Гуманная педагогика — основа современной системы образования


ГУМАННА ПЕДАГОГІКА – ОСНОВА СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ОСВІТИ
"Не готувати дитину до життя, а виховувати в ній саме життя" — основа гуманної педагогіки
Сучасний стан суспільства, що переживає наша країна, закликає до осмислення та пошуку рішень щодо виходу з тієї кризи, в якій вона знаходиться. Відчай, невпевненість у завтрашньому дні, апатія, нездатність до активних дій призвели до утворення духовної порожнечі. А саме духовне життя є такою прихованою не матеріалізованою дійсністю, що створює як внутрішню, так і зовнішню матеріалізовану дійсність.
Без духовного життя не було б тієї людської культури, яка створювалася століттями. Занепад духовного життя затримує еволюцію людства. Також виникає небезпека давати знання малорозвиненій і неблагородній людині, людині викривленої душі та озлобленого огрубілого серця.
Традиційна школа, що заснована на авторитарній педагогіці, втратила суть духовності і суть радості, вона стала навчальним закладом, що дає підростаючому поколінню знання, вміння та навички, котрі дозволяють оволодівати основами наук. Але ці "основи наук" не проходять крізь душу та серце дитини. Тому виховне значення цих знань зникає, а результат виховання викривлюється. Фактично в авторитарній педагогіці освітній процес перетворюється суто в навчальний.
Продовження роботи школи в руслі авторитарної педагогіки знищує освіту та суспільство. Тому з’явилась актуальніша, гостріша потреба побудови навчальної та виховної роботи на зовсім іншій основі. І цією основою є гуманно-особистісна педагогіка, сутність якої визначається не тільки метою та завданнями, які досягаються в результаті довгого навчального процесу, а ще й засобами, якими вони повинні бути досягнуті.
Суть засобів досягнення мети розкривається в спілкуванні, що несе дітям щоденну радість, стверджує в них особистість, дарує їм вільний вибір, запалює для співробітництва.
Це Педагогіка Успіху. Це Класична Педагогіка, прикладним аспектом якої є гуманне педагогічне мислення. Головними принципами такої педагогіки є радість та успіх. Дитина є часткою Природи, і в ній вона продовжує вдосконалюватися.
Нова школа буде виховувати покоління, збагачене новими духовно-моральними, науковими, культурними цінностями, покоління, здатне підняти свою країну на більш високу еволюційну сходинку.
В атмосфері любові, доброзичливості, довіри, співпереживання, поваги школяр охоче й легко приймає навчаль-но-пізнавальне завдання. Учень, спостерігаючи, як цінується його гідність, самостійна думка, творчий пошук, починає прагнути до розв’язання складніших навчально-пізнавальних завдань.
Найбільш повну відповідь на питання "Що таке гуманна педагогіка?" ми знаходимо в працях Шалви Олександровича Амонашвілі: "Ця педагогіка приймає дитину такою, яка вона є, погоджується з її природою. Вона бачить в дитині її безмежність, усвідомлює її космічність і веде, готує її до служіння людству протягом усього життя. Вона затверджує особистість у дитині шляхом виявлення її вільної волі й будує педагогічні системи, процесуальність яких визначають учительська любов, оптимізм, висока духовна моральність. Вона заохочує педагогічну творчість і закликає до педагогічного мистецтва. Гуманне педагогічне мислення прагне осягнути неосяжне, і в цьому сила освітніх систем і процесів, породжених у його надрах".
У традиційній педагогіці педагогічне мислення двомірне, усе будується на заохоченні й покаранні: поводиться дитина добре — заохочуємо, погано — караємо; учиться — відмінно, не вчиться — погано тощо. А педагогічному процесу, за Амонашвілі, властивий "четвертий вимір у педагогічному мисленні" — духовна спрямованість нагору, прийняття дитини такою, яка вона є. Амонашвілі пропонує організацію такого дитячого життя, яке допомагає дорослому спрямувати енергію дитини на продуктивні заняття.
Зміст навчання й виховання, тобто база для організації шкільного життя дітей, визначається в основному незалежно від їхніх особистісних інтересів і потреб. Психолого-дидактичне завдання полягає в тому, щоб учні прийняли цей зміст, зацікавилися ним, захопилися навчально-пізнавальною діяльністю. У такому випадку буде усунута можливість виникнення небажаних конфліктів, що можуть виявитися в різноманітних формах. Одночасно зникне необхідність у системах авторитарних педагогічних заходів, спрямованих на усунення цих конфліктів і протиріч, які заважають нормальному функціонуванню навчально-виховного процесу, не примушуючи школяра виконувати свій обов’язок, тощо.
У навчанні керування шкільним життям учнів здійснюється методичними прийомами, які ставлять учнів у ситуацію вільного вибору й самостійного прийняття рішень. Ш.О. Амонашвілі наводить такі приклади:
Учням пропонується самим вибрати собі домашнє завдання з будь-якого предмета або групи предметів. У таких випадках, звичайно, педагог звертається до них у такій формі: "Домашнє завдання сьогодні я вам не задам. Якщо хто хоче, нехай сам задасть собі завдання, а завтра покаже нам". Наступного дня педагог зацікавлено з’ясовує, хто яке завдання виконував і чому, схвалює ретельність дітей і т. п.
"Пропоную вам два вірші про весну різних авторів, — звертається педагог до учнів. — Виберімо, яке з них ви вивчите напам’ять". Учитель читає обидва вірша, учні обговорюють їх. Звичайно, для заучування частина дітей вибирає один вірш, а частина — інший, і пояснюють свій вибір.
"За встановленим планом на вивчення цієї теми ми повинні витратити п’ять уроків, — говорить учитель. — Можливо, ми з вами спробуємо вивчити її, зауважте, ґрунтовно, за чотири уроки? Тоді в нас у запасі залишиться ще один урок. А раніше ми заощадили шість уроків. Наприкінці року ми всі разом подумаємо, вивченню якого матеріалу ми присвятимо час, що залишився". Звичайно, учні охоче приймають таку пропозицію педагога, а наприкінці навчального року за рахунок заощаджених у такий спосіб 6-7 уроків улаштовуються навчально-пізнавальні "конференції", готуються доповіді, проводяться конкурси, свята тощо.
Запропоновані в таких колеґіальних формах навчально-пізнавальні завдання учнями приймаються легко, охоче; вони стають особистісно значущими для дітей, сприяючи тим самим їхній активній, зацікавленій участі у виконанні педагогічно запланованих цілей.
Ш.О. Амонашвілі вважав, що потрібно постійно проявляти віру в можливості й перспективи кожного школяра. Педагог повинен дійсно вірити в можливості кожної дитини й будь-які відхилення в її розвитку розглядати в першу чергу як результат недиференційованого методичного підходу до нього. Сприймати природні невдачі школяра як його нездатність і реагувати на це засудженням, нехай навіть із глибоким співчуттям, але без орієнтування на їхнє обов’язкове подолання в майбутньому, є негуманним стосовно особистості дитини.
В учнів виникає багато пізнавальних питань, на які часто вони не знаходять відповіді. Педагог заохочує дітей задавати йому подібні питання. В одних випадках він указує школярам, у яких джерелах можна знайти відповіді на них, в інших записує питання, обіцяючи переглянути необхідну літературу, а на одному з уроків повідомляє, що готовий дати вичерпну відповідь.
Учні мають відчувати, з якою відповідальністю й серйозністю ставиться вчитель до їхніх питань. Відповіді вчителя мають сприяти, по-перше, подальшому розвитку інтересів дитини, по-друге, піднесенню авторитету й гідності кожної з них. І форма відповіді, і сам її зміст, і тон педагога мають глибоко хвилювати почуття дітей.
Як реально варто виражати переконання в можливостях й перспективах школяра та вселяти в нього віру у свої сили? Важливо постійно вселяти класу в цілому й кожному школяреві окремо, що всі вони здатні й можуть перебороти труднощі навчання. У процесі індивідуальної роботи Ш.О. Амонашвілі підходить то до одного, то до іншого учня, особливо до тих, які потребують допомоги, дає поради, тихо підбадьорюючи: "Так, я так і думав: звичайно, ти можеш!", "По-моєму, тобі не потрібна моя допомога, ти й сам прекрасно впораєшся!", "Це завдання я приготував спеціально для тебе, воно дещо складніше від попереднього… Виявляється, який ти в нас здібний!", "Ця робота не буде для тебе важкою, ти виконуєш набагато складніші завдання!" тощо. Іноді можна роздати учням пакети з індивідуальними завданнями (на кожному написавши ім’я й прізвище школяра) і сказати: "Я для кожного з вас приготував різноманітні завдання. Вони складні, деякі навіть дуже. Але, знаючи вашу завзятість і здібності, сподіваюся, що ви впораєтеся з ними. Для виконання цих завдань даю вам тиждень!" Посилання педагога на сили й можливості школярів, виражене так переконливо, сприяє мобілізації їхнього прагнення й завзятості виправдати сподівання вчителя й виконати завдання.
Позитивне вираження педагогом своїх прикростей через невдачу школяра знов-таки має ґрунтуватися на вірі в його майбутні успіхи. Воно має носити форму співчуття, яке підбадьорює і в якому одночасно закладена думка про те, що педагог переживає його горе як своє й готовий прийти йому на допомогу! Не слід перебільшувати невдачі школяра й приписувати їм "особистісний" характер, соромити перед товаришами, викликати батьків, інформувати їх про відставання дитини й благати їхньої допомоги. Хоча все це може розглядатися як турботу про дитину, однак така "турбота", яка відчужує дитину від самого педагога, товаришів і близьких, так само негуманна, як "турбота" матері, що б’є дитину за те, що вона зламала собі шию.
Які причини можуть породити невдачі й відставання школяра в навчанні? Вони давно вже відомі й науці, і практиці навчання, однак часто розглядаються вчителем однобічно, наприклад: "не розуміє", "не слухає", "не хоче (не бажає) вчитися", "не думає", "лінується", "не проявляє ніякого інтересу" тощо. Проте у всього цього є свої джерела, що не залежать від школяра. Це — сам характер пояснень учителя, спосіб організації навчального матеріалу, особливості індивідуального підходу, сутність відносин і стимуляції, тенденція й рівень психічних сил школяра, що розвиваються, раціональність організації всього його життя й навчання. Коли педагог, не розібравшись у реальних причинах навчальної невдачі школяра, спрямовує на нього свій гнів й обвинувачення, це є негуманним і несправедливим. Це керування навчанням не з позиції дитини, а з позиції педагогічного егоцентризму. І природно, дитина не в змозі зрозуміти вчителя, прийняти його негативну оцінку як основу для свого вдосконалення. Вона скоріше прагнутиме вийти з поля педагогічного впливу вчителя, ніж прагнути до нього.
В експериментальному навчанні Ш.О. Амонашвілі неприпустимі такі антипедагогічні заходи, які, підкреслюючи успіхи або невдачі школяра, виділяють його з дитячого колективу й протиставляють йому, наприклад: "Дивіться, який він у нас здатний, він — моя гордість, він кращий за всіх вас, розумніший за всіх, беріть із нього приклад!" тощо. Мета виховних впливів полягає в тому, щоб навчити весь дитячий колектив із довірою ставитися до кожного свого члена, вірити в перспективи кожного й радіти успіхам свого товариша, підвищуючи вимогливість до нього; виховувати здатність до співпереживання й підтримки, потреба поспішати на допомогу товаришеві, якого спіткало лихо. Бачити й розуміти іншого, бути оптимістично налаштованим на можливості й здатності кожного, творити добро одне для одного — суть змісту гуманних міжособистісних відносин у класному колективі. А віра педагога в дитину набуває дієвої, перетворювальної сили тоді, коли вчитель критично оцінює свою педагогічну працю, шукаючи ефективних шляхів зрощування душі й серця своїх вихованців.
І от тепер про принципи педагогічної діяльності.
Перший принцип — це любити дитину. Любов — людське сонце. Сонце випромінює тепло й світло, без яких не було б життя на Землі. Учитель же повинен випромінювати людську доброту й любов, без яких неможливо виховати гуманну душу в людині. Дитина стає щасливою, як тільки відчуває, що вчитель її любить, любить щиро й безкорисливо. Любов полегшує виховання, тому що вона є єдина добра сила, що дарує дитині гармонію душі, що стимулює її дорослішання, добре ставлення до тих, хто оточує. Педагогіка любові не терпить брутальності, тиску, обмеження гідності, ігнорування життя дитини. Все це становить темну силу педагогіки, педагогічне зло, що часом здатне зруйнувати й отруїти освітлене й зігріте любов’ю й добротою життя дитини, внести в неї розгубленість, розчарування, злість.
Другий принцип (він випливає з першого) — це олюднити середовище, у якому живе дитина. Олюднення середовища означає увагу до всіх сфер спілкування дитини з метою забезпечення їй щиросердечного комфорту й рівноваги. Жодна сфера спілкування не повинна дратувати дитину, народжувати в ній страх, невпевненість, зневіру, приниженість. Неузгодженість різних сфер спілкування у вихованні викликає сумніви в дитині, вона розгублюється, легко може прийти до озлобленого душевного стану. Тоді вона почне робити на зло іншим, навіть на зло батькові, матері, і вчителеві теж, тоді саме вона з легкістю знайде притулок в "тихому вирі". Кому поєднувати всі сфери спілкування дитини? Учителеві, кому ж іще. Він повинен внести ясність в усі ці сфери, перетворити їх в інтересах виховання дитини.
Третій принцип — прожити в дитині своє дитинство. Це надійний шлях для того, щоб учні довірилися вчителеві, оцінили доброту його душі, прийняли його любов. Одночасно це й шлях пізнання життя дитини. Глибоке вивчення життя дитини, руху її душі можливе тільки тоді, коли вчитель впізнає дитину в самому собі.
Початкова школа є складовою частиною всього освітнього ланцюжка й первісна в ній ланка, що бере на себе відповідальність закласти основи для успішного здійснення цілей і завдань єдиного освітнього процесу на наступних етапах.
Індивідуально-гуманна педагогіка як головну мету школи ставить перед собою виховання Шляхетної Людини, Шляхетної Особистості, Шляхетного Громадянина.
Основне завдання власної діяльності я вбачаю у створенні такого освітнього простору, в якому б ідеї гуманної педагогіки пронизували й охоплювали його повністю, включаючи в себе класно-урочну й позакласну виховну роботу. Організація освітнього процесу на засадах гуманно-особистісної педагогіки будується відповідно до ідей, сформульованих Ш. Амонашвілі, про цілісність природи дитини і її прагнення "до Розвитку, Дорослішання, Волі".
У першу чергу була переглянута організація класно-урочної системи, внесені зміни до структури уроку, при цьому діалог став "серцем" уроку. Серед нововведень такі: незвичайний початок уроків; планування ситуацій, де присутній "дух відкриттів"; увімкнення розумових процесів; розвиток мовлення в усіх видах діяльності; підтримка відчуттів успішності тощо.
У процесі роботи склалася певна структура гуманних уроків, до яких готуються і вчитель, і учень. Кожен урок починається з налаштування. Початок уроку (до розгортання його змістовної сторони) вимагає особливого, ретельного продумування. Привітання, часом, зовсім не пов’язане саме із цим уроком. Це буває іноді просто установка на розуміння один одного: учителем учня й учнем учителя. Таке налаштування націлене на створення доброзичливої приємної атмосфери в класі, щоб формальні відносини між учителем й учнями змінилися теплом і посмішкою. Діти звикають до такого налаштування. Вони чекають щиросердечної зустрічі з учителем і радіють їй.
У чому ж проявляється налаштування на урок? Перелічимо:
надсилання дитиною найдобріших побажань самій собі, щоб вона могла самореалізуватися на уроці (я найкраща, я знаю це, я це зроблю, мені цікаво, я досягну успіху, я вірю в себе…);
надсилання побажань самому урокові, щоб він міг виправдати сподівання, які діти покладають на нього (нам буде цікаво, нам буде весело, ми дізнаємось багато нового);
індивідуальне, вибіркове звернення вчителя до когось, хто потребує цього, від кого вчитель чекає більшої старанності, творчості, більшої активності (ти розумник, я вірю в твої сили, ти зробиш це не гірше за інших, ти впораєшся);
очікування вчителем радості, яку принесуть йому учні своєю зосередженістю, кмітливістю, творчістю (я сподіваюся, що саме сьогодні своїми успіхами принесеш мені радість);
добра посмішка вчителя іноді може стати налаштуванням на урок (пропоную учням посміхнутися одне до одного, показати свій добрий настрій, побажати усмішкою одне одному успіхів, перемог, гарного настрою);
тиша, що виникає на початку уроку, коли вчитель та діти стоять одне перед одним, налаштовуючись на урок, коли створюється невидима нитка розуміння, єдина спрямованість до пізнання й співробітництва (налаштуємось на урок, підготуємо наші вушка, оченята до засвоєння).
Налаштування може проходити й із використанням медитативних прийомів. Це вправи з побажанням радості, удачі собі й усьому живому. Наприклад: "Усе буде добре!" (діти із заплющеними очима налаштовують себе на те, що вони впораються з майбутньою контрольною роботою); "виливання з глечика" (діти, сидячи, повільно нахиляють голови до підлоги й "виливають" із голови те, чого там зараз не повинно бути); "дай собі установку на успіх!" (діти із заплющеними очима налаштовують себе на те, що вони впораються з усіма завданнями). Крім цього, використовуються такі прийоми, як: "Криголам". Мета: "розбити" поганий настрій, "розчистити" шлях добрій думці, гарному настрою. Проводиться гра або "мозковий штурм", невелика дискусія, що допомагають класу налаштуватися на тему уроку, зацікавитися нею. Не забуваємо про те, що учень приходить на урок зі своїми проблемами, зайнятий своїми думками. Потрібні час і відповідні умови, щоб налаштувати учнів на духовний контакт.
Усі компоненти уроку поєднуються спілкуванням. Використовується спілкування дружньої прихильності й спільної захопленості пізнавальною діяльністю. При цьому створюється індивідуальний стиль педагогічного спілкування, коли в учнів з’являється бажання поділитися своїми думками й переживаннями, почуваються вільно й спокійно.
Завдання вчителя, по-перше, бути уважним співрозмовником у діалозі з дитиною, направляти її в потрібне русло, не нав’язувати своїх думок і своєї волі; по-друге, бути консультантом у вирішенні поставленої проблеми, завдання; по-третє, бути помічником у підготовці усних виступів або письмових завдань. А головне — бути людиною, що заохочує спільний пошук рішень проблеми або завдання, особливо оригінального рішення.
Захоплююче й надихаюче діє на учнів особистий приклад учителя, що міркує разом із ними, легко знаходить вирішення педагогічних завдань, що виникають, упевнено й чітко веде школярів до поставленої мети.
Наприкінці уроку підбивається підсумок. Урок — це прожитий час, як його прожили обов’язково треба обговорити. Форма підбивання підсумків також може бути різноманітною:
наприкінці уроку діти обговорюють, чому навчилися, що сподобалося на уроці;
учні дають свою оцінку уроку, виділяючи особливо значущі його частини;
дають оцінку своїй участі на уроці ("Похвали себе!": погладжувати рукою по голові за правильно виконане завдання й ін.);
діти мовчки розмірковують, згадують у своїй уяві весь урок, окремі його деталі, відзначають те, що ними було засвоєно, що допомогло їм піднятися сходами пізнання;
висловлюють свої побажання вчителеві у зв’язку з побудовою й організацією майбутніх уроків;
налаштування дітей на те, щоб вони самі для себе визначили, із чим повернуться зі школи додому, чим порадують своїх близьких, батьків, якою новою пізнавальною інформацією збагатять їх, про які моральні вчинки будуть міркувати разом із ними;
учителем підбивається підсумок уроку, висловлюється подяка за творчі злети дітей, за їхнє бажання допомагати й підтримувати вчителя під час проведення уроку.
Надзвичайно актуальними є прийоми зняття стресу в навчальному процесі. У певному розумінні окремим випадком тут є організація поточного контролю. Позиція формулюється коротко: максимум оцінок — мінімум відміток. Якщо зберігаються поточні оцінки, то тільки диференційовані позитивні.
Що стосується домашніх завдань, то якщо задаються уроки додому, то тільки з однією метою із трьох: вирівнювання; диференціація; самостійна організація власної діяльності. Це й "відстрочені" завдання, завдання на вибір. Ще одна умова — не задаються письмові завдання на вихідні дні!
У позаурочній діяльності для корекції й стимулювання саморозвитку особистості дітей організовується навчання молодших школярів основ самоорганізації. Учні ведуть "Особисті щоденники досягнень", які допомагають їм організовувати свою діяльність за такими напрямами:
організація самопізнання (про риси характеру; що таке щастя; мої здібності, я й мої потреби; твір-міркування "Хто я?" та ін.);
організація самовиховання (робота з поганими звичками; вироблення гарних звичок; виховання характеру; розвиток здібностей; твір-міркування "Яким я буду через 10 років", "Який я?", "Мій ідеал" та ін.);
результати діяльності.
Наприклад, для організації самопізнання використовується анкета "Твій характер". Діти оцінюють свої вчинки й, судячи з того, як часто ті проявляються, роблять висновок, чи є вони якостями їхнього характеру. Заповнивши анкету, визначають риси характеру, які хотіли б у собі виховати, продумують послідовність їхнього виховання. За алґоритмом складають план самовиховання:
Коли почнеш змінювати свою поведінку, свої звички?
Що ти повинен робити?
Хто тобі може допомогти в досягненні мети?
Для подолання труднощів учні з допомогою вчителя використовують прийоми самонавіювання й самостимуляції вольових зусиль. Звертання до почуття власної гідності, пробудження амбіцій: "Я можу зробити це не гірше за інших!", "Я вірю в себе й у своє майбутнє!". Самопідбадьорення, самоспонукання, самопереконання: "Будь молодчиною!", "Ти впораєшся!".
Успіх у навчанні дитини багато в чому залежить і від учителя: від того, як учити, які цілі реалізовувати, як оцінювати отримані результати.
Ідеї гуманної педагогіки допомагають по-новому подивитися на дитину, на взаємини дорослих і дітей, відкривають правдиві причини проблем, що існують у сім’ї й школі, націлюють учителя на самоосвіту й самовдосконалення.
Усе вищезазначене цілком відповідає цілям освіти (учити вчитися, учити діяти, учити жити, учити жити разом), що, у свою чергу, переплітається із цілями, сформульованими в концепції модернізації освіти, а також і з поглядами Ш.О. Амонашвілі.
Якщо задатися питанням, що відбулося в моєму житті після знайомства з теорією гуманної педагогіки Ш. Амонашвілі, то можу сказати:
По-перше, я змогла набагато глибше пізнати саму себе й завдяки цьому побачити те, про що раніше не знала і не здогадувалася. І зараз я можу вільно говорити про те, що бачу в педагогіці Четвертий вимір, її духовність. Можу говорити й про те, що кожен учитель повинен мати віру в усе те найвище й прекрасне, чим наповнені ідеали людства. Без цієї вищої віри вчитель не може йти до дітей.
По-друге, я дуже рада тому, що зуміла побачити дитину в зовсім нових для мене іпостасях, більш глибоко й багатогранно; зуміла відчути, що кожна дитина приходить у наш світ не випадково, що в її появі полягає доля, місія, зміст її й мого життя. Звідси виникли інші підходи до змісту освіти, до вчителя й до майбутнього нашого суспільства.
По-третє, духовний ріст дітей. А полягає він у тому, що дитина стає рівноправним співучасником освітнього процесу — саме освітнього, а не навчального! "Рівноправним співучасником" — значить деякою мірою й методистом, і вчителем, і вченим. Ці різноманітні рольові позиції дозволяють дитині розкривати в самій собі глибинні мотиви пізнання, мотиви життя. Сама школа стає місцем, де акумулюється життя дітей.
Головними в моїй педагогічній діяльності стали такі вислови Ш. Амонашвілі:
"Прагнучи пізнати таємницю дитячої душі, педагогічної майстерності й науки педагогіки, буду бачити в кожній дитині свого вчителя й вихователя".
"Дійсно гуманна педагогіка — це та, котра здатна залучити дітей до процесу творення самих себе".
"Будь терплячим, чекаючи на диво, й будь готовий для зустрічі з ним у дитині!"