сім’ях – добрими батьками. Найпершим відомим з переказів родини представником Жигістовських був священик Іван Жигістовський (див. схему) із с. Жигістів. Тому вважають, що родина Жигістовських походить з роду священиків. В 1839 році в с. Мілик служив син Івана Жигістовського Гавриїл. В 1881 році на священика був висвячений його син Константин, уроджений 1815 року в Краковіцах. У Константина було двоє дітей: Іван – 1842–1910 р.р. і Володимир – 1845–1907 р.р. Старший син Іван служив священиком у м. Яворові. Син Івана Володимир, 1875 року народження, спочатку проживав у м. Турка Стрийського повіту, а пізніше – у Вроцлаві, Опорові. Усі священики були греко-католицького обряду. Їхнє генеалогічне дерево починається від другого сина священика Івана – Петра (див. схему). В його сина Стефана було двоє синів Ігнат і Яків. В Ігната – три сини: Ілько, Михайло, Лукач. Власне про родини Ілька і Михайла буде йти розповідь. Знаємо, що між сім’ями Ілька і його брата Михайла були дружні родинні стосунки. КОРОТКА ІСТОРІЯ ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ З РІДНОЇ ЛЕМКІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ Як свідчать історичні факти, українці на західних землях Польщі оселилися щонайменше тисячу років тому назад. Вони жили в українській державі 360 років, під польським пануванням – 420 років та під австрійським наглядом 155 років. Українці-лемки (або як ще їх називали „русини”) прийняли християнську віру від Кирила і Мефодія. А називалися лемками і земля їх Лемківщина через часте вживання частки лем, замість українських лише, тільки. Минуло вже 60 з лишнім років, як польський уряд за домовленістю з урядом Радянського Союзу виселив лемків з їхніх прадідних земель на територію Української РСР, або в інші частини Польщі Після приходу в наш край Червоної Армії в селах з’явилися уповноважені радянського військового командування, які агітували лемків переселятися до Радянської України, обіцяючи „райське” життя. Їхній головний аргумент був такий: „Вас виріжуть поляки, а ми не зможемо цьому перешкодити”. А іншого виходу не вказував ніхто. Більшість людей вагалася, багато категорично відмовлялися. Та психологічний тиск був такий сильний, що встояти проти цього було неможливо. Все частіше чулося: і той дав згоду, і той, і той ... ата від хати, село від села недалеко, чутки поширювалися швидко. Добровільним переселенням цю варварську акцію назвати неможливо. Бо залишати свої хати, поле, ліс, могили предків і податися в невідомий край було дуже важким рішенням для кожної родини. Десь середина травня 1945 року почалося масове виселення лемків, а також українців Холмщини, Надсяння. Вперше не всі засівали свої поля. Під великим тиском завантажували вони вози своїм майном і везли до ближніх залізничних станций. На родину виділявся один товарний вагон, де поміщали худобу, сільськогосподарський інвентар і членів родини. В 1945-46 роках було переселено на Україну близько 200 тис. Людей. Переважно вони розселялися у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях, займали хати і поля виселених поляків на наші землі. Але частина українців була переселена в східні області: Кіровоградську, Миколаївську, Сталінську (Донецьку). Там вони зустрілися з голим степами, без лісу, зовсім іншим укладом життя, колгоспами. Побачивши обіцяний „рай”, переселенці возами старалися повернутися до своєї рідні у Західну Україну, де ще не було колгоспів і всі займалися свої господарством. В результаті першої переселенської акції в Польщі залишилось багато українського майна: 841 тис. га землі (з них орної – 650, 9 тис. га), 141,7 тис. га лісу та 30,1 тис. га пасовиськ. Як згадує Гелена Жигістовська – дружина Володимира Жигістовського (м. Монастирська, на сьогодні ще жива із старшого покоління), вони виїхали із Польщі товарним вагоном, і не знали куди їх везуть, їхали місяць. Привезли їх 26 серпня на ст. Потутори, харчі які мали з собою закінчились, варили кулешу з молоком. Два тижні жили на станції, ніхто ними не цікавився, аж поки вони самі не поїхали в с. Доброводи шукати притулку. Але хати їм не давали і до 1-го грудня вони ночували на дворі. І лише, під новий рік голова сільської ради п. Пізнюк виділив їм житло. Така ж сумна доля спіткала 140 тис. лемків, які відмовились від переселення і залишились в Польщі. В 1947 році в результаті безславної військової акції „Вісла” їх насильно і брутально виселили на північно-західні польські землі. З метою якнайшвидшого ополячення їх малими групами розселили серед поляків, заборонили змінювати місце примусового поселення і одразу ж заставили прийняти громадянство Польщі. Переселення було обов’язковим і для тих українців-лемків, які служили в польському війську, були членами ПОРП. Навіть глухонімого художника з Криниці Никифора Дровняка, тричі примусово виселяли як українського шпигуна. Отже, лемків було приречено не тільки на позбавлення свого майна, своєї землі, а й на поступове забуття своєї багатої історії і культури з своєрідною мовою і традиціями. І якщо переселенці, що проживають на Західній Україні, ще зберегли частково свою мову, то переселені на Східну Україну лемки, змушені були перейти на спілкування російською мовою, забули свої звичаї і обряди. Минуло вже більше як 60 років нашого переселення, а й досі уряд України не вирішив питання про визнання нас депортованими і повернення, хоча б частково, коштів за залишене майно в Польщі. Тільки з 2004 року нам надали пільги як учасникам війни, але це не може компенсувати те, що залишено нашими батьками в Польщі.(мал.2) РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГО На жаль, внукам, які живуть сьогодні відомо із спогадів батьків, що смерть в дуже ранньому віці забрала як Ілька, так і його дружину Ганну. Діти, залишившись сиротами, виховувались в сім’ї його брата Михайла Жигістовського. Жінки Михайла і Ілька були сестрами, тому діти Ілька називали їх стрико і тета, як було прийнято в лемківських сім’ях.(мал.3) Діти Ілька і Ганни: -Стефан – 1891 р.н.; -Василь – 1895 р.н.; -Іван – 1899 р.н.; -Йосиф – 1903 р.н.; -Веронія – 1908 р.н. РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГО В метриці Веронії Жигістовської записаний батько – Жигістовський Ілько Стефанович. А в списках мешканців с. Мілик перед переселенням брат Михайло і Лукач записані по батькові – Гнатовичі.  Родина Василя Жегестовського  Василь був другим сином в сім’ї Ілька і Ганни. Одружився з Марією (1897 р.н.) із родини Пастирчиків. Проживали в с. Мілик, по сусідству з сім’єю Пастирчика Петра, тобто рідного брата Марії. Василь в молодому віці захворів, мав епілепсію. Одного разу Василь пробив ногу і, замочивши її в гноївці, отримав зараження крові. Так згадувала його сестра Веронія. Помер Василь перед самим переселенням. Зі спогадів Марії Тиханської (Пастирчик) сім’я Василя була дуже побожною, перед сном всі діти ставали на коліна і вголос разом молилися. РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГО{5940675A-B579-460E-94D1-54222C63F5DA}Стефан – 1922 р.н., загинув на війні;Йосиф – 1925 р.н.;Ганна – 1927 р.н.;Михайло – 1930 р.н.;Ольга – 1934 р.н.;Гелена – 1937 р.н.В сім’ї Василя і Марії було шестеро дітей:Маму з дітьми було переселено в Сталінську (Донецьку) область, в колгосп. Життя сім’ї було дуже важке, бо родини ніякої близько не було і підтримки ні від кого було чекати.( мал.4)Як пише, син Михайло, вони навіть не знали, що у них є така велика родина. Вся близька родина проживала в Тернопільській області.Донька Ольга була інвалідом з дитинства – глухоніма, вже померла.Донька Гелена(мал.5) проживає в селі, колгосп ім. Урицького, Добропільського району, Донецької області. Сім’ї не мала і проживає сама. РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГОСім’я Йосифа  Син Йосиф, проживав з дружиною Поліною в м. Білозерську, працював на шахті і в 2003 році помер. У них є син Микола (1966 р.н.), який проживає з дружиною Тетяною і донькою Лєною, в м. Білозерську по вул. Південна, 13/10.(мал.6,7) Донька Йосифа – Ольга, одружена з чоловіком Геннадієм, має дітей – сина Валерія і дочку Юлю.(мал.8) РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГО{5940675A-B579-460E-94D1-54222C63F5DA}Іван – 1954 р.н.;Леонід – 1957 р.н.;Зоя – 1959 р.н.Сім’я Ганни(мал.9)Донька Ганна була одружена з Ціхонем Володимиром (1934 р.н.), який також був із сім’ї переселенців і вже помер. Проживала сім’я в с. Весела гора Олександрійського району Донецької області. У них є троє дітей: Син Іван. Дружина Ольга Леонідівна – 1953 р.н. У них двоє дітей: Володимир – 1980 р.н., Наталія – 1977 р.н. Син Володимир – не одружений, а Наталія одружена і має двоє дітей – Аню і Дмитра. Іван – її чоловік працює на пивзаводі. Проживають за адресою: м. Донецьк–119, вул. Щетиніна, 10/28, тел. 223-33-54. РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГОСин Леонід. Дружина Людмила Олександрівна – 1956 р.н. У них троє дітей: Лєна – 1976 р.н., Олександр – 1981 р.н., Сергій – 1986 р.н. Лєна одружена, має чоловіка Олексія, який працює будівельником, у них є син Андрій – 1999 р.н. В Олександра дружина Марина – 1980 р.н., у них є син Артем – 2001 р.н.Сергій отримав середньо-технічну освіту, зараз одночасно вчиться в інституті і працює. Проживає сім’я Леоніда Ціхоня за адресою: м. Донецьк-58, вул. Арктики, 35/12, тел. 91-26-18, 319-13-79. РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГО Донька Зоя отримала вищу медичну освіту, працює педіатром. Одружена, чоловік Сергій Халабузар. Мають сина Олександра – 1985 р.н., який навчається в інституті сільського господарства та доньку Катерину – 1990 р.н., вчиться в школі. Проживає сім’я Зої за адресою: Запорізька обл., Мелітопольський район, с. Мирне, вул. Комсомольська, 12/27. На сьогодні, мама Ганна дуже хворіє і проживає в сім’ї сина Леоніда. (мал.9-фото родини) РОДИННА ГІЛКА ІЛЬКА ЖИГІСТОВСЬКОГОСім’я Михайла  В евакуаційному листі Михайла, була допущена помилка, в його прізвищі замість букви г записали букву б, а паспорт видавали на основі евакуаційного листа, тому він отримав змінене прізвище – Жибістовський. Так рідні брати отримали різні прізвища, бо старший брат Йосиф добився правильного прізвища під час отримання паспорта.У Михайла дружина Катерина, мають двоє дітей: син Юрій – 1963 р.н. і син Олександр – 1966 р.н. Юрій має дружину Віру – 1964 р.н., у них є син Михайло – 1989 р.н. Проживають в м. Донецьку, вул. Герцена, 18/57. Олександр має дружину Тетяну, у них є донька Юля – 1991 р.н. Проживають в м. Білозерську, вул. Південна, 15/6. Михайло пропрацював на шахті 30 років, втратив здоров’я і зараз перебуває на пенсії. Проживають удвох з дружиною Катериною за адресою: м. Білозерськ, вул. Фрунзе, 21.(мал.10)  НАШЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ Після переселення в Україну місцеве населення досить негативно відносилось до нас, насміхалось із нашої лемківської мови, але поступово ці грані стерлися. І тепер, наприклад, в Доброводах як лемківські діти, так і діти місцевих родин розмовляють по-лемківськи. Та і шлюби вже тепер укладають без суперечок. Важка ручна праця в організованих колгоспах, за яку платили мізерну плату на трудодні і тільки після збору врожаю зерном, змусила молодь виїжджати на заробітки, а хто міг то і вчитися де-небудь, аби не залишитися в колгоспі. В ті, 50-ті роки, багато хлопців виїхало на Донбас, там вони працювали в шахтах по 30-40 років і більше, там же вони і спочивають вічним сном (із родини Тиханських – три брати). Та і тепер виїжджають на роботи то в Італію, то в Португалію та інші країни, села залишається пустими пустіють. Старі люди вмирають. Хоча із розвалом колгоспів наділили селян землею та працювати на ній немає техніки, залишається ручна праця. А ще наші люди пережили страшні роки сталінського режиму, особливо в Західній Україні, де попасти в тюрму, чи бути сім’ї виселеною в Сибір було дуже легко. Так, чоловік Веронії Тиханської (Жигістовської) – Михайло попав в тюрму в 1947 році на 10 років ув’язнення тільки за те, що привів на подвір’я і виніс поїсти хліба і молока українцям-патріотам, які боролися за визволення України від більшовицького режиму. Коли їх енкаведисти піймали, то один із них, очевидно провокатор, видав усі сім’ї де вони їли, чи переночували. Саме так була видана й сім’я Михайла. Від виселення в Сибір їх спасло те, що вони (патріоти) не заходили до хати, не бачили Веронії, а вона їх, що підтвердив провокатор на очній ставці. Але пів року всі діти як тільки вечоріло розходились ночувати по родині, а енкаведисти слідкували за хатою. Відбув Михайло табори смерті в Хабаровську, Комсомольську-на-Амурі і після амністії (після смерті Сталіна) в 1954 році повернувся чудом живий, але знищений і фізично, і морально. В радянські часи також було знищено багато церков. Але тепер усі церкви відновлені, побудовано багато нових, діють як православні конфесії, а в більшості греко-католицькі, це на Заході України, а в східних областях поки що діє московський Патріархат. Зараз у Львові, Тернополі та Івано-Франківську лемки мають можливість збиратися на відправу Служби Божої разом. У Львові на території музею „Шевченківський гай” побудована дерев’яна церква на зразок лемківських церков. Із м. Монастириська приїжджає два рази на місяць священик о. Анатолій Дуда і відправляє богослужіння. Також в м. Монастириська відкрито музей лемківської культури і побуту, де зібрано експонати від людей старшого покоління, які вони зберегли як пам’ять про свій край. Це і одяг, і різні предмети побуту лемківської сім’ї. В Тернополі видається газета „Дзвони Лемківщини”, у Львові – щорічно „Лемківський календар” та інша література, діє фундація дослідження лемківської культури. В 1988 році в Україні створено Всеукраїнське товариство „Лемківщина”, яке згуртовує лемків, проводить різні заходи із відродження забутих обрядів, їх культури і мови. Одним із таких заходів є проведення фестивалів лемківської культури (уже проведено 8 фестивалів). Девіз цих фестивалів – „Цне мі ся за тобом, мій Лемківський краю”. Перший такий фестиваль відбувся в с. Гутисько, що поблизу м. Бережани. А з 2001 року ці фестивалі щорічно проводять в м. Монастириська, де компактно проживають переселенці з Лемківщини. Тому цьому місту і присвоєна назва – „Столиця Лемківщини”. Там збираються переселенці з усієї України, а також приїжджають із-за кордону – Польщі, Словаччини та інших країн. На новому місці, в урочищі Бичова, біля автотраси на Івано-Франківськ, зведено модернову сцену. В цих фестивалях приймають участь мистецькі колективи та окремі виконавці. Звучить як українська пісня, так і лемківська упродовж двох днів – суботи і неділі в перших числах червня місяця. Проводиться урочисте відкриття і закриття фестивалю, запалення ватри, відбуваються і Служби Божі за участю декількох священиків. В 2006 році на фестивалі були представники 12 областей України, це – із Полтавської, Дніпропетровської, Луганської, Криму, м. Києва та усіх областей Західної України. Принагідно запрошуємо родину із Донецька і області, з Миколаївської області, м. Кривого Рогу та із Польщі приїжджати на ці фестивалі і ми Вам повіме: „Вітайте до нас!”.(мал.11-13) мал.1Схема генеалогічного дерева родини Жигістовських. Мал.5Гелена Жигістовська.Мал.3 Ілько Жигістовський. Мал.7Родина Йосифа. Син Миколай з дружиною і донькою.Мал.6. Йосиф Жигістовський з онукою Леною Мал.9Ганна, син Леонід, внук Олександр, чоловік ВолодимирМал.9Родина Ганни. В першому ряді: невістка Марина, Вікторія, донька Лєна, внуки Артем і Андрій. В другому ряді – дружина Леоніда – Людмила,їх син Сергій, син Олександр, Леонід і зять Олексій. Мал.10Сини Михайла: Олександр з дружиною Тетяною та Юрій і внуки.Мал.10 Михайло Жибістовський з внуком Дмитриком,який, на жаль, помер в трирічному віці. Мал.4.Василь ЖигістовськийМал.8. Родина Йосифа. Донька Ольга Мал.11Архівна довідка про переселення Мал.12Свідоцтво про закінчення школи
Мал.13Лемківська церква св. Володимира і Ольги у м. Львові (Шевченківський гай)
Мал.2Мапа рідного краю родини Жегестовських