Насильственное удовлетворение половой страсти неестественным способом

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом як кримінально-правовий склад має чітко виражені, притаманні тільки йому особливості, а зґвалтування - скоріше спеціальний, ніж загальний склад по відношенню до насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом , у зв'язку з чим кваліфікація таких діянь під склад зґвалтування, як і під склад інших злочинів, не може бути визнано вірним. Але якщо раніше таке положення обумовлювалося відсутністю в кримінальному законі складу насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом (мається на увазі, що об'єктом виступає не тільки жіноча статева свобода та недоторканість, але й чоловіча) то тепер випадки об'єднання двох самостійних складів в один, кваліфікований як зґвалтування, обумовлені , як виявляється, лише незнанням окремими правозастосовувачами кримінально-правового аспекту складу насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, передбаченого статтею 153 ККУ.

Враховуючи вищесказане, метою даної праці є виявлення об'єктивних та суб'єктивних ознак злочину, як кримінально-правової норми, з'ясування принципових відмінностей даного злочину від інших кримінально-правових складів, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння злочинів проти статевої свободи та недоторканості особи, визначення кримінологічних особливостей особи статевого злочинця та його жертви, а також теоретичних та практичних положень та рекомендацій по вдосконаленню законодавчої регламентації насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом та правозастосовчої діяльності органів досудового слідства та суду.

Аналіз статті 153 ККУ: насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом

Загальні положення та поняття.

В теорії кримінального права не має єдиної думки стосовно поняття статевих злочинів. Це пов'язано передусім з тим, що ряд авторів, прагнучи дати його об'ємне визначення, обґрунтовуються на ознаках, характерних й для інших злочинів, або ж, навпаки, прагнучи конкретизувати випадки визнання злочинів статевими, необґрунтовано звужують саме поняття. Прикладом поняття статевих злочинів у широкому розумінні може виступати поняття, дане А. Н. Ігнатовим, котрий під статевими злочинами розуміє суспільно небезпечні діяння, які порушують встановлений в суспільстві устрій статевих відносин, які скоюються з метою задоволення статевої пристрасті злочинця та являє собою крайній прояв аморальної поведінки¹. Проте, як зазначає М. А. Конєва, крайній прояв аморальної поведінки як такий, не може бути визнано особливістю статевих злочинів, оскільки, по суті, притаманна всім тяжким та особливо тяжким злочинам².

На наш погляд, найбільш вдалим є визначення, дане Б. В. Даніельбеком. На його думку, під статевими злочинами необхідно розуміти передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння , яке має сексуальний характер, посягає на нормальний устрій статевих зносин, скоєне умисно з метою задоволення своєї статевої пристрасті⁵. До таких злочинів, відповідно, відносяться:

• Зґвалтування (ст. 152 ККУ);

• Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом (ст. 153 ККУ);

• Примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154 ККУ);

• Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 ККУ);

Не зупиняючись докладно на характеристиці усіх перелічених складів статевих злочинів, обмежимось розглядом специфічних ознак насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом (ст. 153 ККУ).

Передусім, необхідно поставити питання: що означає термін „насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом ? ”Це словосполучення складене, яке включає такі сексуальні діяння, як мужолозтво, лесбіянство та інші, які не являються зґвалтуванням, насильницькі способи задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. Злочинні дії можуть виражатися як в імітації сексуального контакту, так і в інших випадках, скоєних з метою сексуального задоволення. Тобто, під насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприроднім способом потрібно розуміти будь-які дії сексуального характеру, незалежно від їх сексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки. Зґвалтування, в свою чергу, - це статеве зношення чоловіка з жінкою, скоєне в природній формі (гетеросексуальний контакт, коїтус) за відсутності бажання, або проти волі та бажання потерпілої (потерпілого) шляхом застосування фізичного або психічного (застосування погроз) насильства до потерпілої (потерпілого) або шляхом використання її безпорадного стану.

Із вищевказаного випливає, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом можна розділити на дві групи:

- збочення по відношенню об'єкта (насильницьке мужолозтво, насильницьке лесбіянство);

- збочення по відношенню способу задоволення статевої пристрасті, до яких відносяться введення статевого члену в отвір тіла іншої людини, біологічно для цього не пристосований, орогенітальний контакт (coitus per os) жінки з чоловіком або чоловіка з чоловіком, аногенітальний контакт (coitus per anum) чоловіка з жінкою, сурогатні форми сексуальних дій, які імітують природній статевий акт, мастурбація (penis'a), мазохізм, апотемнофілія тощо.

У зв'язку з цим необхідно звернути увагу на два принципово важливих положення:

1) Не звертаючи увагу на те, що в основу вказаної вище класифікації насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом покладено поняття «збочення», суспільна небезпека таких дій законом пов'язується не з самою формою задоволення статевої пристрасті, а саме із застосуванням при їх скоєнні насильства з метою сексуального задоволення, з порушенням статевої недоторканості та статевої свободи, а з цього випливає, честі та гідності іншої людини;

2) Завдяки розглядуваній кримінально-правовій нормі забезпечується рівний захист статевої свободи та статевої недоторканості осіб обох статей. З цього положення випливає два поняття:

- Статева свобода - це право повнолітньої та психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу;

- Статева недоторканість - це абсолютна заборона вступати у сексуальні контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню⁷. Ці два поняття притаманні всім статевим злочинам, які передбачені ККУ, оскільки являються об'єктом цих суспільно небезпечних діянь.

Також, всі ці діяння в залежності від способу можна розділити на дві самостійні групи:

• Скоєні у вигляді сексуального контакту;

• Скоєні шляхом впливу на тіло без ознак сексуального контакту.

Збочення по відношенню об'єкта, які виражаються в мужолозтві та лесбіянстві,

можна об'єднати одним поняттям - «гомосексуалізм» (від грецької гомо, що означає рівне, та лат. «sexus», що означає стать). Дослівно воно перекладається як «рівностатевість». Таким чином, гомосексуалізм існує у двох формах - чоловічий, під яким необхідно розуміти статеву пристрасть чоловіка до іншого чоловіка та досягненні сексуального задоволення статевої пристрасті шляхом проведення сексуальних контактів з особами однієї чоловічої статі, та жіночій, коли мова йде про статеву пристрасть жінки до жінки, який називається також лесбіянство (від назви грецького острову Лесбос, де, за легендою, існувало подібного роду сексуальне збочення). Інші назви чоловічого гомосексуалізму - урбанізм, у жінок - сафізм, трибадія (це слово у грецькому лексикографі являється звичним (нерідко використовувалось також римлянами), яке застосовували до жінок, котрі займались гомосексуальними відносинами; наряду з ним використовуються слова «гетерострія, дігетерострія»). Активний гомосексуальний партнер називається «педікатор», пасивний - «патікус, кінеде». Гомосексуалізм, як чоловічий, так і жіночий розділяється на види:

Цікавим у даному випадку є те, що відносно походження одностатевої любові в давні часи існували різноманітні погляди, щодо причин гомосексуалізму, серед яких самим відомим та дотепним було те, що Платон вкладає в своєму “Симпосії” в вуста Аристофана. Відповідно до його розповіді, шляхом розподілу навпіл трьох початкових статей, а саме: чоловіки, жінки та чоложінки (андрогіна), Зевс надав людям їх форму, так що індивідуум віддає перевагу тому виду любові, котрий відповідає статі початкової людини, від котрої він походить. В силу того, що одна із сторін шукає іншу, з котрою її розлучили, від початкового чоловіка виникнули чоловіки, котрі віддавались одностатевій любові, від початкової жінки - гомосексуальні жінки, із андрогіна - чоловіки, які кохали жінок, та жінки, які кохали чоловіків.

Статева дисфункція означає порушення можливості до повноцінної участі в статевих зносинах або відсутність задоволення статевої пристрасті під час статевого акту, саме тому гомосексуалізм в даному розділі розглядується не тому, що це захворювання, а тому, що по суті у даному випадку - це одна з причин скоєння злочину.

Щодо самих причин гомосексуалізму, то науковці й досить не можуть прийти до компромісу. Деякі вважають, що це результат менш грубого, ніж при трансексуалізмі, але все ж таки дефекту статевої диференціації мозку ще під час вагітності. Інші вважають, що під час формування відмінної від більшості людей направленості статевої пристрасті велику роль відіграють умови розвитку дитини - в першу чергу материнська опіка, негативно сприйняті батьки (мається на увазі чоловіки), негативний досвід спілкування з іншими дітьми своєї статі в сім'ї, збочення та навіть порнографія.

Довгий час вважалось, що гомосексуальна поведінка обумовлювалась спадковістю. Ця точка зору, була підтверджена, коли Kallmann (1952) звернув увагу на те, що конкордантність по гомосексуалізму склала 100 % у 40 пар монозіготних близнюків чоловічої статі і тільки 12% - у 26 аналогічних дизіготних пар. З цього випливає, що монозиготні близнюки більш схожі по відношенню до гомосексуалізма, ніж дизиготні (див., наприклад, Heston, Shields 1968).Інформації стосовно монозіготних близнюках жіночої статі з гомосексуальним пробандом досить мало, щоб робити будь-які висновки стосовно спадковості в розвитку гомосексуальності у жінок. Не має обґрунтованих доказів наявності у гомосексуалістів (як у чоловіків так і у жінок) патології в статевих хромосомах або в нейроендокринній системі (ці та інші фактори, пов'язані з гомосексуальністю розглядаються в працях Bankroft 1983; Kenyon 1980). Також вивчались психологічні та соціальні фактори. Соціальні антропологи вказують на те, що відношення до гомосексуальної поведінки широко використ овується в різноманітних соціумах. Ford та Beach (1952) звернули увагу на те, що в 49 з 76 (тобто у 64%) соціумів, гомосексуалізм був звичайним явищем, та прийнятий більшістю суспільства. Досліди такого роду дозволяють вважати, що соціальними впливами може в значній мірі виявлятись те, в якому ступені індивіди з гомоксуальною орієнтацією будуть проявляти свої мотиви.

Неодноразово здійснювались спроби виявити особливості виховання, котрі могли бути пов'язані з формуванням гомосексуальності у чоловіків. Bieber (1962) був одним з тих, хто на основі спогадів пацієнтів про події дитячих років прийшли до висновку, що у більшості гомосексуальних чоловіків в дитинстві були погані відносини з батьком або ж батько довгий час був відсутнім, тобто дитина виховувалась тільки матір'ю. Інші психоаналітики вважають, що, як правило, матері таких чоловіків у свій час не досить добре їх виховували або встановлювали з ними досить тісні, близькі взаємовідносини. Не треба, проте, приділяти великого значення подібним ретроспективним свідченням про минулі взаємовідносини гомосексуальних чоловіків з їх батьками. Якщо і існує будь-який зв'язок з вихованням, то він відображує скоріше деяке гальмування розвитку гетеросексуальної поведінки, ніж специфічний детермінант гомосексуальності.

Kenyon (1968) винайшов, що гомосексуальні жінки частіше, ніж гетеросексуальні повідомлювали про погані відносини як з матір'ю, так і з батьком.; окрім цього, приблизно у 25% обслідуваних (по відношенню до 5% в контрольній групі) батьки були розлучені. Деякі психоаналітики вважають, що гомосексуальна орієнтація у жінок може бути обумовлена тим, що в ранньому дитинстві їй не вдалося вирішити тісні взаємовідносини з батьками; тому інтимний зв'язок з чоловіком відштовхує її, та єдиним можливим об'єктом кохання для неї стають інші жінки. Не існує жодної більш-менш обґрунтованої думки.

З вищевказаного можна зробити висновок, що в процесі розвитку дітей маються зачатки як для гетеросексуальної так і гомосексуальної орієнтації, та що різноманітні фактори визначають, яка поведінка в них розвинеться сильніше. Гетеросексуальному розвитку може заважати репресивне відношення до сексу в сім'ї або крайня невпевненість в собі самому. Фрейдисти вважають, що гетеросексуальній поведінці також заважає невирішений кастраціонний комплекс та пов'язані з ним переживання. З іншого боку, гомосексуальному розвитку можуть слугувати черезмірно близькі дружні відносини з особою тієї ж статі, особливо якщо інші соціальні зв'язки недостатньо розвинуті (повне розкриття цієї схеми див. у Bancroft 1975). Жодна з цих ідей не основана на досить обґрунтованих наукових дослідах, проте загальна структура має особливу цінність та може бути використана при аналізі кожного конкретного випадка⁹.

Серед зазначених вище насильницьких задоволень статевої пристрасті найбільш розповсюдженим є насильницьке мужолозтво.

Під мужолозтвом, яке являється одним з видів гомосексуалізма, в медицині і праві розуміється статева пристрасть до осіб своєї статі (чоловічої). На думку більшості вчених, цьому же поняттю дорівнює термін “педерастія” (в перекладі з грецької “коханець юнаків” ), який застосовується для позначення статевої пристрасті чоловіка до чоловіка¹⁰.

Із врахуванням вищевказаного необхідно звернути увагу на розуміння терміну “ статеві зносини ”.

Яку ж з вищевказаних позицій слідує визнати правильною? Якщо з медичної точки зору під статевими зносинами розуміється фізіологічний акт, учасниками якого є особи різної статі, який полягає в сполученні чоловічих та жіночих статевих органів²⁰, то дії, направлені на задоволення сексуальної пристрасті в іншій формі, в тому числі які імітують статевий акт, не тільки вважаються статевим актом у буквальному розумінні, але й відрізняються від нього за своєю фізіологічною природою, так як в цих випадках виключається можливість дефлорації та вагітності, які виступають природнім наслідком статевого акту (і хоча дефлорація при скоєнні зґвалтування не впливає на тяжкість злочину, тобто не є кваліфікованою ознакою, проте у даному випадку вона виступає поняттям, однією з ознак розмежування статевого акту від інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. І якщо раніше терміном “статеві зносини” охоплювались всі форми сексуальних відносин між людьми в силу відсутності спеціальних норм, які передбачають кримінальну відповідальність за скоєння інших сексуальних насильницьких дій, окрім зґвалтування, то в теперішній час таке розширене тлумачення цього терміну можна розглядати або як юридичну безграмотність, або ж як відсутність бажання вносити відповідні зміни в юридичну науку у зв'язку з тенденціями, які вже виникли та закріпились в ній.

В силу вищевказаних положень, на думку авторів, необхідно звернути увагу та ще раз зазначити, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом включає в себе:

1) Насильницьке мужолозтво, тобто насильницький чоловічий гомосексуалізм;

2) Насильницьке лесбіянство, тобто насильницький жіночий гомосексуалізм;

3) Інші способи насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

Отже, збільшення статевого органа чоловіка та його твердість через наповнення кавернозних тіл венозною кров'ю виникає на тлі спазму артеріальної стінки. Тут ми приходимо до значущої відмінності між ерекцією і потовщенням статевого члена вище місця здавлення: ерекція виникає переважно за рахунок посилення притоку артеріальної крові і обумовлена збудженням нервів, які ерегують статевий член; неероговане потовщення члена відбувається за рахунок зниження відтоку крові по венозних судинах, всупереч імпульсам нервової системи, які направлені на звуження просвіту артерій і гальмування ерекції. Проблемною є ситуація, в якій насильник-чоловік вдається до здавлення свого члена біля кореня для його введення в піхву потерпілої, але оцінка цієї ситуації виходить за межі означеної нами теми і вимагає окремого дослідження. Зауважимо, що вчинене за таких обставин сексуальне насильство не утворює статевих зносин, оскільки порушується зміст статевого акту як нормального фізіологічного процесу, тому навряд чи може кваліфікуватись як зґвалтування. Такі діяння необхідно кваліфікувати за статтею 153 ККУ, але всеодно вони виключають статевий (гетеросексуальний) акт, оскільки, як вже зазначалось, необхідною умовою статевого акту є ерекція. Судово-слідча практика показує, що до подібних дій сексуальні злочинці вдаються вкрай рідко, а в разі статевої слабкості вводять у піхву предмети подовженої форми, якими імітують рухи члена в піхві, або примушують жінок до тривалої стимуляції статевого члена або до інших дій, що викликають сексуальне збудження. Фіксація статевого члена до предмета подовженої форми твердості йому не додає, проте робить можливим його введення в піхву. Потім, у піхві може виникнути ерекція, проте її відсутність у момент введення члена і наявність у піхві чужорідного тіла також свідчать про відсутність складу зґвалтування, а тому вчинене за таких обставин підлягає кваліфікації за статтею 153 ККУ. Також існують випадки, коли у зв'язку з відсутністю ерекції, злочинець фіксує статевий член до предмета подовженої форми, завдяки чому робить можливим його введення в піхву. Потім, у піхві може виникнути ерекція, проте її відсутність у момент введення статевого члену і наявність у піхві чужорідного тіла також свідчать про відсутність складу зґвалтування, а тому вчинене за таких обставин також підлягає кваліфікації статті 153 ККУ.

Таким чином, визначати мужолозтво як статеві зносини чоловіка з чоловіком початково невірно. Разом з тим, вищевказана позиція Шишова О. Ф., Шаргородського М. Д. та Осипова П. П. стосовно поняття мужолозтва, на наш погляд також не позбавлена недоліків, оскільки недостатньо чітко характеризує саму його сутність. Тому, правильно вважати, що мужолозтво - це одна з форм чоловічого гомосексуалізму, котра полягає в задоволенні статевої пристрасті, досягнута шляхом введення статевого члену педікатора в задній прохід (пряму кішку) патікуса, тобто аногенітальний контакт. В свою чергу, насильницьке мужолозтво - це одна з форм чоловічого гомосексуалізму, котра полягає в задоволенні статевої пристрасті проти волі та бажання потерпілого, досягнуте шляхом застосування насильства або ж погрози його застосування до потерпілого або з використанням безпораднього стану шляхом введення статевого члена одного партнера в задній прохід іншого.

Деякі автори (Жалаєв Н. Г., Яковлев Я. М.) вважають, що мужолозтво передбачає задоволення статевої пристрасті не тільки шляхом аногенітального контакту (coitus per anum), але й інші види чоловічого гомосексуалізму, у тому числі орогенітальний контакт (coitus per os)²⁸, яке полягає у введенні статевого члену одного чоловіка у ротову порожнину іншого. Подібне розширене тлумачення мужолозтва вже мало місце в історії кримінального законодавства. Наприклад, в декреті Азербайджанського ЦВК від 23 лютого 1924 року²⁹, який вніс відповідні зміни в статтю 167 з позначкою 1 ККАРСР 1922-го року; під мужолозтвом розумілось неприродній контакт з особами однієї статі (випливає, що таке більш широке тлумачення мужолозтва включало, окрім аногенітального також і орогенітальний контакт). На наш погляд, з подібною позицією не можна погодитись. Так, ще на початку 20-го століття, заперечуючи проти думки Керуючого Сенату про можливість розгляду мужолозтва як в формі per os по відношенню чоловіка з чоловіком, так і в формі per os та per anum по відношенню чоловіка з жінкою. Белогриць - Котляревський Л. С. вказував, що таке тлумачення заперечує самій етіології слова “мужолозтво”³⁰. Окрім того, стаття 153 ККУ передбачає дії per os та per anum по відношенню чоловіка до жінки в розглядуваному вище сенсі, котрі включені в поняття інших діях сексуального характеру.

Іншим видом насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом є лесбіянство. Як зазначалося раніше, лесбіянство являє собою жіночий гомосексуалізм (сафізм, трибадія), який передбачає різноманітні дії жінки з жінкою, метою яких є задоволення статевої пристрасті (наприклад, мастурбація, орогенітальний контакт (кунілінгус), вплив на ерогенні зони партнерші за допомогою штучних пристосувань, контакт за допомогою олісба або навіть природнім способом. Останнє уявляється на перший погляд зовсім неможливим, проте, деякі медичні авторитети запевняють, що природні статеві зносини між жінками не така вже й винятковість, оскільки зустрічаються жінки з особливо великими кліторами. В силу наявних причин автор не вважає необхідним торкатись суто анатомічних аспектів³¹. Деякі вчені (Даніельбек Б. В.) по суті прирівнюють це діяння до збочених дій, особливим видом яких вони являються³². Вважаємо, що це не суперечить дійсності.

Під насильницьким лесбіянством, відповідно, необхідно розуміти жіночий гомосексуалізм, котрий полягає в задоволенні статевої пристрасті проти волі та бажання потерпілої шляхом здійснення різноманітних сексуальних дій жінки з жінкою, поєднаних із насильством або погрозою його застосування до потерпілої або із використанням безпорадного стану потерпілої.

Усі інші способи задоволення статевої пристрасті неприроднім способом між одностатевими та різностатевими партнерами, включаючи per anum чоловіка з жінкою та акти per os як чоловіка з жінкою, так і чоловіка з чоловіком відносяться до інших насильницьких сексуальних дій, які спрямовані на задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. При цьому, притягнення за їх скоєння до кримінальної відповідальності необхідно, щоб вони були поєднані з насильством, погрозою його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої (потерпілого), оскільки добровільна згода виключає склад злочину, а саме об'єктивну сторону та кримінальну відповідальність.

Так, в листопаді 1991 року в під'їзді будинку громадянин Тихонов із застосуванням фізичної сили та погроз роздягнув незнайому йому громадянинку Сітнову, та, прагнучи задовольнити статеву пристрасть, протягом 15-20 хвилин торкався статевим членом оголених частин тіла потерпілої. Після появи в під'їзді незнайомих чоловіків він втік з місця скоєння правопорушення.

Іншими словами під кваліфікацію інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом можуть підпадати й насильницькі дії, скоєні із збоченням, що вирішує одну з існуючих раніше проблем призначення покарання за скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом із застосуванням насильства, оскільки законодавець передбачав настання кримінальної відповідальності тільки за скоєння збочених дій по відношенню неповнолітніх, в той час як насильницькі збочені дії по відношенню до повнолітніх осіб кваліфікувались як хуліганство або образа з призначенням відповідного їм більш м'якого покарання.

При розгляді даної категорії насильницьких дій сексуального характеру необхідно звернути увагу на віднесення їх до числа садистських та мазохізтських дій. Їх включення в склад інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом уявляється досить обґрунтованим.

Сексуальний садизм - статеве насильство, еротичний тиранізм, активна алголанія. Сам термін “Садизм” походить від ім'я маркіза де Сада (1774-1814), який проявляв крайню жорстокість з сексуальними мотивами по відношенню до жінок. Сексуальний садизм - це досягнення статевого збудження шляхом застосування страждань партнеру, віддаючи перевагу по відношенню із звичайним гетеросесуальним контактом аногенітальному. Інколи дії садистського характеру можуть бути суто символічними, які не завдають істотної шкоди потерпілому (потерпілій); деякі з них скоріше принижують жертву, ніж травмують в прямому сенсі слова. Поте, інколи, завдаються досить жорстокі та тяжкі тілесні ушкодження. Екстремальними являються “вбивці пристрасті” (lust murders), при котрих вбивця наносить тяжкі та особливо тяжкі ушкодження статевих органів жертви. В цих рідких випадках еякуляція може відбуватись під час таких садистських діянь або пізніше, вже при сексуальному контакті з мертвим тілом (некрофілія). Розрізняють декілька форм садизму. По-перше, це уявлений садизм, коли садистські діяння лише присутні в фантазіях людини та не реалізуються в реальне життя. По-друге, це пасивний садизм, який полягає в усвідомленому ухиленні від тієї ласки, дій, котрих бажає партнер, з метою досягти у нього відчуття психічного дискомфорту, розчарування. По-третє, агресивний (активний) садизм, який полягає в активних діях, які викликають страждання та приниження партнера, нанесення йому тілесних ушкоджень. Оскільки під сексуальним садизмом розуміється завдання болю особі, з котрою суб'єкт вступає в сексуальні відносини, з цього випливає, що садист відчуває задоволення при баченні мордувань своєї жертви та в випадку, якщо така насолода носить сексуальний характер або якщо у суб'єкта статеве збудження (ерекція) наступає тільки після садистських маніпуляцій, то при насильницькому (тобто проти волі та бажання потерпілої особи) скоєнні садистських дій (наприклад застосування батога, проколювання статевих органів жертви тощо), навіть без вчинення у майбутньому сексуальних актів (per os, per anum) в будь-яких його проявах, такі дії повинні підпадати під кваліфікацію насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом з визначенням покарання по відношенню до статті 153 ККУ, а у випадку завдання умисного тяжкого тілесного пошкодження - також й за статтею 121 ККУ, як за сукупністю злочинів, а заподіяння при цьому тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (потерпілої), охоплюється статтею 153 частиною 3 та додаткової кваліфікації за частиною 2 статті 121 не потребує.

Аналогічні аргументи можна привести й по відношенню випадків мазохізму.

Мазохізм (пасивна алголанія, альгоманія, альгофілія, пасивізм) - статеве задоволення при психічних стражданнях та приниженні, які завдає партнер. З.Фрейд називав мазохізм садизмом, направленим на самого себе. Тобто, особа зазнає задоволення статевої пристрасті при відчутті болю, страждань. Ця назва з'явилась завдяки Леопольда Захер-Мазоха (von Sacher-Masoch, 1836-1905), який був австрійським письменником та описав сексуальне задоволення від больових відчуттів. Сексуальний мазохізм - задоволення статевої пристрасті, яке особа досягає, відчуваючи фізичні або психічні страждання, які завдаються йому сексуальним партнером. Це може виражатись в битті, шмаганні батогом, скоєнні інших принижуючих гідність людини дій (плювання, підпалювання, проколювання статевих органів тощо). Таким чином, у випадку, якщо особа, яка скоїла вказані дії, які носять сексуальний насильницький характер по відношенню до іншої особи (у даному випадку суб'єкта злочину), діє із примушенням, тобто не бажає їх здійснення, але під насильницьким впливом винного примушена їх скоювати, то дії останнього також повинні кваліфікуватись відповідно до статті 153 ККУ, а саме - насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом у вигляді сексуального мазохізму.

Садомазохізм, який полягає у тому, що один партнер виступає в ролі садиста, а інший - у ролі мазохіста, тобто один партнер насолоджується тим, що він знущається з іншого партнера, а останній, в свою чергу від того, що над ним знущаються. Сексуальний садомазохізм полягає у статевому задоволенні при сексуальних відносинах, в котрих одним партнером виступає садист, інший - мазохіст.

Вважаємо за необхідне розкрити більш детальніше деякі особливості садизму та мазохізму, а також інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, а саме їх види та підвиди.

Флагеляція - різновид садизму та мазохізму: статеве збудження виникає внаслідок шмагання батогом самого себе або партнера. У даному випадку у ролі предмета, за допомогою якого завдаються страждання, виступають палиці, різки, батоги, ремені, мотузки тощо. Уся сутність флагеляції полягає в тому, що флагелянт отримує сексуальне задоволення. Пасивний флагелянт сам прагне, він бажає, щоб над ним знущались, оскільки біль від шмагання рефлекторно може визвати у чоловіків ерекцію, що дає можливість здійснити сексуальний контакт, на який він зазвичай нездатен без подібного роду “прелюдій”. Активна флагеляція замінює сексуальний контакт тим, хто прои звичайному статевому акті не отримує сексуального задоволення. Саме тому, він вдається до задоволення статевої пристрасті з використанням флагеляції.

Апотемнофілія - ця девіація полягає в бажанні до ампутації частини свого тіла або тіла партнера при скоєнні сексуального контакту. У деяких сексуальних злочинців (садистів), котрі відрубають або відрізають частину тіла своєї жертви, механізм подібної поведінки обумовлен саме апотемнофілією. Ця сексуальна девіація відноситься до кількості самих рідких форм задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

Саліроманія - задоволення статевої пристрасті неприроднім способом шляхом забруднення іншого партнера багнюкою, калом, мочею, кров'ю тощо та виступає різновидом садизму.

Сексуальний вампірізм - сексуальне задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, яке наступає при відчутті смаку крові партнера. Частіше всього кров партнера отримується в процесі сексуального контакту шляхом укусів . Ряд дослідників відносять цю патологію до некросадизму.

Фротерізм - цей вид сексуальної девіації полягає в досягненні сексуального задоволення статевої пристрасті неприроднім способом чоловіком при терті статевим органом з різноманітними оголеними частинами тіла жінки. У даному випадку чоловік досягає ерекції, оргазму шляхом дотику своїм статевим членом до жінки, її тіла, органів без скоєння сексуального контакту. У цьому випадку виступають сурогатні форми сексуальних дій, які імітують природній статевий акт та являють собою задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

Педофілія (інфантосексуалізм, падерозія) - статева тяга до дітей (малолітніх), яка полягає у задоволенні статевої пристрасті неприроднім способом саме з використанням неповнолітнього у ролі сексуального партнера, як об'єктом сексуальної направленості. Злочинець отримує статеве задоволення лише з дитиною³³ .

З вищевказаного випливає, що перелік інших форм насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом є невичерпним, оскільки можливі найрізноманітніші способи задоволення сексуальної пристрасті неприроднім способом із застосуванням насильства (фізичного, психічного) або з використанням безпорадного стану потерпілої (потерпілого).

В диспозиції статті 153 ККУ мова йде про потерпілу особу, тому необхідно визнати, що жертвою насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом може бути як чоловік, так і жінка. Необхідно звернути увагу, що ні їх вік, ні соціальний статус, ні провокуюча поведінка, яка має місце перед скоєнням злочину, ні відношення до злочинця для визнання його дій відповідно до статті 153 ККУ значення не мають.

В теперішній науці кримінального права рішення вказаного питання не викликає сумнівів та однозначно визначається з урахуванням того, що інтимні стосунки повинні основуватись на згоді обох партнерів, в тому числі й тих, хто зареєстрував свій шлюб в органах РАЦС. З цього випливає, що дружина може бути об'єктом насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом з боку чоловіка (свого), а чоловік - з боку дружини. Необхідно мати на увазі те, що характер особистих взаємовідносин між колишніми партнерами, які стали в конкретних умовах потерпілим (потерпілою) та обвинуваченим (обвинуваченою), як і між особами, які раніше не перебували в інтимних відносинах, повинен ретельно вивчатись слідчими органами та судом при розслідуванні та розгляді справ про насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом з тим, щоб встановити, чи було скоєно злочин або мало місце добровільні сексуальні контакти.

Виконавцем насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом можуть визнаватись як особи чоловічої так і жіночої статі, які досягли 14-річного віку. Що ж стосується потерпілих від злочину, то об'єктом статевої пристрасті злочинця можуть бути особи будь-якого віку, але необхідно зазначити, що серед них має більшість неповнолітніх (60-65% від загальної кількості потерпілих).

Об'єкт злочину

Таким чином, стосовно до розглядуваному складу злочину під жертвою насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, постраждалою або потерпілою особою від цих дій розуміється кожна фізична особа, котрій даним злочином завдана фізична, майнова або моральна шкода, незалежно від того, чи винесена відповідна постанова про визнання такої особи потерпілою.

Необхідно також вказати, що в кримінології поняття “особа потерпілого (потерпілої)” розглядається з тих же позицій, що й особа злочинця, тобто, виходячи з загального визначення поняття особи в цілому, яке пропонується психологічною наукою, у зв'язку з чим під потерпілою особою розуміється сукупність найбільш характерних якостей та особливостей, притаманних людині як соціальній істоті в системі суспільних відносин. Відповідно, різниця між поняттями “особа злочинця” та “потерпіла особа” полягає в тому, що в першому випадку мова йде про характерологічних особливостей людини, визнаного винним в скоєнні злочину, а в іншому - визнаного в встановленому порядку потерпілою від злочину.

Якими ж особливостями та ознаками характеризується потерпіла особа при скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом по відношенні до неї?

Як вже вказувалось вище, потерпіла особа від скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом по відношенню до неї, може бути і чоловічої і жіночої статі, але при цьому потерпілою від насильницького мужолозтва виступає тільки особа чоловічої статі, а потерпілою від насильницького лесбіянства - тільки жіночої; для кваліфікації інших способів насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом такої спеціальної ознаки потерпілої особи, як стать, не потребує і потерпілою від вказаних дій може бути визнана як особа чоловічої, так і жіночої статі. Що стосується кількісного розподілу потерпілих від насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом відповідно до статі, то особи жіночої статі являються більш частими жертвами у порівнянні з особами чоловічої статі (приблизно 94 та 6% від загальної кількості скоєних злочинів, передбачених статтею 153 ККУ).

Для кваліфікації насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом має значення вік потерпілої особи, оскільки діяння, передбачене статтею 153 ККУ, скоєні по відношенню до неповнолітніх складають кваліфікований склад даного злочину, а таке ж діяння, вчинене по відношенню малолітніх - особливо кваліфікуючий склад. Найбільш часто жертвами насильника становляться неповнолітні (60%). Достатньо високий серед потерпілих відсоток старих за віком (7%) та осіб, пов'заних родинними зв'язками (7,2%). Серед потерпілих більшість складають ті особи, котрі тривалий час знали майбутніх насильників (в 17% випадків тривалість такого знайомства складала від шести місяців до одного року; в 25% - від одного до трьох років; в 8% - більше трьох). Кількість тих, хто познайомився з злочинцем в день скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом або на протязі одного місяця, який передував вчиненню злочину, складає 17%, причому більша кількість таких потерпілих приходиться на 16-17-літніх.

Оскільки однією з необхідних ознак насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом виступає використання суб'єктом злочину безпорадного стану потерпілої особи, то потерпілі від цього злочину поділяються на осіб, котрі в повному обсязі здатні керувати своєю поведінкою в кримінальній ситуації, та осіб, котрі являються фізично або психічно безпорадними, тобто не здатні розуміти характер та значення вчинюваних з ними дій та (або) чинити опір в силу свого фізичного або психічного стану (при розгляді питання про потерпілу особу нас цікавить питання про психічну, а не фізичну безпорадність особи). Таким чином, при розслідуванні або розгляді справ в судах про насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом часто виникає питання про можливість потерпілої особи розуміти характер та значення вчинюваних з нею дій та чинити опір насильнику. Можливість потерпілого (потерпілої) розуміти характер вчинюваних з ним (нею) дій залежить від його (її) можливості до усвідомленого сприйняття зовнішньої сторони вчинюваних кримінальних сексуальних дій (час, місце, зовнішність злочинця тощо) та фактичної (внутрішньої) сторони цих же дій (усвідомленість в сексуальній сфері, тобто розуміння сутності сексуальних відносин між особами обох статей, форм їх проявлення, функціональних особливостей чоловіка та жінки, наслідків статевих зносин та інших сексуальних контактів тощо).

У зв'язку з цим на практиці виділяють три категорії потерпілих осіб від насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом:

Можливість потерпілої особи чинити опір в кримінальній ситуації передбачає її можливість розуміти характер та значення як вчинюваних по відношенню до неї дій, так і особистих дій. Неможливість усвідомлення потерпілою особою в силу причин характеру та значення дійсності виключає її можливість чинити опір в кримінальній обстановці, проте і розуміння нею характеру та значення вчинюваних по відношенню до неї дій, нажаль, не завжди передбачає наявність опору, який чиниться по відношенню злочинця або його відповідну ефективність, що обумовлено характерологічними особливостями самих потерпілих або наявністю в них яких-небудь психічних розладів.

Аналіз судових психологічно-психіатричних експертиз, проведених в психологічній лабораторії Інституту ім. Сербского В.П., показує, що в експертній практиці зустрічаються два найбільш розповсюджених типа характеру потерпілих осіб від насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, не здатних в повній мірі чинити опір насильнику:

1. Провокаційна, легковажна поведінка, котра притаманна особам у віці 14-20 років, які не мають достатнього життєвого досвіду, сформованих ціннісних орієнтацій, не здатних прогнозувати можливі наслідки своєї поведінки та об'єктивно аналізувати ситуацію, котра склалась. Таким особам, як правило, притаманна легкість знайомства та зближення з особами, часто набагато старшими їх, прагнення показатись старшими від своїх років, розвинене почуття конкуренції, потрібність в “гострих відчуттях”, використання алкогольних напоїв з метою самоутвердження, ведення інтимних розмов тощо;

2. Ризикована, агресивна поведінка, притаманна особам старше 20-річного віку з спотвореною ціннісно-особистісною орієнтацією. Таким особам притаманна статева розпущеність, зловживання алкогольними напоями, грубість, цинізм та інші негативні якості;

3. Позитивна поведінка, притаманна особам із сформованими позитивними соціальними установками. Прикладом того, коли позитивна поведінка особи являється поштовхом до скоєння по відношенню до неї статевого злочину, може слугувати захист третьої особи від насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом або випадки помсти однією жінкою іншій за стриману поведінку останньої у відносинах з представниками протилежної статі, а також випадки раптового нападу статевого злочинця на жертву.

В залежності від різновиду психічної патології потерпілої особи їх поведінку також розподіляють на декілька груп:

1. Пасивно-підпорядкований тип, який характеризується безсумнівним виконанням потерпілою особою всіх вимог злочинця, відсутністю з боку потерпілої особи будь-якого опору;

2. Провокуючий тип, який характеризується вираженими розладами сексуальних пристрастей (в тому числі сексуальною розпустою), настирливими ідеями сексуального характеру тощо⁵.

У зв'язку з тим, що з суб'єктивної сторони застосоване фізичне насильство як спосіб дії при скоєнні розглядуваних злочинів повинно мати своєю метою скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, в тих випадках (і тільки в тих!), коли мінімальне фізичне насильство мало місце, але при цьому переслідувалась мета таким чином схилити потерпілу особу до добровільного скоєння будь-яких сексуальних дій (у рамках статті 153 ККУ) або насильство застосовувалось як помста за відмову добровільно вступити у сексуальний контакт, або ж з хуліганських або садистських переконань тощо, насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом або замаху на нього не має: особа, яка застосувала фізичне насильство, може нести відповідальність лише за сам факт його застосування.

Фізичне насильство злочинець може застосовувати або сам, за допомогою своєї фізичної сили, або ж використовуючи різноманітні предмети, зброю (вогнепальна та холодна зброя, предмети, які їх замінюють, рідини (кислоти, окріп) або сипучі речовини (мука, пісок тощо), як правило, які кидаються в обличчя) або ж третіх осіб.

У зв'язку з цим необхідно вказати на положення В. Ткаченка «у відповідних статтях відмежувати по частинам насильство від погрози насильством…Можна піти й іншим шляхом. У Загальній частині КК можна дати перелік обставин, які знижують ступінь суспільної небезпечності злочину (непрямий умисел, погрозу спричинення шкоди тощо) із зазначенням докладно тих, котрі вказані у частині 3 статті 66 ККУ про відповідне зниження покарання»¹¹.

Необхідно відзначити, що термін «погроза» розуміється в кримінальному праві по-різному.

Погроза являється одним із способів виявлення умислу на скоєння відповідного злочину. У таких випадках вона сама по собі являє склад злочину, тільки якщо це передбачено законом.

В юридичній літературі використання погроз інколи називають використання психічного насильства, що вважається не досить вірним, так погроза - лише один з видів психічного насильства, котре може бути вчинено і шляхом наклепу, образи тощо.

Погроза при скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом переслідує ту ж мету, що й фізичне насильство: паралізувати можливий опір потерпілої особи і скоїти проти волі з нею будь-які сексуальні дії (в рамках ст..153 ККУ), і тому вона повинна бути адресована безпосередньо потерпілій особі. Погроза , як і фізичне насильство, повинна виступати засобом придушення волі потерпілої особи, а не осіб, які застосовують міри щодо припинення вчинюваного злочину.

По формі прояву розрізняються:

- погроза на словах (усно та письмово);

- погроза жестами, діями, демонструванням зброї (пістолета, ножа тощо). В цьому випадку погроза не обов'язково повинна супроводжуватись насильством, наприклад, винний виймає ніж і підносить його до потерпілої особи. Проте, буває, коли погроза супроводжується насильницькими діями. Наприклад, при насильницькому мужолозтві злочинець схоплює руками шию потерпілого і заявляє, що якщо той буде чинити опір, він його задушить. По своєму характеру такі дії являються погрозою застосування більш тяжких мір насильства, а по формі прояву - одночасно погрозою, вираженою на словах та жестами.

Безумовно, обстановка, яка склалась здійснює великий психологічний вплив на потерпілу особу. Проте, без того, щоб злочинець словами або жестами не виразив свою погрозу, потерпіла особа не може знати ні про його намір, ні про те, чим він збирається погрожувати.

Тобто, погроза повинна бути реальною, а не існувати тільки в уявленні потерпілої особи. Крім того, погроза повинна бути безпосередньою, тобто примушувати до вчинення сексуальної дії і містити намір винного у випадку опору жертви негайно розпочати приведення її у виконання. Питання про встановлення наявності такого характеру погрози, як дійсність (реальність) та безпосередність віднесено до компетенції суду та повинно вирішуватись на основі оцінки всіх обставин справи, що, нажаль, не завжди притаманно нашому правосуддю.

Ленінським районним судом м. Ставропіль було розглянуто кримінальну справу про зґвалтування неповнолітньої і скоєння по відношенню до неї насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. Обставини справи такі.

23 травня 1999 року біля 20 години С., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, привів знайому йому неповнолітню Д. в дім свого друга Х., де разом з Х. став пити спиртні напої. Під час вживання спиртного у молодих осіб виник умисел на зґвалтування Д., внаслідок чого вони, не дивлячись на присутність в домі баби Х., намагались зґвалтувати Д. Проте Д. стала чинити опір, чим притягнула увагу баби Х., котра почала грюкати в заперті двері Х. Молоді особи двері відкрили і були вимушені піти ніби для того, щоб провести Д. до дому. Покинувши дім Х. та С., Х. та Д. направились до гуртожитку, де проживав ще один їх знайомий Г.. Х. та Г. залишились у кімнаті Г. розпивати спиртні напої, в той час як С. повів Д. до душової кімнати де почав її роздягати. Розцінивши дії С. як намір зґвалтування, Д. сказала йому, що вона неповнолітня і намагалась чинити опір, відштовхнувши С. З метою подолати опір С. зажав рота Д. рукою і під погрозою викинути Д. з балкону четвертого поверху, якщо вона закричить і буде чинити опір, скоїв з нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом характеру «per os» та статевий акт.

С. вину в інкримінованому йому діяння не визнав. Суд, при цьому, допитав підсудного, потерпілу, свідків, розглянув матеріали справи, виправдав підсудного, так як в ході судового слідства доказів того, що він шляхом обману привів Д. до гуртожитку і скоїв з нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом та зґвалтування, добуто не було, а твердження потерпілою про те, що находячись з С. в душовій кімнаті, вона реально боялась його погроз, не було підтверджено ні протоколом місця скоєного, ні іншими матеріалами справи. На думку суду у потерпілої була можливість у випадку небезпеки покликати на допомогу, звернутися до перехожих, до жителів гуртожитку, проте цього вона не зробила.

Судова колегія вирок Ленінського районного суду м. Ставропіль по відношенню С. відмінила і справу направила на новий розгляд. Однією з умов такої відміни являвся той факт, що відсутність тілесних ушкоджень на тілі потерпілої та підозрюваного не може служити доказом добровільних статевого та орогенітального актів підсудного та потерпілої. Крім того, судом були не повністю розглянуті матеріали справи, не враховані особистість Д., її вік, тип характеру, а також те, що вона знала про вже існуючу у С. судимість за скоєння зґвалтування, слабку конституцію потерпілої та сильну С.

В результаті, по вироку Ленінського районного суду м. Ставропіль С. був визнаний винним у скоєнні злочинів, передбачених ст. 132 ч. 2 п. «д», ст.. 131 ч. 2 пп. «а, д» УК РФ (ст. 152 ч. 3, ст. 153 ч.2 ККУ).

Законодавець розрізняє погрозу побиття або нанесення легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень та погрозу вбивством і нанесенням тяжких тілесних ушкоджень потерпілій особі чи іншим особам. Серед представників кримінально-правової науки існує думка про те, що таке відмежування погроз тягне за собою розгляд погрози побиттям або нанесенням легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень жертві чи іншим особам в якості подолання опору потерпілої особои, а погрозу вбивством або нанесенням тяжких тілесних ушкоджень - в якості обставини, що обтяжує відповідальність за скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом. Вважається, що повністю погодитись з подібною думкою не можна, оскільки сутність першого виду погрози не виключає сутність другого і навпаки.

З нашої точки зору, буде правильно розглядати і перший, і другий вид погрози як спосіб подолання опору потерпілої особи і з врахуванням вказаного вище як реалізацію однією з форм психічного насильства над нею.

Таким чином, виділення в кваліфікаційний склад насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, поєднаного з погрозою вбивством чи нанесенням тяжких тілесних ушкоджень потерпілій особі чи іншим особам, необхідно визнавати правильним.

Якщо погроза вбивством чи нанесенням тяжких тілесних ушкоджень була виражена після скоєння насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, наприклад, з метою залякати потерпілу особу, щоб вона, в свою чергу, нікому не казала про те, що з нею скоїлось, дії винного при відсутності обтяжуючих обставин підлягають кваліфікації як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, а також, як погроза вбивством або нанесення тяжкого тілесного ушкодження, якщо мали місце достатні підстави боятись її виконання.

Так, Ленінським районним судом м. Ставропіль С. було визнано винним відповідно до ст. 131 ч. 1 (ст. 152 ч. 1 ККУ) та ст. 119 (ст. 121 ККУ) КК РФ за скоєння передбачених даними статтями злочинів при наступних обставинах.

21 жовтня 1998 року біля 22 години С. і Ф. та їх знайома П. прийшли до дому Ф., де утрьох почали розпивати спиртні напої. Під час вживання алкоголю у С. виник умисел на зґвалтування П. З цією метою С. завів П. до іншої кімнати, де, схопивши її за волосся, наказав роздягтись. П. намагалась втекти, проте С. догнав її та з метою подолати опір почав її бити, а потім скоїв з нею насильницький статевий акт.

Наступного дня біля 5 годин ранку, проводжаючи П. до місця проживання останньої, С., проходячи біля річки, став погрожувати їй вбивством, пообіцявши втопити у річці, якщо вона розповість кому-небудь про те, що з нею трапилось. П. сприйняла цю погрозу з боку С. як реальну та боялась за своє життя.

Повертаючись до характеристики погрози як такої, зазначимо, що погроза повинна бути достатньо серйозною, щоб вона могла паралізувати свободу дій потерпілої особи, подолати її опір. Виражатись погроза повинна дуже енергійно, з тим, щоб намір особи, яка погрожує, негайно розпочати її виконання не викликало сумнівів. Тільки така погроза по силі впливу може бути приближена до фізичного насильства при скоєнні насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом.

Особистість злочинця в юридичній літературі прийнято розглядати виходячи із загального поняття «особистість» й, відповідно, як сукупність найбільш характерних властивостей й особливостей, властивій людині як соціальній істоті в системі суспільних відносин. Оскільки суспільні відносини припускають насамперед наявність тих або інших взаємозв'язків між окремими й видами, остільки нас повинні цікавити насамперед такі особистісні характеристики, як відношення індивіда до інших людей: суспільству в цілому, а також до самого себе, тобто такі якості, які властиво, і відіграють вирішальну роль при виборі їм моделі поводження в конкретній ситуації залежно від ціннісних ориентаций, потреб, що існують можливостей і співвіднесення їх з інтересами інших осіб. У цьому зв'язку, говорячи про особистості злочинця, вчені-правознавці приділяють увагу насамперед таким його властивостям, які сприяють забезпеченню пріоритету власних (особистих) інтересів стосовно суспільних шляхом ігнорування морально-етичних й інших норм і вимог, тобто тим, які сприяють здійсненню злочинів і тим самим обумовлюють суспільну небезпеку особистості. Так, одні автори висловлюють думку про те, що найбільший акцент при вивченні особистості злочинця варто робити на тих властивостях (обставинах), які: 1) знайшли своє вираження в поводженні злочинця, що передує здійсненню їм злочину (мається на увазі відношення до праці, навчанню, своїм обов'язкам, суспільству, колективу, іншим людям, а також поводження в родині, побуті й т.д.); 2) безпосередньо пов'язані зі здійсненням злочину (мотиви здійснення злочину, стан суб'єкта в момент здійснення злочину, його відношення до вчиненому й наслідків, що наступили, об'єкту зазіхання й т.д.); 3) характеризують психологічні, біологічні й психічні особливості особистості (наприклад, стать, вік, стан здоров'я, темперамент] особливості психічних процесів. Інші автори приводять іншу структуру особистості злочинця, але по своєму змісті, в основному, схожу із зазначеної вище. Н.С. Лейкина, наприклад, розрізняє наступні три групи соціально-психологічних властивостей особистості злочинця, на які варто звертати увагу при розслідуванні злочину, призначенні й індивідуалізації покарання, а також попередження здійснення подібних діянь: 1) ті, які становлять внутрішню причину злочинного поводження (переконання потреби, інтереси, мотиви й установки, негативна ціннісна орієнтація й т.д.); 2) ті, які становлять умови, що сприяють формуванню злочинного поводження (схильність до пияцтва, дозвільному способу життя й т.п., антисоціальне або асоціальне відношення до цінностей, що не є об'єктом злочину, наприклад, паразитизм, бродяжництво, психічні особливості й стани - психопатія, стрес й ін.); 3) всі інші властивості особистості, які не зіграли ролі в запобіганні злочинного поводження, але позитивно характеризують особистість злочинця (сумлінне відношення до праці, дисциплінованість і т.д.).

Отже, дослідження особистості злочинця повинне охоплювати широке коло соціальних і психологічних характеристик, у тому числі вік, стать, культурний й освітній рівні, норми й стереотипи поводження (відношення до роботи або навчання, поводження будинку, у громадських місцях, відношення до жінок, помірність або непомірність у половому житті, зловживання алкоголем і т.п.), потребі й ціннісні орієнтації, типи характерів й їхні особливості, патологічні зміни в психіці, у тому числі стан осудності й неосудності й т.д.

Самою загальною ознакою, що характеризує всіх осіб як суб'єктів злочинів, є їхній вік й осудність.

Вивчення судової практики показує, що насильницькі сексуальні дії, у тому числі й ті, які передбачені в ст. 132 КК РФ, частіше відбуваються особами у віці від 16 до 25 років (від 50 до 61 % від загального числа діяння, що зробила, даної категорії). Це вік найбільшої сексуальної активності, для якого характерні незрілість поглядів, несамостійність поводження, нездатність повною мірою контролювати виникаючі у свідомості потреби, стримувати емоції й т.д. Іншими словами, даної категорії осіб, в основному, властивий імпульсивний характер здійснення розглянутого діяння.

Другу вікову категорію осіб, що роблять насильницькі сексуальні дії, становлять 25-40-літні злочинці (від 17 до 44 % від загального числа що зробили розглянуті злочини). Цієї категорії осіб властиві, як правило, антигромадські установки, укорінення негативних рис характеру й ін. Таким чином, у міру збільшення віку особи відбувається зменшення ймовірності здійснення їм сексуальних злочинів, однак це не означає, що серед сексуальних злочинців не зустрічаються особи старше 50 років (приблизно близько 4 % сексуальних злочинців; одним із самих яскравих прикладів тому може служити сексуальний маніяк Андрій Чикатило), але разом з тим тут зростає ймовірність наявності в такої особи психічних аномалій, при цьому не що завжди виключають осудність.

Вивчення полового складу засуджених за насильницькі сексуальні дії показує значна перевага серед них чоловіків, що представляється цілком природним, оскільки жінка по своїй природі трохи стриманіше в здійсненні своїх сексуальних поривів, і, крім того, здійснення тих або інших сексуальних дій з партнером асоціюється з почуттям перемоги, переваги й чинності, в основному, у чоловіків; жінка, як правило, веде більше замкнутий спосіб життя, рідше вживає спиртні напої, більш вибірково підходить до свого оточення. Хоча останнім часом зросла кількість випадків осуду жінок за здійснення насильницьких сексуальних дій, але, в основному, за які-небудь форми співучасті. Це зв'язано насамперед з тим, що жінки більше емоційні, чутливі, ранимі, а тому, переживаючи нанесену ким-небудь образу або перебуваючи в стресовому стані, вони здатні компенсувати це здійсненням насильницьких злочинів, у тому числі й сексуальних, з метою помсти, а також з метою зниження або соціального статусу, на їхню думку, що явились безпосередньою причиною їх нестабільного емоційного стану. Варто також нагадати про відомий факт більше швидкого звикання жінок до спиртних напоїв, що, у свою чергу, впливає на ціннісні орієнтації, сприяє деградації особистості, озлобленості й т.д.

У більшості випадків насильницькі дії сексуального характеру відбуваються в сукупності з іншими злочинами, причому приблизно в 68 % випадків таким супутнім злочином стають корисливі злочини (грабіж, вимагання) і злочину проти громадського порядку (хуліганство, образа' представника влади із застосуванням насильства), у той час як здійснення насильницьких дій сексуального характеру в сукупності з іншими половими злочинами (найчастіше зі зґвалтуванням) становить усього близько 32 % випадків.

Що стосується наявності колишніх судимостей у ґвалтівників, то число засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій, що раніше залучалися за аналогічні злочини, менше, ніж тих, хто був притягнутий за подібні діяння вперше. Так, анкетування серед повнолітніх засуджених не виявило жодного випадку здійснення полових злочинів раніше. За результатами ж аналізу судової практики було виявлено 25 % випадків залучення ґвалтівників до кримінальної відповідальності за здійснення тотожних злочинів (така розбіжність даних порозумівається швидше за все тим, що з 100 % загального числа осіб, засуджених за злочини в сексуальній сфері, 8 % доводиться на неповнолітні (малолітніх), які саме й утворять зазначені 25 % полових рецидивів). У більшості ж випадків, як серед тільки повнолітніх респондентів, так і серед їхнього загального числа (у тому числі й неповнолітніх), переважає наявність колишніх судимостей за здійснення корисливих злочинів (60 й 63 % відповідно).

Причому, як відзначає Ю.М. Антонян, серед чоловіків у порівнянні з жінками переважають особи, що мають невелику кількість попередніх судимостей або не судимостей, що має, зовсім, у той час як серед осіб з більшою кількістю судимостей приблизно однакова частка чоловіків і жінок1, тобто тут знов-таки позначається специфічність жіночої натури: жінці складніше встати на шлях виправлення, почати життя з «чистого аркуша», і це швидше за все зв'язане, по-перше, з її більшою сприйнятливістю, по-друге, з тими вимогами, які пред'являє суспільство до неї як до матері, дружині, охоронниці домівки, зразку чесноти й відданості.

Слід також зазначити, що кількість засуджених до позбавлення волі за раніше зроблений злочин сексуального характеру й умовно засуджених або у відношенні яких було застосовано умовно-дострокове звільнення, приблизно однаково. Як видно, це порозумівається тим, що ні існуюча нині пенітенціарна система, ні суспільство в цілому, на якому лежить безпосереднє завдання по перевихованню умовно засуджених злочинців, поки не в змозі забезпечити (або виявити) ті належні міри, що сприяють усуненню асоціальних якостей особистості, що забезпечують мотиваційну сферу злочинного мотиву й відповідній установці на його реалізацію. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що в 67 % випадків повторне здійснення злочинів (у тому числі й полових) має місце протягом перших п'яти років після від'їзду попереднього покарання (поза залежністю від його характеру).

Аналіз освітнього рівня ґвалтівників, незважаючи на деяку відмінність у показниках, отриманих при проведенні анкетування серед засуджених й у ході аналізу судової практики по справах про полові злочини, що пояснює, на наш погляд, різною репрезентативністю респондентів, показує, що загальна тенденція зберігається, тобто більша частина злочинців розглянутої категорії характеризується низьким або середнім освітнім рівнем, а саме: 7-9 % таких осіб не мають неповної середньої освіти (6-7 класів), причому такий же показник виведений і відносно утворення винятково повнолітніх злочинців; 21-29 % мають неповну середню освіту, 36-50 % - середнє; 18-21 % - середньо спеціальне, і тільки близько 2 % закінчили вищі навчальні заклади. При цьому 53 % батьків полових злочинців й 64 % матерів мають середнє або середньо фахова освіта, близько 18 % їхніх батьків мають неповне середнє або не мають навіть неповної середньої освіти, і тільки 29 % батьків й 18 % матерів - вище утворення. Як видно, освітній рівень батьків полових злочинців трохи вище, ніж освітній рівень матерів таких осіб. У чинність характеру складних між родителями й дітьми відносин (більше 75 % полових злочинців відносини з матір'ю характеризували як «гарні», у той час як відносини з батьком зізнаються гарними лише в 64 %), у чинність того, що в 47% випадків дитина виховувалася без батька й т.д.), материнське утворення саме більшою мірою визначає освітній рівень дітей.

Низький освітній рівень позначається на свідомості, переконаннях, а часто й на самих бажаннях або формах їхньої реалізації, що, безумовно, грає одну з визначальних ролей при формуванні злочинного поводження.

Коло інтересів ґвалтівників обмежений і примітивний. Працьовитість не є їхньою відмітною рисою. Так, біля половини засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій до моменту здійснення злочину не мали певного місця роботи або навчання. Особливо це стосується неповнолітніх (за даними анкетування повнолітніх засуджених, кількість не працювали на момент здійснення сексуального злочину склало вже 23 %).

Найчастіше при здійсненні злочину ґвалтівники перебувають у стані сп'яніння (79 - 85 % залежно від вікової категорії опитаних; особливо високий цей показник серед неповнолітніх).

Цікаво також відзначити, що тільки 11 % повнолітніх ґвалтівників й 28 % від загального числа ґвалтівників указують на їхнє зловживання спиртними напоями й відповідно 4 й 8% - на вживання наркотичних й інших дурманних речовин.

Більша частина полових злочинців (79 % серед їхнього загального числа й 64 % серед повнолітніх) на момент здійснення злочину в шлюбі (або у фактичному шлюбі) не складалися (72 % з них у шлюб не вступали), причому число неодружених чоловіків значно перевищує число самотніх жінок.

Із зазначених 79 % не складалися на момент здійснення сексуального злочину в шлюбі осіб тільки 11 % проживали одні, інші 89 % жили разом з родителями або інших родичах; 57 % полових злочинців, що складалися в шлюбі на момент здійснення злочину, також проживали із дружиною разом з родителями (як правило, з родителями чоловіка).

Наведені дані підтверджують існуючу в науці точку зору про те, що більшість полових злочинців мають якщо не фізіологічні, те моральні проблеми, у тому числі й безпосередньо впливають на їх нормальне сексуальне життя (непевність, нерішучість, занижене самооцінка, нездатність спілкування із протилежною статтю й ін.). Про наявність психологічних проблем у полового злочинця, що лежать в основі сексуального злочину, свідчить і те, що 42 % опитаних злочинців уважають, що психологічні служби, зокрема кабінети, телефони довіри, можуть зіграти позитивну роль у попередженні полових злочинів, а виходить, допомогти людині реалізувати себе в сексуальних відносинах з партнером винятково на добровільній основі.

Представляється, що причини виникнення зазначених особистісних проблем варто шукати насамперед у психологічній атмосфері дорослішання дитини, у методах виховання й індивідуалізації підходу до нього (причому як у спеціальних освітніх установах, так й у родинах), тих або інших стереотипах мислення батьків і т.п. Так, найбільш популярні серед батьків і матерів анкетируемых полових злочинців такі людські якості, як тверезість, незаплямоване добре ім'я, висока трудова кваліфікація (відповідно 32, 29, 25 % батьків й 43, 32, 21 % матерів). Основними причинами коли-небудь, що відбувалися між родителями й дітьми сварок зазначені в більшості випадків низька успішність у школі (19-36 % опитаних), несхвалення обраних дитиною товаришів (11-19 %), порушення дисципліни в школі або інших освітніх установах (11-19 %). Але, чи може гарантувати, допустимо, висока кваліфікація відсутності в людини установки на злочинне поводження, у тому числі й сексуальному характері.

На наш погляд, такі якості, як цілеспрямованість, авторитетність і наполегливість (особливо ценимые лише 5 % батьків опитаних злочинців, що значно менше, ніж показники, що стосуються здатності постояти за себе при нападі, у бійці, застосувати фізичну филу, прагнення до самоствердження й інших подібних якостей - 15-20 %) при певнім знанні почуття міри й нормальному психічному розвитку можуть сприяти розвитку сильної, самодостатньої особистості, для якої самоствердження за допомогою сексуального насильства над іншими людьми не буде єдино прийнятним рішенням власних проблем. Звичайно, ми ні в якій мері не призиваємо віддати пріоритети зазначеним якостям перед іншими позитивними людськими характеристиками, мова йде лише про необхідність індивідуального підходу до підростаючого покоління, відсутності типових моделей поводження, відступ від яких неминуче тягне громадський осуд, а найчастіше й відторгнення людини із суспільства й, як слідство, формування в нього психологічного дискомфорту, безвихідності, а часто й озлобленості И це, мабуть, головне, тому що, говорячи про психологічний атмосфері дорослішання дитини, якщо заздалегідь виключити можливу ідеалізацію половим злочинцем власного дитинства й осіб, його що оточували, то в 71 % випадків відносини між родителями полових злочинців складалися добре (в 57 % з яких вони взагалі обходилися без сварок), їх поєднували любов (54 %), взаємоповага (46 %), діти (32 %), сімейний затишок (21 %). Усього 4-7 % злочинців виховувалися в обстановці зловживання родителями алкоголю, підвищеної конфликтности батьків з навколишніми, неналежного відносини до виховання дітей, повлекшего позбавлення батьківських прав або вилучення дитини з родини без позбавлення батьківських прав, здійснення родителями протиправних учинків, у тому числі й злочинів (убивства, заподіяння різної ваги шкоди здоров'ю, хуліганства).

Найпоширенішими методами виховання родителями або інших членах родини полового злочинця зазначена розмова по душах (54 %), схвалення словом, пещенням (29 %), відвідування родителями освітніх установ, у яких навчалася дитина, тобто ті методи, які, взагалі ж, виключають нанесення психологічних травм дитині; те ж можна сказати й про застосування фізичного покарання: тільки в 7 % випадків батьки полових злочинців застосовували до них у дитинстві фізичне покарання без видимої причини, у той час як в 47 % випадків таке покарання застосовувалося лише за серйозні провини, а 40 % випадків не застосовувалося зовсім. Нарешті, тільки 9 % опитаних полових злочинців уважали, що головну причину зробленого ними сексуального злочину варто шукати в їхньому дитинстві, у батьківській родині; більша частина з них (73 %), безумовно, заперечують це.

Таким чином, формування особистісних характеристик дитини, грамотне визначення життєвих орієнтирів представляється більше значимим, чим самі методи, застосовувані для цього, але й при застосуванні різних виховних методів не слід забувати, що кожна людина індивідуальна й те, що прийнятно у вихованні до одному, може бути неприйнятно до іншого.

Варто сказати й про те, що формування мотивації злочинного поводження сприяють існуючі в Україні соціально-побутові умови, що характеризуються низьким матеріальним рівнем добробуту громадян й, як слідство, неможливістю придбання окремого житла кожною родиною, невелике кількість державних соціальних гарантій і пільг і т.д.

Вибіркове вивчення кримінальних справ про злочини, пов'язаних зі здійсненням насильницьких сексуальних дій, показує, що особи, винні в їхньому здійсненні, найчастіше відрізняються брутальністю, цинізмом, неповажним відношенням до суспільства в цілому й до окремих громадян зокрема, відсутністю навичок спілкування. Їм властива замкнутість й у той же час нестриманість в емоціях, егоцентризм, коли власні бажання розглядаються як визначальні. У той же час суб'єктом сексуального злочину може стать і людина, що відрізняється високим рівнем культури, вихований і попереджувальний, що позитивно характеризується в колективі.

Даючи характеристику особистості злочинця, не можна залишити без уваги почуття, які він випробовує при здійсненні злочину й після нього. Мова йде про такі суб'єктивні переживання, як почуття провини, каяття, каяття совісті, жалість до потерпілої особи й інших проявах психологічного дискомфорту або їхній відсутності. Так, проведені дослідження в цій області показали, що більшість засуджених за сексуальні злочини не випробовують щирого почуття провини за вчинене (55 %). Матеріали відповідних кримінальних справ свідчать про те, що на початку попереднього слідства, а також у ході судового засідання більше половини засуджених визнали свою провину, але при наступному зіставленні пояснень, що дають ними в ході слідства й на суді, стає ясно, що позитивна відповідь на питання про винність ніяк не пов'язаний із критичним відношенням обвинувачуваного до себе. На момент відбування покарання близько 60 % засуджених за здійснення насильницьких сексуальних дій уже не визнають себе винними, і не стільки тому, що вони бояться осуди з боку родичів, друзів, колег, складностей з послеизоляционной адаптацією, скільки з бажання самовиправдатися у власних очах, і чим раніше в таких осіб виникне подібна установка на самовиправдання, тим більше вона закріпиться до моменту їхнього звільнення з місць позбавлення волі. Однак сказане ставиться скоріше до засудженого за сексуальні злочини чоловічої статі, тому що якщо чоловіка при здійсненні насильницьких сексуальних дій в основному керуються сексуальним, хуліганським й іншим подібним мотивами, то жінці властиві інші спонукання, як то: прагнення залучити до себе увага, подобатися чоловікам, мати перевага перед іншими жінками; і те, яке враження вони провадять на навколишніх, як зложиться їхня подальша доля після відбування покарання за зроблений сексуальний злочин, чи вдасться їм відновити колишні відносини з колегами, родичами й друзями, має для них не менше, а може бути, навіть більше значення, чим почуття внутрішнього комфорту, що наступає внаслідок самовиправдання. Іншими словами, для осіб жіновий статі важливо, скоріше, не самовиправдання, а підтримка, розуміння й у відомій мері виправдання їхнього поводження з боку інших особі, тому почуття провини (причому на всіх стадіях судочинства) сексуальні злочинниці випробовують частіше, ніж винні в здійсненні тих же діянь чоловіка.

У кримінально-правовій науці розрізняють кілька способів самовиправдання, з яких особам, що зробили насильницькі сексуальні дії, найбільш властиве наступні: перекручене подання про кримінальну ситуацію й роль діючих осіб (наприклад, участь особи в здійсненні насильницьких сексуальних дій в іншому, чим виконавець, якості може створити в нього невірне подання про ролі в зробленому діянні і його караності); необґрунтоване звуження альтернатив поводження (наприклад, затвердження про здійснення дій під страхом наступних глузувань із боку друзів у випадку відмови від здійснення сексуальних дій з жертвою й т.д.); недопущення у власній свідомості відповідальності за виникнення кримінальної ситуації, що рисується як фатальний збіг обставин (наприклад, більшість ґвалтівників оцінюють поводження потерпілої особи як аморальне й протиправне. Безумовно, у ряді випадків провокуюче поводження потерпілого (потерпілих) має місце, але не настільки часто); подання себе жертвою примуса, залежності або обману або власних помилок й оман (наприклад, затвердження ґвалтівника про його оману щодо віку потерпілої особи або про наявність мнимого опору); упевненість у щоденності чинених дій (наприклад, багато злочинців не вважали застосоване в процесі здійснення тієї або іншої сексуальної дії насильство кримінально карним діянням і розглядали свої дії й опір потерпілої особи лише як сексуальну гру); знецінення жертви злочину й предмета зазіхання, підміна й облагороджування справжніх спонукань і цілей (наприклад, здійснення насильницьких сексуальних дій з повією); зниження рефлексивних здатностей, апарата передбачення й самоконтролю.

Зазначені способи самовиправдання конкретизуються залежно від ходу розслідування, у міру виявлення й пред'явлення доказів обвинувачуваному, але від цього їхня спрямованість не міняється, внаслідок чого в злочинця формується ілюзорна картина що произошли, бачення себе у вигідному світлі, що, у свою чергу, породжує впевненість у власній правоті й підвищує ймовірність повторного здійснення їм злочинних дій, у тому числі й насильницьких сексуальних

І, нарешті, останнє. Говорячи про психічні механізми самозахисту, ми маємо на увазі, скоріше, несвідоме самовиправдання, властиве в принципі будь-якій людині при обґрунтуванні своїх учинків. Однак чим сильніше антигромадська установка особи, що совершили насильницька сексуальна дія, тим більше буде контрольованим процес його самовиправдання, тому, як представляється, у цьому випадку мова повинна йти про наявність захисних мотивів, породжених захисними механізмами.

Матеріали судової практики показують, що серед ґвалтівників досить висока частка осіб, що страждають якими-небудь психічними аномаліями, що здебільшого не виключають осудності. Так, згідно вибірковим даним ряду авторів (за основу брався таке "сексуальний злочин, як зґвалтування), близько 40 % злочинців психічно нездорові, основну масу з яких становлять: психопати - 15,8 %, хронічні алкоголіки - 9 %, олігофрени - 6,8%, особи із залишковими явищами травм черепа - 2,8 %'. Однак наявність зазначених психічних відхилень саме по собі не служить поясненням зробленого сексуального злочину й лише «у ряді випадків може сприяти здійсненню кримінального акту, полегшує його реалізацію, звужує можливості альтернативного вибору дії, приносить іноді своєрідну «мотивацію» учинків, знижує можливості самоконтролю й т.д.».

Особи із психічними аномаліями відрізняються підвищеною дратівливістю, агресивністю, жорстокістю, постійним почуттям тривоги, внаслідок чого конфликтны й недовірливі. Крім того, психічне нездоров'я може перешкоджати здійсненню нормальної трудової діяльності, підвищенню рівня утворення й разом з тим сприяти кількаразовому здійсненню злочинів, тому що «аномальним» злочинцям властиво також імпульсивне здійснення злочину, тобто, під впливом раптово виниклого наміру.

16 червня 1998 р. близько 12 годин К. у під'їзді будинку з метою зґвалтування й здійснення насильницьких дій сексуального характеру напав на неповнолітню Л., 1989 року народження. Роздягнувши дівчинку, К., придушуючи її опір шляхом застосування фізичного насильства, зробив з нею полові зносини й половою акт per anum заподіявши тим самим тяжка шкода здоров'ю Л. у вигляді травми промежини.

Стаціонарною судово-психіатричною експертизою було встановлено, що К. страждає органічною поразкою головного мозку складного генеза (раннього періоду розвитку, травматичного зі змінами психіки, про що свідчать дані анамнезу про отмечавшемся в його в дитячому віці энурезе, сноговорении, про перенесені їм у віці 15 років черепно-мозкових травмах з появою згодом церебрастенической симптоматики (головні болі, емоційна лабільність, труднощі концентрації уваги), явищах «уже баченого», про появу з пубертатного віку патахарактелогических чорт по эпиледтоидному типі (у вигляді перебільшеної акуратності, скрупульозності, докладності, уразливості, злопамятности, легкості виникнення реакції дратівливості, эгоцентричности, переоцінкою власних можливостей, групова незалежність і виборча товариськість із критичним і вимогливим відношенням до навколишнім), про перенесені їм экзогенно-органическцх психозах: в 1988 р. - параноидной структури (маячні ідеї самовдосконалення, впливу переслідування), що розвилося на тлі фізичної перевтоми, виснаження, порушення сну й спровокованого прийомом лікарського препарату психостимулирующего дії; в 1997 р. - галлюцинаторной структури (обмани сприйняття, психомоторне порушення), що виникло в умовах психогенно, що травмує ситуації (смерть батька).

Таким чином, було встановлено, що в період здійснення у відношенні неповнолітньої Л. злочинного сексуального діяння К. перебував у стані тимчасового сутінкового потьмарення розвиненого на тлі фізичної й психічної перевтоми психоемоційної напруги, уживання великої кількості кофеиносодержащих напоїв, з появою невротичних розладів у вигляді метушливості, дратівливості, нетерпимості до зауважень у свою адресу, тривожного афекту, безсоння, нав'язливих маячних ідей винності, переслідування, величі з обманом сприйняття, афектом страху, з дезориентировкой у місці часу й власної особистості, незв'язністю мислення, втратою комунікативної функції мови, психомоторним порушенням, невмотивованою агресією з наступною тотальною амнезією періоду порушеної свідомості, відчуттям нереальності, сторонності происшедшего із власною особистістю. Тому К., що як перебував у момент здійснення інкримінованого йому діяння в стані зазначеного тимчасового психічного розладу, не міг усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій і керувати ними, був визнаний несамовитим; по своєму психічному стані (недостатня критика до свого стану й сформованої ситуації, повторність органічних психозів) К. на момент винесення вироку мав потребу в напрямку на примусове лікування в психіатричному стаціонарі загального типу, у зв'язку із чим Промисловим районним судом г. Ставрополя К. був звільнений від кримінальної відповідальності за зроблені їм суспільно небезпечні діяння. У відношенні К. були застосовані примусові міри медичного характеру у вигляді напрямку його на примусове лікування в психіатричний стаціонар загального типу.

Кримінальна справа у відношенні К. по п. «в» ч. 3 ст. 131, п. «а» ч. 2 і п. «в» ч. 3 ст. 132 КК РФ було припинено виробництвом.

Однак перераховані вище особистісні характеристики психічно нездорової особи не обов'язково повинні бути властиві йому в повній сукупності, більше того, відрізняючись подібними рисами характеру, така особа може провадити враження абсолютно спокійної, попереджувальної, сентиментальної людини.

З урахуванням специфіки розглянутих у дійсній роботі діянь важливо звернути увагу на те, що гомосексуалізм (як чоловічий, так і жіночий), а також садизм, мазохізм, геронтофилия, педофилия, підвищене половий потяг (сатириазис - у чоловіків, у жінок) ставляться до різновиду психічних аномалій (так називані сексуальні психопатії), які проявляються в розладі сексуального потяга особи. Разом з тим при вивченні особистості даної категорії злочинців і при рішенні питання про запобіжні заходи щодо здійснення сексуальних діянь варто мати на увазі, що той же гомосексуалізм, як й інші перераховані вище сексуальні відхилення, може бути наслідком не тільки психічних аномалій, але й результатом неправильного виховання, криміногенного оточення, антисоціальної установки особистості й інших супутніх явищ, з тією лише різницею, що у випадку, якщо дані відхилення з'явилися слідством сексуальної психопатії, дії такої особи будуть носити більше інтенсивний, жорстокий, можливо, масовий характер, а сама особа менш піддана його декриміналізації.

Як видно, і психічно здорові особи, і страждаючими психічними відхиленнями найчастіше характеризуються однаковими рисами, похилостями, пристрастями. У чинність цього для з'ясування мотиву злочину, призначення й індивідуалізації покарання, більше ефективної роботи з усунення причин й умов, що сприяють здійсненню сексуальних злочинів, а також профілактики їхнього здійснення, на нашу думку, буде не зайвим по кожному факті здійснення сексуального злочину призначати судово-психологічну експертизу обвинувачуваного (підсудного) з метою з'ясування наступних питань:

1. Які індивідуально-психологічні особливості обвинувачуваного (підсудного)?

2. Чи є в обвинувачуваного (підсудного) такі індивідуально-психологічні особливості, як підвищена агресивність, жорстокість, імпульсивність, тривожність, помисливість, підозрілість, підвищена сугестивність і т.д. і чим вони можуть бути обумовлені? Які ціннісні орієнтації, соціальна установка обвинувачуваного (підозрюваного) і під впливом яких факторів відбулося їхнє формування?

У зв'язку з тим, що саме по собі наявність психічної аномалії в обвинувачуваного (підсудного) не може служити безпосереднім поясненням здійснення їм сексуального злочину, а в деяких випадках лише сприяє якоюсь мірою його здійсненню, а також у чинність необхідності поділу поводження суб'єкта, обумовленого «соціально перекрученим, але психологічним закономірностям, що підкоряються,», і «поводження, що протікає з порушенням повного усвідомлення й контролю» під впливом тих або інших особистісних особливостей, має зміст при проведенні судово-психологічної експертизи такої особи ставити на дозвіл експерта питання про те, чи могли індивідуально-психологічні особливості обвинувачуваного (підсудного) вплинути на його поводження під час здійснення інкримінованого йому діяння, тобто саме сприяти його здійсненню шляхом обмеження можливостей такої особи повністю віддавати звіт у своїх діях, контролювати емоційну сферу й т.д. При виявленні в результаті проведення судово-психологічної експертизи психічних аномалій в обвинувачуваного (підозрюваного) слідчий або суд повинні неодмінно вирішити питання про осудність такої особи і як слідство призначенні судово-психіатричної експертизи.

Суб'єктивна сторона злочину

Суб'єктивна сторона насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом виражається у тому, що воно може бути вчинене тільки умисно, тобто суб'єкт злочину усвідомлює, що із застосуванням фізичного насильства, або погрозою його застосування до потерпілої особи або інших осіб, або з використанням безпорадного стану жертви скоює мужолозтво, лесбіянство або інші дії сексуального характеру проти або мимо волі потерпілої особи і його дії порушують або можуть порушити статеві інтереси такої особи, але, проте, бажає зробити їх. При цьому він скоріше равнодушно ставиться до можливості настання суспільно небезпечних наслідків насильницького сексуального діяння, однак бувають випадки і їх бажаного з боку винного настання.

Таким чином, намір на здійснення насильницьких сексуальних дій може бути тільки прямий, у той час як заподіяння в ході здійснення зазначених вище дій тієї або іншої шкоди здоров'ю потерпілої особи може охоплюватися й непрямим умислом, а також бути результатом необережних дій суб'єкта внаслідок його недбалості або легкодумства.

Прямим наміром характеризується суб'єктивна сторона не тільки виконавців тих або інших сексуальних дій, але й інших учасників їхнього здійснення. Предметний зміст наміру співучасників полягає в тому, що вони усвідомлять протиправність і суспільну небезпеку вчинених виконавцем дій, що порушують статеві інтереси особи, і бажають сприяти в їхньому здійсненні.

Особливість наміру в цьому випадку складається в психічному відношенні злочинця не стільки до самих вчинюваних їм дій, скільки до соціального характеру цієї дії.

Сексуальна дія, вчинена суб'єктом, саме по собі суспільної небезпеки не представляє. Суспільно небезпечними такі дії робить тільки певний соціальний елемент - насильницький характер їхнього здійснення.

Однією з необхідних умов умислу - усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій. А.А. Піонтковский у зв'язку із цим вказував, що усвідомлення суспільної небезпеки (протиправності) дії резюмується наявністю карного закону й тому при встановленні наміру не підлягає спеціальному доведенню.

Інакше підходить до цьому питання И.Г. Філановский, який думає, що усвідомлення суспільної небезпеки діяння не слід змішувати з усвідомленням протиправності діяння, і воно визначається часто суб'єктивними якостями людини: життєвим досвідом, утворенням, ерудицією, загальною культурою й т.д. Ця точка зору представляється більше правильною.

Як ми вже відзначали, особливістю даного складу злочину є те, що протиправною сексуальна дія стає внаслідок своєї антигромадської спрямованості. Тому в окремих випадках суб'єкт може не усвідомлювати суспільно небезпечного характеру своїх сексуальних дій. Зокрема, у чинність особливої ситуації, створеної потерпілою особою, суб'єкт може вважати, що його опір тим або іншим сексуальним діям носить уявний, удаваний характер. Крім того, мають місце випадки (в основному, обумовленими якими-небудь психічними захворюваннями, що не виключають осудність), коли особа не усвідомлює фактичну сторону зробленого їм сексуальної дії, а отже, і саму суспільну небезпеку такого діяння. Неусвідомлення суспільно небезпечного характеру зробленого сексуального діяння в таких випадках повинне виключати відповідальність, передбачену відповідною статтею ККУ, оскільки ці дії можуть бути зроблені тільки навмисне, у той час як інтелектуальний момент наміру й складається саме в усвідомленні особою характеру свого діяння (немає усвідомлення - немає наміру - немає провини).

За загальним правилом, якщо суб'єкт усвідомить суспільну небезпеку зробленого діяння, то він усвідомить і його протиправність. Однак це зовсім не означає, що усвідомлення протиправності в цілому неодмінно спричиняє усвідомлення суспільно небезпечного характеру конкретного злочинного діяння (епізоду).

Судовій практиці відомі й такі випадки, коли особа, яка притягується до відповідальності за здійснення насильницьких сексуальних дій з неповнолітнім (особою), заявляє, що воно думало, що потерпілий (потерпіла) є повнолітнім (ю), обґрунтовуючи це тим, що він (вона) неправильно повідомив (а) йому свій вік, або його (її) зовнішніми фізичними даними. Відсутність провини в подібного роду випадках засноване на тім, що особа в даній ситуації не могла усвідомлювати, що її сексуальні дії носять суспільно небезпечний характер, ще більш збільшеним неповноліттям жертви.

А. А. Піонтковский відзначав, що Пленум Верховного Суду СРСР у постанові від 25 березня 1964 р. № 2 «Про судову практику по справах про зґвалтування» необґрунтовано розширює випадки залучення до кримінальної відповідальності осіб за здійснення зґвалтування неповнолітньої, вказуючи, що такої відповідальності підлягає особа, що знала або допускала, що скоїла згвалтування із неповнолітньою, або могла й повинна була це передбачати. Тим самим, незважаючи на те, що зґвалтування завжди являє собою діяльність умисну, у тому числі й відносно віку потерпілої особи, Пленум допускав можливість необережного відношення суб'єкта до такої кваліфікуючої ознаки діяння, як зґвалтування неповнолітньої, коли особа могла й повинна була передбачати здійснення статевого акту з неповнолітньою, що, звичайно, невірно. З обліком цього А.А. Піонтковский для правильного застосування закону про відповідальність за зґвалтування неповнолітньої запропонував розглядати наявність даного складу злочину лише в тих випадках, коли особа знала або свідомо допускала, що робить насильницький статевий акт із неповнолітньою. Пізніше Пленум Верховного Суду РФ зайняв таку ж позицію, закріплену в його постанові від 22 квітня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування», що сприяло винесенню більш справедливих вироків по справах даної категорії. Те ж варто мати на увазі й відносно насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, вчиненого з неповнолітньою (малолітньою) особою.

Таким чином, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом відносно неповнолітньої особи може відбуватися як із прямим, так і з непрямим умислом. Наприклад, якщо суб'єкт злочину хотів вчинити насильницькі сексуальні дії саме з неповнолітньою особою, знав про вік цієї особи й реалізував свій намір, то буде мати місце прямий умисел. Якщо ж йому був байдужний вік потерпілого (потерпілої), але існувала необхідність задовольнити свою статеву потребу взагалі, то такі насильницькі дії сексуального характеру при встановленні факту непроінформованості ґвалтівника про вік жертви варто розглядати як вчинені з непрямим умислом.

Більш складні випадки, що зустрічаються в судовій практиці, коли відсутність усвідомлення суспільної небезпеки вчинених сексуальних дій пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкта. Буває, що особи, обвинувачувані в статевих злочинах, через недостатній інтелектуальний розвиток і неправильне статеве виховання не розуміли, що чинені ними сексуальні дії насильницького характеру є суспільно небезпечними.

Подібного роду випадки відрізняються від тих, коли відсутність в обвинувачуваного усвідомлення суспільної небезпеки зробленої сексуальної дії було пов'язане з обставинами об'єктивного характеру, що дають підстави для подібного висновку.

На нашу думку, при недорозумінні суспільної небезпеки зробленого немає підстав для звільнення особи від відповідальності через відсутність провини.

Крім провини, ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є його мотив.

Щодо поняття «мотив поведінки» (у тому числі й злочинної) серед вчених немає єдиної думки. Особливо розрізняються визначення, що даються представниками психології і юриспруденції. Однак, як справедливо відзначає СВ. Кудрявцев, кримінологам не слід претендувати на створення власного визначення мотиву злочинної поведінки, і, насамперед тому, що мотив є продукт психологічних досліджень, що грає не останню роль у вивченні особистості людини, його усвідомленої діяльності й, як слідство, що становить частину її (психології) предмета. Цієї ж точки зору дотримується й ряд інших авторів (А.В. Пашковська, И.Б. Степанова, Б.В. Аразишвілі Б.В. та ін.). Тому, даючи визначення мотиву злочину, треба насамперед відштовхуватися від тих позицій, які були вироблені в сфері психологічної науки.

Отже, що ж розуміти під мотивом злочинного поводження? Деякі автори під мотивом розуміють невизначений потяг, прагнення, що є вихідним спонуканням до дії. Між тим, як правильно у свій час відзначили И.Г. Филановский, «невизначені потяги ніяк не можуть бути мотивом злочину, тому що поки спонукання не визначене, воно не може бути усвідомлено, а поки воно не усвідомлено, воно не може стати вихідним пунктом вольового поводження». Здається, однак, що й І.Г. Філановский, відкидаючи вищенаведене визначення мотиву злочину, сам припускається помилки, ототожнюючи мотив злочину зі спонуканням, і в цьому він не самотній. Так, найчастіше мотиви злочину визначаються як спонукальні причини, якими керувалася особа при здійсненні злочину, що не можна визнати правильним, тому що мотив поводження (у тому числі й злочинного) є результат досить складного розумового процесу, початковим етапом якого виступає не що інше, як виникнення потреби, що і треба, на наш погляд, розглядати спонукальною причиною (свого роду спонуканням) здійснення будь-якого діяння. Однак сказане зовсім не означає, що безпосередньою причиною того або іншого поводження (зокрема, здійснення злочину) є сама потреба. Так, саме по собі прагнення особи задовольнити полову потребу не протиправно. Воно стає таким, коли здійснюється способами, що суперечать нормам моралі й забороненими карним законом.

У психології під мотивом розуміється те, що відповідає певної потреби людини й спонукує його до діяльності, а також виправдує цю діяльність.

Безпосередньою причиною поводження, у тому числі й злочинного, психологи вважають установку поводження, що виникла у свідомості людини, що виражає собою порядок, тобто певну спрямованість поводження. Сама ж установка створюється саме «імпульсом і ситуацією задоволення потреби (імпульсивне поводження) або ж виникає внаслідок прийняття суб'єктом рішення про здійснення певної дії (вольове поводження)». Таким чином, активність людини порозумівається існуванням тієї або іншої потреби, але поза залежністю від її характеру; для її задоволення, як правило, існує багато варіантів поводження, і яке з них зволіє індивід, залежить уже від інших факторів.

Пошук шляхів задоволення потреби здійснюється за допомогою мотивації, що являє собою процес інтелектуального пошуку часу, напрямку й характеру конкретного поводження, у результаті якого суб'єкт з'ясовує, яке поводження йому підходить у даних обставинах серед його можливих видів, якщо особа вирішить, що для задоволення полової потреби із числа різних видів поводження (здійснення дій, спрямованих на одержання добровільної згоди потенційної жертви на вступ у сексуальні відносини, або приборкання імпульсів сексуальної потреби й т. буд.) для нього найбільш підходящим є здійснення насильницьких сексуальних дій, у такої особи виробляється мотив злочинного поводження, у цьому випадку - залежно від обставин мотив здійснення насильницьких дій сексуального характеру або мотив зґвалтування. Тому прав Д.Н. Узнадзе, що відзначає, що потреба є «двигун, джерело активності», що задає певний об'єкт, але ніяк не модель того або іншого поводження, що виробляється в процесі мотивації - інтелектуального міркування про те, як досягти цей об'єкт потреби.

Відомі випадки, коли в людини сама по собі існує потреба злочинного поводження. Тут маються на увазі, насамперед різного роду аномалії, що породжують таку потребу (приміром, садизм), про що мова йтиме нижче.

Отже, результатом мотивації виступає мотив поводження, у випадку протиправності якого він буде мотивом злочинного поводження. Іншими словами, мотив - це свого роду підстава діяльності. Відповідно мотивом злочину буде підстава його здійснення, що відповідає потреби особи й спонукує його до злочинної дії, заздалегідь виправдуючи його здійснення.

Варто мати на увазі, що постановка залежно від виниклої потреби мети, процес мотивації й вироблення мотиву характерні тільки для вольового поводження. Однак під впливом тих або інших причин (наприклад, дія алкоголю й т.п.) суб'єкт може почати діяти імпульсивно, тобто приступитися до негайного задоволення виниклої потреби, минаючи всі стадії формування мотиву. І саме в таких випадках може мати місце визначення мотиву як спонукальної причини, якою керувалася особа при здійсненні злочину.

Мотив злочину має важливе значення при судженні про злочин й особистість злочинця. Установлення мотиву відповідає на запитання, чому особа вчинила злочин, якими спонуканнями воно при цьому керувалося.

Іноді злочин має не один, а кілька мотивів. При наявності декількох мотивів варто розрізняти основні, головні з них, що надають певну спрямованість діям особи, і мотиви додаткові, супутні основним.

Деякі автори думають, що при здійсненні насильницьких дій сексуального характеру основним мотивом завжди є мотив, що носить сексуальний характер. Однак це положення поруч авторів справедливо оспаривается. Так, на думку А.Н. Ігнатова, П.П. Осипова, М.Д. Шаргородского, мотив задоволення полової потреби в окремих випадках насильницьких сексуальних дій може отсутствовать, наприклад, при здійсненні сексуальних дій з метою принизити жертву, знеславити неї, примусити до вступу в шлюб і т.д. і при відсутності мети порушення або задоволення полової потреби (наприклад, разрыв пальцем незайманої пліви, ушкодження анального отвору й др.).

Іноді поняття «мотив» ототожнюють із поняттям «ціль», наприклад, словосполучення «мотив задоволення полової пристрасті» прирівнюється до словосполучення «ціль задоволення полової пристрасті». Однак зазначені поняття не можна змішувати, тому що ціль - це безпосередньо те, чого хоче досягти особа, до чого воно прагне, вчиняючи злочин, а мотив, як ми вже відзначали, - це підстава здійснення злочину, що відповідає потребам особи, які, у свою чергу, властиво й формують саму мету. Інша справа, коли й мотив, і ціль збігаються. Так, найчастіше (але не завжди) при здійсненні насильницьких дій сексуального характеру й мотивом, і метою є задоволення полової потреби.

Отже, мотиви здійснення сексуальних дій різні. Найчастіше це сексуальний мотив: бажання задовольнити полову потребу.

Насильницькі дії сексуального характеру відбуваються й по інших мотивах: хуліганським, з почуття помсти й т.д. Так, хуліганські спонукання звичайно зв'язують із негативними особистісними характеристиками, з наміром виразити неповагу до суспільства, іншим людям, законам і правилам, з наявністю яких-небудь протиріч між суб'єктом і потерпілим при явній недостатності приводу або його нерозмірністю з учиненою дією, що, безумовно, може сприяти формуванню мотиву здійснення насильницьких дій сексуального характеру. Те ж можна сказати й про помсту як мотиві здійснення насильницьких сексуальних дій, тому що помста звичайно розуміється як розплата за зло, заподіяне людині, як слідство протиріч, пов'язаних з нанесенням якого-небудь збитку честі, достоїнству або фізичному існуванню суб'єкта, а також збитку тим інтересам, які стосуються благополуччя його близьких. Багато в чому аналогічний мести й мотив ревнощів, і тому він також може виступати мотивом здійснення насильницьких дій сексуального характеру. Мова йде насамперед про ті випадки, коли ґвалтівник, роблячи насильницькі сексуальні дії, крім прагнення зберегти колишні відносини з жертвою (наприклад, сексуальні) переслідує також мета покарати її за зрадництво, зраду, заподіяні страждання й тим самим довести своє право в його розумінні на володіння жертвою й продовження колишніх відносин. Однак у цьому випадку ревнощі є домінуючою підставою здійснення насильницьких сексуальних дій стосовно випробовуваного суб'єктом почуттю мести. Якщо ж йому байдужна наступна доля сформованих між ним і жертвою відносин і він переслідує лише мета покарати її за заподіяні страждання, відкинутість і т.п., то тут буде мати місце не мотивація ревнощів, а мотивація мести.

Так само як мотив ревнощів багато в чому аналогічний мотиву мести, так і мотив заздрості може бути аналогічний мотиву ревнощів, причому як у якості супутнього, так і домінуючої підстави, тому заздрість є ще одним з можливих мотивів здійснення насильницьких дій сексуального характеру (наприклад, один із приятелів випробовує заздрість до іншого із приводу його популярності серед жінок і після того, як це почуття оформиться в мотив поводження, вирішує рішення або посприяти здійсненню у відношенні приятеля якої-небудь насильницької сексуальної дії з метою довести свою перевагу над ним).

Як би те не було, розглянуте в дійсній роботі злочин у кожному разі буде носити сексуальний характер, але вже в залежності не від спонукальних причин їхнього здійснення, а від змісту передбачених ст. 153 ККУ дій.

Кваліфікуючі ознаки насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом

Закон розрізняє випадки здійснення насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом в умовах підвищеної суспільної небезпеки, як особистості злочинця, так і самого діяння, які й утворять так називані кваліфіковані й особливо кваліфіковані склади насильницьких сексуальних злочинів. За здійснення зазначеної категорії злочинних діянь передбачається підвищена кримінальна відповідальність, ціль установлення якої укладається в наданні на суб'єкта більшого стримуючого впливу.

Кваліфікованими визнаються насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом: а) здійснення злочинних дій, передбачених ч. 2 ст. 153 ККУ, повторно; б) групою осіб; в) особою, що раніше зробило один зі злочинів, передбачене ст. ст. 152 або 154 ККУ; г) по відношенню неповнолітньої або неповнолітнього. Всі ці ознаки передбачені ч. 2 ст. 153 ККУ.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинене повторно

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом, вчинене повторно, має місце у разі, коли його скоїла особа, яка раніше вже вчинила насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом (тобто злочин, передбачений ч. 2 ст. 153 ККУ).

Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом (викладеним у ч. 1 ст. 32) повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті ККУ вміщено кілька різних складів злочинів, - однією частиною статті Особливої частини ККУ.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність.

Повторність злочинів виникає й у тих випадках, коли один, декілька, або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченим і кваліфікуються як замахи чи готування.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом вважається вчинене повторно, якщо йому передувало діяння, вказане у частинах 1-3 ст. 153 ККУ. У випадках здійснення особою двох або більше цих злочинів, кожен із яких має ознаки діянь, передбачених ч. 1 ст. 153 ККУ, необхідно кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 153 ККУ.

Ознака повторності виключається, якщо при вчиненні одного насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом винний вступив з потерпілою особою в сексуальний контакт два або більше разів, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину. В останньому випадку потерпіла особа продовжує перебувати під впливом психічної або фізичної дії, її воля паралізована ще до перших сексуальних контактів.

Слід мати на увазі, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом не може бути визнане повторним, якщо судимість за раніше вчинене насильницьке задоволення статевої пристрасті неприроднім способом знята чи погашена у встановленому законом порядку. Ознака повторності також відсутня, якщо до моменту здійснення іншого насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом закінчилися строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинене групою осіб

Для кваліфікації злочину по ч. 2 ст. 153 ККУ, що передбачає дані діяння, необхідно встановити погодженість дій осіб (у кількості не менш двох), що безпосередньо спільно беруть участь у здійсненні насильницьких дій сексуального характеру, що виражається у свідомому об'єднанні зусиль, спрямованих на здійснення мужолозтва, лесбиянства або інших сексуальних дій з одним або декількома потерпілими. При цьому зовсім не обов'язково, щоб кожний з учасників зробив той або інший сексуальний акт із застосуванням насильства або з погрозою його застосування до потерпілої особи або інших осіб або з використанням його безпомічного стану (тобто реалізація об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 153 ККУ, не потрібно). Учасниками групи зізнаються й такі особи, які своїми діями сприяли здійсненню іншими особами насильницьких сексуальних дій, наприклад, придушували опір потерпілої особи шляхом застосування до нього фізичного або психічного насильства й т.д.

Розрізняють дві форми співучасті в здійсненні насильницького сексуального злочину: без поділу й з поділом ролей. Таким чином, групове здійснення злочину не виключає розподілу технічних функцій між його учасниками. У цьому зв'язку в юридичній літературі обговорюється питання про те, у яких випадках винне в здійсненні злочину особа варто розглядати як члена групи й у яких - тільки як співучасника.

Так, В.И. Ткаченко й А.М. Царегородцев уважають, що груповим насильницьким сексуальним злочином можна визнати тільки таке злочинне діяння, при здійсненні якого дії кожного зі членів злочинної групи повністю охоплюються об'єктивною стороною даного злочину.

На думку Л.А. Андрєєвій, А.П. Дьяченко, А.Н. Ігнатова, Т. Кондрашовой, співучасники насильницьких дій сексуального характеру, що безпосередньо не робили насильницьких сексуальних дій, що не застосовували насильства до потерпілого (потерпілої) і лише іншим способом способствовавшие здійсненню з ним (їй) сексуального акту якимсь однією особою (організатор, підбурювачі, пособники), у всіх випадках не несуть відповідальності за насильницький сексуальний злочин, зроблене групою осіб.

З подібним трактуванням змісту зазначеної концепції не згодний Л.Д. Гаухман, що вважав її занадто вузької, тому що вказівка законодавця на віднесення до групових дій осіб, що сприяли насильницькому сексуальному злочину шляхом застосування фізичного або психічного насильства до потерпілої, зовсім не носить обмежувального характеру, оскільки в цьому випадку було б сказане, що кваліфікація зґвалтування як групового можлива тільки при погоджених діях осіб, кожне з яких безпосередньо зробило насильницький сексуальний акт або сприяло його здійсненню шляхом застосування насильства до потерпілої особи.

Інші представники юридичної науки (Борзенков Г.Н., Владимиров В.А. й ін.) уважають, що співучасник злочину не може бути визнаний членом групи в тих випадках, коли він безпосередньо не брав участь у злочині, тоді як членом групи буде виступати особа, що бере участь у злочині разом з іншими особами, з якими він об'єднаний загальним злочинним наміром, єдністю місця, часу й дії. Але такий підхід до отграничению члена групи від простого співучасника не може бути визнаний досить певним, тому що склад насильницького сексуального злочину не завжди припускає наявність всіх членів групи в єдиному місці й в один час, що може бути насамперед пов'язане з виконанням функції варта під час здійснення злочину й т.д.

Найбільш удалим представляється рішення розглянутої тут проблеми, пропоноване Л.Л. Крутиковим, що укладається в розгляді принципової готовності особи, при її усвідомленні іншими членами групи, виконати будь-яку необхідну для реалізації злочинного задуму діяльність як постійної ознаки групи. При цьому сама особа, що виражає зазначену «принципову готовність», повинне повною мірою усвідомлювати, що тим самим стає членом групи. Зрозуміло, що «принципова готовність» - поняття оцінне, що породжують ряд процесуальних труднощів, але включення його в число обов'язкових ознак групи, на наш погляд, буде сприяти більше впорядкованому розмежуванню співучасті як такого й групи як його (співучасті) різновиду. Що ж стосується труднощів в оцінці зазначеної ознаки, то у випадку відсутності достатньої доказательственной бази його наявності працівникам правоохоронних і судових органів варто розглядати дії осіб, що брали участь у здійсненні злочину, і як співучасть.

На підтвердження сказаного помітимо, що згідно ст. 28 ККУ, спільне здійснення злочину означає не тільки соисполнительство в буквальному значенні цього слова, але й виконання інших ролей співучасників, а тому визнання учасниками групи різних по ролях співучасників не буде суперечити карному закону.

Отже, при здійсненні насильницьких сексуальних злочинів групою осіб окремі її учасники можуть здійснювати як безпосередньо саму сексуальну дію, так і застосовувати до потерпілої особи насильство для полегшення здійснення сексуальної дії іншими членами групи, а дорівнює здійснювати інші дії, не пов'язані зі здійсненням сексуального акту й застосуванням насильства до потерпілого (потерпілої), але обеспечивающих успішну реалізацію злочинного наміру всієї групи. При цьому при віднесенні таких осіб до членів групи, крім оцінки їхньої принципової готовності виконувати будь-які необхідні «» дії, щозабезпечують, варто враховувати ступінь впливу їхніх дій на досягнення злочинного результату й інші обставини зробленого сексуального насильства.

8 листопада 1999 р. у м. Ставрополе близько 1 години ночі X. і Л., перебуваючи в стані сп'яніння, познайомившись із П. і Ж., вирішили проводити їх додому. У шляху проходження Л. з Ж. ішов по тротуарі спереду, а X. с П. - на деякій відстані позаду. Через якийсь час Л., розлютившись на те, що Ж. відмовила йому в інтимній близькості й пішла, повернувся до X. і П. і з хуліганських спонукань три рази вдарив дівчину в область особи й голови, від чого та впала. Маючи намір сховати вчинене, X. запропонував Л. віднести П. у розташовану поблизу лісосмугу, де Л. зняв з потерпілу шкіряну куртку й разом з X. поклав неї на цю куртку. Після цього X., скориставшись безпомічним станом П., став зривати з її з метою задоволення полової пристрасті неприродним способом одяг. Побачивши це, Л. пішов додому, а X. став робити з П. підлоговий акт. Опам'ятавшись, П. початку кричати й кликати рятуйте! у зв'язку із чим X. наніс їй сильний удар по голові й продовжив насильницький аногенитальный акт.

Органами попереднього слідства дії X. і Л. були квалифицированы по ч. 2 ст. 153 ККУ як насильницьке задоволення полової пристрасті неприродним способом групою осіб по попередній змові. Однак суд, допитавши підсудних, що потерпіла й свідків, дослідивши матеріали справи, порахував можливим перекваліфікувати дії Л. на ч. 1 ст. 296 ККУ як грубе навмисне порушення громадського порядку із застосуванням насильства до потерпілій.

Районним судом м. Чернігів X. був визнаний винним у здійсненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 153 ККУ, а Л. - у здійсненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 296 ККУ.

У касаційному протесті прокурора вказувалося про необхідність скасування вироку й перегляду справи у зв'язку з неправильною кваліфікацією судом дій Л. й X. На думку обвинувача їхньої дії підлягають кваліфікації по ч. 2 ст. 153 ККУ, як насильницьке задоволення полової пристрасті неприродним способом стосовно потерпілій із застосуванням насильства й використанням безпомічного стану потерпілою, зробленою групою осіб по попередній змові.

Судова колегія по кримінальних справах не погодившись із доводами прокурора залишила вирок без зміни, а касаційний протест без задоволення, указавши при цьому, що ні з показань потерпілої, ні з аналізу інших доказів не можна зробити висновок про участь Л. у насильницькому задоволенні полової пристрасті неприродним способом. Про правильність висновків суду свідчить і той факт, що Л. пішов з місця злочину до початку насильницького задоволення полової пристрасті неприродним способом.

Особи, що зробили сексуальні дії з потерпілої (потерпілої) і не робили при цьому один одному сприяння в досягненні злочинної мети, не можуть відповідати за насильницькі дії сексуального характеру, зроблені групою.

Як видно з вищесказаного, у зв'язку із установленням ознаки погодженості дій винних у практиці нерідко виникають труднощі.

Так, вироком Майкопського міського народного суду Краснодарського краю Дауров, Инухов і Брасков засуджені по ч. 1 ст. 117 КК РСФСР на три роки позбавлення волі із застосуванням ст. 242 КК РСФСР, тобто умовно з обов'язковим залученням до праці в місцях, обумовлених органами, що відають виконанням вироку.

Визначенням Адигейського обласного суду вирок залишений без зміни.

Визначенням Судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду РФ протест заступника Генерального прокурора РФ, у якому ставилося питання про скасування вироку й касаційного визначення за мотивами необхідності кваліфікації дій засуджених по ч. 3 ст. 117 КК РСФСР і призначення їм більше строгого покарання, залишений без задоволення.

Дауров, Инухов і Брасков визнані винними в зґвалтуванні в перекрученій формі неповнолітніх Карпенко й Коломиец.

Злочин зроблений при наступних обставинах. Инухов на особистому автомобілі приїхав зі своїми знайомими Ольгою Коломиец і Галиною Карпенко в м. Майкоп, де в автомашину сіли його друзі Брасков і Дауров. Всі разом вони поїхали обідати в ресторан. Потім Брасков, Инухов і Дауров привезли дівчин у квартиру до Браскову, що запропонував їм по черзі кожної вступити в половий зв'язок у перекрученій формі. Одержавши відмову, вона вдарив куркулем Коломиец у груди й живіт, а Карпенко в груди.

Пообіцявши відвезти дівчин додому, Брасков, Инухов і Дауров привезли їх у сауну, де запропонували їм роздягнутися, але ті знову відмовилися. Тоді Дауров і Брасков облили потерпілих водою зі шланга, а Брасков знову вдарив Карпенко. Дівчини були змушені зняти із себе мокрий одяг.

Після цього Дауров чинністю завів Коломиец у кімнату, переборюючи опір, повалив на стать і зробив з нею насильницький сексуальний акт у перекрученій формі, а Брасков затяг у роздягальню Карпенко, повалив на кушетку й зґвалтував у перекрученій формі, переборюючи її опір і застосовуючи фізичну чинність.

Потім Инухов змусив Карпенко піти в парильню, де також зробив з нею насильницька сексуальна дія в перекрученій формі. Коли потерпіла вийшла відтіля, Брасков став жадати від її вступу в половий зв'язок у природній формі. У відповідь на відмову Брасков ще раз ударив Карпенко, повалив на стать і зґвалтував у перекрученій формі.

Органи попереднього слідства кваліфікували дії Инухова, Даурова й Браскова по ч. 3 ст. 117 КК РСФСР як зґвалтування, зроблене групою.

Майкопський міський народний суд перекваліфікував дії засуджених із ч. 3 на ч. 1 ст. 117 КК РСФСР, указавши у вироку, що в момент здійснення насильницьких сексуальних актів дії кожного підсудного були зроблені у відношенні конкретної потерпілої, тому кваліфікуюча ознака - група - відсутній.

Судові колегії обласного суду й Верховного Суду РФ визнали такий висновок правильним.

У своєму протесті заступник Генерального прокурора РФ затверджував, що висновок всіх трьох судових інстанцій про відсутність у діях засуджених кваліфікуючої ознаки не заснований на матеріалах справи, і знову порушив питання про скасування судових рішень за м'якістю покарання й необґрунтованої перекваліфікації дій засуджених.

Правильно встановивши фактичні обставини справи, суд дав їм невірну оцінку, не доглянувши в діях засуджених кваліфікуючої ознаки, передбаченого ч. 3 ст. 117 КК РСФСР, хоча обличчя, що приймали участь у зґвалтуванні, діяли у відношенні потерпілих узгоджено, говориться в протесті. Та обставина, що засуджені Брасков, Инухов і Дауров робили насильницькі полові дії в перекрученій формі з потерпілими кожний окремо, не може розцінюватися як виключає кваліфікуючу ознаку зґвалтування - здійснення злочину групою осіб.

Не можна погодитися й з доводами, викладеними у визначенні Верховного Суду РФ, про те, що сприяння учасників злочину один одному якими-небудь насильницькими діями обов'язково повинне мати місце безпосередньо при здійсненні сексуальної дії. З матеріалів справи видно, що Инухов усвідомлював, що воля потерпілої Карпенко подавлена після зґвалтування її Брасковым, і, діючи слідом за ним, здійснив свій намір на групове зґвалтування, зробивши з нею сексуальний акт. Те ж саме усвідомлював і Брасков, що знову зробив після Инухова зґвалтування Карпенко.

Про спільні погоджені дії засуджених Даурова, Инухова й Браскова і єдності їхніх намірів свідчить і те, що вони закрили двері сауни на ключ, щоб перешкодити потерпілим покинути приміщення. У сауні Брасков й Инухов по черзі, як уже відзначено, зґвалтували в перекрученій формі Карпенко, а Дауров зґвалтував у перекрученій формі Коломиец.

Ці обставини свідчать про єдність наміру засуджених на групове зґвалтування. Для визнання насильницьких сексуальних дій зроблених групою осіб не потрібно, щоб винні попередньо домовилися про здійснення злочину.

Крім того, при призначенні покарання суд не врахував характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого, не взяв до уваги, що даний злочин у відповідності зі ст. 7(1) КК РСФСР є тяжким.

Президія Верховного Суду РФ, погодившись із доводами протесту й задовольняючи його, ухвалив рішення щодо напрямку справи не на новий судовий розгляд, як пропонувалося в протесті, а на додаткове розслідування. Крім того, засудженим було пред'явлене обвинувачення в зґвалтуванні в перекрученій формі потерпілих не тільки групою осіб, але й по кваліфікуючій ознаці - зґвалтування неповнолітніх.

Кваліфікація насильницьких дій сексуального характеру, зроблених групою осіб, має ряд й інші особливості.

Так, якщо з учасників групи був притягнутий до кримінальної відповідальності тільки один з них, тому що інші не досягли 14-літнього віку або через їхню неосудність або по інших передбачених законах підставам, то дії такої особи підлягають кваліфікації по 2 ст. 153 ККУ, що викликає чимало суперечок у юридичній літературі. Деякі автори вважають, що, визнаючи зазначену вище позицію правильної, законодавець тим самим порушує встановлені в ст. 26 ККУ правила співучасті, згідно яким «співучастю в злочині зізнається навмисна спільна участь двох або більше осіб у здійсненні навмисного злочину», тобто мова йде про намір як розумової усвідомлюваної діяльності й, відповідно, єдності намірів. Однак, як ми вже відзначали вище, кваліфіковані види насильницьких сексуальних злочинів передбачені у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою. З обліком цього визначальним моментом, на нашу думку, повинне бути не співучасть як таке, а ступінь суспільної небезпеки групових насильницьких дій сексуального характеру, поза залежністю від віку й осудності суб'єктів, тому що, по-перше, цими («невинно діючими») особами може бути заподіяний значно більша шкода, чим той, котрий може мати місце при здійсненні сексуального злочину однією особою, по-друге, потерпілий сприймає чинене у відношенні його насильницьке сексуальне діяння як групове, навіть при очевидному малолітньому віці його учасників, на що, властиво, і розраховує винний. Таким чином, здійснення насильницького сексуального злочину групою осіб повинне розглядатися ширше, ніж співучасть.

Мужолозтво, лесбиянство або інші дії сексуального характеру варто визнавати зробленими групою осіб не тільки в тих випадках, коли декількома особами відбувається одна із зазначених дій з однією потерпілою особою або більшим їхнім числом, але й тоді, коли учасники групи, діючи узгоджено й застосовуючи фізичне насильство або погрозу у відношенні декількох потерпілих, потім роблять сексуальний акт (дія) кожний з одним з них.

Для кваліфікації насильницьких дій сексуального характеру, зроблених групою осіб з попередньою змовою, крім вищевказаних ознак необхідна наявність ще одного - попередньої змови між її учасниками. Згідно ч. 2 ст. 28 ККУ, злочин зізнається зробленим групою осіб по попередній змові, якщо в ньому брали участь особи, що заздалегідь домовилися про спільне здійснення злочини. Дане формулювання вперше одержало законодавче закріплення у Федеральному законі від 1 липня 1994 р. «Про внесення змін і доповнень у Кримінальний кодекс РСФСР і Кримінально-процесуальний кодекс РСФСР».

Попереднім уважається змова, що відбулася задовго до початку або безпосередньо перед початком виконання дій, що підпадають під ознаки об'єктивної сторони розглянутого діяння. При приєднання особи до вже чиненої дії сексуального характеру з наступною змовою про спільне доведення злочину до кінця не дає підстав для кваліфікації зазначених дій по даній ознаці. При відсутності інших кваліфікуючих ознак об'єднання зусиль або досягнення угоди між декількома особами про спільне здійснення насильницького мужолозтва, лесбиянства й ін., після початку виконання дій, охоплюваних об'єктивною стороною даного злочину, являє собою соисполнительство без обтяжуючих обставин. Однак приєднання нових учасників у ході здійснення злочину, що продовжує, якщо після такого приєднання буде зроблений з тим же потерпілою особою ще хоча б один самостійний сексуальний акт, цілком можливо. Але в цьому випадку особі, що приєдналася, може бути вменен лише той епізод (епізоди), у якому (яким) він брав участь.

Звичайно змова відбувається щодо місця, часу й способу здійснення насильницьких сексуальних діянь. Однак для їхньої кваліфікації по ознаці здійснення групою осіб по попередній змові досить установити наявність угоди між членами групи про спільне здійснення сексуального злочину або іншого злочину, якому буде супроводжувати здійснення насильницьких дій сексуального характеру. При цьому для кваліфікації дій винних велике значення має форма змови, але не як така, а лише як джерело інформації про зміст попередньої змови. Змова між членами групи може бути здійснений усно, письмово, жестами, знаками, тому варто встановлювати доступність їхнього розуміння всіма учасниками.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом особою, що раніше вчинила один зі злочинів, передбачених ст. ст. 152 або 154 ККУ

У разі вчинення насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153 або 154, за який вона не була засуджена, її дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів за ч. 2 ст. 153 ККУ (якщо відсутні обтяжуючи обставини, передбачені ч. 3) та відповідною частиною ст. Ст. 152 або 154.

Це спеціальний вид повторності. Особливість її полягає в тому, що дії винного за вчинення злочинів, передбачених ст. Ст. 152 або 154 ККУ, потребують самостійної кваліфікації, якщо особа за раніше вчинене згвалтування або примушування до вступу в статевий зв'язок не була засуджена.

Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом по відношенню неповнолітньої або неповнолітнього

З огляду на, що насильницькі сексуальні дії відносно неповнолітньої особи мають безперечний негативний вплив на його психічний і фізичний розвиток, законодавець виділив цей вид діяння у кваліфікований склад.

Оскільки як предмет полових злочинів у цьому випадку завжди виступає полова недоторканність неповнолітніх й їх нормальний половий розвиток, остільки в юридичній практиці виникають певні труднощі, пов'язані з питанням про те, з якого віку особа може бути визнано суб'єктом полової волі, тобто з якого моменту його можна визнавати дорослим.

Більшість вчених-юристів думають, що процес полового розвитку вважається кінченим з досягненням 18-літнього віку, і тому під насильницькими діями сексуального характеру, зробленими у відношенні свідомо неповнолітнього (неповнолітньої), розуміється здійснення мужолозтва, лесбиянства або інших сексуальних дій відносно осіб у віці від 14 до 18 років.

Багато авторів уважають, що в складі насильницьких дій сексуального характеру неповноліття потерпілої особи варто розуміти як недосягнення їм шлюбного віку. І дійсно, як бути з особами, шлюбний вік яких при наявності поважних причин за рішенням компетентних органів був знижений з 18 до 16 років і чому в ст. 153 ККУ, що передбачає кримінальну відповідальність за здійснення сексуальних дій, таких як полові зносини, мужолозтво й лесбиянство, відносно особи, що не достигли 14 років, вік потерпілого (потерпілої) також знижений, але вже з 18 до 14 років? Виходить, що в такий спосіб процес полового розвитку відповідної особи закінчується при досягненні їм винятково для нього зниженого шлюбного віку або при його добровільному вступі в полові відносини по досягненню 14 років, у той час як по логіці речей у випадку наступного здійснення з ним насильницьких дій сексуального характеру предметом злочину буде виступати знов-таки полова недоторканність і нормальний половий розвиток неповнолітнього, а не полова воля й у випадку його психічної безпорадності - полова недоторканність дорослої особи. На нашу думку, під повнолітнім варто розуміти досягнення особою 18-літнього віку.

При розслідуванні справ про здійснення мужолозтва, лесбиянства й інших дій сексуального характеру у відношенні неповнолітніх важливе значення має встановлення суб'єктивної сторони злочину: відношення ґвалтівника до факту здійснення насильницьких сексуальних дій саме з неповнолітнім (неповнолітньої).

Неповноліття потерпілої особи може бути вменено у відповідальність ґвалтівникові як кваліфікуюча обставина тільки тоді, коли встановлена, що він наперед знав або допускав, що робить полові зносини або іншу сексуальну дію з неповнолітньою особою.

2 лютого 2005 р. в 23 години на м. Суми гр-ки В. і Г., 1990 р. народження, зупинили автомашину «Тойота» і попросили находившихся в ній К. й А. підвезти їх до друга. Говорячи про свій вік, дівчини заявили, що їм по 18 років. Молоді люди погодилися, катали їх по місту, а потім, попередньо купивши спиртного, привезли дівчин у будинок, де перебував П., знайомий К. Компанія повечеряла. У ході вечері вживалися спиртні напої. Після вечері К. запропонував В. вступити з ним у половий зв'язок, на що та відповіла відмовою. К. став бити В. по особі й, переборовши в такий спосіб опір В., насильно задовольнив полову пристрасть неприродним способом. Суд, вислухавши пояснення підсудного, що потерпіла, свідків і дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку про доведеність провини К., визнавши при цьому, що К. не може відповідати за насильницьке задоволення полової пристрасті неприродним способом стосовно неповнолітнього, тому що В. при знайомстві заявила про те, що їй 18 років і вона вчиться в медичному інституті. Крім того, по фізичному розвитку й зовнішньому вигляді В. виглядає дорослою дівчиною.

По вироку Сумського районного суду К. визнаний винним по ч. 1 ст. 153 ККУ.

Отже, при оцінці відносини суб'єкта до віку потерпілого (потерпілої) слідчі органи й суд повинні враховувати його показання й ретельно перевіряти їхня відповідність конкретним обставинам справи. При цьому необхідно приймати в увагу фізичні дані потерпілого (потерпілої), його (її) попереднє поводження й взаємини з обвинувачуваним, обстановку, у якій відбулося знайомство, інформацію, отриману суб'єктом перед здійсненням насильницької сексуальної дії від самої жертви, і інші дані, які могли дозволити йому точно визначити її вік. Якщо ж у процесі розгляду справи буде встановлено, що він сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілого (потерпілої), по обставинах справи не могла його визначити, то дана кваліфікуюча ознака не можна поставити йому в провину.

У тих випадках, коли мало місце здійснення насильницьких дій сексуального характеру з неповнолітньою особою, наступні сексуальні дії, зроблені з його згоди, не виключають відповідальності суб'єкта за первісні насильницькі дії із цим неповнолітнім (неповнолітньої).

Особливо кваліфікуючі ознаки насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом

Ці ознаки по своїй суті є найбільше суспільно небезпечними, які передбачені ч. 3 ст. 153 ККУ. До них ставляться: а) здійснення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом стосовно малолітнього (малолітньої); б) нанесення особливо тяжких наслідків.

Здійснення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом стосовно малолітнього (малолітньої)

У цей час особливо кваліфікуючою ознакою, передбаченою ч. 3 ст. 153 ККУ, є насильницьке задоволення полової пристрасті неприродним способом з особою, недостигшим 14-літнього віку.

При розслідуванні справ про насильницькі дії сексуального характеру потерпілого (потерпілої), що не достигли (їй) 14-літнього віку, значення має встановлення суб'єктивної сторони злочину: відносини суб'єкта до факту здійснення насильницьких дій саме з особою, що не досягла 14 років. Усвідомлення їм зазначеного факту характеризується тими ж критеріями, що й при здійсненні насильницьких сексуальних дій з неповнолітнім (повнолітньої). Так, недосягнення потерпілої (потерпілого 14-літнього віку також може бути вменено у відповідальність суб'єктові як особливо кваліфікуюча обставина тільки тоді, коли встановлена, що він знав або допускав, що робить насильницькі сексуальні дії з малолітнім (малолітньої).

Верховним судом Республіки Башкортостан Узянбаев засуджений по ч. 3 ст. 117 КК РСФСР. Він визнаний винним у тім, що 11 вересня 1993 р. у нетверезому стані зґвалтував у перекрученій формі А., 1979 року народження.

У судовому засіданні Узянбаев винним себе визнав частково й показав, що зробив тільки розпусні дії й про вік А. не знав і думав, що їй 15-16 років.

У касаційній скарзі законний представник - мати потерпілої вказала, що в момент зґвалтування А. не було ще 14 років, про вік дочки вона говорила Узянбаеву, тому, як вона вважає, суд необґрунтовано кваліфікував дії Узянбаева по ч. 3 ст. 117 замість ч. 4 ст. 117 КК РСФСР.

Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду РФ 7 квітня 1994 р. вирок скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд по наступних підставах.

За змістом закону кримінальна відповідальність за зґвалтування малолітньої наступає за умови, якщо винний знав або допускав, що робить підлоговий акт із малолітньої.

Як установлено вироком суду, на момент зґвалтування потерпіла А. не досягла 14 років, тобто була малолітньої.

Кваліфікуючи дії Узянбаева по ч. 3 ст. 117 КК РСФСР як зґвалтування неповнолітньої, суд виходив із зовнішнього вигляду потерпілої, а також показань винного й свідка Файзуллина про те, що, на їхню думку, А. років 15-16. Тим часом в описовій частині вироку суд, викладаючи характер злочинного діяння, указав, що потерпіла А. плакала, просила Узянбаева її не торкати, говорила, що їй усього 13 років. Як видно з показань потерпілої, А., говорила Узянбаеву про те, що вона учениця, що їй усього 13 років.

Суд визнав показання потерпілої А. достовірними, однак при кваліфікації дій Узянбаева не дав оцінки її показанням у цій частині, тим самим допустив протиріччя між описом злочинного діяння, визнаного доведеним, і мотивуванням кваліфікації злочинних дій Узянбаева.

Якщо ж у процесі судового розгляду справи буде встановлено, що обвинувачуваний сумлінно помилявся щодо фактичного віку потерпілого (потерпілої), по обставинах справи не могла його визначити, то дана кваліфікуюча ознака не можна поставити йому в провину.

Здійснення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, що спричинило нанесення особливо важких наслідків

Особливо тяжкими наслідками можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органу або його функцій, психічний розлад або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не меньше ніж на одну третину, переривання вагітності, зараження вірусом імунодефіциту людини. Особливо тяжкі наслідки - оціночне поняття, а тому наведений перелік не може розглядатися як вичерпний.

Особливо тяжкі наслідки можуть бути викликані діями як винного, так і потерпілої особи (наприклад, реакцією останньої на злочин стало те, що вона накладає на себе руки або спричиняє собі тілесні ушкодження, намагаючись уникнути сексуального насильства).

У разі, коли при насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприроднім способом чи замаху на цей злочин, смерть потерпілої особи настала внаслідок її власних дій (наприклад, вона вистрибнула з транспортного засобу під час руху й отримала смертельні ушкодження), дії винного охоплюються ч. 3 ст. 153 або ст. 15 і ч. 3 ст. 153 ККУ.

Якщо насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом або замах на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом поєднано із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, віднесеного до такого не за наслідками насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, ці дії не розглядаються як такі, що спричинили особливо тяжкі наслідки. Вони кваліфікуються без ставлення у вину аналізованої особливо кваліфікуючої ознаки за сукупністю злочинів за відповідними частинами ст. Ст. 121 і 153 ККУ. Заподіяння при насильницькому задоволення статевої пристрасті неприродним способом тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілої особи, охоплюється ч. 3 ст. 153 ККУ та додаткової квадіфікації не потребує.

Умисне вбивство ч. 3 ст. 153 ККУ не охоплюється. Дії особи, яка в процесі насильницького задоволення статевої пристрасті неприроднім способом чи замаху на цей злочин або відразу після нього вчинила умисне вбивство потерпілої особи, кваліфікуються за п. 10 ч. Ст. 115, і відповідно, ст. 15 і ч. 3 ст. 153 ККУ.

1) До розділу « Вступ»:

3