Стаття на тему:,, ПСИХОЛОГІЧНИЙ СУПРОВІД ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ,,
ДНЗ Черкаське вище професійне училище ім. Г.Ф. Короленка
Стаття на тему:
,, ПСИХОЛОГІЧНИЙ СУПРОВІД ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ,,
Практичний психолог
Зайчук Ян Михайлович
Черкаси 2017
ЗМІСТ
ВСТУП...3
РОЗДІЛ 1. ФУНКЦІОНУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ..5
1.1.Мета і завдання психологічної служби органів внутрішніх справ..5
1.2. Особливості надання психологічних послуг працівникам органів МВС7
1.3.Проблеми підготовки психологів для роботи в органах внутрішніх справ. .9
РОЗДІЛ 2. ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОМВС......17
2.1.Специфіка індивідуального консультування в ОВС17
2.2. Профілактика професійної вигорання..19
2.3.Девіантна поведінка працівників МВС та можливості її корекції..28
ВИСНОВКИ....34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..........35
ДОДАТКИ...37
Додаток А.Програма тренінгу «Навички конструктивного спілкування»38
ВСТУП
Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що робота психолога органів внутрішніх справ вимагає комплексного підходу і створення системи психологічного супроводу міліціонерів для забезпечення високої професійної готовності до виконання службових обов’язків по охороні правопорядку. Запровадження психопрофілактичних заходів по попередженню нестатутних взаємостосунків, надзвичайних подій, самогубств, зловживання алкоголем і наркотиками є актуальною проблемою серед представників військових професій. Значним кроком у напрямі цієї роботи стало створення концепції психологічного забезпечення професійної діяльності міліціонерів. Служба в органах внутрішніх справ України, особливий вид державної служби і відповідно держава висуває підвищені вимоги до професійної підготовки, стану здоров'я і особистісних якостей міліціонерів. Це визначає необхідність постійного вдосконалення системи комплектування підрозділів міліції, здійснення соціальних, психологічних і медичних заходів, направлених на підтримку високої готовності до забезпечення правопорядку, профілактику захворювань і збереження психологічного здоров'я особового складу.
Велике значення має дослідження психічного і функціонального стану організму міліціянтів, виявлення початкових проявів психічних порушень, відхилення в психічному стані можуть знижувати боєздатність і працездатність, впливати на психологічний клімат у підрозділах.
Об’єктом дослідження є особливості роботи психолога районного відділу міліції.
Предметом дослідження є психологічний супровід професійної діяльності працівників внутрішніх справ
Метою курсової роботи є вивчення напрямків роботи психолога з міліціонерами.
Гіпотезою дослідження є припущення, що основною особистісною характеристикою психолога органів внутрішніх справ має бути фрустраційна толерантність.
Виходячи з мети та гіпотези даної роботи, сформульовано завдання:
Проаналізувати наукову літературу з зазначеної проблеми.
Визначити особливості професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ.
Охарактеризувати напрямки роботи психолога з керівним складом, дільничними та оперативними працівниками.
Узагальнити заходи психолога з питань психологічного забезпечення професійної діяльності працівників районного відділу міліції.
Для досягнення мети використовуються методи теоретичного дослідження: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення та емпіричного дослідження: спостереження, тестування, бесіди, тренінг.
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаних джерел та додатків.
РОЗДІЛ 1.
ФУНКЦІОНУВАННЯ ПСИХОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
1.1.Мета і завдання психологічної служби органів внутрішніх справ
Забезпечення психологічного супроводу службової діяльності міліціонерів. Емоційний стан, володіння навичками саморегуляції та психологічного впливу створюють умови для повної реалізації поставлених перед працівниками завдань. Психологічне консультування працівників органів внутрішніх справ та членів їх родин. Накопичення невирішених психологічних проблем призводить до неадекватного сприйняття оточуючих людей, а значить неякісного виконання службових обов’язків. Нерозуміння членами родини специфіки діяльності міліціонера зумовлює додаткове емоційне навантаження останнього, що негативно відбивається на службі. Основним завданням діяльності Центру практичної психології (ЦПП) СКЗ Соснівського РВ в м. Черкаси ГУМВС є психологічне забезпечення сумлінного виконання службових обов’язків працівниками внутрішніх органів України. До структури ЦПП входить три сектори: перший здійснює психологічний супровід роботи з персоналом; другий – психологічний супровід оперативно-сулжбової діяльності; третій – психопрофілактичну роботу. Психолог має бути ознайомлений із списком особового складу, молодих працівників, тих, за ким закріплена табельна вогнепальна зброя та службовий автотранспорт. Специфічний вид діяльності – робота психолога – «групою посиленої психологічної уваги», що полягає у реалізації заходів по профілактиці та попередженню надзвичайних подій серед працівників УВС, підвищенні адаптаційних можливостей особистості до умов служби, забезпеченні психологічного благополуччя, збереженні психічного та фізичного здоров’я, уникненні службового та побутового травматизму.
Розглянемо детальніше завдання психологічної служби органів внутрішніх справ. Здійснення заходів по адаптації молодих співробітників (до 3 років) до умов службової діяльності. Психологічне діагностування співробітників з метою вивчення психоемоційного стану та потребу у здійсненні корекційних заходів.
Дослідження психологічних причин конфліктних ситуацій та емоційних зривів, які виникають у працівників органів внутрішніх справ під час виконання службових обов’язків, запобігання цим проявам. Розробка циклу бесід з працівниками МВС щодо ефективних методів збереження психологічного здоровя та надання своєчасної психологічної допомоги та самодопомоги з використанням методів релаксації. Підготовка та проведення навчальних семінарів для керівників про закономірності групової динаміки та методи психологічно грамотного управління колективом.
Створення банку психодіагностичних методик для вивчення особистості та складання індивідуально-психологічної характеристики за результатами. Наприклад, методики «Дослідження схильності до ризику», «Будинок, дерево, людина», «Автопортрет», «Людина під дощем», «Вихід з тяжких життєвих ситуацій», «Дослідження вольової сфери», «Лист з минулого», особистісний тест-опитувальник Леонгарда-Шмішека, Стреляу тощо. Необхідний набір психодіагностичних методик для вивчення індивідуально-характерологічних особливостей особистого складу, що зумовлює можливості прогнозування поведінки в службовій ситуації та здійснення відповідної корекції.
Створення банку методів та методик надання психологічної допомоги різного теоретичного та практичного спрямування.особливої уваги потребують методи надання термінової та першої психологічної допомоги. Розробка та проведення занять для психологів ЦПП з метою підвищення їх кваліфікації.Вивчення соціально-психологчного клімату в колективі приймальника розподільника ГУ МВС України. Інтерпретація результатів та розробка рекомендацій для керівників щодо оптимізації. Організація роботи по підвищенню престижу професії працівника органів внутрішніх справ та авторитету міліції серед населення. Дослідження рейтингу керівного складу задля оптимізації управління та уникнення неуставних стосунків.Здійснення професійного відбору кандидатів на службу в органах внутрішніх справ України, що зумовлює якісне виконання правозахисної функції.
Реалізація завдань психопрофілактичної роботи. Правоохоронна діяльність пов’язана із процесом взаємодії з людьми, що вимагає від працівника наявності навичок попередження конфліктних ситуацій, швидкого та якісного пошуку виходу із складних обставин, володіння елементами навіювання та переконання. Здійснення профорієнтаційної роботи (профорієнтація, профінформація, профконсультація, профвідбір, профадаптація).
Отже, до завдань психологічної служби органів внутрішніх справ входить широкий спектр функцій і якість їх виконання залежить від професійних навичок психолога.
1.2.Особливості надання психологічних послуг працівникам органів МВС
Специфіка роботи психолога-практика з військовослужбовцями, правоохоронцями зокрема, полягає у вивченні індивідуально-характерологічних особливостей, які зумовлюють поведінку в умовах підвищеної відповідальності та емоційної напруги. Фрустраційна толерантність суб’єкта набуває особливого значення через наявність жорсткої ієрархічності у стосунках, необхідність дотримання суворих правил способу життя, можливість нестатутних відносин. Однією з важливих умов ефективної роботи психолога з правоохоронцями є послаблення психологічних опорів, котрі значно підсилені факторами деперсоналізації (наявність форми, спілкування у відповідності до статуту тощо), що лежать в основі професійної деформації.
Особливості професійної деформації полягають у тому, що працівники однієї галузі, незалежно від посадового та соціального статусу, мають спільні патерни поведінки та стереотипне мислення у відповідності до вимог професійної діяльності суб’єкта. Проте виявити професійну індивідуальну деформацію, що виникає внаслідок особистісної направленості та життєвого досвіду індивіда, застосовуючи лише стандартизовані засоби психодіагностики неможливо.
Психологи органів внутрішніх справ часто стикаються із проблемами неадекватної поведінки як правоохоронців, так і правопорушників. Тому психологічна коректність реакцій першого є необхідною умовою ефективності діяльності органів внутрішніх справ. Психолог повинен упереджувати порушення з боку правоохоронців, що є нелегким завданням, оскільки останні мають стаж успішного виконання обов’язків, більший життєвий досвід, установку, що «Гуманізм до правопорушника – це розкіш!». Ситуація ускладнюється, якщо психолог молода дівчина (додаються непорозуміння, властиві представникам різної статі).
Явища огруплення мислення, ригідність у спілкуванні, викривлення реальності, що проявляються у прагненні правоохоронців до наказового способу взаємодії та відсутності смислової єдності висловлювань суб’єкта (тобто невідповідність внутрішньої картини світу дійсності), зумовлюють застосування проективних методів. Статус працівника органів внутрішніх справ вимагає від суб’єкта приховувати свої думки та почуття, тому використання образної системи та тем психомалюнків, пов’язаних з емоційним аспектом дозволяє знизити ризиковане для «Я» почуття «роздягненості» («Людина, яку я люблю», «Мій звичайний емоційний стан» тощо). Використання комплексу тематичних психомалюнків сприяє діагностиці індивідуально-психологічних особливостей суб’єкта, його спрямованості, виявленню внутрішніх суперечностей, розкриттю можливостей психокорекції особистості правоохоронця. Цінністю зазначеного методу є опосередкованість впливу психоаналітичної інтерпретації малюнкової продукції на особистість. Діалог з автором забезпечує ситуацію психологічної захищеності та можливості наближення до суб’єктивної неповторності психіки індивіда. Застосований нами метод психоаналізу комплексу тематичних малюнків у взаємодії з правоохоронцями дозволяє зробити такі висновки:
ефективними способами надання психологічних послуг правоохоронцям є проективні методи;
психодіагностична та психокорекцій на спроможність комплексу тематичних психомалюнків дозволяє виявити та зменшити деструктивний вплив професійної деформації праовоохоронців офіцерського та рядового складу;
потенційні правоохоронці у взаємодії з психологом з’ясувавши власні індивідуальн-психологічні особливості, внутрішні суперечності, отримують можливість свідомо професійно самовизначитися;
ґрунтуючись на даних психоаналітичної інтерпретації малюнкової продукції суб’єкта, який претендує на успіхи по службі, психолог робить висновки щодо його професійної придатності.
1.3. Поблеми підготовки психологів-практиків
Студентська субкультура до певної міри віддзеркалює культуру соціуму. На перше місце висувається така проблема тотальної комерціалізації життя, що спричиняє суцільну деформацію людських стосунків. Тому вимоги до підготовки психологів-практиків високі, а процес – ускладнений. Розробка особистісного підходу – складна теоретична і практична проблема, однак необхідна у навчанні психологів. Гуманістичний підхід дає можливість сприймати людину як ”відкриту можливість” самоактуалізації. В рамках гуманістичного напрямку людина розглядається як неповторна унікальна цілісність, якій притаманний певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки тим цінностям, якими вона керується. Гуманістичний підхід у розумінні сутності особистості пов’язаний з працями К.Гольдштейна, А.Маслоу, Дж.Олпорта, К.Роджерса, Р.Мея, Е.Фрома, К.Хорні, В.Франкла та ін. [13; 24; 44; 71; 72].
Особистісний підхід утверджується як ключовий психолого-педагогічний принцип організації навчально-виховного процесу. Однак рівень його науково-методичного обгрунтування не задовольняє педагогів і психологів [1, с. 58-59]. Зазначений підхід є своєрідним методологічним інструментарієм, основу якого становлять сукупність вихідних концептуальних уявлень, цільових установок, методика психодіагностичних та психолого-технологічних засобів, які забезпечують більш глибоке, цілісне розуміння пізнання особистості, її розвиток. Особистісно орієнтована освіта реалізується через діяльність, метою якої є саморозвиток суб’єктів навчального процесу, розкриття їх внутрішнього творчого потенціалу. Зміна змісту освіти на сьогоднішньому етапі розвитку вищої школи веде до зміни її технологій, надає їй особистісної спрямованості.
Серед різноманітних особистісно орієнтованих технологій ефективним щодо вирішення проблем фахової підготовки психологів-практиків є використання групової психокорекції у вигляді методу активного соціально-психологічного навчання(АСПН), розробленого проф. Т.С.Яценко [76; 78]. АСПН вписується у реальний навчально-виховний процес у вузі, є гуманістичним за своєю суттю, результативним з точки зору оптимізації особистісних та професійно значущих якостей майбутніх фахівців у галузі практичної психології. Психокорекційний процес у групі АСПН забезпечує з’ясування глибинних психологічних передумов труднощів спілкування, сприяє розвитку рефлексивного потенціалу суб’єкта.
Вирішити проблему підвищення точності міжособистісного сприймання традиційними методами підготовки фахівців неможливо. У зв’язку з цим особливого значення у системі підготовки майбутніх психологів-практиків набуває особистісна психокорекція, яка забезпечує глибинно-особистісне самопізнання, слугує поліпшенню взаємодії у процесі спілкування. Практикуючий психолог має безоцінно сприймати клієнта, орієнтуватися не на власні моральні уявлення,стереотипи світосприймання й поведінки, а на систему цінностей клієнта. Феномен “приєднання” до позиції клієнта створює атмосферу довіри, забезпечує продуктивність надання кваліфікованої психологічної допомоги.
Культура спілкування психолога передбачає вміння використовувати різноманітні засоби й методи впливу на клієнта,адекватно сприймати й розуміти його, налагоджувати ефективну взаємодію, орієнтуватися на партнера як рівноправного суб’єкта спілкування. Справжня культура спілкування – це й знання про наявні стереотипи взаємодії [6, 24]. Спілкування передбачає взаєморозуміння між його учасниками, яке базується на взаємосприйманні, зіставленні, інтерпретації особистісних характеристик поведінки. Все це становить зміст перцептивної сторони спілкування. Термін “соціальна перцепція” був запропонований Дж.Брунером. У загальному вигляді він означає формування у свідомості людини образу іншого. Дослідження соціальної перцепції зосереджені на вивченнні двох блоків проблем: аналізові особливостей суб’єкта й об’єкта міжособистісного сприймання й аналізові його механізмів. Соціальна перцепція є передусім пізнавальним процесом. Невід’ємною частиною будь-якого соціально-перцептивного процесу є емоційно-мотиваційний та поведінковий аспекти життєдіяльності особистості [9, 95]. Зміст поняття ”соціальна перцепція” включає сприймання не тільки фізичних властивостей об’єкта, а також його внутрішніх характеристик: намірів, думок, здібностей, емоцій, установок, цінностей тощо. Передбачає інтерпретацію та оцінку на цій підставі вчинків іншої людини, розуміння її як особистості. Виходячи з цього, виокремлюють дві стадії міжособистісного розуміння – стадії конкретно-чуттєвого та абстрактно-логічного відображення. Сутність інтерпретації, яка відбувається на стадії абстрактно-логічного відображення, полягає в поєднанні сприйнятих елементів-ознак зовнішності із семантичним змістом досвіду та знань суб’єкта.
Процес інтерпретації має переважно оцінний характер. Акт оцінки входить у структуру пізнавальних процесів, результатом яких є образ-уявлення про іншу людину. Образ-уявлення усвідомлюється як певне враження, вербалізується в поняття, на основі яких виникає судження як психологічна інтерпретація [11, 326]. Особистість відображає реальність характерним для неї чином. В суб’єктивному ставленні представлена соціальна позиція конкретної людини, її потреби, установки, погляди та ін. Природно в ставлення особистості ”вплітаються” емоції. Саме вони є невід’ємною частиною всієї сфери ставлень людини, надають її структурі індивідуальної своєрідності. Характерним для ставлень є відносна стійкість, що дозволяє говорити про їх особливості: активність, об’єм, співвідношення компонентів (свідомого, несвідомого, раціонального та ірраціонального) [12]. Саме об’єктивністю пояснюється розбіжність в оцінках, судженнях різних людей стосовно одних і тих же феноменів. Те, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, оцінюють можливості один одного, багато в чому залежить характер і результати їхньої взаємодії. Це свідчить про те, що соціальна перцепція виконує функцію регулятора спілкування [13]. Вибір людиною тієї чи іншої лінії поведінки в кожній конкретній ситуації передбачає сприймання та оцінку головних її елементів: партнера, самого себе і ситуації контексту загалом. Таке діагностування наявної ситуації через оцінку стану її головних елементів утворює найсуттєвіший результат соціальної перцепції.
Однією з ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, яка передбачає точність і об’єктивність відображення психічного образу іншої людини. Адекватність сприймання у професійній діяльності психолога є основою психодіагностики й успіху психокорекції. Розуміння часто ускладнюється дефіцитом інформації, який обумовлює каузальну атрибуцію. Цей феномен є своєрідним засобом інтерпретації та оцінки суб’єктом інших на основі буденного, житєйського досвіду. Каузальна атрибуція передбачає заповнення інформаційних прогалин шляхом характеристик, причин поведінки на основі минулого досвіду.
До зниження точності міжособистісного сприймання та розуміння іншого призводить явище стереотипізації. Воно обумовлює спрощення процесу пізнання іншої людини або упередження у її сприйманні. Стереотипізація пов’язана з приписуванням психологічних рис, так званих “оцінних стреотипів” суб’єкту, на основі його приналежності до певної соціальної спільноти, визначення його соціального статусу, ролі та ін. На чуттєвому й логічному рівнях виникає установка на подальшу фіксацію в людині певних властивостей. У процесі міжособистісного сприймання на грунті стереотипізації виникають ефекти ореолу, первинності, новизни. Вони призводять до схематизму, спрощеності людського сприймання. Поряд з цим точність міжособистісного сприймання залежить від набутого соціального досвіду, індивідуальних властивостей особистості, рівня нейротизму, егоцентризму, віку, статі тощо.
Проблема адекватності міжособистісного розуміння, точності сприймання виникла передусім як практична проблема. Її розробка та актуальність пов’язані з необхідністю підвищення соціально-психологічної компетентності працівників у сфері “людина-людина”. Особливого значення набуває ця проблема при підготовці майбутніх психологів практиків. Соціально-перцептивна підструктура особистості психолога-практика має свої особливості. Специфіка вимагає від спеціаліста глибокого психологічного розуміння життєвої ситуації клієнта, механізмів міжособистісної взаємодії, осособливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії [76].
Точність міжособистісного сприймання забезпечується дією певних психологічних феноменів. Передусім мова йде про ідентифікацію. Одним з найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних ситуаціях взаємодії люди користуються цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце. Ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання та розуміння іншого. Філософський зміст цього поняття походить від латинського – тотожність, однаковість, рівнозначність, подібність процесів, явищ або понять. Феномен “ідентифікація” був описаний З.Фрейдом. Більшість визначень поняття “ідентифікація” свідчить про те, що під ним розуміється самоототожнення особистості з певним зразком, людиною, групою, формування власної ідентичності, індивідуальності, а також фундаментальний механізм не тільки когнітивної, а й афектної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом. Дослідники зазначеного феномену підкреслюють домінування в ній функції оцінювання [13]. Формування еталонів та стереотипів поведінки забезпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та взаємне пізнання. Особливість оцінної функції полягає у тому, що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-змістового характеру. За межі оцінювання виходить механізм інтерпретації як розумове завдання. Інтерпретація трактується як оцінна процедура свідомості, пізнання і мислення, тобто розкриття суті, значення процесів і явищ. Перехід від оцінювання до адекватної інтерпретації підвищує взаєморозуміння між партнерами по спілкуванню.
Близьким за змістом до ідентифікації є явище емпатії. Емпатія пов’язана з проникненням у переживання іншого суб’єкта шляхом “відчування”. Основними формами емпатії вважають співпереживання та співчуття. Співпереживання передбачає переживання суб’єктом тих же почуттів, які відчуває інший шляхом ототожнення з ним. Співчуття – це формальне переживання почуттів іншого безвідносно до власного стану. Крім зазначених форм, виокремлюють такі види емпатії: 1) емоційна, в основі якої – механізми проекції і наслідування моторних та афективних реакцій іншого; 2) когнітивна базується на інтелектуальних процесах порівняння, аналогій тощо; 3) предикативна трактується як здатність до передбачення афективних реакцій іншого у конкретних ситуаціях [16].
Почуття, співчуття та переживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку є необхідним компонентом спілкування, специфічним засобом пізнання людини людиною. Емпатія сприяє збалансованості міжособистісних стосунків. Розвинена емпатія – це ключовий фактор успіху в багатьох видах діяльності. Особливого значення набувають розвинені емпатичні здібності в професійній діяльності психолога. Розуміння інших пов’язане з розумінням самого себе. Використання особистого досвіду для пояснення внутрішнього стану інших призводить інколи до суб’єктивності,помилок в інтерпретації, викривлень. Емпатійні тенденції суб’єкта залежать значною мірою від умов виховання, соціального оточення, сформованої системи цінностей тощо. Психолог-практик не повинен поспішати з висновками, оцінками, інтерпретаціями, діагнозами. Його поведінка має будуватися як безпосередня емоційна реакція на розповідь клієнта, щирий відгук на його складні, часто болючі переживання [7, с.201].
Важливу роль у процесі самопізнання та розумінні людьми один одного відіграє механізм рефлексії. У соціально-психологічному тлумаченні рефлексія – це усвідомлення індивідом того, як його сприймають й оцінюють співрозмовники, як він розуміє інших шляхом роздумів над собою, а також самопізнання внутрішніх актів і психічних станів [27]. Це не просте знання або розуміння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибоке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому у цьому внутрішньому світі у свою чергу відображається внутрішній світ іншого. Особливий інтерес останнім часом викликає феномен професійної рефлексії, її місце в різних видах професійного мислення і діяльності та взаємозв’язок з професійною майстерністю. Професійна рефлексія психолога-практика спрямована на усвідомлення себе як особистості, як професіонала; усвідомлення своїх дій, поведінки, іміджу та прогнозування наслідків впливу; усвідомлення змісту запиту клієнта;його істотності та глибинного змісту; усвідомлення змісту ситуації клієнта та можливих засобів її розвитку; моделювання наслідків і прогнозування дій клієнта тощо.
Здатність до рефлексії формується у суб’єкта поступово і розвинена у різних людей неоднаково. Важливу роль при цьому відіграє ступінь розвитку уяви. Необхідно акцентувати увагу на багаторівневості розвитку рефлексії. На першому рівні уява має пасивний характер. Людина не бачить станів, намірів, думок іншої людини. На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізодична діяльність уяви. Третій рівень характеризується виявом здатності до відтворення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттевим для цього рівня є мимовольне й постійне спостереження за станом іншої людини, однак оцінювання може бути не завжди адекватним [14]. Велике значення для формування третього рівня рефлексії має інтуїція як здатність бачення особливостей іншої людини через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначити стан людини, інтерпретувати її як особистість розвивається через накопичення досвіду спілкування з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійсності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприймання, мислення, уява та почуття.
Особистісна рефлексія передбачає самоаналіз, дослідження людиною свого внутрішнього світу й поведінки у зв’язку з переживаннями інших людей, учасників соціальної взаємодії. В результаті процесу людина постає перед собою в новому світлі, оскільки співвіднесення своїх почуттів і переживань з почуттями і переживаннями іншої людини, аналіз і розуміння своєї поведінки дозволяє їй побачити конфліктну ситуацію й себе ніби збоку, сприяє більш адекватній оцінці власної поведінки.
Важливою складовою особистісної рефлексії є соціальна рефлексія як механізм самосвідомості, акт дослідження свого внутрішнього світу й поведінки у зв’язку з соціальними очікуваннями. Рефлексія є порівняльно-оцінним механізмом [20]. Однак часто бажання і очікування суб’єкта знаходяться у суперечності з засобами їх досягнення. Це обумовлено неузгодженістю суб’єктивно орієнтованих “умовних цінностей” з просоціальними цінностями – цілями “ідеалізованого Я”.
Поняття “умовні цінності” було введено К.Роджерсом. Вони задовольняють потребу людини у самоповазі. Умовні цінності є одиницями захисної системи особистості. Найголовнішим у формуванні умовних цінностей є створення внутрішньої, не завжди усвідомлюваної системи очікування схвалення (або самосхвалення Я). Самоповага при наявності умовної системи цінностей є відносною. “Умовні цінності” та перифірійні захисти здійснюють функції проміжного ланцюга між базовими захистами та об’єктивною реальністю. Глибиноособистісне пізнання психіки суб’єкта у груповому психокорекційному процесі дає можливість об’єктивувати деструктивний вплив умовної системи цінностей. Робота в групі дає можливість зрозуміти індивідуальну неповторність особистості шляхом пізнання її “умовної системи цінностей”, ірархії за силою значущості для суб’єкта окремих її складових. Психокорекція призводить до перегляду умовних цінностей, реставрації ціннісних орієнтацій індивіда як регулятора певедінки, що в свою чергу збільшує адаптацію суб’єкта до соціального середовища.
Соціальна рефлексія пов’язана з проблемою професійного самовизначення, професійного самоусвідомлення. Характерною для сучасної ситуації на ринку праці є криза професійної ідентичності, що обумовлено рядом причин: неспроможністю сучасної молоді бути вповні суб’єктом власного професійного і життєвого становлення, відсутністю справжньої професійної самоідентичності, яка забезбечує “зживання” особистості з професією. Розв’язання цієї проблеми може бути забезпечено завдяки зрілій самосвідомості й позитивній рефлексивності особистості.
Професійна ідентифікація – це необхідна умова професійної самосвідомості особистості. Вона передбачає прийняття провідних професійних ролей, цінностей та норм, котрі спонукають особистість до ефективної практичної діяльності [8]. Професійна самоідентичність особистості формується через рефлексію навчально-професійних інтересів, цілей, очікувань, дій, досягнень, результатів, якостей, які складають потенціал професіонала, цінностей майбутньої професійної діяльності тощо. Формування професійної самоідентифікації психолога передбачає усвідомлення ним своєї соціальної ролі, розуміння очікувань соціуму щодо його професійних функцій та результативності роботи. Саме тому формування позитивної мотивації оволодіння професією психолога, усвідомлення необхідності самопізнання може допомогти студентам у визначенні життєвих цілей, пошуку шляхів їх реалізації.
РОЗДІЛ 2.
ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ
2.1. Специфіка індивідуального консультування в органах внутрішніх справ
Особливою формою професійної діяльності психолога органів внутрішніх справ є індивідуальне консультування працівників (керівників, оперативних працівників, дільничних міліціонерів) та членів їх родин. Основним завдання консультативної допомоги є пом’якшення гострих внутрішніх конфліктів та підвищення фрустраційної толерантності. Найбільш активно працівники взаємодіють із психологом на початкових етапах роботи в органах внутрішніх справ. Це пов’язано із необхідністю входження в колектив, з’ясування специфіки діяльності, пристосування до нових умов праці. З роками правоохоронці все частіше розраховують на власні сили. І психолог повинен весь час підтримувати інтерес до оволодіння новими психологічними знаннями, які допоможуть зберегти психологічне здоров’я.
Здебільшого правоохоронці звертаються за психологічної підтримкою в нижчеописаних ситуаціях:
непорозуміння з членами родини;
втрата значимої людини;
розчарування у правоохоронній діяльності;
надлишок негативних почуттів (ненависть, злість, гнів) до оточуючих;
бажання знищувати правопорушників;
відчуття слабкості, невпевненості тощо.
Члени родини правоохоронця, як правило, не мають повного уявлення про специфіку професійної діяльності і часто неадекватно реагують на поведінку останнього. Захопленість виконанням службових обов’язків, напруженість через реалізацію поставлених завдань та довготривале очікування результату призводять до незвичної поведінки працівника органів внутрішніх справ. Дружина, діти, батьки очікують швидкого переключення на домашні справи, а його не відбувається. Правоохоронець вдома прагне відпочити, можливо навіть забутися, а від нього вимагають знову емоційного включення у переживання рідних та близьких. На цьому грунті можуть виникати велика кількість непорозумінь та конфліктних ситуацій. Тому консультування членів родини, насамперед, пов’язане із проясненням особливостей діяльності правоохоронця, розкриттям його внутрішніх переживань та розвитком навичок емпатійного спілкування.
В процесі надання індивідуальної консультативної допомоги як правоохоронцям, так і членам його родини виникає, як правило, низка психологічних перешкод:
- острах розкриття перед фахівцем;
- прагнення залишатися «сильним» і вирішувати проблеми самостійно;
- недовіра як до спеціаліста;
- слабка мотивація до здійснення змін;
- відчуття приреченості;
- образа на оточуючих за нерозуміння;
- формалізоване ставлення до взаємодії з психологом;
- страх оприлюднення інформації;
- розчарування в життєвих перспективах;
- переконання, що «Потрібно займатися справами, а не слину пускати!» тощо.
Акцентуємо увагу на тому, що лише теоретично підготовлений, особистісно привабливий, емпатійний, толерантний психолог здатний здолати вищезазначені труднощі.
Психологу органів внутрішніх справ доводиться взаємодіяти з правопорушниками. Упереджене ставлення до підозрюваного є неприпустимим. Психолог має чітко дотримуватися професійного кодексу. Особливі випадки – виїзд на місце події. Наприклад, при спробі демонстративного суїциду. Завдання психолога надати психологічну допомогу суб’єкту задля того, щоб його зупинити. Напевно необхідно швидко орієнтуватися в ситуації; знати мовленнєві штампи, які заспокоюють; легко ввійти в контакт із схильним; ризикнути взяти на себе відповідальність за його життя, сміливо і рішуче діяти у відповідності до обставин.
2.2. Профілактика професійного вигорання
Сучасні психологічні дослідження у сфері професійної діяльності фахівців соціономічних професій (педагоги, керівники, лікарі, психологи, працівники правоохоронних органів, військові, соціальні працівники та ін.), вказують на їх схильність до професійних деформацій (А.В.Буданов, А.А. Реан, А.Р. Фонарьов, А.К.Маркова, С.П. Безносов, Е.Т.Луніна, Ю.А. Юдчіц, С.Е.Борисова, Е.Д. Юрченко). Однією з передумов розвитку професійної деформації, та, одночасно, її різновидом у представників соціономічних професій є феномен “професійного вигорання”, за іншою редакцією “синдром емоційного вигорання”. Цей синдром виникає в умовах інтенсивної професійної взаємодії суб’єкта професійної діяльності під впливом чисельних зовнішніх та внутрішніх факторів та розвивається на підґрунті хронічного стресу в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без “розрядки” або “звільнення” від них.
Вперше поняття “професійне вигорання” з’явилося в зарубіжній психології наприкінці 20-го сторіччя. Слід зауважити, що в західному суспільстві термін «burn-out» (вигорання) знайшов своє не лише наукове, але й соціальне поширення і став використовуватися вже як самостійне суспільне, життєве поняття, яке означає “стан, що характеризується надвисокою втомою або хворобливістю, зокрема фізичною або ментальною, внаслідок важкої праці” (15(. У вітчизняній психологічній науці існують наукові дослідження, які присвячені феномену професійного вигорання в сфері педагогічної діяльності [10]. Проводяться дослідження “професійного вигорання” працівників пенітенціарної системи (Н.М. Самикіна, В.В. Сулицький) [57].
Професійне вигорання є основним різновидом та одночасно передумовою професійної деформації особистості (10, с. 4(; психічний стан, який характеризується виникненням відчуттів емоційної спустошеності та втоми, викликаних власною роботою, і поєднує в собі емоційну спустошеність, деперсоналізацію і редукцію професійних досягнень (14(. Професійне вигорання, як синдром, має офіційний статус у Міжнародній класифікації хвороб-10: “273 – проблеми, що пов’язані з ускладненнями управління власним життям”, що вказує на відповідність стану професійного вигорання. Вперше феномен професійного вигорання був описаний американським психіатром H.J. Freudenberger при вивченні робітників, які відчували поступове емоційне виснаження, втрату мотивації і працездатності. На відміну від загальної професійної деформації професійне вигорання частіше відносять до випадку повного регресу професійного розвитку через те, що воно охоплює особистість загалом, руйнуючи її і негативно впливаючи на ефектив ність професійної діяльності.
Залежно від джерела виникнення виокремлюють три основні підходи до опису феномену професійного вигорання. Перший. В інтерперсоналістських підходах причиною професійного вигорання вважають асиметрію відносин між робітниками і клієнтами. На думку К. Maslach, психологічна небезпека цих напружених взаємин полягає в тому, що професіонали мають справу з різними негативними людськи ми проблемами, які важким тягарем лягають на їх плечі (16, с. 15(. Другий. Представники індивідуалістичних підходів вважають, що професійне вигорання найчастіше виникає у робітників соціальної сфери з високим рівнем домагань. W. Paine стверджує, що це виникає тоді, коли високо мотивовані спеціалісти, ото тожнюючи себе зі своєю роботою, зазнають нев дачі у досягненні своїх цілей і відчувають нез датність досягти чогось значущого. Така робота починає викликати в них розчарування, яке, роз виваючись, призводить до вигорання (17(. Третій. Представники організаційних підходів вбачають при чину професійного вигорання у факторах робочого середовища, до яких відносять великий обсяг роботи, звужене спілкування з партнерами (колегами, клієнтами, керівництвом), відсутність можливос ті проявити свою самостійність і творче став лення до предмету професійної діяльності тощо.
В.В. Бойко розглядає професійне вигорання як механізм психологічного захисту, що реалізується людиною у формі повного або часткового виключення емоцій в якості реакції на певні психотравмуючі впливи; як набутий стереотип емоційної, найчастіше професійної поведінки (15(. Вигорання частково є функціональним стереотипом, оскільки дозволяє людині дозувати та ощадливо витрачати енергетичні ресурси. У той же час можуть виникати його дисфункціональні наслідки, коли вигорання негативно позначається на виконанні професійної діяльності. В. В. Бойко є автором окремої концепції дослідження професійного вигорання та методики його діагностики (15, с. 44(.
Наукові підходи щодо дослідження професійного вигорання, як результату дії комплексу стресогенних факторів професійної діяльності у вітчизняній психології знайшли свій розвиток у роботі групи вчених під керівництвом академіка АПН України, доктора психологічних наук, професора С.Д. Максименка (13(. За результатами досліджень вітчизняних вчених синдром професійного вигорання є реакцією, яка виникає внаслідок довготривалих професійних стресів середньої інтенсивності [13]. Зважаючи на визначення стресового процесу за Г. Сельє (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження), розвинене професійне вигорання можливо вважати підсумком третьої стадії цього процесу, для якої є характерним стійкий і неконтрольований рівень збудження.
Професійна діяльність правоохоронців здійснюється, як правило, у доволі неспокійній, часто екстремальній, емоційно напруженій атмосфері, що вимагає постійної уваги та контролю за взаємодією в системі службових стосунків. За таких умов стрес спричиняється безліччю стресогенів, які безперервно накопичуються в різних сферах життєдіяльності працівників органів внутрішніх справ. Отже почуття контролю над діяльністю, що відбувається, може мати вирішальне значення. Якщо військовослужбовець реагує адекватним, адаптивним чином, він більш успішно й ефективно діє та підвищує свою функціональну активність і впевненість, у той час, як дезадаптивні реакції ведуть до професійного вигорання.
Коли вимоги (почуття службового обов’язку, внутрішня та зовнішня мотивація, організаційні вимоги тощо) постійно переважають над ресурсами, у людини порушується стан рівноваги. Безперервне або прогресуюче порушення рівноваги неминуче призводить до професійного вигорання. Вигорання – це не просто результат стресу, а наслідок некерованого стресу.
Професійне вигорання характеризується наявністю всіх трьох фаз стресу, як процесу. Нервова (тривожна) напруга, що створюється внаслідок хронічної несприятливої психоемоційної атмосфери, нестабільної, загостреної обстановки, підвищеної відповідальності й ускладнень у взаємодії з оточенням. Резистенція (опір), що виявляється в тому, що людина намагається більш-менш успішно відгородити себе від неприємних вражень, зовнішніх впливів. Виснаження – збідніння психічних ресурсів, зниження психоемоційного тонусу, що настають внаслідок того, що виявлений опір виявився неефективним. Відповідно кожному етапу виникають окремі ознаки або симптоми, що сигналізують про розвиток та наростання професійного вигорання.
Факторами (симптомами) професійного вигорання є нижчезазначені (15(.
Напруженість. Нервова (тривожна) напруженість служить провісником формування професійного вигорання, є його пусковим механізмом. Напруженість має динамічний характер, що обумовлюється наростаючим та сталим посиленням психотравмуючих факторів. Тривожна напруженість, в свою чергу, включає наступні симптоми.
1. Переживання психотравмуючих обставин. Проявляється в усвідомленні, що постійно посилюється, психотравмуючих факторів у професійній діяльності, які сприймаються як такі, що важко або неможливо усунути. Якщо людина характеризується ригідністю, то роздратування поступово зростає, накопичується розпач і обурення. Нерозв’язність ситуації призводить до розвитку вигорання.
2. Незадоволеність собою. Внаслідок невдачі або нездатності вплинути на психотравмуючі обставини людина, звичайно, відчуває невдоволення собою, обраною професією, займаною посадою, конкретними обов’язками, умовами професійної діяльності. Діє механізм “емоційного переносу”: енергетика негативного психоемоційного забарвлення направляється не тільки і не стільки зовні, скільки на самого себе.
3. “Загнаність у клітку”. Це стан інтелектуально-емоційного затору, загальмованості, тупика. У житті ми часто відчуваємо стан “загнаності в клітку”, і не тільки в зв’язку з професійною діяльністю. У таких випадках суб’єкт приходить до думок: “Невже це не має меж?”; “Я не спроможний подолати, перебороти це”; “Я відчуваю безвихідність ситуації навколо мене”.
4. Тривога і депресія. Виявляється в зв’язку з професійною діяльністю в особливо ускладнених обставинах, що спонукають до вигорання як засобу психологічного захисту. Почуття незадоволеності роботою і собою породжує могутню енергетичну напругу у формі переживання ситуативної чи особистісної тривоги, розчарування в собі, в обраній професії, у конкретній посаді або місці служби. Симптом тривоги і депресії це остання крапка у формуванні тривожної напруженості в умовах розвитку професійного вигорання.
Резистенція (опір). Виокремлення цієї фази в самостійну є достатньо умовним. Фактично опір наростаючому стресу починається з моменту появи тривожної напруги. Це природно: людина усвідомлено або несвідомо прагне до психологічного комфорту, зниженню тиску зовнішніх обставин за допомогою наявних у її розпорядженні засобів. Резистенція включає наступні симптоми:
1. Неадекватне вибіркове емоційне реагування. Професіонал неадекватно “заощаджує” на емоціях, обмежує емоційну віддачу за рахунок вибіркового реагування в ході робочих контактів. Діє принцип “Хочу або Не хочу”, рахую потрібним – приділю увагу своєму партнеру, буде настрій – відгукнуся на його стан і потреби. При всій неприйнятності такого стилю емоційного поводження він є дуже розповсюдженим. Справа в тому, що людині найчастіше здається, начебто вона поступає цілком допустимо. Суб’єкт спілкування або сторонній спостерігач фіксує зовсім інше: емоційну черствість, нечемність, байдужість.
2. Емоційно-моральна дезорієнтація. У професіонала виникає потреба в самовиправданні. Не виявляючи належного емоційного відношення до суб’єкта, він захищає свою стратегію. При цьому з’являються судження: “Це не той випадок, щоб переживати”, “Такі люди не заслуговують доброго відношення”, “Таким не можна співчувати”, “Чому я повинен за усіх хвилюватися?”
3. Розширення сфери економії емоцій. Такий симптом вигорання має місце тоді, коли дана форма захисту реалізується поза професійною сферою: у спілкуванні з рідними, приятелями і знайомими.
4. Редукція професійних обов’язків та досягнень. Термін “редукція” означає “спрощення”. Як симптом професійного вигорання редукція виникає у прикордонника як відчуття некомпетентності у власній професійній сфері, очікування неуспіху у виконанні завдань. У професійній діяльності редукція виявляється в спробах уникнути, полегшити або скоротити обсяг обов’язків, що вимагають власних емоційних витрат; в зниженні почуття компетентності, невдоволенні собою, відчутті зменшення цінності свого внеску, обмеження своїх можливостей, у негативному професійному самосприйнятті.
Виснаження розглядається як основна складова професійного вигорання і виявляється у відчутті емоційної перенапруги, спустошеності, втомленості, вичерпаності власних емоційних ресурсів під впливом професійної діяльності. Людина відчуває, що не може віддаватися роботі так як раніше. Виникає відчуття “приглушеності”, “притупленості” емоцій, з’являються симптоми депресії, в особливо важких випадках можливі емоційні зриви. Ця фаза характеризується більш-менш вираженим падінням загального енергетичного тонусу й ослабленням нервової системи. Емоційний захист у формі вигорання стає невід’ємним атрибутом особистості. Виснаження включає наступні симптоми:
1. Емоційний дефіцит. До професіонала приходить відчуття, що емоційно він уже не може допомагати суб’єктам своєї діяльності, що він не в змозі увійти в їхнє положення, бути спільником і співпереживати, відгукуватися на ситуації, що повинні зачіпати, спонукати його, забезпечувати інтелектуальну, вольову, моральну віддачу. Поступово симптом підсилюється і здобуває більш ускладнену форму: усе рідше виявляються позитивні емоції і все частіше –негативні. Різкість, брутальність, дратівливість, образи, капризи доповнюють симптом емоційного дефіциту.
2. Емоційна відчуженість. Людина майже повністю виключає емоції зі сфери своєї професійної діяльності. Її майже ніщо не хвилює, майже нічого не викликає в неї емоційного відгуку: ані позитивні, ані негативні обставини. Людина поступово привчається працювати як робот, як бездушний автомат. В інших сферах вона спроможна реагувати повнокровними емоціями.
3. Особистісна відчуженість (деперсоналізація). Виявляється в широкому діапазоні умонастроїв і вчинків професіонала в його взаємодії. Являє собою стійку тенденцію розвивати відчужене, цинічне відношення до праці, до інших людей (керівництва, партнерів) на підґрунті повної або часткової втрати інтересу до предмету професійної діяльності, інших людей, як її суб’єктів. Інший сприймається як
“неживий” предмет, як об’єкт для маніпуляцій, із яким треба щось робити. Об’єкт обтяжує своїми проблемами, потребами; його присутність, сам факт його існування є неприємним. Контакти стають знеособленими і формальними. Виникаючі негативні установки можуть спочатку мати прихований характер і виявлятися у внутрішньому стримуваному роздратуванні, що згодом виривається назовні у вигляді спалахів роздратування, відкритого конфлікту.
4. Психосоматичні та психовегетативні порушення. Симптом виявляється на рівні фізичного і психічного самопочуття. Звичайно він утворюється на основі умовно-рефлекторних негативних рис характеру. Багато чого з того, що стосується суб’єктів професійної діяльності, провокує відхилення в соматичному або психічному стані. Часом навіть думка про таких суб’єктів або контакт із ними викликає поганий настрій, хворобливі асоціації, почуття страху, неприємні відчуття в області серця, безсоння, судинні реакції, загострення хронічних захворювань.
Визначено зв’язок симптоматики професійного вигорання зі статевою приналежністю: серед жінок частіше зустрічається емоційний дефіцит та відчуженість, серед чоловіків – деперсоналізація.
Професійне вигорання – це синдром, група симптомів, що з’являються разом. Однак усі симптоми в жодної людини не проявляються одночасно, оскільки професійне вигорання є процесом достатньо індивідуальним. Г. Робертс класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в здоров’ї [7]. Серед симптомів, що виникають першими, можна вирізнити загальне почуття втоми, вороже ставлення до праці, загальне невизначене почуття занепокоєння, сприймання власної професійної (службової) діяльності як такої, що постійно ускладнюється та стає менш результативною. Людина може легко впа дати в гнів, дратуватися і почувати себе розбитою, зосереджувати увагу на деталях і бути налаштованою надзвичайно негативно до усіх подій. Гнів, що вона відчуває, може призвести до розвитку підозрілості. Така людина може думати, що колеги її ігнорують та зневажають. Окрім того, кожен, хто намагається допомогти, щось порадити, викликає роздратування.
Серйозними проявами професійного вигорання є поведінкові зміни і ригідність. Якщо людина зазвичай балакуча й нестримана, вона може стати тихою і відчуженою. Чи навпаки, людина, що зазвичай тиха й стримана, може стати дуже говіркою, вступати в бесіду будь із ким. Жертва професійного вигорання може стати ригідною у мисленні, що призводить до шаблонності рішень, неадекватної та несвоєчасної реакції на зміни в службовій обстановці, у випадку керівника – волюнтаризму та почуття вседозволеності. Посадова особа, яка відчуває на собі дію синдрому професійного вигорання, може намагатися подолати ситуацію, уникаючи емоційності у службових контактах, намагаючись обмежити їх, фізично та подумки дистанціюючись від колег по службі. Врешті-решт це призводить до поглиблення стану вигорання, розвитку депресії на фоні сприймання ситуації як безнадійної. Надалі цілком вірогідними є фізичні наслідки. Проблеми фізичного здоров’я виявляються в різноманітних психосоматичних симптомах: стомлення, головні болі, безсоння, поганий настрій, порушення травлення і т.п. Погіршення психічного здоров’я виявляється в депресії, зниженні почуття самоповаги, дратівливості, безпорадності, тривожності і т.п. “Вигорілі” правоохоронці часто приходять зі служби напруженими і дратівливими, таким чином переміщуючи проблеми у позаслужбове життя.
Міжособистісні наслідки вигорання тісно пов’язані з погіршенням соціальних і сімейних стосунків а також з ростом числа службових та позаслужбових конфліктів. Настановчі наслідки полягають у розвитку негативних установок стосовно предмету професійної діяльності, відносин із колегами по службі, керівництвом, громадянами, з якими правоохоронець взаємодіє під час виконання службових завдань. Поведінкові наслідки виявляються як на рівні підрозділу (організації), так і на рівні окремої посадової особи. В службовому колективі зростають конфліктність, напруженість відносин, погіршується соціально-психологічний клімат, ефективність взаємодії, знижуються кількісні та якісні показники службової діяльності. На рівні окремого фахівця з’являються такі якості негативної поведінки, як схильність до дисциплінарних порушень, алкоголізм, наркоманія.
Таким чином, у результаті професійного вигорання підвищується “вартість” проблеми: страждає не тільки окрема людина, але й її родина, колеги по службі, друзі, колектив підрозділу, люди, з якими прикордонник взаємодіє під час виконання службових завдань. Синдром професійного вигорання є виключно небезпечним через те, що він негативно позначається на всіх аспектах життєдіяльності людини (соціальному, емоційному, інтелектуальному, фізіологічному), її поведінці, а за умов відсутності відповідної профілактичної та корекційної роботи розвивається невпинно та поступово. За умов наявності критичних рівнів вигорання, людина не спроможна самостійно подолати такий стан, через що потребує обов’язкової цільової допомоги психолога. Проблематика професійного вигорання дільничих, оперативних працівників потребує свого врахування у практичній діяльності керівництва та психологів органів внутрішніх справ України.
2.3. Девіантна поведінка працівників органів внутрішніх справ та можливості корекції
Розглянемо форми девіантної поведінки правоохоронців, які не відносять до патології. Непатологічні форми девіантно-делінквентної поведінки проявляються в основному у вигляді ситуативно-особистісних реакціях суб’єкта (частіше виражені у суб’єктів з граничною інтелектуальною недостатністю, з рисами соціально-педагогічної занедбаності та у акцентуйованих індивідів). Виділяють декілька ситуативно-особистісні проявів, пов’язаних з уходом з підрозділу. Реакція уходу із ситуації (самозахисна реакція), як наслідок неуставних стосунків (моральне, фізичне приниження). Реакція уходу поряд із спрямованістю на набуття незалежності (емансипація). Загальний фактор – звільнення від опіки командирів, труднощів служби, виконання наказів. Подібна поведінка зумовлена відсутність психологічної готовності до підкорення старшим, наявність внутрішнього протесту. Реакція уходу із вирішенням ситуації (інфантильно-драматизовані реакції). Основна ознака – психологічна мотивованість самовільного уходу з частини. Реакція уходу із спрямованість на задоволення примітивних бажань та розваг (гедоністичні реакції). Подібна реакція містить егоїстичні установки поряд з дисгармонією емоційно-вольових якостей, слабкістю морально-етичних уявлень, що впливає на здатність прогнозувати наслідки. Реакція уходу з нез’ясованою мотивацією (емотивно-аморфні реакції) не містить об’єктивних причин (байдужість до оцінок оточуючих, усамітнення).
Акцентуація суб’єкта часто стає причиною делінквентної поведінки. Наприклад, нестійкість характеру (відразливе ставлення до праці, прагнення розваг, безвідповідальність, слабкість волі), гіпертимність характеру (надмірна комунікабельність, схильність до ризику та авантюр, галасливість, прагнення до лідерства), істероїдний характер (егоцентризм, жага уваги до себе, брехливість, демонстративність, нездатність до глибоких переживань).
Окремої уваги психолога потребують правоохоронці, схильні до адитивної поведінки. Розрізняють наркотичну, алкогольну, комп’ютерну, адикцію у вигляді втечі від реальності шляхом зосередженості на вузько спрямованій сфері діяльності (в тіло, роботу, контакти, самотність, фантазії тощо). Поряд з цим залишається актуальною діагностика поведінки правоохоронців (інфантильна форма, суїцидальна поведінка, парасуїцидальна поведінка). Ознаками суїцидальної соціально-психологічної дезадаптації практично здорових індивідів є:
зниження толерантності до емоційних навантажень;
своєрідність інтелекту (максималізм, категоричність, незрілість суджень);
неповноцінність комунікативних систем;
занижена самооцінка;
слабкість особистісного психологічного захисту;
зниження чи втрата цінності життя.
На нащу думку доцільно зосередити увагу на психогігієні та психопрофілактиці відхилень у поведінці правоохоронці. Сучасні умови, в яких знаходяться працівники внутрішніх справ, відрізняються високою інтенсивністю, напруженістю, швидкоплинністю. Ці умови призводять до психічного та фізичного виснаження правоохоронців, що в свою чергу безпосередньо впливає на якість виконання функціональних обов’язків. Використання запропонованих у пам’ятці вправ дозволить зменшити вплив на організм негативних факторів та покращити самопочуття.
Навчитись володіти собою допоможе емоц(йно-вольова саморегуляція (ЕВС) – зміст якої полягає в розвитку у людини здібностей до самостійного впливу на свої регулюючі психологічні та нервові механізми певними вправами та прийомами. Емоційно-вольова саморегуляція розвиває та вдосконалю( ряд важливих психологічних якостей суб’єкта: самовладання, впевненість у власних силах, увагу, позитивне мислення. Одночасно емоційно-вольова саморегуляція попереджає розумове та ф(зичне перевтомлення, сприяє зміцненню нервово( системи ( збільшенню стійкості психіки до негативного впливу, підвищує працездатність.
Нами розроблені рекомендації для правоохоронців щодо оптимізації емоційного стану (представлені нижче). В основ( вправ, як( рекомендуються нижче, є прийоми аутогенного (саморозвиваючого) тренування. Більшість вправ та тренувань пов`язано з тимчасовим розслабленням м`яз(в (релаксац((ю), так як тілесним відображенням негативних емоцій ( м’язове напруження (скривлене обличчя, утруднене дихання, нервовий тремор, оціпеніння або метушливість). Вміння розслабляти (знижувати) тонус м`яз(в допоможе правоохоронцю покращити загальне самопочуття.
Для оволодіння методикою емоційно-вольової саморегуляції необхідні певні зусилля та послідовність у вивчені та використанні прийом(в та вправ.
1. Самоконтроль за зовнішніми проявами негативних емоцій (хвилювання, гнів, страх)
- Звернути увагу чи нема( напруження на обличчі. Ознаки: похмуре чоло, зжаті зуби. Якщо ознаки виявлено, то необхідно розжати зуби, примусити себе посміхнутися (хоча б внутрішньо).
- Звернути увагу на своє дихання. Якщо дихання є поверхневе, то потрібно зробити два – три глибоких вдихи з повним видихом. Перейти на ритмічне дихання: вдих короткий, середній по глибин(, а видих в два рази триваліший (5-7 разів).
- Звернути увагу чи нема( зайвого напруження м`яз(в тіла. Ознаки (скованості, оціпеніння). Особливу увагу звернути на м`язи шиї, плечей та рук. Виявити, як( м`язи зкуті. Розслабити ці м`язи (тимчасово або вміру допустимого в ход( роботи).
2. Застосування емоційно-вольової саморегуляції для зменшення напруженості, заспокоєння, підвищення емоційно-вольової стійкості
а) перед заступанням на службу:
- самоконтроль за зовнішнім проявом негативних емоцій;
- самопереконання. Потрібно переконати себе в своїй підготовленості до виконання (вирішення) завдання, яке поставлене, в надійності бойової техніки та озброєння (зброї);
- звернення до свого ідеалу, військового настрою, друзів. (А як би зробив м(й командир? Що скажуть потім мої товариш(?);
- використання аутотренінгу для самонастрою. Для цього потрібно прийняти зручну позу (краще сидячи), опустити плеч(, по можливості( закрити очі, перевірити відсутність скованості, дихання спокійне. При цьому застосовуються наступні ствердження: “Я володію собою”, “Увага загострюється”, “Максимально організований”, “пильність на висот(“, “До бою готовий”, “Все буде нормально, все буде добре”. Ствердження повторюються подумки або шепотом 3-4 рази, не поспішаючи, впевнено, яскраво уявляючи( свою поведінку та д((;
б) в ход( виконання завдань служби:
- самоконтроль за зовнішнім проявом негативних емоцій;
- регулювання дихання. Вдих короткий, середній по глибині. Видих тривалий поштовхами через губи, як( складені трубочкою (неначе гасите підпалений сірник). Так дихати декілька разів до оволодіння ритмом дихання. При швидкій ходьб( або неквапливому б(гов( контролювати тривалість видоху;
- самопідбадьорення. В тривожний момент сказати собі (можна в голос): “Тримайся, у мене все вийде”, при цьому можна повторювати своє ім’я;
- застосування формул самонастрою (однієї або декількох) на місці або п(д час руху: „Збуджений, позитивний”, „Я керую собою”, „Я сильний”, „Я рішучій”, „Я впевнений в своїх силах”. Повторювати 3-4 рази.
3. Застосування емоційно-вольової саморегуляції з метою зняття втомленості
а) якщо виникла невелика втома, та ( 5-7 хвилин часу, то слід сісти або лягти в зручну позу, закрити очі, розслабитись. Дихати спокійно, ритмічно, пригадати спокійні життєві ситуації або думати про приємний відпочинок (М(й організм відпочиває та набирається сил), повторювати навіювання 2-3 рази;
б) якщо втома виникла в наслідок безперервної діяльності протягом 2-3 годин, то слід сісти на стілець ( приємно розслабитись. Ноги розставити та трохи виставити вперед; природньо зсутулитись, руки покласти предпл(ччями на стегна, кисті рук зв(сити як пл(ті, м`язи ши( розслабити, голову зручно нахилити. щелепу трохи опустити (як при звуц( “и”), язик розслабити (як при звуц( “т”), оч( закрити. М(м(чн( м`язи розслаблен(, вираз обличчя спок(йний. Перейти на ритмічне заспок(йливе дихання (зробить 5-7 дихань). Вдох- раз, два; видох- три, чотир(, п`ять; пауза- ш(сть. Кожний л(к – приблизно одна секунда. Вдох середн(й по глибин(, через н(с або через губи, як( складен( трубочкою.
В) якщо втома виникла в результат( тривалої д(яльност( або безсонно( ноч(, то необх(дно на 20-30 хвилин прийняти лежачу позу (в теплу пору року – на земл(), краще на спин(, зручно розташувати руки та ноги. Голову тримати невисоко на подушці( або вал(ку. Погляньте на годинник ( уявіть соб( положення стр(лок, коли потр(бно прокинутись. Нав(яти собі: “Прокинусь о такій-то годин(“. Закрити оч(, перев(рити в(дсутн(сть скованост( в т(л( та нав(яти соб(: “Я розслабляюсь, при(мно в(дпочиваю, солодка дрімота охоплю( мене, прокинусь о такій-то годин(“.
4. Використання емоц(йно-вольово( саморегуляц(( п(д час необх(дност( швидкого та м(цного засипання в будь – який час доби
а) Займ(ть звичну позу для сну (або найб(льш зручну позу в даних умовах). 2-3 хвилини прислухайтесь до свого дихання та серцебиття, нав(юючи собі, що дихання ста( ритмічн(ше, а серце б((ться спок(йн(ше та б(льш р(вно. Потім подумки або шопотом проговоріть непосп(шаючи наступний текст: “Денн( клопоти та думки залишили мене, т(ло нерухомо ( при(мно розслаблене, пов(ки стають важкими, злипаються, спок(й охоплю( мене, я весь розслаблений, при(мно в(дпочиваю”. При необхідності повторити цей текст ще раз.
Якщо перед засипанням мало місце позитивне збудження, або заважають звуков( чи (нш( перешкоди, то використовуйте наступні вправи:
б) посл(довно напрягайте та розслабляйте м`язи т(ла в(д ступн(в ніг до кист( руки. При цьому потрібно зосередитись на в(дчутт( при(много м(язового розслаблення, придати своєму обличчю вираз глибоко сплячого чолов(ка;
в) дихайте ритмічно через н(с, не кваплячись, вдох середн(й по глибин(, видих тривалий. При цьому зверн(ть увагу на в(дчуття прохолоди пов(тря, яке вдиха(ться, та теплоту пов(тря, яке ви видиха(те;
г) думайте про щось спок(йне, при(мне, позитивне.
Завжди, слід ретельно стежити за своїм власним настроєм, уникати неприємних думок, свідомо формувати в собі позитивне ставлення до того, що відбувається. Навіть якщо ситуація, в яку Ви потрапили, сприймається Вами як дуже складна – завжди слід пам’ятати, що з часом вона пройде, належить лише спокійно її сприймати, діяти послідовно та виважено.
Наведені вище рекомендації пропонуються для використання правоохоронцями різного рівня відповідальності.
ВИСНОВКИ
1.Виконання службових обов’язків працівниками органів внутрішніх справ пов’язане із ситуацією невизначеності, підвищеної емоційної напруги, необхідністю швидкого та адекватного прийняття рішень. Необхідним є здійснення соціальних, психологічних і медичних заходів, направлених на підтримку високої правоохоронної готовності, профілактику захворювань і збереження психологічного здоров'я особового складу.
2.До основних напрямків роботи психолога відносять психодіагностику, психокорекцію та психологічну просвіту, які в органах внутрішніх справ мають свою специфіку. Особливого значення в діяльності психолога набувають виїзди на місце події з метою надання психологічної допомоги як учасникам, так і працівникам органів внутрішніх справ. Наприклад, взаємодія з озброєною особою, яка чинить опір при затриманні або людиною, схильною до самогубства.
3.Особливої підготовки потребують психологи органів внутрішніх справ. До особистісних якостей психолога органів внутрішніх справ необхідно віднести наступні: фрустраційна толерантність; швидка реакція на мінливі умови середовища; обізнаність з різних аспектів життєдіяльності людини; розвинена здатність до саморегуляції та швидкого відновлення; оптимістичність;гнучкість мислення, здатність до прийняття нестандартних рішень.
4.Отже, до основних завдань діяльності психолога в органах внутрішніх справ є визначення професійної придатності, підвищення психологічної культури через оптимізацію процесу спілкування та взаємодія із учасниками кримінальних подій задля створення безпечних умов взаємодії. Основною характеристикою психолога є фрустраційна толерантність, оскільки більшість видів діяльності пов’язані з непередбачуваними подіями.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Абрамова Г.Г. Введение в практическую психологию. – М.: Академический проект, 1999. – 245 с.
Бажин Е.Ф. и др. Метод исследования уровня субъективного контроля. /Психологический журнал. – 1984. – т.5. – №3. – С.152-162.
Вагин И. Психология зла. Практика решения конфликтов. – СПб.: Питер, 2001. – 345 с.
Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. – М., 1976. – 189 с.
Зеер Э.Ф., Сыманюк Э.Э. Психология профессиональних деструкций: учебное пособие для вузов. – М.: Академический Проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2005. – 240 с.
Корольчук М.С., Крайнюк В.М. Соціально-психологічне забезпечення діяльності в звичайних та екстремальних умовах: Навчальний посібник. – К.: Ніка-центр, 2006. – 580 с.
Кулагин Б.В. и др. Психологическая оценка и прогнозирование профессиональной пригодности военных специалистов ДСП. – М.: Воениздат, 1988. – 104 с.
Леонгард К. Акцентуированные личности. – К., 1981. – 378 с.
Про подальший розвиток служби психологічного забезпечення оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ України (затверджена наказом МВС України від 28.07.04 №842). – 26 с.
Психодиагностические методики оценки профессионально важных качеств личного состава ВМФ. ДСП. – Л., 1991. – 87 с.
Рабочая книга практического психолога. Пособие для специалистов, работающих с персоналом. /Под ред. А.А.Бодалева. – М.: Изд. Института психотерапии, 2001. – 214 с.
Самикіна Н., Сулицький В. Синдром вигорання у працівників пенітенціарної системи // Соціальна психологія. – 2004. – № 4 (6). – C.43-48.
Синдром «професійного вигорання» та професійна кар’єра працівників освітніх організацій: гендерні аспекти: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. та слухачів ін-тів післядиплом. освіти / За наук. ред. С.Д. Максименка, Л.М. Карамушки, Т.В. Зайчикової. – 2-е вид., перероб. та доповн. – К.: Міленіум, 2006. – 368 с.
Статут внутрішньої служби україни. – К., 1997. – 30 с.
Технології соціальної роботи з військовослужбовцями. Збірник. Державний центр соціальних служб для молоді. – К., 2003. – 214 с.
Ханин Ю.Л. Исследования тревоги в спорте./ Вопросы психологи. –
Чигирев В.А., Селегень В.П., Крюков М.П. Теоретические основы и методи усовершенствования управления подготовкой военных специалистов. – М.: МО СРСР, 1990. – 863 с.
ДОДАТКИ
Додаток А.
Психологічний тренінг “Навички конструктивного спілкування”
Мета: сприятиме покращенню соціально-психологічного клімату у колективах правоохоронців, кращому розумінню власних почуттів та поведінки інших, а значить і оптимальне виконання професійних обов’язків (проводиться протягом двох днів, загальний час – 16 годин).
Перший день роботи групи тренінгу.Загальний час для проведення: 8 годин , по 4 години - з 9 до 13 та з 14 до 18 годин.
Вступна частина (30 хвилин). Учасники тренінгу у встановлений час збираються в окремому приміщенні, яке за площею повинно бути не менше 25 кв. метрів (рекомендується використовувати навчальний клас), виключати будь-яку можливість бути свідками того, що відбувається у приміщенні, з боку сторонніх осіб та обладнаним необхідною кількістю меблів (стіл та стільці). Стільці розташовуються таким чином, щоб у центрі приміщення залишалось місце для проведення вправ. Рекомендується обладнувати приміщення для проведення психотренінгу кліп-чартом (дошкою з великими аркушами паперу), телевізором та відеомагнітофоном. Учасники тренінгу забезпечуються чистими аркушами паперу формату А4, кульковими ручками (простими олівцями), картками (бейджиками) для позначення імені певного учасника. Також готується інструментарій тренінгу: картки з інформацією про завдання та бланки для виконання відповідних вправ тренінгу.
Далі ведучий доводить наступну інформацію: “Шановні товариші. Всі присутні у цій кімнаті є учасниками психологічного тренінгу метою якого є розвиток навичок результативного спілкування, що у подальшому допоможе Вам конструктивно будувати своє спілкування з іншими людьми як під час виконання службових обов’язків, так й у повсякденному житті. Тренінг буде проводитись за відповідною програмою, до якої входять різноманітні цікаві вправи. Програма тренінгу розрахована на 12 годин активної діяльності, тому пропонується наступний розклад:
Наша група буде працювати протягом двох днів. Щодня о 9 годині ранку ми будемо збиратися у цьому приміщенні та працювати до 13 години. Після перерви на обід робота буде починатися о 14 годині та тривати до 18 годин. Кожний учасник на час тренінгу повинен дотримуватись певних правил нашої роботи. Їх має бути небагато, проте всі вони повинні бути корисними для плідної роботи, досягнення найкращої активності всіх учасників та їх гарного настрою під час роботи”.
Після цього у групі визначаються основні правила. Учасники групи можуть самостійно запропонувати норми та правила, або ведучий пропонує список, за яким учасники обирають основні правила взаємодії під час тренінгу. В якості прикладів ведучому рекомендується запропонувати наступні з них.
1. “Тут і зараз”. Зміст цієї норми групової діяльності полягає в тому, що учасники максимально повно “занурюються” у процеси, що відбуваються під час тренінгу. Всі проблеми, думки та оцінки залишаються поза лаштунками поточного часу.
2. “Відвертість та відкритість”. Кожен з учасників тренінгу має бути як найбільше відвертим та відкритим для всіх інших учасників, приймати те, що відбувається щиро та неупереджено.
3. “Принцип власного Я”. Призваний забезпечувати реалізацію в процесі тренінгу оригінальних особистісних якостей кожного з учасників, відчуття ними під час взаємодії з іншими членами групи своєї неповторної індивідуальності. За цим принципом кожний з учасників має відчувати те, що без його участі взаємодія у групі буде неповною. Кожний має право на власну точку зору. Індивідуальна думка має таку саму цінність, як й думка колективу.
4. “Активність”. Плідна співпраця не можлива без активної участі учасників у вирішенні завдань, які обумовлені програмою тренінгу. Дії кожного з учасників мають бути цілеспрямованими та активними.
5. “Зворотній зв’язок”. Важливим для досягнення завдань тренінгу є не лише те, що проголошується на адресу всіх учасників, а й те що привносить кожний з членів тренінгової групи у зв’язку з поставленими завданнями. У процесі тренінгу повинно забезпечуватись враховування будь-яких реакцій будь-якого члену групи.
6. “Конфіденційність”. Ведучий та інші учасники тренінгу повинні зберігати конфіденційність того, що відбувається. Все, що відбувається під час тренінгу – не виноситься за межі групи та приміщення, в якому проходять заходи тренінгу.
7. “Кожний має право сказати “ні”. Участь у тренінгу є повністю добровільною. На будь-якому етапі тренінгу будь-хто з його учасників має право відмовитись від участі у певній вправі або взагалі подальшої участі у тренінгу.
8. “Максимальний реалізм”. Кожне завдання має виконуватися так, начебто все відбувається насправді. Ніякої гри – все, що робиться є реальним, як у справжньому житті.
9. “Не обговорювати “за спиною”. Думки повинні висловлюватись кожним щиро та відкрито. Належить утримуватись від кулуарних розмов. “Або кажи так, щоб почули всі, або промовчи”.
10. “Рівність”. Всі учасники тренінгу рівні поміж собою. Спілкування відбувається поза залежністю від службових посад, військових звань, віку, досвіду та інших розбіжностей.
11. “Не втрачати час”. Кожний має цінувати як свій час, так й час інших учасників, намагатись говорити стисло, змістовно, без зайвих слів.
Рекомендується під час обговорення правил проведення тренінгу послідовно записувати їх на аркуші кліп-чарту, який, після заповнення, розміщується окремо на видному місці у приміщенні.
Після прийняття правил спілкування під час тренінгу ведучий пропонує визначитися кожному з учасників з формою звертання до нього. Фахівцями в галузі психотренінгу рекомендується, щоб під час роботи кожний звертався до інших на “ти” та по імені (допускається навіть, щоб кожний учасник обирав собі, за бажанням, будь-який псевдонім). В умовах підрозділу доцільним вважається звертання на “ти” до кожного з учасників. Певний статус окремого учасника, за його бажанням, може зберігатися у вигляді звертання на “ти”, проте з використанням ім’я та по-батькові.
Після цього всі учасники отримують завчасно приготовлені картки (бейджики) на якому вони самостійно записують своє ім’я (ім’я та по-батькові, псевдонім, що обрав учасник особисто). Бейджик закріплюється на одязі. Учасники розміщуються на визначених місцях.
Рекомендується (хоча це не є обов’язковою умовою) під час проведення тренінгу здійснювати відеозапис процесу роботи учасників. Відеозапис здійснюватиметься з метою ознайомлення та обговорення найцікавіших моментів у роботі групи після завершення вправ, під час підведення загальних підсумків тренінгу. Ведучий повинен переконатись в тому, що кожен з учасників тренінгу згоден з пропозицією щодо здійснення відеозапису – у протилежному випадку відеозапис проводити недоцільно. Якщо учасники згодні щодо здійснення відеозапису – камера (на штативі) встановлюється у місці, яке “не впадає в очі” учасникам та не заважає проведенню вправ, проте забезпечуватиметься максимально повне документування процесу тренінгу.
Застосування відеозапису в процесі тренінгу має важливе значення. По-перше, це надасть змогу психологу (ведучому) у подальшому (після заходів тренінгу) проаналізувати поведінку кожного з учасників, внести відповідні зміни щодо формування лінії взаємодії з певним учасником тренінгу, передбачати та враховувати його можливі реакції. По-друге: перебуваючи, так би мовити, “під прицілом” камери, першою реакцією будь-якої людини є закріпачення, “згортання” звичайної поведінки, проте після того, як людина звикає до присутності відеокамери її поведінка якісно змінюється – людина стає більш активною, відвертою та впевненою у своїх діях. Цей ефект значно посилюється після того, як кожний з учасників буде ознайомлений з відеозаписом, побачить себе “зі сторони”: йому відкриються як певні вади своєї поведінки, так й її переваги. Таким чином, проведення відеозапису має також й психокорекційний ефект. По-третє: здійснення відеозапису позитивно позначається на згуртованості групи тренінгу – більшість учасників, як правило, намагаються виглядати краще, підсвідомо слідкують за тим, щоб не виглядати агресивним, стримують свої можливі негативні реакції, що також позитивно позначається на результатах тренінгу.
Після доведення всіх інструкцій ведучий розпочинає роботу групи згідно програми.
Вправа 1. “Самопрезентація”. Час проведення вправи 1 година 30 хвилин.
Мета: досягнення більш ефективної взаємодії учасників тренінгу на основі формування, розвиток у кожного з учасників співпереживання (емпатії) та відвертості, більш повне ознайомлення учасників тренінгу один з одним.
Можливо використовувати такі варіанти вправи:
1. Ведучий розпочинає знайомство по колу - кожен говорить про себе протягом двох-трьох хвилин те, що забажає, презентуючи самого себе іншим учасникам.
2. Кожному учаснику видається аркуш паперу та пропонується написати свій письмовий автопортрет (яким він бачить себе, як його сприймають товариші по службі, до чого він прагне у своєму житті). Потім по черзі кожний зачитує свої записи. Після цього ведучий збирає всі аркуші з психологічними характеристиками. На останній день занять група напише психологічний портрет кожного. Кожний учасник на останній зустрічі отримає свій (той, що писав попередньо) і написаний групою його психологічний портрет (кінцева вправа “Наші оцінки”).
Протягом цієї вправи ведучому слід підтримувати обстановку відвертості та доброзичливості серед учасників, адже від того, як пройде найперша вправа у більшості залежить динаміка участі та настрій кожного з учасників протягом всього тренінгу. Ведучий під час цієї вправи повинен суворо контролювати зміни настрою учасників, за потребою своїми репліками, дотепними жартами “пом’якшувати” настрій та реакції певних учасників.
Вправа 2. "Автобус". Час проведення вправи 1 година.
Мета: розвиток навичок невербального спілкування.
Від двох груп по бажанню визначаються по одному учаснику, які сідають боком один проти одного, обличчями у протилежні сторони на відстані у 2-2,5 метри. Інструкція ведучого цим учасникам: "Уявіть, що Ви пасажири двох автобусів, що на 1-2 хв. зупинились один поряд з іншим на вулиці. Ви побачили в сусідньому автобусі свого знайомого. Вам необхідно передати йому певну інформацію. (Ведучий робить паузу та передає першому учаснику картку з написом змісту інформації.) Але у автобусі навпроти Ваш партнер Вас не чує". Той, хто отримує інформацію повинен здогадатись про її зміст та описати це на окремому аркуші. Ведучий пропонує висловити свої варіанти інших учасників тренінгу за їх бажанням. Якщо зміст того, що мав передати перший учасник сильно відрізняється від того, що зрозумів його партнер та інші спостерігачі також не “вгадали” вірний зміст – вправа повторюється. Надалі у вправі беруть участь інші особи, а зміст інформації, що передається змінюється. Варіанти завдань: передати потрібно інформацію про те, що:
запрошуєте свого знайомого на свято;
повідомляєте про те, що Вас підвищили у військовому званні;
просите якнайшвидше повернути борг;
розповідаєте, що виграли у лотерею чималу суму грошей;
Можливо підготовлювати інші варіанти.
Потім проводиться колективне обговорення того, що відбувалось під час цієї вправи, хто найбільш влучно передавав інформацію, чому це йому вдавалося.
Вправа 3. "Роль". Час проведення вправи 1 година.
Мета: розвиток навичок спілкування, передачі інформації іншому та його переконання.
Визначається група учасників (в залежності від кількості наступних завдань, рекомендується – 5-7 осіб), які будуть виконувати завдання вправи. Інші учасники залишаються на своїх місцях.
Завданням для обраних учасників є уявити себе у певній ролі (у відповідності до картки з її описом)
Кожний з обраних учасників отримує одну окрему картку з описом своєї ролі та виходить з приміщення. Учасникам-“акторам” надається 2-3 хвилини для підготовки. Завдання “акторів”: зайти у приміщення (учасники заходять по одному) зайняти будь-яку за власним вибором позицію (сісти на стілець, стати у певному місці приміщення тощо) та промовити декілька речень таким чином, щоб в них не було прямого посилання на роль, яку вони виконують. Завдання залу: здогадатись, яку роль виконує цей учасник, кого він представляє.
Теми завдань (ролі):
суворий начальник, який збирається “виговорити” свого підлеглого;
правоохоронець, який затримує порушника;
бізнесмен, що є дуже зацікавленим у вкладанні контракту;
юнак, який вибачається перед своєю подругою за те, що спізнився на побачення;
підлеглий, якого викликав для критики начальник за недоліки у його службі;
політик, що виступає перед своїми виборцями;
модний естрадний артист;.
На завершення вправи проводиться її колективне обговорення.
Перерва (1 година).
Вправа 4. “Аварія літака”. Час проведення вправи 2 години.
Мета: розвиток спостережливості та самоконтролю, уміння результативно працювати у групі, удосконалення навичок переконання.
Під час виконання цієї вправи, за умов якщо учасників більше 20 осіб, доцільно розподіляти їх на три окремі групи. Групи учасників розташовуються на визначених місцях, що забезпечуватимуть подальшу колективну роботу у їх складі. Ведучий роздає кожному учаснику спеціальний бланк.
Надалі ведучий дає групам наступну інструкцію:
“З цього моменту усі ви – пасажири авіалайнера, що здійснював переліт з Європи в Центральну Африку. Під час польоту над пустелею Сахара на борті літака раптово спалахнула пожежа, двигуни відмовили, та авіалайнер зробив аварійну посадку у пустелі. Ви чудом врятувалися, але ваше місце розташування у пустелі неясне. Відомо тільки, що найближчий населений пункт знаходиться від вас на відстані приблизно 300 кілометрів. Під уламками літака вам удалося знайти п'ятнадцять предметів, що залишилися неушкодженими після катастрофи.
Ваше завдання – проранжувати ці предмети відповідно до їхньої значимості для вашого порятунку. Для цього потрібно поставити цифру 1 у найважливішого предмета, цифру 2 – у другого по значимості і так далі до п'ятнадцятого, найменш важливого для вас. Заповнюйте номерами перший стовпчик бланку. Кожна група працює самостійно протягом п'ятнадцяти хвилин. Після того, як всі члени групи заповнили свої бланки, протягом десяти хвилин шляхом обговорення у складі кожної групи потрібно дійти до єдиного спільного варіанту (при цьому номерами заповнюється другий стовпчик у бланку зі списком предметів).
Наступний етап вправи – загальногрупове обговорення з метою прийти до загальної думки щодо порядку розташування предметів. Представники від кожної групи зачитують варіанти відповідей своїх груп, які після ознайомлення зі всіма варіантами, обговорюються всіма учасниками протягом близько тридцяти хвилин. Заповнюється третій, останній стовпчик бланку.
Список предметів:
Мисливський ніж.
Кишеньковий ліхтар.
Польотна карта району.
Поліетиленовий плащ.
Магнітний компас.
Переносна газова плитка з повним балоном.
Мисливська рушниця з боєприпасами.
Парашут червоно-білого кольору.
Пачка солі.
Півтора літра води на кожну особу.
Довідник їстівних тварин і рослин.
Сонячні окуляри на кожну особу.
Літр горілки на всіх.
Легкі напівпальто на кожну особу.
Кишенькове дзеркало.
Практично завжди у цій вправі виникає питання про "правильні" відповіді на проблему дискусії. Така відповідь за методичними міркуваннями (мета вправи полягає, звичайно, не у визначенні “вірних” відповідей) надається ведучим, але із застереженням, що це думка закордонних експертів, з якою ми вправі не погоджуватися, але змушені врахувати важливість вибору стратегії порятунку для ранжування предметів: або рухатися по пустелі до людей, або чекати допомоги від рятувальників. Якщо в групі під час обговорення практично не піднімалося питання про стратегію, то на цьому етапі виявляється, що частина учасників мовчазно мала на увазі перший варіант, у той час як інша частина мала на увазі інший. Цим виявляється ще одна причина взаємного непорозуміння.
Варіанти відповідей-висновків:
Варіант "Чекати рятувальників" ( на думку експертів, кращий).
Півтора літра води на кожну особу. У пустелі необхідна для втамування спраги.
Кишенькове дзеркало. Є важливим для сигналізації повітряним рятувальникам.
Легке напівпальто на кожну особу. Прикриє від палючого сонця вдень і від нічної прохолоді.
Кишеньковий ліхтар. Також засіб сигналізації льотчикам уночі.
Парашут червоно-білого кольору. І засіб прикриття від сонця, і сигнал рятувальникам.
Мисливський ніж. Зброя для здобування їжі.
Поліетиленовий плащ. Засіб для збору дощової води і роси.
Мисливська рушниця з боєприпасами. Може використовуватися для полювання і для подачі звукового сигналу.
Сонячні окуляри на кожну особу. Допоможуть захистити очі від блиску піску і сонячних променів.
Переносна газова плита з повним балоном. Оскільки рухатися не потрібно, може згодиться для готування їжі.
Магнітний компас. Великого значення не має, тому що немає необхідності визначати напрямок руху.
Польотна карта району. Не потрібна, тому що більш важливо знати, де знаходяться рятувальники, чим визначати своє місцезнаходження.
Довідник їстівних тварин і рослин. У пустелі немає великої розмаїтості тваринного і рослинного світу.
Літр горілки на всіх. Допускається використовувати як антисептик для знезаражування при будь-яких травмах. В інших випадках має малу цінність, оскільки при вживанні усередину може викликати зневоднювання організму.
Пачка солі. Значимості практично не має.
Варіант "Рухатися до людей". Розподіл по значимості має такий вигляд:
Півтора літра води на кожного.
Пачка солі.
Магнітний компас.
Польотна карта району.
Легке напівпальто на кожного.
Сонячні окуляри на кожного.
Літр горілки на всіх.
Кишеньковий ліхтар.
Поліетиленовий плащ.
Мисливський ніж.
Мисливська рушниця з боєприпасами.
Кишенькове дзеркало.
Довідник їстівних тварин і рослин.
Парашут червоно-білого кольору.
Переносна газова плита з балоном.
Іноді прояснення взаємних вражень і відкритий обмін зворотним зв'язком на перших етапах тренінгу утруднені, і хоча ця вправа залишається корисною та ефективною, вона не здатна цілком зняти внутрішні психологічні утискання, “зажими” учасників. Для послаблення внутрішньої напруги на цій стадії доцільно використовувати психологічні вправи з релаксаційною спрямованістю.
Під час спостереження за роботою учасників вправи добре видно ступінь сформованості їх умінь організовувати дискусію, планувати свою діяльність та спілкування, йти на компроміси, слухати один одного, аргументовано доводити свою точку зору, володіти собою. Часто під час обговорення розгортаються гарячі спори-баталії, тому ведучому належить бути готовим невимушено нівелювати можливу нестриманість певних учасників вправи.
По закінченні дискусії ведучий повідомляє, що вправа завершена, поздоровляє всіх учасників із благополучним порятунком і пропонує обговорити підсумки вправи. Учасники розташовуються по колу. Першим запитанням, на яке ведучий просить відповісти всіх учасників по черзі, є наступне: "Чи задоволені Ви особисто результатами цього обговорення? Поясніть, будь ласка, саме чому".
Відповіді учасників можливо будуть супроводжуватись певним невимушеним відреагуванням (рефлексією, репліками) інших учасників, чого не слід заперечувати ведучому тренінгу, проте він повинен уважно стежити за тим, щоб обговорення не перетворилось у конфлікт. Мета цього етапу – добитись від учасників осмислення процесів, способів і результатів їх індивідуальної і спільної діяльності. Дискусія, що виникає під час відповідей учасників вправи має дещо “підігріватись” ведучим, який протягом обговорення задає уточнюючі запитання приблизно такого типу: “Що викликало Вашу задоволеність (незадоволеність)? Як, по-Вашому, у вірному напрямку просувалася дискусія, під час підготовки спільного рішення, або ні? Чи була вироблена загальна стратегія порятунку? Що Вам особисто перешкоджало взяти активну участь в обговоренні? Чи згодні Ви із прийнятим рішенням? Чому Вам не вдалося одстояти свою думку? Хто найбільшою мірою вплинув на результат групового рішення, тобто по суті справи виявився лідером, що зумів повести за собою групу? Що саме в поведінці лідера дозволило йому змусити інших прислухатися до себе? На якій стадії знаходження рішення з'явився лідер? Якими способами інші учасники домагалися згоди з їхніми думками? Які способи поведінки виявилися найменш результативними, а які тільки заважали загальній роботі? Як варто було б побудувати дискусію, щоб найбільш швидким способом досягти загальної думки і врахувати права та точки зору всіх учасників?”
Обговорення підсумків гри повинне підвести групу до того, щоб самостійно розібратися в питанні, як найкращим способом організовувати дискусію, як уникнути грубих зіткнень, суперечок та переконати інших у правоті своєї думки. Як правило, у процесі обговорення зачіпається дуже широкий спектр проблем: фази, через які проходить практично будь-яка дискусія, лідер і його якості, навички ефективного спілкування, уміння самопрезентації і т.і. При необхідності ведучий тільки допомагає більш чітко сформулювати знайдені учасниками закономірності. Дуже велике значення має самоаналіз учасниками власної поведінки, що збагачується зворотним зв'язком від інших членів групи. Від ведучого залежить, щоб цей зворотний зв'язок не перетворився в серію взаємних обвинувачень, а носив би конструктивний характер і позитивно сприймався учасниками вправи.
Бланк до вправи “Аварія літака”.
Учасник __________________________________________________________
№
Перелік предметів
Власний
варіант
Груповий
варіант
Загальний варіант
Мисливський ніж.
Кишеньковий ліхтар.
Польотна карта району.
Поліетиленовий плащ.
Магнітний компас.
Переносна газова плитка з повним балоном.
Мисливська рушниця з боєприпасами.
Парашут червоно-білого кольору.
Пачка солі.
Півтора літра води на кожну особу.
Довідник їстівних тварин і рослин.
Сонячні окуляри на кожну особу.
Літр горілки на всіх.
Легкі напівпальто на кожну особу.
Кишенькове дзеркало.
Вправа 5. “Епізод з кінофільму”. Час проведення вправи 1 година 30 хвилин.
Мета: удосконалення здібності оцінки та прогнозування поведінки людини за зовнішніми ознаками.
Всій групі тренінгу пропонується для перегляду епізод з кінофільму (рекомендується використовувати кінофільми на прикордонну, правоохоронну тематику) тривалістю до 10-15 хвилин. Перед переглядом ведучий ознайомлює учасників із завданнями вправи: “Шановні товариші. Зараз вашій увазі буде представлено епізод з кінофільму. Уважно подивіться його, запам’ятовуючи найменші дрібниці у поведінці головного героя. Після перегляду епізоду в кожній з трьох груп ви обговорите побачене та спільно підготуєте групові відповіді на наступні запитання:
1. Ким, на Вашу думку, є головний герой ?
2. В якому настрої він перебуває?
3. Які почуття, думки зараз є найбільш характерними для нього?
4. Якої мети він намагається досягти?
5. Як головний герой буде себе поводити у найближчі 5-10 хвилин?
Після групового обговорення заслуховуються та колективно обговорюються виступи представників. Надалі демонструється продовження епізоду (до 5-10 хвилин) після чого загальною групою визначається найбільш влучний та цікавий варіант прогнозу.
Підсумок дня роботи та колективне обговорення його результатів. Час: 30 хвилин. Ведучий повинен організувати активне обговорення учасниками тренінгу того, що їх сподобалося, що не сподобалося, що очікується від наступних зустрічей.
Другий день роботи групи тренінгу.
Загальний час для проведення: 8 годин , по 4 години - з 9 до 13 та з 14 до 18 годин.
Вступна частина (30 хвилин). Учасники тренінгу у встановлений час збираються в приміщенні, де проводяться заходи тренінгу. Ведучий стисло описує, що відбувалось протягом попереднього дня, організує його коротке обговорення. У своїх репліках учасники тренінгу проголошують, що їм сподобалось або не сподобалось у попередній день роботи.
Група приступає до роботи.
Вправа 6. “Зоопарк". Час проведення вправи 1 година.
Мета: розвиток навичок невербального спілкування та “розігрів” учасників для подальшої роботи.
Ведучий роздає учасникам вправи, які зручно сидять у колі, картки з назвами тварин. Назви повторюються на двох картках, отже, якщо комусь дісталася картка з написом "слон", то це означає, що в когось у групі обов'язково є ще одна така ж картка. Звідси випливає, що брати участь у вправі має парне число учасників. Тому, коли група складається з непарної кількості осіб, ведучий психолог теж візьме картку і стане учасником вправи.
Отримавши картку, кожен читає її так, щоб ніхто інший не побачив, назву якої тварини на ній написано. Потім картки ховають. Завдання кожного - знайти свою пару. Можна користуватись різними засобами вираження, не можна тільки говорити і відтворювати звуки, характерні для тієї чи іншої тварини. Все слід робити мовчки. Знайшовши пару, всі продовжують мовчати, лише сідають по парам. Після того, як усі гравці познаходили свої пари, ведучий по черзі опитує кожну пару: "Хто ви?".
Ця вправа звичайно супроводжується сміхом, покращує настрій учасникам, знімає втому. Вона сприяє створенню атмосфери розкутості і доброзичливості. Водночас вправа служить розвитку виразної поведінки, спонукає учасників, з одного боку, бути уважними до дій оточуючих, а з іншого - шукати таких засобів самовираження, які будуть зрозумілі решті гравців.
Після завершення вправи можна запропонувати учасникам поділитися враженнями, розповісти про те, як вони знаходили свою пару, що при цьому відчували.
Вправа 7. “Віч-на-віч”. Час проведення вправи 1 година.
Мета: розвиток уміння контролювати свої невербальні реакції.
Всім учасникам пропонується розділитись на дві рівні групи. Перша група утворює коло таким чином, щоб всі учасники стояли поряд один з одним спинами до центру кола. Це – внутрішнє коло. Зовні, також по колу, на відстані прямої руки розташовуються інші учасники тренінгу обличчям до тих, хто знаходиться у середині. Всі учасники повинні розташуватись таким чином, щоб утворити пари партнерів, що знаходяться суворо один проти одного. Після створення внутрішнього та зовнішнього кіл з учасників вправи, вони згідно своїх пар повинні протягом хвилини дивитися один на одного, мовчки, не відводячи очей, не сміючись, стримуючи жодний рух на обличчі. Потім за сигналом ведучого учасники зовнішнього кола, не змінюючи положення тіла, роблять крок ліворуч та переходять до наступного партнера. Нові пари дивляться один на одного протягом однієї хвилини намагаючись зберігати повний спокій на обличчі. Процедура повторюється доти, доки учасники не дійдуть до свого найпершого партнера (повний оберт зовнішнього кола).
Після цього всі учасники розташовуються на своїх місцях та ведучим проводиться обговорення вправи. Учасникам пропонується пригадати свій стан перед та після вправи, змалювати свої почуття під час її проведення, що спадало на думку в момент розглядання іншої людини, про що, як уявлялось, думав у цей час партнер, що сподобалось, а що не сподобалось під час виконання вправи.
Ведучий повинен уважно слідкувати за настроями учасників, тактовно припиняти вірогідні суперечки.
Вправа 8. “Знайти злочинців”. Час проведення вправи 1 година 30 хвилин.
Мета: удосконалення здібності оцінки та прогнозування поведінки людини за зовнішніми ознаками, розвиток власного самоконтролю.
Всі учасники розміщуються на стільцях по колу, обличчями до його середини. Ведучий надає інструкцію: “Всі присутні – жителі невеликого містечка. (Тут ведучий, продовжуючи говорити, роздає по колу кожному з учасників картки з написами – “Шеф поліції” (один учасник), “Поліцейський” (три учасники), “Бос мафії”” (один учасник), “Гангстер” (три учасники), “Житель” (всім іншим), які готує заздалегідь. Картки роздаються учасникам таким чином, щоб ніхто не знав про роль іншого. Учасники запам’ятовують свої ролі та ховають картки.) Серед всіх Вас окрім звичайних мешканців є чотири поліцейські, один з яких є шефом поліції та чотири гангстери, один з яких є їх босом. Зараз кожний з вас отримує картку з позначенням своєї ролі. Метою гри є викриття поліцією злочинців. Хто з Вас є ними конкретно ніхто поки що не знає. Для цього я буду сповіщати про наступ дня, ночі та ранку. Вдень всі учасники можуть розмовляти про будь-що, в тому числі й про те кого вони вважають злочинцем. За моїм сигналом – я скажу: “Наступає ніч!”, всі повинні заплющити очі та опустити обличчя униз. Після слів: “Але мафія не спить” – учасники які отримали картки з відповідними написами піднімають обличчя та без допомоги слів очами та мімікою визначаються хто з “сплячих” є поліцейським. Я підходитиму за спиною до цієї людини та поклавши руку на її плече даватиму їй знати, що вона викрита мафією та подальшої участі у грі не братиме, проте залишиться у колі у якості спостерігача. Після слів: “Приходить ранок та з’являється поліція” – “гангстери” опускають обличчя та заплющують очі, учасники які отримали картки з належними написами піднімають обличчя та, також без допомоги слів очами та мімікою визначаються хто з “сплячих” є “злочинцем” та опускають обличчя. Після цього я також “виводитиму” цю людину з гри. Після цього наступатиме день (сигнал: “Наступає день”). Всі учасники “прокидаються”, я розповідаю про те, кого “знищила мафія” та кого викрила “поліція”. Обговорення того, хто є злочинцем продовжується до наступного сигналу: “Наступає ніч!”. І таким чином ми всі граємо до того моменту, коли або всі “злочинці” будуть викриті, або будуть викриті всі “поліцейські”. Гра відразу припиняється якщо буде викрито “боса мафії” або “шефа поліції.”
Надалі ведучий керує грою.
Після завершення гри організовується її обговорення. Учасники обмінюються враженнями. Доцільно, щоб кожний з учасників розповів про свої відчуття під час гри, про те, що вона дала йому особисто, як належало б контролювати свою поведінку, щоб не бути викритим.
Перерва (1 година).
Вправа 9. “Митниця”. Час проведення вправи 1 година.
Мета: удосконалення навичок спілкування за визначеної метою.
Програється ситуація, коли “контрабандист” намагається вивезти за межі країни “унікальний ювелірний виріб”, а “митники” намагаються виявити його. Серед учасників вибираються три “митника”, які на декілька хвилин залишають приміщення. Після цього, один із учасників, що залишились у приміщенні отримує від ведучого якусь “цінну річ” – старовинну монету, ключ тощо та ховає цей предмет у своєму одязі. Після цього до приміщення запрошуються “митники”, які намагаються визначити, хто з присутніх “провозить контрабанду”. “Митники” розташовуються окремо. Інші учасники вправи по черзі підходять до них, відповідають на запитання, виконують те, що їх запросять зробити “митники”.
Таким чином проводиться декілька “пошуків” за послідовною участю двох-трьох груп “митників” та різних “контрабандистів”.
На завершення вправи ведучий просить розповісти осіб, що були у ролі “митників”, на що вони орієнтувались під час виконання завдання, а також й тих, хто перебував у ролі “контрабандистів” – що їм допомагало та заважало в ході вправи. На завершення проводиться загальне обговорення вправи.
Вправа 10. “Ситуації”. Час проведення вправи 1 година.
Мета: розвиток уміння свідомо контролювати свої реакції у різних ситуаціях, управляти їх ходом.
Учасникам пропонується продемонструвати, відповідно до визначеної ситуації, три види поведінки: невпевненість у собі, агресивність та впевненість у собі. З цією метою рекомендується “програвати” наступні ситуації:
певна особа, що сидить позаду Вас у кінотеатрі, під час перегляду кінофільму заважає Вам голосною розмовою;
Ви разом з дружиною (подругою) пізно ввечері прямуєте додому та зустрічаєте трьох молодиків, які трохи напідпитку та залицяються до Вашої супутниці;
Ваш товариш висловлює бажання дозволити йому на певний час використати Ваш особистий автомобіль, але Ви знаєте, що він поганий водій;
старший зміни контролерів (прикордонного наряду) вказує на Ваші помилки під час несення служби, проте Ви з цим не згодні;
цивільна особа, що перетинає кордон на транспортному засобі квапиться завершити проходження заходів паспортного контролю у пункті пропуску через державний кордон, щодо неї є інформація про наявність контрабанди;
цивільна особа, що перетинає кордон висловлює на Вашу адресу претензії та вимагає від Вас запросити старшого зміни для того, щоб висловити йому скаргу на Ваші дії.
Можливо підготовлювати інші варіанти.
За умов високої активності учасників тренінгу можливо ускладнювати проведення цієї вправи, залучаючи до “програвання” певної ситуації у якості учасників двох або більше осіб.
Потім проводиться колективне обговорення того, що відбувалось під час цієї вправи, хто найбільш ефективно діяв, в чому полягають переваги того або іншого виду поведінки.
Вправа 11. “Наші оцінки”. Час проведення вправи 1 година.
По черзі кожний з учасників тренінгу виходить з приміщення, а кожна група обговорює та пише на аркуші (за 1-2 хвилини) ті враження, які він особисто викликав за час проведення всіх завдань, вказуючи короткі характеристики на певну особу.
Підведення загальних підсумків роботи під час проведення тренінгу, колективне обговорення його досягнутих результатів. Час: 1 година. Ведучий повинен організувати активне обговорення учасниками тренінгу того, що їм сподобалося, що не сподобалося, чи доцільно проводити подібні заходи та за якою тематикою. Доцільною є організація написання письмових звітів учасників тренінгу “Що я очікував та що я отримав від тренінгу”. Кожному учаснику видаються його “психологічні портрети” напочатку та наприкінці тренінгу.
Поради ведучому психологічного тренінгу.
1. Завжди є необхідною активна мотивація всіх учасників щодо участі у виконанні вправ, зокрема через реальний показ взаємозв’язку та переваг уміння спілкуватись з успішністю як під час виконання службових завдань, так й у повсякденному житті. Належить максимально підкреслювати переваги активності, проте у ніякому випадку не виступати у ролі жорсткого організатора, якого всі повинні безумовно слухатися. Всіляко підтримуйте тих, хто проявляє ініціативу, бере активну участь у вправах. Стимулюйте співпереживання тат підтримку залу тим учасникам, які знаходяться у центрі уваги в процесі гри. Постійно (проте невимушено та ненав’язливо) відмічайте сильні сторони учасників тренінгу.
2. Ретельно роз’яснюйте мету кожного завдання, внутрішній психологічний механізм дій, що пропонуються учасникам, приводячи у якості зразків реальні життєві ситуації.
3. Обов’язково контролюйте емоційний стан у групі тренінгу, настрій та реакції учасників. Для цього Вам важливо оволодіти прийомами створення позитивного емоційного настрою в аудиторії, слідкувати за динамікою подій, що відбуваються, не допускати затягування подій. Підтримуйте, за необхідністю, рівень особистої конкуренції та ситуацію змагання поміж учасниками.
4. Організовуйте після кожної вправи спільний аналіз побаченого та почутого спільно з зі всіма учасниками тренінгу. Намагайтесь використовувати результати вправ у виробленні алгоритму оптимальної поведінки в подібних ситуаціях реального життя.
5. За можливістю здійснюйте корекційну роботу під час виконання вправ: працюйте на зменшення тривожності, зняття м’язових закріпачень, подолання сором’язливості, уміння бути в центрі уваги та ін.
6. Працюючи з особами, що відчувають скутість та сором’язливість, пам’ятайте про передумови цього: негативний досвід спілкування з людьми у певних ситуаціях, що основується або на власних контактах, або на спостереженнях того, як відчували себе інші люди; відсутність “правильних” навичок спілкування; передчуття невідповідності власної поведінки та, як наслідок, постійна тривога по поводу особистих дій; звичка самозвинувачення через власну “нездібність” (“я сором’язливий, невпевнений, жалюгідний, я ні на що не здатний”). Психологами зазначається, що сором’язливість формується як наслідок невдалих спроб зайняти достойне місце серед інших людей.
7. Передбачайте наприкінці тренінгу оцінку учасниками того, що вони взяли на себе, а також низку завдань на застосування отриманої інформації та досвіду в ситуаціях повсякденного спілкування.
8. Більше надавайте можливості учасникам виступати в іншій рольовій позиції з метою розкриття яких-небудь нових сторін їх власного “Я”. Ігрова ситуація надає для цього додаткові можливості, через те, що людина відчуває себе більш захищеною.
13PAGE 15
13PAGE 14215
Заголовок 1 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 515