Неправомерное поведение
| Разделы | Нероссийское законодательство |
| Тип | |
| Формат | Microsoft Write, RTF |
| Язык | Украинский |
| Загрузить архив: | |
| Файл: ref-21836.zip (40kb [zip], Скачиваний: 67) скачать |
Зміст :
1. Вступ. ................................................................................................................. 2
2. Поняття та види неправомірної поведінки. .................................................... 4
3.Склад правопорушення: поняття та характеристика його елементів.............. 16
4.Причини правопорушень.....................................................................................23 5.Висновки. ............................................................................................................31
6. Література. .........................................................................................................33
Вступ
На всіх стадіях історичного розвитку суспільства, починаючи з
первісного ладу і закінчуючі сучасністю, людина завжди була в тісному взємозв’язку одна з одним. Великий грецький філософ Аристотель підкреслював, що поза суспільством розвиток та існування людини є неможливим. Суспільство постає одночасно і як середовище, і як складний механізм задоволення життєвих потреб людини. Відповідно до цих потреб у будь-якому суспільстві існують певні структурні елементи – соціальні інститути, за допомогою яких функціонує і розвивається суспільство: інститут родини, економіки, освіти, духовності та інститут управління (влада, держава, право). Для того, щоб врегулювати відносини у цих сферах,, необхідно було „розтлумачити” їх учасникам як саме потрібно вести себе в тих чи інших ситуаціях , так само і заборонити вчиняти певні дії, які загрожували чи були аморальними проти загальнолюдських цінностей, тобто створити так зване табу. Потім, із розвитком суспільства, почали з’являтися правила поведінки, які регулювали все більше й більше коло суспільного життя, розширився діапазон заборон і відповідно відповідальності за їх порушення.
Діючі в суспільстві правові норми в поведінці особи дотримуються, або навпаки, відхиляються. Але не виконання рядуправових норм тягне за собою застосування різних санкцій до особи, яка їх порушила. Застосування санкцій регламентується різними нормативно-правовими актами, які прийняті в певний історичний період і в певному суспільстві відповідно до його особливостей (національних, тереторіальних та ін.). В нашій країні, наприклад, санкції за порушення норм права (правопорушення) визначаються Кримінальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення, Цивільним кодексом, Кодексом законів про працю України тощо.
Актуальність даної теми можна простежити в наступному. Таке соціальне явище, як протиправна поведінка, знаходиться в дуже тісному зв’язку з іншими правовими явищами реальної дійсності, тому і зустрічається воно так само часто. Неправомірна поведінка є невід’ємною частиною соціальної психіки. Це тому, що кожний індивід по різному оцінює ту саму ситуацію і за допомогою різних способів (як законних, так і незаконних) досягає поставленої мети.
Правопорушенням, є порушення права, акт, суперечливий праву, його нормам, закону. Тому актуальність перш за все полягає в тому, щоб якнайкраще дослідити дане соціальне явище, з’ясувати всі його важливі ознаки (щоб відрізняти від інших правових явищ), особливості, елементи, та причини, що породжують правопорушення. Знаючи всі аспекти правопорушення, можна легко встановити до якого виду він належить, за яких обставин і умов вчинявся, з’ясовуються особливості самого суб’єкта правопорушення, причини і мотиви його вчинення. Ці знання необхідні в судових і правоохоронних органах для найбільш об’єктивного розслідування, проведення слідства, дізнання, винесення рішення по конкретній справі.
Важливе значення в досліджені правопорушень, являють причини та умови його вчинення. Соціальні явища, які обумовлюють правопорушення, називаються причинами та умовами. Під причиною розуміється явище (або їх сукупність), яке створює інше явище, що розглядається як наслідок. Зв’язок між причиною і наслідком несе закономірний характер, який означає, що дана причина, в деяких випадках викликає певний наслідок.
Метою курсової роботи є дослідження тих найбільш важливих характерних рис неправомірної поведінки, щоб відокремити це соціальне явище серед інших, що в майбутньому дасть змогу легко оперуватися ним для подальшого його застосування в теорії та на практиці.
Основними задачами курсової роботи є дослідження різних підходів до визначення поняття і особливостей неправомірної поведінки.
1.Поняття та види неправомірної поведінки.
Недивлячись на те, що проблемам правопорушення в науковій літературі традиційно відводиться значна увага, значні сторони цього явища залишаються спірними, до кінця не з’ясованими. Але спробуємо проаналізувати всі основні аспекти цього соціального явища для того, щоб зрозуміти яку соціальну природу воно має, як впливає на суспільні відносини, які його мотиви, причини, наслідки. рПротиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Насамперед, слід зазначити, що протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але, на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиравна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.
З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Їх шкідливість виявляється у тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти-правопорушення характерезується свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.
Шкідливість юридичних фактів – подій і правопорушень – вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 2) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певних проміжках часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний акт заподіює невідновлювані збитки суспільству чи людині.
Відомо, що право може впливати тільки на ті юридичні факти, що мають свідомо-вольовий характер, тобто протиправну поведінку суб’єктів. Крім цього, подібні юридичні факти повинні бути не випадковими, а зумовлюватись певними причинами і тому повторюватись у часі.
Таким чином, правопорушення в загальному вигляді, можна звести до того, що воно являє собою винне, протиправне діяння деліктоздатної особи, яке завдає шкоди чи небезпеки суспільству або державі, що тягне за собою юридичну відповідальність.
Кожне правопорушення має ряд характерних ознак і особливостей, які виділяють його серед інших правових явищ. В їх кількості можна виділити наступні.
А. Кожне правопорушення – це завжди визначені діяння, яке знаходиться під постійним контролем волі і розуму людини. Це вольові, усвідомлені діяння, які проявляються в діях чи бездіяльності людини.
Не можуть розглядаться в якості ознак правопорушень, наприклад, риси характера, образ думок або особливі якості людини. Але, якщо вони проявляються в конкретних протиправних діяннях – діях чи бездіяльності, наступають юридичні наслідки.
Суд не може карати особу за образ думок, які не подобаються правлячій верхівки чи за політичні, релігійні або інші погляди. К.Маркс в зв’язку з цим точно відмітив, що „закони, які роблять головним критерієм не дії, як такові, а образ думок діючої особи, – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня”. Але суд, коли виносить рішення по конкретній справі, може карати і карає за обумовлені тим чи іншим образом думок протиправні діяння.
Б. Протиправність – наступна важлива ознака правопорушення. Не кожне діяння (дія чи бездіяльність) являється правопорушенням, а лише те, котре вчинюється проти правових приписів, порушує зокон. Конкретним вираженням протиправності діяння можуть слугувати або порушення заборони, прямо встановленої в законі чи іншому нормативно-правовому акті, або невиконання обов’язків, покладених на суб’єктів права законом чи на укладеному на його основі договором. Так, п.1 ст.527 Цивільного кодексу України зазначено, що „боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлене договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту”.
Говорячі про правопорушення і виділяючі таку його ознаку, як протиправність можна сказати, що –„це не просто порушення закону, а посягання на ті життєві умови, які породили закон”. Діяння протиправне, якшо воно являє собою „невиконання юридичних обов’язків або взловживання правом, тобто якщо воно правом заборонене”1.ж
Але з цього є деякі винятки. Так, в адміністративному праві є таке поняття, як обставини, що виключають адміністративну відповідальність, а в кримінальному праві обставини, що виключають злочинність діяння. Воно полягає в тому, що особа хоч і порушує заборони, правові приписи, але в деяких випадках, при певних обставин, її протиправне діяння розглядається не як правопорушення, а як межі необхідної поведінки, тобто це така поведінка особи, яка вважається найбільш доцільною в даній ситуації, яка полягає в тому, що хоч і завдається шкода охоронюваним об’єкт чи певним особам, але цим самим вона відвертає більшу небезпеку, яка загрожує суспільним інтересам чи навпаки, слугує профілактикою правопорушень (наприклад, затримання особи, що вчинила злочин). Так, наприклад, в п. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України сказано, що „необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони”.
В. Одним із найбільш важливих ознак правопорушення є наявність вини. Державно-правова теорія і практика України та інших країн, виходячи з того, що не кожне протиправне діяння слід вважати правопорушенням, а лише те, яке вчиняється навмисно або по необережності. Іншими словами вчинене по вині особи. Вина відображає психічний стан і відношення особи до вчинюваного нею протиправного діяння (дії чи бездіяльності), а також до настання наслідків, які виникли в результаті таких діянь. Воно означає розуміння і усвідомлення особою протиправності своєї поведінки і виникающих при цьому наслідків. Ось чому не можна вважати правопорушеннями діяння неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними, навіть якщо вони і протирічять праву, оскільки ці особи не здатні усвідомлювати і розуміти протиправності своїх діянь.
Не вважаються правопорушеннями і так звані об’єктивно протиправні діяння, хоча вони вчиняються усвідомлено, по волі особи. Такого рода діяння вчиняються в силу професійних чи службових обов’язків і не містять в собі вини. Наприклад, дії пожежника, завдавшого шкоди майну в момент тушіння пожежі, аналогічні дії рятівника, лікаря.
Розрізняють дві форми вини: умисел і необережність. Умисел в свою чергу поділяєть на: прямий і непрямий, а необережність на недбалість і самовпевненість. Але детальніше ці елементи розкриємо трохи пізніше.
Г. Правопорушення вчиняється деліктоздатними особами, тобто такими особами, які здатні керувати своєю волею і поведінкою, усвідомлюють свої протиправні діяння і здатні нести відповідальність за їх наслідки.
Деліктоздатність визначається в законах та інших нормативно-правових актах. Деліктоздатними вважаються всі осудні особи, які досягли певного віку. Наприклад, в цивільному праві України повна деліктоздатність настає з 18 років, а в кримінальному з 16, але за деякі цивільно-правові порушення, як зазначено в ст.33 ЦКУ , неповнолітня особа( віком від 14 до 18 років) особисто несе відповідальність. Поряд з тим за деякі злочини відповідальність настає з 14 років, за адміністративні проступки і порушення трудового права – з 16 років.
Властивості й ознаки правопорушень характерезуються такими загальними рисами правової поведінки.
За своєю соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, – правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною).
За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий характер, тобто здійснюєтьсяпід контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об’єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.
Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на динаміку, інтенсивністьпоширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «межу», яка за формальними ознаками відділяє правомірну і протиправну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право, як втілення справедливості, рівності, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися державою ознаки протиправності діянь, тобто такі діяння, які порушують чи невиконують дані права і свободи. Інакше – в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення.
З точки зору юридичних наслідків правопорушення, як юридичний факт, породовжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб’єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб’єкта процесуальні права й обов’язки; змінюються або припиняються правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань другою стороною та ін). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру.
Зовнішня (об’єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб’єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб’єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявляться як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.
Контролюючи можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягання до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб’єктом, тобто суб’єктом здатним згідно із законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні діяння.
Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнанною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою чи небезпечною, караною.
Поділ правопорушень на види здійснюється за різними критеріями, але їх класифікація, на наш погляд, часто буває неповною і не зовсім відповідає вимогам практики.
Так, правопорушення поділяються за: а) ступенем суспільної небезпеки (або за характером застосовуваних санкцій) – на злочини та інші правопорушення (останні інколи називають провинами, або проступками, або проступками – деліктами)[1] ;б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права (за галузевою ознакою): кримінальні, дисциплінарні, цивільні, адміністративні і т. ін.2 ; в) колом осіб – особові і колективні ; г) за характером правових приписів – нормативно –правові і дисциплінарні д) сферами тих суспільних відносин, які регулюються відповідними галузями права і щодо яких скоюються ці правопорушення – на дисциплінорні, цивільні, адміністративні, фінансові, конституційні, процесуальні3; е) залежно від сфери суспільних відносин, яким протиправною поведінкою заподіюється шкода і залежно від характеру застосовуваного при цьому стягнення – на адміністративні, дисциплінарні та цивільно - правові4. В. О. Котюк, крім злочинів, виділяє залежно від галузей права адміністративні, конституційні, фінансові, цивільно - правові, дисциплінарні (лише порушення трудової дисципліни ), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбо - сімейні правопорушення5.
О. Ф. Скакун зазначає, що види правопорушень розрізняються між собою за ступенем суспільної небезпеки (шкідливості), за об’єктами посягання , за суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також за процедурами їх розгляду і виділяє конституційні, дисциплінарні, адміністративні, податкові, матеріальні, цивільно - правові (серед останніх вирізняє договірні і позадоговірні), а також за сферами суспільного життя – правопорушення у сфері соціально-економічних відносин, в суспільно - політичній сфері і в сфері побуту і дозвілля, і за колом осіб — особисті, групові (колективні) та міжнародні правопорушення1.
На думку В. І. Гоймана, головними критеріями поділу правопорушень на дві групи – злочини і проступки –є, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості і, по-друге, суб’єктивний фактор. Виділяючи серед проступків адміністративні, цивільні (делікти) і дисциплінарні, цей науковець вказує також на існування трудових, процесуальних і міжнародних правопорушень2.
На думку М. В. Кравчука, «залежно від ступеня суспільної небезпеки всі правопорушення поділяються на проступки та злочини», при цьому «проступок – протиправне винне діяння, яке має зовнішню схожість зі злочином, але має меншу ступінь суспільної небезпеки. Проступки є: конституційні..., цивільні..., трудові..., дисциплінарні..., адміністративні»3.
Не визначаючи певного критерію, вчені Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, крім злочинів, виділяють такі види правопорушень, як адміністративні правопорушення, дисциплінарні проступки, цивільні делікти, як особливий вид правопорушення – створення протиправного становища, яке тягне застосування правовідновлюваних санкцій, а також правопорушення, які тягнуть матеріальну відповідальність (вони нібито не мають власної назви)1. З приводу останніх варто послатися на думку Н. Б. Болотіної, яка пише: «ерудове правопорушення і дисциплінарний проступок не збігаються за змістом. Трудове правопорушення складається з двох різновидів: дисциплінарного проступку і трудового майнового правопорушення. Загальним для цих правопорушень є невиконання саме трудових обов’язків працівником. Однак особливості обумовляють два види відповідальності в рамках трудового права – дисциплінарну і матеріальну»2. Тут можна додати лише, що дисциплінарна і матеріальна відповідальність існують і поза рамками трудового права – в адміністративному, виправно-трудовому праві тощо. Загалом же, на нашу думку, так звана матеріальна відповідальність – це майнова відповідальність за ті дисциплінарні правопорушення, наслідками яких стала майнова шкода.
Таким чином, в літературі за критерієм належності норм права, які порушуються, до відповідних галузей права і за характером застосованих санкцій звичайно виділяються такі види правопорушень, як злочини, адміністративні, дисциплінарні і цивільно-правові правопорушення. Деякими авторами виділяються також фінансові, податкові, трудові матеріальні, конституційні, процесуальні, міжнародні правопорушення, а окремими з них дисциплінарні і матеріальні об’єднуються у поняття трудові правопорушення.
Але єдиного підходу до визначення як видів правопорушень, так і критеріїв їх класифікації на сьогодні не існує. Крім того, говорячи про галузеву ознаку, окремі вчені не уточнюють, мається на увазі галузь права, до якої належать порушувані норми, чи галузь права, яка містить відповідні санкції. Проте, якщо йдеться про перше, то перелік видів правопорушень можна значно збільшити, включивши до нього екологічні, аграрні, земельні, сімейні, житлові, господарсько-правові, виправно-трудові правопорушення тощо, а якщо про друге, то за галузевою ознакою слід було б виділяти лише такі види правопорушень, які відповідають назвам тих галузей (підгалузевий) права, котрі мають власні санкції, а саме: злочин (кримінальна відповідальність), а також цивільні (цивільно-правова відповідальність), фінансові (фінансова відповідальність) та деякі інші правопорушення (проте дисциплінарне право як таке звичайно не виділяється, хоча існують і дисциплінарні правопорушення, і дисциплінарна відповідальність, а також матеріальна відповідальність працівників та деяких інших категорій суб’єктів правовідносин).
Особливої уваги приділяється дисциплінарним правопорушенням і це не дарма, адже правовідносини у сферіпраці є мабуть основними в існуванні та розвитку суспільства. Воно пов’язане з навчанням, вихованням чи виробництвом матеріальних і нематеріальних благ, а отже і порушення трудовихприписів також. Тому розглянемо їх дещо глибше.
Положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, згідно з яким діяння, які є дисциплінарними правопорушенями визначаються виключно законом України, стосовно дисциплінарної відповідальності на сьогодні не дотримано навіть щодо військовослужбовців, незважаючи на затвердження Верховною Радою України Дисциплінарного статуту Збройних Сил України як Закону. Дійсно у цьому Статуті (статті 45, 48-52, 62, 68, 69, та ін.) докладно перелічені санкції, які можуть бути застосовані до військовослужбовців, суб’єкти і порядок їх застосування, оскарження тощо, але самі діяння, які є дисциплінарними правопорушенями, у ньому визначені лише у найзагальнішому вигляді: дисциплінарним правопорушенням визначається порушення, військовослужбовцем військової дисципліни або громадянського порядку. Але, що таке порушення військової дисципліни?
Так само не визначені законом, як вимагає Конституція України, і дисциплінарні правопорушення, які вчинюються іншими суб’єктами правових відносин.
Аналіз законодавства України демонструє, що серед таких правопорушеня за критерієм їх суб’єктів можуть бути виділені дисциплінарні правопорушення, які вчиняються:
1)працівниками, у т. ч. працівниками залізничного транспорту, зв’язку, аварійно-рятувальних служб, гірничих підприємств;
2)державним службовцям, службовцям органів місцевого самоврядування, працівниками дипломатичної служби та іншими працівниками зі спеціальним статусом (суддями і прокурорами, працівниками міліції, державної податкової служби, Державного департаменту виконання покарань державної митної служби);
3)військовослужбовцями;
4)адвокатами, аудиторами і судовими експертами;
5)ув’язненими і засудженими, а також дітям і підліткам, які знаходяться у спеціальних загальноосвітніх школах та спеціальних професійних училищах;
6)учнями, слухачами (курсантами) навчальних закладів.
Крім того, для окремих категорій перелічених суб’єктів специфічна дисциплінарна відповідальність може наставати і за корупційні правопорушення, які у такому випадку також мають вигляд дисциплінарних.
Слід вказати також на існування в законодавстві України нормативно-правових актів, які передбачають «дисциплінарну» відповідальність членів Професійної асоціації реєсторів і депозитаріїв і Асоціації «Перша фондова торговельна система», хоча насправді вчинювані цими суб’єктами діяння не є дисциплінарними правопорушеннями, а застосовувані до них заходи – дисциплінарною відповідальністю у загальноприйнятому в юридичній доктрині розумінні. З іншого боку, чинне законодавство України не містить положень про дисциплінарну відповідальність таких категорій осіб, як от нотаріуси, аудитори тощо.
Зазначимо, що дисциплінарна відповідальність працівників регулюється переважно Кодексом законів України про працю (КЗпП) (зокрема статті 40, 41, 139, 140, 147), а також деякими іншими законами, але в них більш-менш конкретно виписані лише окремі склади правопорушень, а загалом дисциплінарна відповідальність у вигляді догани чи звільнення згідно може настати за несумлінну працю, або за недодержання трудової і технологічної дисципліни тощо.
І той, й інший підходи є, не зовсім обгрунтованими хоча б через те, що створюють термінологічну плутанину через невідповідність назв видів правопорушень назвам видів юридичної відповідальності.
Справа у тому, що більшість галузей права захищається за допомогою «чужих» санкцій, і лише окремі з них мають власні санкції. Але і в останньому випадку це не виключає можливості захисту їх за допомогою «чужих» санкцій. Так, охорона лише окремих норм екологічного права здійснюється за допомогою власних санкцій, а переважно – за допомогою відповідних положень кримінального, цивільного законодавства, законодавства про адміністративну і про дисциплінарну відповідальність. Суспільні відносини, що виникають у зв’язку з існуванням державного управління і є предметом адміністративного права, охороняються за допомогою не тільки Кодексу України про адміністративні правопорушення, а й Кримінального кодексу, дисциплінарних статутів тощо. Конституційні правопорушення (якщо їх розуміти як порушення норм Конституції та деяких інших законів, що регулюють відносини у сфері конституційного права) звичайно тягнуть прямо передбачену Конституцією відповідальність (скажімо, усунення Президента з поста в порядку імпічменту), що, мабуть, і дає підстави називати її конституційною, а в деяких випадках – кримінальну, адміністративну, дисциплінарну чи іншу відповідальність. Корупційні правопорушення, передбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією» за своєю специфікою найчастіше тягнуть комплексну адміністративно-дисциплінарну, а в деяких випадках і цивільно-правову відповідальність. Інколи навіть і ті галузі права, які мають власні санкції за певні правопорушення, для окремих категорій правопорушників передбачають необхідність застосування санкцій інших галузей права (див., приклад, ст. 15 Кодексу України про адміністративні правопорушення).
Слід зазначити, що невизначеність з видами правопорушень, а також з тим, чи є можливою сукупність різних видів правопорушень, на практиці тягне за собою порушення конституційних принципів юридичної відповідальності, непослідовне і суперечливе практичне застосування правових норм, неможливість або надзвичайну складність відмежування злочинів, адміністративних, дисциплінарних та інших правопорушень між собою.
2. Склад правопорушення: поняття та характеристика його елементів.
Перераховані вище ознаки правопорушень основні, але далеко не всі. Окрім них існують й інші хоча й менш важливі. Всі вони узагальнені у виробленому юридичній науці понятті „склад правопорушення”, за допомогою якого групуються й описуються ознаки останнього. Категорія складу правопорушення найбільш детально й повно розроблена в науці кримінального права, що найбільш стосується складу злочину.Однак він має й загальноправове, загальнотеоретичне значення,використовується з певною специфікою в різних галузях права.
Поняття „правопорушення” і „склад правопорушення” дуже тісно взаємозв’язані, але не тотожні. Коли люди стикалися з різним родом шкідливих діянь, вони першочергово фіксували в своїй свідомості, а потім і в законі їх багатогранні ознаки: риси суб’єкта діяння, самого діяння, відношення суб’єкта щодо скоєного, предмет посягання, а також наслідки скоєного антисоціального діяння. Тим самим поступово виділялись елементи, які складали зміст кожного соціально значущого вчинку людини. Узагальнення таких ознак призвило до появи загальнотеоретичної категорії складу правопорушення.
Категорії „правопорушення” і „склад правопорушення” є одинаково науковими абстракціями, яке відображає реальне, життєво правову поведінку особи.Але рівень і характер їх різні. Якщо склад правопорушення фіксує ознаки, притаманні кожному конкретному провопорушенню, то категорія правопорушення відображає його соціальну значущість, відношення до ньго із сторони суспільства і держави в цілому.
Поняття „правопорушення” дає змогу більш глибше пізнати дане соціальне явище. Суспільство зацікавлене не тільки в нормативній фіксації небезпечних явищ, але й пізнання їх соціальної природи. При цьому слід зазначити, що пізнання соціальної сущності протиправної поведінки не вільне від різного роду ідеологічних
Склад правопорушення – наукова абстракція, яка відображає систему найбільш загальних, типових та істотних ознак різних видів правопорушеннь. Ця система ознак необхідна і достатня для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності
Відсутність хоча б однієї з них виключає можливість притягнення особи до відповідальності.
Ці принципи достатні тому, що для притягнення особи до відповідальності не треба з’ясовувати інших, додаткових ознак.
До числа обов’язкових елементів кожного складу правопорушення відносяться: об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторона правопорушення.
Об’єктом правопорушення визначаються суспільні відносини, які регулюються і охороняються правом. Безоб’єктних правопорушень не існує. Правопорушник своїми діями чи бездіяльністю руйнує складений у суспільстві правопорядок, який забезпечується правовими нормами.
Суспільні відносини є складним явищем соціальної дійсності що складається з різних елементів. До них відносяться і суб’єкти, які виступають сторонами відосин, і об’єкти, по відношенню до яких встановлюються взаємозв’язки, що регулюються правом, і діяння сторін, і сама правова норма як форма реальних правовідносин. На них й направлене конкретне посягання.
В цих взаємозв’язках можна виділити й безпосередній об’єкт правопорушення.Наскільки багатогранні відносини, настільки багатогранні й безпосередні об’єкти правопорушень. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні та інші інтереси й права суб’єктів права, державний і суспільний лад, екологічний стан навколишнього середовища, життя, честь,
Об’єктивна сторона правопорушень являє собою його зовнішню характеристику, зовнішній опис вчиненого особою протиправного діяння. В якості елементів, що складають об’єктивну cторону правопорушення вважають: а) саме протиправне діяння чи бездіяльність; б) завдана шкода даним діянням чи бездіяльністю суспільним відносинам; в) наявність причинно-наслідкових взаємозв’язків між вчиненим правопорушенням і наступившою шкодою; г) час, місце та інші обставини під час яких було вчинене протиправне діяння; д) способи й прийоми скоєння правопорушення.
Посягання на об’єкти, що охороняються суспільством і державою можуть здійснюватися тільки в формі волевого вчинка (діянням чи бездіяльністю), тобто людина сама в наслідок своїх внутрішніх переконань, не залежно від зовнішніх факторів, може вчиняти ті чи інші дії або навпаки, свідомо їх не виконувати (бездіяльність). Думки, почуття, рефлекторні рухи людини, інстиктивні прояви не можуть кваліфікуватися як правопорушення тому, що право не взмозі передбачити і контролювати їх направлення, регулювати за допомогою правових установ.
Правопорушенням може вважатися лише те діяння людини, коли вона при досягненні поставленої цілі контролює свою поведінку, виражає в ній свою волю. Тому не являються правопорушенням діяння людини, здійснені проти його волі під впливом фізичного насильства чи непереборної сили.
Правопорушеннявчиняється як активним діянням, та і протиправною бездіяльністю особи, яке пов’язане з не виконанням обов’язків, покладених на неї безпосередньо нормативно-правовим актом або договором.
Своєю вольовою протиправною поведінкою правопорушник завдає шкоди особистим, колективним, державним або суспільним інтересом. Ця шкода може мати як майновий характер (крадіжка, знищення майна, втрачена вигода), так і не майновий (нанесення тілесних ушкоджень, наклеп, втрата можливості здійснити право).
Слід зазначити, що протиправне діяння не завжди призводить до настання реальних шкідливих наслідків. Воно протиправне саме по собі і може бути пов’язане лише зі створенням небезпеки заподіяння тієї чи іншої безпосередньоїшкоди. До таких діянь можна віднести: різноманітні екологічні правопорушення, порушення службовими особами техніки безпеки, протипожежних правил і т. ін. Тому розрізняють не тільки реальний, але і формальний склад правопорушень.
Для класифікації того чи іншого протиправного діяння, як правопорушення, необхідно встановити прямий причинно-наслідковий зв’язок між діянням правопорушника і суспільно шкідливими наслідками, які настали в наслідок вчинення цього діяння. При відсутності такого зв’язку діяння класифікується як казус (випадок).
Зв’язки між різними явищами соціальної дійсності можуть бути як необхідними, так і випадковими. Правопорушник, який вчинив протиправне діяння, повинен усвідомлювати його суспільно небезпечний характер і передбачити можливість настання шкідливих наслідків. Тому, зв’язок між поведінкою правопорушника і її наслідками повинна бути не випадковою, а необхідною, яка закономірно випливає із протиправної поведінки.
Застосовуючи право державний орган, коли виносить рішення по справі, повинен встановити характер всіх цих зв’язків, всесторонньо аналізувати фактичні обставини правопорушення. Інколи ця діяльність являє собою доволі складну проблему.
Суб’єктом правопорушення визнаються деліктоздатні, осудні особи, які досягли певного віку, з якого настає можливість нести цією особою юридичну відповідальність за свої протиправні діяння. Це можуть бути як фізичні так і юридичні особи.
Законодавець, беручи до уваги психологічні здібності людини, рівня його свідомості, волі, ступеня суспільної небезпеки правопорушення і правопорушника, встановлює певні межі соціальної зрілості індивіда. Індивід, здійснюючи протиправне діяння, стає суб’єктом правопорушення, а потім і відповідальності, при умові його здатності правильно усвідомлювати соціальне значення своєї поведінки.
Справа в тому, що поведінка людини, усі її вчинки, у т.ч. й пртиправні, визначаються та контролюються свідомістю та волею. Отже, свідомість і воля – основні психічні функції людини, і вони обумовлюються в кінцевому результаті суспільним середовищем, умовами матеріального життя суспільства.Активність свідомості та волі особи виявляється, зокрема, у тому, що вона має можливість вибору поведінки, усвідомлюючи свої дії та їх наслідки. Людина здатна обирати між суспільно корисними діями та вчинками, що становлять суспільну шкідливість чи небезпеку, розуміючи характер того, що вона вчинює.
Встановлені українським законодавством межі соціальної зрілості правопорушника доволі відносні і відрізняються широким діапазоном. Прийнято вважати, що соціальна значущість об’єктів, які охороняються кримінальним законодавством, адекватно усвідомлюється індивідами з 16 років, а деякі через їх особливу цінність з 14 років. Тому для забезпечення охорони й безпеки цих об’єктів застосовується охоронна функція кримінальних правовідносин.
Цивільне законодавство встановлює відповідальність в повному об’ємі з 18 років, неповна – з 14 років1. В адміністративному, трудовому та інших галузях права суб’єктами правопорушень вважаються особи, яким виповнилось 16 років.
Цікавим моментом є те, що в різних галузях права по різному визначаються суб’єкти правопорушень. Так, в п.1. ст.18 Кримінального кодексу України зазначено, що суб’єктом злочину є фізична особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Аналогічним суб’єктом характерезується і адміністративне право. На думку прфесора Матузова2 це пояснюється тим, що адміністративне і кримінальне право із обов’язковою необхідністю індивідуалізації відповідальності і покарання визнає тільки індивідуального правопорушника. Проаналізувавши це, можна
сказати, що коли особа своїми безпосередніми активними діями чи бездіяльністю завдає шкідливості чи небезпеки охоронюваним об’єктам, вона повинна нести відповідальність за свої вчинки самостійно. Відповідно до цього, А вже якщо протиправні дії вчиняє юридична особа, то і відповідальність повинна нести відповідна юридична особа. Але через інститут співучасті розглядаються й колективні суб’єкти правопорушень (банда, злочинна організація).Цивільне законодавство визначає як індивідуальних (фізичні особи), так і колективних (юридичні особи) правопорушників. Це пояснюється тим, що такі правопорушення як злочин чи проступок можуть вчинятися тільки конкретними особами, а делікти –як особисто так і групою осіб (юридичні особи), тому і відповідальність настає для тих суб’єктів, які його вчинили.
Ще одним важливим елементом складу правопорушення є суб’єктивна сторона. Вона характерезується психічною діяльністю особи по сприйняттю всіх зовнішніх елементів правопорушення в момент його вчинення. Ставши особистістю і отримавши здатність правильно орієнтуватись в навколишній дійсності, людина свідомо оцінює і направляє свою діяльність. В його соціально значущих вчинках проявляється воля, яка спрямована на досягнення тих чи інших цілей. При цьому, переступивши закон, порушуючи його приписи, індивід повинен усвідомлювати, що своєю поведінкою завдає шкоди державі або особі, нехтує суспільними інтересами, тобто скоює винні, протиправні діяння. В іншому випадку його дії можна прирівнювати до стихійних, руйнівних сил природи, які не залежно від шкоди, не можна оцінювати з позиції права.
Таким чином, із суб’єктивної сторони кожне правопорушення харакиерезується наявністю вини. В якості його допоміжних елементів в навчальній і науковій літературі розглядаються мета і мотив вчинюваного протиправного діяння. Їх називають факультативними, іншими словами, не завжди необхідними для визнання того чи іншого діяння правопорушенням елементами. Прикладом використання таких елементів може служить класифікація ряду злочинів, вчинюваних в економічній, фінансовій і деяких інших сферах суспільного життя. Так, наприклад, для класифікації по французькому кримінальному законодавству вимагання, шантажа, шахрайства і деяких інших злочинів необхідно в обов’язковому порядку встановлення корисливих мотивів. Для визнання такого, наприклад, протиправного діяння, як обман особи “шляхом використання вигаданого ім’я або вигаданої посади чи стану, або шляхом зловживання посадою чи станом, або шляхом використання обманних діянь”, в якості шахрайства необхідно окрім всього іншого наявність корисних цілей 1.
Як вже говорилось вище вина відіграє основну роль в суб’єктивній стороні правопорушення, тобто психічне відношення особи щодо скоєного. Ступінь цієї вини разом з мотивом і метою правопорушення встановлюється правозастосовчим органом на основі конкретних матеріалів справи і залежить від характера оцінки правопорушником своїх дій і передбачення суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки.
Розрізняють дві основні форми вини: умисел і необережність. При чому умисел буває прямим і непрямим.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дія або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Щодо необережності, то воно буває двох видів: самовпевненість та недбалість. Самовпевненістю називається те діяння особи, де вона передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Недбалість виражається в тому, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Інколи на практиці пред’явлене звинувачення суб’єкту, котрий не тільки не хотів, але й не міг і не повинен був передбачити настання небезпечних наслідків (казус). Така позиція правозастосовчого органу дістала назву „об’єктивна осудність”.
3. Причини правопорушень.
Таке соціальне явище як неправомірна поведінка завжди характерезується психічною діяльністю людини, тобто усвідомлення соціально значущих цінностей на тому рівні, на якому визначаються та контролюються свідомість і воля особистості. Поведінка людини, усі її вчинки, у тому числі й суспільно небезпечні, обумовлюються психічними функціями людини, які залежать в кінцевому результаті від умов матеріального і нематеріального життя суспільства,суспільним середовищем в якому знаходиться ця людина, рівнем її освідченості. Одна й таж ситуація сприймається й оцінюється різними людьми по різному, тому і механізм власної підступної поведінки грає ведучу роль по відношенню до зовнішніх факторів. Тому, в залежності того на якому рівні знаходяться психічні якості чи особливості людини, здатності її пристосовуватися до соціальних, економічних чи політичних змін, вона досягає мети тим шляхом, який вважає найбільш доцільним в даній ситуації. Але, якщо людина обрала досягення цієї мети легшим шляхом, в супереч правовим приписам,заборонам це можуть бути не тільки внутрішні причини, але й зовнішні.
Так, проблема причин правопорушень виявилась, нажаль, в радянській юридичній літературі глибоко ідеологізованої і запутаної. Цьому в деякій мірі сприяє і складність самої проблеми.
Як уже зазначалось, правопорушення, яке досить розповсюджене соціальне явище, торкається самих різних сфер суспільного життя, обумовлені багатогранніми процесами. Вони відрізняються високим динамізмом не тільки в рамках однієї держави, але й в межах різних регіонів. Тому, було б не вірно виділити якийсь конкретний ряд причин, який породжує це явище. До того ж слід розрізняти причини конкретного, індивідуального правопорушення; причини певного вида правопорушень; причини правопорушень як масового явища.
Теорія держави і права, як методологічна наука, займається вивченням причин правопорушень в цілому.
В юридичній літературі і сьогодні йдуть спори про соціальні і біологічні причини правопорушень, про сучасний розвиток антропологічної школи на генетичному рівні. Виявилось, що протипоставляти їх не можливо.
Поведінка людини залежить як від соціальних, так і від біологічних факторів. При чому перевага повинна бути за соціальними факторами, так як особистість формується і діє в певній соціальній сфері і її вчинки залежать не стільки від фізіологічних особливостей і стану організму, як від міжособистісних взаємовідносин.
Формування будь-якого (і правомірного, і не правомірного) вчинку протікає в певних стадіях (потреби – інтерес, як усвідомлена потреба – визначати цілі і способи їх досягнення – оцінка реальної ситуації – прийняття рішення – дії, щодо реалізації прийнятого рішення). Деформація і відхід від бажаної для суспільства поведінки можливі на кожній (або декількох) із цих стадій. Так, на стадії формування інтересів перекручено можуть сприйматися потреби, котрі викликають, наприклад, злочини проти власності. В той же час нормальні потреби та інтереси можуть вступати в протиріччя з наявними можливостями їх задоволенням, що негативно відбивається на виборі способів досягнення поставленої цілі. Інколи перекручено сприймається конкретно життєва ситуація, порушується система ціннісних оріентирів, що склалися у суспільстві і т. д. Крім того, сама держава прийняттям не продуманих і незабезпечених законів може провокувати деякі види правопорушень або навіть, виходячи з ідеологічних поглядів, сприяє їх появи чи знищенню (спекуляція, комерційне посередництво і т. д.).
Таким чином, основна причина неправомірної поведінки людини пов’язана з різноманітними протиріччями, направленими на дестабілізацію нормального функціонування соціальної сфери та індивіда. Загострення цих протиріч викликає ріст правопорушень. Підтвердженням цього слугують руйнівні тенденції в економічній, політичній та інших сферах української дійсності. Де протиріччя в сфері економіки являється детонатором всіх інших протиріч. Бо специфіка виробничих правовідносин характерезується в тому , що вони закладають в кінцевому результаті основні потреби, інтереси та варіанти соціально значущої поведінки особистості.
Причини правопорушень не можна ототожнювати з умовами їх вчинення. Причина правопорушень лежить в закономірностях, необхідному зв’язку зі слідством. Умови ж (в комплексі з іншими обставинами) лише допомогають у формуванні слідства (посилюючи чи послаблюючи дії причини), не викликаючи його з необхідністю.
Так, у зв’язку зі зміною відношення власності в сучасній Україні створені такі умови і такий характер розподілення праці, оцінки і розподілу його результатів, які породжують соціальну і матеріальну нерівність людей, що викликає звичайно незадоволення однієї частини населення і прагнення збагатитися всіма законними і головним чином незаконними способами іншої частини населення.
Цей процес супроводжується і загострюється недосконалістю прийнятих нормативно-правових актів, малоефективною роботою правоохоронних органів, кризисом моральних цінностей, які супроводжуються алкоголізмом і наркоманією, хаосом господарських відносин та іншими обставинами, які викликають багаточисленні корисливі злочини, активізація тіньова економіки, зміцнення організованої злочинності.
Але ніякі зовнішні обставини не можуть призвести до правопорушень, поки вони не стали головним рушійним мотивом поведінки особистості. На основі об’єктивних причин і умов формуються суб’єктивні причини і умови правопорушень, які являють собою певні елементи соціальної психології, що проявляються в перекручених чи не так зрозумілих потребах та інтересах. Саме вони виконують остаточну роль при виборі правомірної чи неправомірної поведінки особистості.
Як зазначалося вище, прчинами правопорушень можуть бути як внутрішні, так і зовнішні фактори. Крім цього, значну роль відіграє в причинах неправомірної поведінки так, званий правовий нігілізм, тобто правомірна бездіяльність.
Проблема правового нігілізму до цих пір науковцями достатньо не досліджена. Між тим потреба в її вивченні назріла, оскільки даний соціально-юридичний феномен широко розповсюдився не лише в свідомості пересічного громадянина, а й у законотворстві, в державній діяльності, серед юристів. Для з’ясування поняття нігілізму звернемося до філосовського словника: “Нігілізм взагалі (від лат. Nihil – ніщо, нічого) – заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій”1. Нігілізм поширився у XIX ст., переважно в країнах Західної
Європи та в Росії. Саме поняття запровадив Ф. Якобін, але в сучасному тлумаченні вперше вжив Ф. Ніцше, розуміючи його як переоцінку цінностей. Прізвища таких філософів як О. Шпенгель, М. Хайдеггер були тісно пов’язані з поняттям “нігілізм”.
В XIX ст. В Росії нігілістами називали революціонерів-демократів. З цих позицій тлумачний словник С. І. Ожегова дає нам роз’яснення: “В 66-х рр. ХІХ ст. В Росії: вільномисляча людина, інтелігент-різночинець, яка різко негативно ставиться до буржуазно-дворянських традицій і звичаїв, до кріпосної ідеології”2. Саме ж поняття нігілізму трактується як "повне заперечення всього, повний скептицизм”3. Ми поділяємо думку вченого Н. І. Матузова про те, що зовсім зводити нігілізм до заперечення не можна, оскільки тоді термін втратить своє значення і розчиниться в понятті “заперечення”1. Звідси, два заперечення (нігілістичне і діалектичне) мають різні значення. Адже ми не можемо закон Гегеля“заперечення” вважати нігілізмом. Так само як не можемо вважати таким явищем боротьбу проти таталітарних режимів, свавілля, корупції. Тобто, коли йде мова про об’єктивне природне заперечення старого, консервативного, реакційного, тоді нігілізм перестає бути нігілізмом.
Нігілізм багатоликий, він може бути притаманний культурі, економіці, політиці тощо. Особливе місце займає правовий нігілізм як різновид соціального. Він характерезується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій...2. Знаючи визначення правового нігілізму, хіба ми можемо не погодитись з твердженням, що в українському суспільстві дане явище прижилося? На жаль, ми не маємо точних статистичних данних скільком особам притаманна зневіреність у високому призначенні права, скептична його оцінка. Але серед більшості пересічних громадян домінує думка, що “закон як дишло – куди повернув, так і вийшло”. Звідси індиферентне ставлення до права, яке виражається в різних формах. Назвемо лише окремі з них.
В першу чергу, це умисне порушення правових норм. За останні роки злочинність зросла і набула мафіозно-організованого характеру. Відбувається її зрощення з корупмованою частиною держапарату. Злочинний світ диктує свої “закони”. Він певною мірою контролює дії правоохоронних органів, не зупиняється перед розправою з парламентарями, журналістами, підприємцями, банкірами. Для порівняння наведемо такі факти – загальна кількість зареєстрованих злочинів в Україні зросла з 539299 у 1993 р. До 589208 у 1997 році1. Злочинність – могутній каталізатор правового нігілізму. Не випадково для підвищення ефективності боротьби зі злочинністю прийнято Комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 рік, затверджену Указом Презедента України від 25 грудня 2000 року № 1376. Залишається головне – забезпечити механізм її реалізації.
Правовий нігілізм проявляється в масовому недотриманні і невиконанні юридичних приписів. Суб’єкти (громадяни, громадянські організації, посадові особи, державні органи) просто не співставляють свою поведінку з вимогами правових норм. Російський правознавець В. Туманов виділив два види такого нігілізму: звичайний та відомчий2. Сфера перебування першого – масова свідомість населення. Відомчий характерний для системи адміністративного управління.
Варто зупинитися ще на одній з форм прояву правового нігілізму – конфронтації представницьких і виконавчих структур влади на всіх. Вона посилилася в процесі становлення нової для України презедентської влади, який позначився конфліктами, протистоянням, боротьбою за перщість між Верховною Радою, Президентом та урядом. На місцях так зване “перетягування канату” виявляється у суперництві місцевої державної адміністрації та органів місцевого самоврядування. Хоча принцип розподілу влад закладено формально в ст. 6 Конституції України, але практично він діє слабко. Система стримувань та противаг не налагоджена. Влада стала безконтрольною, а тому свавільно і “вільно” від законів. Нігілізм “зверху” виявляється в демагогії, кон’юнктурності.
Можна й далі називати та розкривати форми прояву правового нігілізму, але зупинимося й розглянемо ще один важливий аспект цього явища – його причини.
По-перше, нігілізм можна пояснити менталітетом українського народу, традицією зневажати право. Мабуть не випадково сказано, що на Русі правили люди, а не закони. Актуальні сьогодні слова Герцена про те, що російська людина, яке б звання не мала, “обходить або порушує закон всюди, де це можливо зробити безкарно, так само вчиняє і уряд1.
За радянських часів не прищепили повагу до права, оскільки з нього “вижимали” каральні можливості. Від Й. Сталіна до Л. Брежнєва ніхто не додержувався вимог законодавства. Насаджувалися авторитарні методи керівництва, що супроводжувалося грубим порушенням прав громадян. Домінували імперативні норми, які передбачали обов’язки, заборони, жорстку субординацію. Право розцінювалось як засіб примусу з одного боку, а з іншого – як рудимент. Адже, всім відома теза про відмирання держави і права при соціалізмі. Це прирекло право на приниження, на перевагу постанов Комуністичної партії над зоконом.
Каталізатори правового нігілізму стали процеси, які відбувались під час перебудови. Він виник на хвилі неватигізму, який охопив постсоціалістичні країни, коли все переоцінювалося, переосмислювалося, засуджувалося й відкидалося. Даний процес супроводжувався критикою попереднього досвіду, культурно-історичних традицій і звичок, які склалися протягом тривалого часу.
Доречно підмітив В. Туманов, що як тільки держава відмовилась відтоталітарних методів управління одразу дав про
себе знати низький рівень культури суспільства, в якому десятиліттями панували зневага до права, його недооцінювання1.
Але не слід шукати причини існування правового нігілізму лише в комуністичному минулому. Негативно вплинув і продовжує впливати на правосвідомість громадян кризовий стан українського суспільства.
Причини недооцінки, нехтування правами вбачаються в економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, юридичних умовах, які склалися в державі Зокреми, зумовлено це розвалом економіки, її тінізацію. За даними Мінстату України, за розрахунками експертів обсяг продукції тіньового сектора сягнув 40% валового внутрішнього продукту. Поширення процесів тінізації в економіці призводить до підвищення рівня організованої злочинності. Крім того, соціальною напругою, яка з’явилася в результаті соціальної незахищеності громадян. В Стратегії подолання бідності, затвердженій Презедентом України від 15 серпня 2001 року вказується, що рівень бідності в Україні в 2001 році становив 26,2%, а рівень крайньої бідності (межа виживання) – 13%. Ріст плати за комунальні послуги, заборгованість зарплат, платні послуги в медицині та освіті, безробіття – такі реалії життя, що породили апатію, невпевненість у завтрашньому дні.
До вище зазначених причин слід додати суперечливу, нестабільну правотворчу діяльність. В Україні є, але не діє законодавство. Складається враження, що воно створюється не для людини, не для державних форм, а для обслуговування влади. Законодавство повинне стримувати владу від зайвих пільг і привілеїв, від правопорушень і злочинів. Владні структури повинні діяти лише в рамках закону. Україні потрібне зрозуміле, доступне й ефективне законодавство, яке б поважало і дотримувалося населення. Люди, як стверджував французький просвітник Гольбах, повинні бути впевнені, що “закони створені для них, а не вони для законів”.
Позначається на існуванні правового нігілізму низький рівень правової культури та правосвідомості, недостатність правового виховання громадян.
Знаючи причини правового нігілізму, можна визначити й шляхи його подолання.
Слід забезпечити можливість реалізації принципу верховенства закону. Влада повинна керувати лише законом, діяти в його рамках. Закон й підзаконні акти потрібно привести у відповідність з нормами Конституції, досягти не суперечливості між ними.
Законодавство не повинне залишатися “мертвим”, для цього потрібно удосконалити механізм реалізації правових норм.
Не можна побороти правовий нігілізм в Україні без осмислення менталітету українського народу, який виявляється у системі моральних вимог, соціальних норм, цінностей і принципів виховання, формах правовідносин між людьми, їх ставленні до природи і праці, в національному характері і темпераменті.
Серед заходів, спрямованих проти негативних явищ та дестабілізуючих факторів є підвищення культури населення взагалі та правової, зокрема, проведення правового всеобучу населення, підготовка висококваліфікованих юристів.
Всі форми боротьби з правовим нігілізмом так чи інакше пов’язані з виходом українського суспільства з тривалої кризи, але погодеться, що багато чого залежить від активної позиції кожного з нас.
Висновки.
Ітак, підведимо висновки сказаного вище. Головне в протиправній поведінці – те, що воно суперечить суспільним інтересам, заподіює чи здатне заподіяти шкоди правам чи інтересам громадян,колективам чисуспільствув цілому, зашкоджує розвитку цьогож суспільства. Правопорушення розрізняють за направленістю, за ймовірністю настання небезпечних наслідків і їх тяжкості, по характеру мотивів, які їх викликали, по цілям правопорушення і т.ін. Не зважаючи на всі ці відмінності, правопорушення складають одну групуявищ в соціальних і правових відносинах. Так, як всі вони мають одну соціальну природу походження і мають схожі юридичні ознаки.
Відчизняна наука вивчає правові явища в соціально-історичному аспекті, підкреслюючи, що злочинність – це відносно масове, історично змінюване, соціальне, яке має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається із всієї сукупності злочинів, які вчиняються в конкретній державі і в певний період часу. В своїй принципіальній основі це положення відноситься і до інших видів правопорушень.
На відміну від правомірних дій, які можуть бути передбачені нормами правачи випливати із загальної форми, із „духа закону”, протиправні діяння повинні бути чітко сформовані діючими правовими нормами, для того щоб безперечно знати, яке протиправне діяння являється тим чи іншим правопорушенням і які міри покарання за них передбачені . З цієї точки зору можна лише говорити лише в рамках і з сторони закону, яке визначає поняття і ознаки цивільного, адміністративного або іншого правопорушення, а не рідко встановлюваний перелік протиправних діянь. Такого роду „формалізм” протиправності забезпечує ясність вимоги , які поширюються до всього населеня та організацій”
Загальні поняття складу адміністративного проступку має досить вагомі теоретичні і практичні знання в юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ. Воно вважається необхідним рівнем в процесі пізнання конкретних складів адміністративних проступків, теоретичною основою для розкриття їх змісту і правильного застосування на практиці законодавства про адміністративні правопорушення.
Література :
1. Марченко М.Н. Проблемы государства и права. – Москва:пппПроспект, ыы2001.—С. 700-708.
2. Теория государства и права. Курс лекций / Под. ред. Н.И. пппМатузова,
рррА.В.Малько. – Москва: Юристь, 2000.—С.582-594.
3. Хавронюк М.І. Дисциплінарні правопорушення і дисциплінарна рр ыывідповідальність: навч.посіб.—К.: Атіка, 2003.—С.240.
4. Мельничук О.Ф. Правовий нігілізм: причини, форми прояву та тттшляхи аподолання // Вісник ЛАВС МВС.—2004.—спец. вип.—тттЧастина 3.—С.46-51.
5. Загальна теорія держави і права / за ред. В.В. Копєйчикова.— ммКиїв: ттЮрінком Інтер, 1998.—С. 201.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від тттт7.12.1984р.(станом на 22.05.2005р.)
7. Кримінальний кодекс України від 5.04.2001р.(станом на т иип15.02.2005 року)
8. Цивільний кодекс України від 16.01.2003р. (станам на иии15.08.2004року)
[1] Див.: Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копейчинкова.- С. 202; Скакун О. Ф. Вказана праця.- С. 458; Марчук В. М., Ніколаєва Л. В. Вказана праця.- С. 88; Общая теория государства и права. Академический курс. То 2.- С. 584.