Стаття на тему:Історія розвитку українського конституціоналізму

Історія розвитку українського конституціоналізму
План
Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика
Питання конституційного будівництва в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть
Акти Центральної ради
Період радянської України
Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України
Висновки
Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика
Ідеї конституціоналізму в Україні мають давні історичні витоки. Вони сягають часів Київської Русі, коли на віче укладалися договори між князем і народом, князем і дружиною. Що відображено в різних редакціях “Руської Правди”.
Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської Держави, котру будував Богдан Хмельницький.
Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і по-друге, жалувана грамота царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорізьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин між Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до ідеї відродження самостійності української держави, що знайшло своє втілення у “Пактах та Конституції законів та вільностей Війська Запорозького” написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.
За тодішніми традиціями “Пакти та Конституція законів та вільностей Війська Запорізького” були складені у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорізьким) і складалися з преамбули та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації і функціонування Української держави.
У преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про “хазарів-козаків”, які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана Хмельницького “Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вільностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї”.
У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але тверезо оцінюючи свої сили Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й “на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа, як справедлива, мусить неодмінно восторжествувати”.
Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалась Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати із старшиною. Суд мав здійснюватись незалежно від гетьмана, який “не повинен карати сам, із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення – і умисне й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритись як переможений законом”.
Конституція Пилипа Орлика була чинна на Правобережній Україні до 1714 р.
Питання конституційного будівництва в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть
У 1846 – 1847 рр. Г. Андрузький, один із членів Кирило-Мефодіївського братства, підготував “Начерки Конституції Республіки”.
В першому проекті («Досягнення можливого ступеня рівності й свободи переважно в слов'янських землях») автор то припускав сильну імп. владу, то обмежував її, то пропонував знищити. Перепонами до демократизації режиму вважав взаємоворожість сусп. станів, свавілля самодержавства, недосконалість освіти. А демократизувати його можливо, на думку Г. Андрузького, за умов рівності у правах, особистої свободи гр-н, ґрунтовної освіти народу, скасування титулів, придвор. посад, перетворення монарха у гражданина держави тощо.
В другому проекті («Ідеал держави»), що поділяється на частини («Про рівність», «Про свободу», «Закон», «Про владу», «Про релігію», «Про стани», «Про повинності», «Податки, майно та капітали», «Майно селянина», «Підданство селянина», «Про військову службу»), автор обстоює вже відомі на той час у Зхідній Європі принципи природ, рівності людей, які від народження отримують однакові права. Кожний гр-нин має право на власну думку, на критику як корінних, так і заг. законів. За народом залишається право скасування лише заг. законів, а не корінних. Такий підхід можна вважати спробою забезпечити захист конст. норм, конст. ладу д-ви.
Третій проект («Начерки Конституції республіки») викладено у формі вільних міркувань і роздумів. У ньому докладно окреслено структуру та функції громади як основи державного механізму. Слов'янська держава (федерація), за Г. Андрузьким, має об'єднувати 7 штатів. Останні повинні поділятися на області, області — на округи, округи — на громади (по 200—2000 сімей). Найвищим законодавчим органом держави автор бачив Законодавчі Збори, а виконавчим — Державну Раду, до якої входили б президент і віце-президенти країни, міністри, держ. прокурор, президент Законодавчих Зборів та президенти відділень цих Зборів у штатах.
Більш докладний проект Конституції України під назвою “Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» («Вільна спілка») був розроблений у 1884 р. видатним українським вченим і політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” – спілки народу українського”. Цей проект уже передбачав повну самостійність України.
Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті “Конституційне питання і українство в Росії”, опублікованій у травні 1905 р.
Однак, незважаючи на значимість зазначених конституційних проектів і науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні з-за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. З огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню та розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.
Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів Конституції України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реалізацією у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення для підготовки відправних позицій щодо запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України. Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний з поваленням самодержавства та організації у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради.
Акти Центральної ради
 Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перші з яких було прийнято у червні 1917 р. Він розглядався як “статут автономії України” здійснюваної за принципом: “Українські справи вирішують Українські Збори (Сейм), загальноросійські – Центральне Російське Правительство”. Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим Урядом, і Центральна Рада звернулась до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.
Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 р., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважені кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.
До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради дуло об’єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, що й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат – на орган центральної виконавчої влади.
Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття з липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що “прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада у згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання”.
Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні є також “Основи тимчасового управління на Україні” та “Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні”. В них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.
Розвиток подій у другій половині 1917 р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував побудову відносин із Росією не на автономних, а на федеративних засадах. У цьому документі: 1) сповіщалося, що “однині Україна стає Українською Народною Республікою”; 2) встановлювалося, що Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат стануть тією силою і владою, які будуть охороняти права і революцію “не тільки нашої землі, але і всієї Росії”; 3) визначалося, які саме землі складають територію України; 4) затверджувалися загальновизнані демократичні права людини і громадянина, окреслювалися шляхом розвитку місцевого самоврядування, а також національно-персональної автономії великоруського, єврейського, польського та інших народів, що проживали в Україні; 5) наголошувалося на тому, що остаточні форми державного устрою будуть визначені “на Українських та Всеросійських Установчих Зборах”. Отже, в ІІІ Універсалі порушувалися дуже важливі конституційні питання, що було значним кроком на шляху до прийняття демократичної конституції України. Причому Центральна Рада робила все можливе, аби мирним шляхом, через порозуміння визначити майбутній державний устрій України. Не порушуючи за існуючих умов питання щодо її цілковитої незалежності. Однак навіть з питання федералізації території колишньої Російської Імперії не вдалося дійти згоди ні з Тимчасовим Урядом, ні з більшовицькою владою, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Центральної Ради військові дії. За цих умов 9 січня 1918 р. І було прийнято IV Універсал, який проголошував, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
IV Універсал проголошував низку інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі: 1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів; 2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу; 3) після повернення до дому вояків, проведення Центральною Радою переобирання місцевих рад і міських дум, щоб всі могли брати участь у їхній роботі; 4) передачу трудовому народові землі без викупу; 5) запровадження державно-народного контролю над усіма банками; 6) розгортання рішучої боротьби проти всіх революційних сил.
Усі зазначені положення мали демократичне спрямування й в подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка мала підзаголовок “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”.
Наведене вище свідчить , як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 р..
Насамперед слід зазначити, що вже сама структура конституції відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави, народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.
Другий розділ також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов’язаних із правами громадян України. Виключалася можливість подвійного громадянства, урівнювалися в правах та обов’язках чоловіки та жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалося створення Всенародних Зборів  (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювався порядок їх організації та діяльності.
Варто докладніше зупинитись, зважаючи на її унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 р., щодо організації національних союзів, які об’єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом з одного боку, і державними органами місцевого самоврядування з другого, повинні були вирішуватись адміністративними судами.
Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів.
Що ж до інших націй (білоруської, грецької, татарської, німецької та ін.), то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об’єднання, підписану не менше як 10 тис. громадян УНР відповідної національності. Конституція УНР так і не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату.
Прийняття Конституції УНР 1918 р. Завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності. Проявом негативних чинників став фактичний заколот імущих класів, фабрикантів, великих землевласників, вищого чиновництва за підтримки німецьких окупантів, за чиєю допомогою було ліквідовано Центральну Раду та утворено консервативний український уряд – гетьманат.
Період радянської України
На території України за періоду радянської влади було прийнято чотири Конституції УРСР - 1919, 1929, 1937, 1978 років. Вони повністю копіювали союзні конституції і були формальними (декларативними), оскільки не відбивали реального стану справ тогочасного суспільства. Радянські конституції, з позицій теорії конституціоналізму, є "квазіконституціями", тому що:
1) заперечували принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Ради підміняли діяльність законодавчого органу, не було створено самостійної державної виконавчої гілки влади;
2) повністю відтворювали структуру й основні положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови;
3) регулювали відносини між державою і людиною без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина .
Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України
Сучасний етап історії конституційного розвитку незалежної України бере свій початок з 16 липня 1990 року - дати прийняття Декларації про державний суверенітет. Декларацію становлять десять розділів.
Розділ І "Самовизначення української нації" проголосив УРСР суверенною національною державою, яка розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.
Розділ ІІ "Народовладдя" визначив, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України, який є єдиним джерелом влади в державі. Розділ ІІІ "Державна влада" установив, що Українська PCP є самостійною у вирішенні будь-яких питань державного життя. Державна влада в Республіці здійснювалася за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. Розділ IV "Громадянство Української PCP" визначив, що "Українська PCP має своє громадянство", проголосив рівність усіх громадян перед законом, незалежно від соціального і майнового стану, статі, освіти, походження, расової належності та ін. Розділ V "Територіальне верховенство" проголосив, що територія Української PCP в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Розділ VI "Економічна самостійність" - найбільший за обсягом з усіх розділів Декларації. Народ України визнавався власником землі, ЇЇ надр, повітряного простору, природних та інших ресурсів, які знаходилися в межах території Української PCP, а також власником економічного і науково-технічного потенціалу держави. Держава забезпечувала захист усіх форм власності. Розділ VII "Екологічна безпека" встановив порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів.
Розділ VIII "Культурний розвиток" визначив принцип самостійності Української PCP у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, відродження національної культурної спадщини. Декларація гарантувала права і свободи всім національностям, які проживали в державі. Розділ IX "Зовнішня і внутрішня безпека" визначив Українську PCP без'ядерною державою, яка дотримується трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Розділ X "Міжнародні відносини" проголосив Українську PCP рівноправним учасником міжнародного спілкування, який здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими представництвами.
Таким чином, Декларація про державний суверенітет стала дієвим кроком України до здобуття нею власної державної самостійності і незалежності, основою для підписання міжнародних договорів, а також прийняття нової Конституції і законів України.
Конституційний процес в Україні, порівняно з іншими колишніми республіками Радянського Союзу, був і найдовшим, і найскладнішим. Прийняття нової Конституції було детерміновано в часі, оскільки в перші роки незалежності України прийнято понад 200 поправок до Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року.

Конституційний процес 1992-1996 років
Розвиток конституційного процесу після визнання незалежності України
Одразу після визнання незалежності України почала активно формуватися система конституційного законодавства України. 14 лютого 1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Конституції Української РСР 1978 р. з метою приведення її у відповідність до конституційного законодавства України. Оновлена радянська Конституція мала тимчасово, до прийняття нової Конституції України, виконувати її функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження законодавчої, виконавчої і судової влади. Були також затверджені державні символи України — Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн України.
За оновленою Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що обиралися населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Важливою віхою в конституційному розвитку незалежної України стала судово-правова реформа 1992 — 1994 рр. У квітні 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи, головним завданням якої стала розбудова досконалої, незалежної у здійсненні своїх повноважень національної судової системи. Невдовзі український парламент прийняв ряд законів, спрямованих на реалізацію завдань, визначених Концепцією, а саме: Закони України "Про Конституційний Суд України" 1992 р.; "Про судоустрій України" від 17 червня 1992р.; "Про статус суддів"; "Про органи суддівського самоврядування" від 2 лютого 1994р. При цьому запорукою ефективного реформування судової системи України стала правова реформа організації та діяльності органів попереднього слідства, прокуратури, адвокатури та визначення правового статусу і компетенції органів юстиції, внутрішніх справ, органів державної безпеки. В цей період Верховна Рада України приймає відповідні Закони України: "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р.; "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992р.; "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р.; "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. Характерно, що, окрім демократичних засад судоустрою, тогочасне чинне законодавство закріплювало пріоритет правоохоронних функцій у діяльності органів міліції та державної безпеки
Були законодавчо закріплені і концептуальні положення про політичний плюралізм, свободу слова, віросповідання тощо. Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р., Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.
Було також створено законодавчу базу реформування органів місцевого самоврядування, що отримала — закріплення в Законі України "Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування", прийнятому в березні 1992р. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад визначався в Законі України "Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів" від 4 лютого 1994 р.
Надалі виникла потреба щодо регулювання конституційно-правового статусу осіб, які, не будучи громадянами України, перебувають на її території, іноземців, осіб без громадянства та біженців. З цією метою-Верховна Рада України прийняла Закон "Про біженців" від 24 грудня 1993 р., З часом був прийнятий Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р.
За відносно невеликий проміжок часу в незалежній Україні було створено правову базу, що регламентувала основні питання суспільного та державного життя. Але безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму в центрі та на місцях не вдалось досягти. На генезис національного конституційного процесу наклало негативний відбиток протистояння між Верховною Радою України та Президентом України щодо розподілу владних повноважень та визначення форми державного правління, протистояння між центром та регіонами щодо розмежування компетенції. Ситуація ускладнювалася соціально-економічними негараздами.
Стало зрозумілим, що комплексне вирішення проблеми виходу з конституційної кризи можливе лише за умови розроблення та прийняття нової Конституції України, яка б повною мірою відображала інтереси громадянського суспільства та всіх політичних сил в Україні [8, с. 35].
Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л.П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув значну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992р. Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.
Конституційний проект 1992 р. був відносно неузгодженим з раніше прийнятою Концепцією. Зокрема, Ю.С.Шемшученко зазначав, що в конституційному проекті з'явилося чимало новел. Зокрема, не було положення про президентську республіку в Україні. Замість Верховної Ради України передбачалося створення двопалатного парламенту — Національних Зборів України. Особливих змін зазнав правовий статус місцевих рад, які відповідно до Концепції мали становити систему місцевої державної влади і самоврядування. Конституційний проект передбачав обмеження повноважень цих органів функціями місцевого й регіонального самоврядування.
Верховна Рада України доручила Конституційній комісії доопрацювати проект Конституції з урахуванням його обговорення та оприлюднити в пресі. Результатом всенародного обговорення і роботи Конституційної комісії став проект Конституції України від 26 жовтня 1993р. Окрім зазначеного проекту, до Верховної Ради України надійшла значна кількість альтернативних неофіційних проектів Основного Закону.
Проте проект Конституції України від 26 жовтня 1993 р. так і не був реалізований відповідно до існуючого на той час порядку. Причиною цього стали подальші політичні суперечки між Верховною Радою України і Президентом України та передвиборні баталії, що відсунули конституційний проект на друге місце.
Нові надії на конструктивність національного конституційного процесу були пов'язані зі створенням 10 листопада 1994 р. відповідно до постанови новообраної Верховної Ради України від 20 вересня 1994 р. "Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)" Конституційної комісії, співголовами якої стали Л.Д.Кучма та О.О.Мороз. До роботи секцій Комісії були залучені кращі науковці-експерти з Інституту держави і права ім. В. М. Корець-кого ПАН України, Академії правових наук України, Української юридичної академії (м. Харків), Київського університету імені Тараса Шевченка, Українського інституту міжнародних відносин та інших науково-дослідних установ і закладів освіти.
Розробка проекту нового Основного Закону стала також справою першорядної ваги для вчених, політичних сил та свідомої громадськості. За період з грудня 1994 р. по червень 1995 р. проекти нової Конституції України були розроблені Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Українською академією внутрішніх справ, фракцією комуністів у Верховній Раді України, Всеукраїнським товариством "Прометей", Християнсько-демократичною партією, Конгресом націоналістів України тощо.
Втім Конституційна комісія не скористалася ні парламентською концепцією майбутньої Конституції, ні конституційними напрацюваннями 1991 — 1993 рр., ні результатами ініціативних конституційних проектів та пропозицій. Цьому об'єктивно перешкоджало подальше загострення стосунків між Верховною Радою України та Президентом України.
Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій державі, та шукаючи шляхів її подолання. Президент України Л.Д .Кучма та Голова Верховної Ради України О.О.Мороз підписали Договір "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", більш відомий як Конституційний договір. Цей Договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Він став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стимулював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України.
Неспроможність Конституційної комісії вчасно розробити проект Конституції спонукала співголів Конституційної комісії створити робочу групу, до складу якої ввійшли викладачі, вчені-конституціоналісти та практичні працівники. Робочій групі вдалося в стислі строки підготувати проект Основного Закону і 15 листопада подати його до Конституційної комісії.
24 листопада 1995 р. Конституційна комісія схвалила в цілому цей проект і підтримала пропозицію Президента України про утворення нової робочої групи для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л.Д.Кучма та О.О.Мороз попри відмінності поглядів і оцінок проекту були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону.
2 квітня Верховна Рада України внесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня — створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М.Д.Сиротою.
28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проекту, а через два тижні — друге читання. Доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — "за"). Під час підготовки до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок.
Ситуація загострилася 26 червня 1996р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки вони загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону у редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.
Цей проект загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав створення двопалатного парламенту — Національних Зборів України. До того ж у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування авторитет парламенту був би суттєво підірваним.
У відповідь на це Верховна Рада України вирішила вести роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після майже 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України ("за" проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму.
Висновки
Прийняття Основного Закону України стало закономірним та логічним завершенням тривалого і надзвичайно складного та суперечливого конституційного процесу в Україні. Він розпочався 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, і відбувався у два етапи.
Прийняття Конституції України мало важливе політичне, економічне, соціальне та духовне значення. Новий Основний Закон сприяв примиренню та консолідації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках були недосконалість та колізійний характер національного законодавства, розв'язанню на конституційному рівні соціальних проблем та гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних взаємовідносин в Україні, зміцненню духовності українського народу.
Конституція проголосила Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; визнала людину найвищою соціальною цінністю і утвердила реальне народовладдя; підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила об'єктивно необхідні правові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила незворотність цих процесів.
Нова Конституція України врахувала досягнення вітчизняної і світової конституційної наукової думки і практики конституційного будівництва. Вона є втіленням національної ідеї і ментальності українського народу, доказом здатності української нації як політичної й етнічної спільності до державотворення і правотворчості. Основний Закон став програмою подальшого розвитку України у політичному, економічну, соціальному і культурному напрямах і документом для входження України до світового і передусім європейського співтовариства як рівноправного і повноцінного суб'єкта.
Література
Захарченко П. Історія держави і права України. – К., 2004
Єфремова Н.В. Розвиток конституційного законодавства України (1917–1920) / Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Одеса, 2002.
Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні. http://radnuk.info/pidrychnuku/konst/513-kravchenko/11533-3------.htmlКульчицький В.С., Бойко І.Й. Генезис та еволюція української конституції. Навчальний посібник для студентів юридичного факультету. – Львів, 2007.
Словська Ірина Євгенівна. Український конституціоналізм: етапи становлення і розвитку: дис... кадн. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2004. http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/34122.htmlУкраїнська Центральна Рада. Документи і матеріали. – К., 1997. – Т.1-2
Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1990-1992. – Т. 1-3.
Яковлів А. Основи Конституції УНР // Розбудова держави. – Київ, 1992. № 5.