Презентація з української літератури за новелою Григіра Тютюнника ТРИ ЗОЗУЛІ З ПОКЛОНОМ


Григір Тютюнник Новела «Три зозулі з поклоном» План1) Історія з іменами братів Тютюнників;2) Дитинство;3) Юнацькі роки;4) Молодість і початок творчості;5) Творча діяльність;6) Передчасна смерть письменника; 7) Творчість письменника;8) Твори;9) «Три зозулі з поклоном»;10) Література. Історія з іменами братів Тютюнників Григорій і Григір Тютюнники, як відомо, були братами по батьку. Вони отримали одне й те саме ім'я Григорій через випадковий збіг обставин. Григорія насправді хотіли назвати Георгієм, або, по-сільському, Їгорем. Записувати дитину відрядили діда по матері, який по дорозі до сільради добряче випив за здоров'я новонародженого. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім'я і записав онука Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було вже років п'ятнадцять — на той час у Михайла Тютюнника у новій сім'ї уже підростав другий син, і, за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняти братів, молодшого стали звати Григором... Цю історію переповів сам Григір Тютюнник у своїх спогадах («Коріння»). Там же наведені й листи, в яких брати один одного іноді жартома називали Григорій І та Григорій ІІ... Дитинство Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в сім'ї селян . Батько Григора, заарештований органами НКВС у 1937 р., із заслання не повернувся. Мати вийшла вдруге заміж, а малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат — Филимон Васильович Тютюнник, у родині якого й виховувався майбутній письменник. У 1938 р. Григір пішов до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою. У 1942 р. Григір змушений був пішки йти до матері на Полтавщину, адже тітка не могла сама прогодувати сім'ю (дядько Филимон був у цей час на фронті). Після визволення України від фашистів Тютюнник закінчив п’ятий клас сільської школи і вступив до Зіньківського ремісничого училища № 7. Закінчивши його, працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів та повернувся до Шилівки, не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, працював на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт у Донбасі. Юнацькі роки
Молодість і початок творчості У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у Військово-Морському Флоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957-1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Першу новелу ««В сумерки»» написав російською мовою і надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману « Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею. Після закінчення Харківського університету у 1962 р. Тютюнник їде працювати на Донбас, викладає у вечірній школі. Але письменника мучить чуже йому російськомовне середовище. Він хоче жити там, де живуть його герої. У 1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, чому сприяли передусім А. Дімаров, О. Гончар. Він поселяється в невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в «Літературній Україні», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав’язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».Молодість і початок творчості Зацікавившись кінематографом, Григір Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Згодом переходить на редакторсько-видавничу роботу у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка», а потім повністю віддається літературній творчості. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники.Творча діяльність 1966 p. вийшла перша його книжка «Зав’язь», яка стала однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім’я Григора Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді. Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р. У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.Творча діяльність У 1970-ті роки з’являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).Творча діяльність На початку 1970-х років Григір Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.Творча діяльність За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p. Тютюнник перекладав українською мовою твори Василя Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М.Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».Творча діяльність Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. Було йому всього сорок дев'ять років, коли пішов із життя. Похований на Байковому кладовищі в Києві. У 1984 р. з'явився двотомник його творів. 1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.Передчасна смерть письменника Творчість письменника Значний вплив на формування літературних смаків Григора Тютюнника, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник. Поступово сформувались характерні прикмети творчої індивідуальності молодого письменника: постійне невдоволення собою, наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого, найвиразнішого, — тривале обдумування кожного твору (і згодом, досить часто, — попередня, до викладу на папері, «апробація» їх в усних розповідях). Тяжкі умови дитинства відіграли істотну роль у виборі тем та сюжетів, і у формуванні світосприймання майбутнього письменника з його драматичністю як основною домінантою: рання втрата батька, життя вдалині від матері, завдані війною моральні й матеріальні втрати тощо. Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий — укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний — це новели, оповідання, кілька повістей. Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.Творчість письменника Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Григора Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.Творчість письменника Село постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок. Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди — жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.Творчість письменника У творах Григора Тютюнника стільки правди життя, що читати їх відсторонено, без щему в горлі, неможливо. І водночас навіть у дуже сумних речах, таких як повість «Климко», оповідання «Перед грозою» чи «Вуточка», автор залишає читачеві промінь віри. Ніби промовляючи: «Життя — складне, але варте того, щоб його любити». І це відчувати особливо дивовижно, знаючи, що сам письменник пішов з життя за власною волею...Творчість письменника
Твори«Три зозулі з поклоном»«Оддавали Катрю»«Вогник далеко в степу»«Климко»«Лісова сторожка»«На згарищі»«Зав'язь»«Син приїхав»«Коріння»«Деревій»«Вуточка» Надвечірнім простором солоним,Подолавши даль гірких років, Три зозулі прилетять з поклономДо квітчасто чистих рушників.І душа здригнеться рушниково,І дитинність вирветься з оков.Як джерельце – Григорове слово – З первозданним іменем: любов. С. Чернілевський «Три зозулі з поклоном» Новела «Три зозулі з поклоном» чи не найглибше з усіх творів віддзеркалює внутрішній світ Григора Тютюнника, його світобачення. Підсвідомо до її написання він прямував усе своє попереднє життя. А поштовхом послужила, здавалось би, незначна подія: у 1976р. до Ірпінського будинку творчості завітав сліпий бандурист. Серед пісень, які він виконував, була «Летіла зозуля через мою хату...», де йшлося не просто про нещасливе кохання, а про вічне, непереборне ніким і нічим страждання людини. Очевидці розповідають, що, почувши цю пісню, Тютюнник підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася новела «Три зозулі з поклоном» — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Безперечно, в основі цієї новели автобіографічні моменти. Образ Михайла асоціюється з батьком письменника, свого часу також репресованого. Навіть ім'я не змінено, хоча про самі репресії в новелі не йдеться: в 70-х pp. ці події замовчувалися, були забороненою темою. А образ оповідача, хлопця-студента, нагадує самого автора. Новела має ознаки притчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов — почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування. На кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія, так званий любовний трикутник. Марфа Яркова одружена, але кохає Михайла, батька оповідача. Кохання Марфи до чужого чоловіка — її глибока інтимна проблема, якою жінка ні з ким не ділиться. Марфа й не претендує на чуже щастя. Невдовзі Михайла засилають до Сибіру, звідки він ніколи не повернеться.«Три зозулі з поклоном» Але найголовнішими є навіть не події твору, а почуття героїв, їх пристрасті, переживання. Саме вони рухають сюжет твору, розширюють його часові, просторові межі. Життєва конкретика відсувається на другий план, читач замислюється над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає шукати гармонійного вирішення конфлікту. Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання, єднає любов як найвище мірило вартості людини. Важко Софії: вона втратила чоловіка й батька своєї дитини, але отримує від нього листи і знає, що Михайло любить її. А Марфа переживає нерозділене кохання, раніше від Софії відчуває, коли тій надходить лист і просить листоношу дати хоч потримати його в руці, пригортає його до грудей, цілує. Це любов душ, яка перейшла тілесний рівень. Кохання, в якому кожен залишається чесним перед самим собою. Це безпретензійне кохання, в якому не має й тіні заздрощів до суперниці. Софія не сердиться на Марфу: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе». Співчуття, любов до ближнього, милосердя і всепрощення є визначальними для персонажів новели. Ці риси характерні для української людини, яка сповідує християнську мораль.«Три зозулі з поклоном» «Любові Всевишній присвячується» — такий епіграф твору Григора Тютюнника. У новелі любов оточена неземним ореолом, надзвичайно далеким звичного, побутового розуміння. Листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Соня не картає суперницю, навпаки, найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...». Жоден із героїв твору не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю від нього. Але всі вони лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого. «Три зозулі з поклоном» Новела «Три зозулі з поклоном» - згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано і героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на повернення чоловіка із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, сподівалися на щастя і кохання марно. До всіх них линули зозулі з поклонами. …стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина... — Мамо, — питаю..., — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потімзітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли. Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою”— знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи:“Є — нема, є — нема, є...” Останній лист від тата “... Соню! Не суди мене гірко.Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. (“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: ”Сибір неісходиму”.) «Сибір неісходиму»Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе… і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...” Зв'язок душ Михайла та Марфи настільки сильний, що їхні душі долають відстань і будь-який реальний простір і зливаються в єдиному почутті. Але Михайло залишається вірним своїй дружині, правдивим перед нею, оскільки присягав їй на вірність. І тільки син тепер з відстані часу може зрозуміти страждання двох душ: "...Коли се було... А я досі думаю: "Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?.." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе – шумить велика «татова» сосна». У народі існувала віра не лише у приворотне зілля й приворотні замовляння, а й про відворотне зілля й відворотні замовляння. Щоб позбавити мук палко закохану людину, якій не могли відповісти взаємністю, через старця чи малу дитину їй передавали своєрідне привітання: “Три зозулі з поклоном”, що означало: забудь, покинь, залиши мене, відпусти. Оскільки зозуля гнізда не мостить, то таким чином людина мала зрозуміти, що її кохання приречене, тому треба забути, розлюбити. “Любові всевишній присвячується”. Епітет “всевишній” у нашій мові використовується лише у сполученні зі словом “Бог”, а тому в даній присвяті підкреслено велич найбільшого людського почуття. Даний твір має чудову присвяту: Вічна тема «любовного трикутника»у Г. Тютюнника інтерпретується по-новому. Образ любові тут — як втілення високої християнської цінності, яка підносить людину над буденністю, очищає її душу. Ніхто з героїв твору не поборов свого страждання, не втішив душевного болю. любов людині дається якоюсь вищою силою, незалежно від її волі, бажання, моралі. Тому має право на існування, не може осуджуватися. Кохання у творі оточене неземним ореолом, далеким від звичного, побутового розуміння. І це підкреслюється епіграфом: «Любові Всевишній присвячується». Незвичайна і композиція твору — відбувається зміщення часових площин, а лист є «новелою в новелі». Усі ці чинники роблять твір художньо довершеним, перлиною української новелістики.І читач разом із автором доходить висновку: Глибина кохання передається через кілька важливих символів. По-перше, це потроєний у своїй силі образ-символ «зозулі» — символ жіночої самотності, відданості далекому коханому, який не буде з нею, і тому вона не матиме дітей, не стане матір'ю. По-друге, сосна — символ рідного житла, але й знову ж таки символ самотності. У цих деталях виражається вся глибина Тютюнникового таланту новеліста. Образи новели теж дуже глибокі психологічно і, можливо, написані дещо в традиційному ключі. Мати — спокійна, врівноважена, здатна до прощення. Батько — мудрий і сильний, гідний кохання двох жінок, справжній козак. Марфа — кохана — чутлива й ніжна, одчайдушна, нещаслива й безтямно закохана. Ці характери дуже красиві у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі. Всі герої лишаються на роздоріжжі — кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня сама виростила сина, Марфа продовжує чогось чекати, вдивляючись в обличчя сина свого коханого.       Новела має ознаки притчі — висновок, до якого приходить автор і який пропонує читачеві: любов —почуття, незалежне від людської свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою. Тому мусить лишатися поза осудом чи запереченням, має право на існування. Бо «любов — це коли віддаєш...» Запитання для обговорення1. Про що ця новела? Які проблеми у ній порушено?2. Зіставте образ Софії і Марфи. Як ви розумієте відповідь Софії на слова сина: “І ви на неї не сердились?” – “У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе”? 3. Визначте наскрізну деталь у творі та її значення.4. Про що свідчить містичне передчуття батька, що душа Марфи оберігає його у сибірських снігах? Запитання для обговорення5. Розкрийте образ чоловіка Марфи. Чому вона його не любила? А якби був красивим, полюбила б? Чим відрізнявся Михайло від Карпа?6. Чи любив Михайло Марфу? Як поводив себе між двома закоханими у нього жінками?7. Які приклади нерозділеного кохання ви знаєте з літературних творів?8. Чи здатна у реальному житті людина на такі глибокі й довготривалі почуття, як у цьому творі? ЛітератураВічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. — К., 1988.Гуторов О. Незахищене серце: Характер і час Григора Тютюнника // Прапор, 1990. — № 7 — 9.Шудря М. Непідкупний голос правди: Невідоме про Григора Тютюнника // Дивослово. — 1996. — № 4.Аврахов Т. Екзистенція в художньому слові Григора Тютюнника //Українська мова і література в школі. — 1992. — № 9 — 10.Мороз Л. Григір Тютюнник: Літературний портрет. — К-, 1991.Усе для школи: Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 11 кл. — К., Львів, 2001.Євген Петренко „Критика української літератури ХХ ст.”, видавництво „Ірпінь”, Харків, 1992 р. www.br.com.ua/referats/.../23151.htmwww.ukrlit.vn.ua/short1/x46lz.html     netreferata.com/biograf-66318.htmlosvita.ua/school/lessons_summary/.../11705