Літературно-музична композиція “Ми — українці”

Зал прикрашений рушниками, вінками, колосками, калиною. Учні, які проводять свято, одягнені в український національний одяг. Над сценою прикріплена велика тернова гілка, на ній – вінок із стрічками.
Гасне світло, вмикається магнітофонний запис журавлиного “кру - кру”. Тихо співаючи пісню “З далекого краю лелеки летіли...” до залу входять учасники свята, стають перед сценою.
Про що курличуть в небі журавлі,
Із вирію вертаючись додому?
Чи не про те, як на чужій землі
Почули мову, змалечку знайому.
Про що вітри шепочуть на весні,
Перелетівши океани сині?
Чи не про ті окрилені пісні,
Що линули у даль від України...
Всі. З любов’ю і журбою наодинці,
Із невмирущим словом Кобзаря,
Ми, українці, - всюди українці,
Допоки світить нам одна зоря.
(Весь час через епіпроектор проектуються зображення журавлів та місцевості різних регіонів України).
Вмикається світло, учасники сідають на сцені, зліва і справа.
Я запитую себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці –
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми – українці?
(Піднімається ще один учасник, стає біля ведучої).
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми в Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
(До них підходить ще один учасник).
І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість – в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.
(Вмикається магнітофонний запис пісні у виконанні Раїси Кириченко “Мово рідна”). (Говорять три особи, ставши у центрі сцени).
Україні мої! То вкраїнці ми з вами – чи як?
Чи в “моголах” і вмерти судилося нам ще від Тараса?
Чи в могили забрати судилось нам наш переляк,
Що згнітив нашу гідність до рівня вторинної раси?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил!
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...
(Ведучі сідають, усі разом виконують пісню “Роде наш ясний...”. Наступні 5 строф читають інші учасники, сидячи. Фон – музика вступу до вистави за романом М.П. Стельмаха “Чотири броди”).
Любіть Україну, як сонце любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любить у годину негоди.
Любить Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
Любить Україну і Вітчизну любить!
Не будьмо ми їй байстрюками,
Бо ми не пришельці – ми в домі своїм,
Що плаче і тішиться нами.
(Учасники виконують “Пісню січових стрільців”. На тернову гілку вішають вінок, сплетений із калини).
Ми у віках не тільки лико дерли
Чи ставили на рибу перемети,
Ми і в найважчий час не вмерли,
Бо серед нас жили поети.
Співали від народин і до скону,
Щоб звеселитись, вмитися сльозою.
До ідола співали, до ікони
І поготів, як зводились до бою.
(Учасники виконують народний варіант пісні “Ще не вмерла Україна”. Після цього на сцені залишаються лише хлопці, дівчата займають місця перед сценою, готуючись до хороводу). (Читає юнак).
Народна пісня зоряно, незгасно
Горить в моєму серці повсякчас.
Вона любов, вона – печаль і втіха,
Жива вода на виразки душі.
Поки живе – обереже від лиха
Понад стежками тихі спориші.
Але боюсь, боюсь, щоб не збороли,
В модерну щоб не втиснули труну
Мого народу пісню чарівну.
І я готовий крізь огнисті брами
Прийти і душу випалити дотла,
Лише б народна пісня не вмирала,
Щоб в молодих серцях жила вона.
(Дівчата виконують хоровод, співаючи українську народну пісню “Ой, у полі нивка”. Виконавши, сідають у залі. На сцені залишаються хлопці).
Я – українець! Ні, я не хизуюсь,
Пиха, погорда – не моя біда,
Але й цуратися свого народу,
Соромитись його не випада.
Родовід мій чіпким своїм корінням
Сягає пра-праглибин,
Де скімлять кості запорожців,
Де супостат спіткнувся не один.
Мене на палі застромляли,
Паси з живого дерли залюбки,
Морили голодом, бандерівцем дражнили,
Та й дражнять ще, трапляється таки.
Були і зрадники, й лакизи!
Були і є, не щез осот,
Але назвіть мені народ на світі,
Щоб був без дурнів і сволот.
Я не окремішний, не винятковий –
Я вірний брат усім братам,
Але не безіменний, ні. З ім’ям.
Я – українець.
(Усі разом виконують пісню на слова Вадима Крищенка, муз. Олександра Злотника “Родина”).