Правові аспекти становлення конкурентно спроможної економіки

Разделы	Экономическая теория, политэкономия, макроэкономика
Тип	Рефераты
Формат	Microsoft Word
Язык	Украинский
	Загрузить архив:
	Файл: становлення конкурентно спроможної економіки.zip (18kb [zip], Скачиваний: 1) скачать

Зуб О.Г.

студент 312 групи

юридичного факультета

Правові аспекти становлення конкурентно спроможної економіки

В статті проаналізовано сучасні виклики конкурентоспроможності української економіки,та їх правові аспекти, розглянуто структурні чинники конкурентоспроможності в їх еволюційному прояві та запропоновано бачення першочергових завдань по зміцненню конкурентоспроможності української економіки.

Актуальність теми. Людство чи не вперше у своїй історії зіткнулося з

жорсткими обмеженнями потенціалу свого розвитку і, відповідно, економічного зростання [1, с. 5], а тому основним гаслом Всесвітнього економічного форуму в Давосі (січень 2012 року) стало: «Велика трансформація: формування нової моделі розвитку». Учасники форуму погодилися з думкою про необхідність запровадження нової моделі економічного зростання, пов’язаної з створенням нових робочих місць і

вирішенням проблеми зайнятості; подоланням надмірних диспаритетів у доходах; забезпеченням підтримки екосистем та розбудови виробництва на основі «зелених» технологій, акцентуванням уваги на якості управлінських та споживацьких систем та ліквідацією викривлень у системі світової торгівлі; забезпеченням сталого розвитку енергетичного сектору і гарантією геополітичної безпеки країн і регіонів. Особливу

увагу було звернуто на інтелектуалізацію економічних процесів, пов’язаних з сучасними технологіями, що, по великому рахунку, сприяють забезпеченню конкурентоспроможності національних економік, які все ще залишаються головними структуроутворюючими у сучасному світовому господарстві та на розробки технологічно нових моделей відповідей на глобальні сучасні виклики. Постановка проблеми. В умовах глобальної трансформаційної кризи, на чому безпосередньо наголошувалося на форумі у Давосі-2012, конкурентоспроможність все ще залишається імперативом економічної політики та стратегії держав, які

прагнуть закріпитися в міжнародному поділі праці на стратегічних з точки зору національних економічних інтересів напрямах. Тому завдання оцінки

конкурентоспроможності економіки країни, розробки, виконання програм та політики її підвищення, що офіційно інституціалізовані в багатьох країнах, є як необхідним в умовах українських реалій, так і підкреслює актуальність вибраної для дослідження теми. Метою написання статті є спроба розглянути проблему конкурентоспроможності сучасної економіки України в контексті її глобалізаційного функціонування.

Ступінь дослідження теми. Проблематика конкурентоспроможності привертає увагу широкого кола дослідників. В останній час серед вітчизняних дослідників даною проблематикою займались Б.Є Краснюк, І.В. Крючкова, Л.І. Піддубна , В.В. Онікієнко, Я.А. Жаліло, Я.Б. Базилюк, Я.В. Белінська, Л. Антонюк, І. Бураковський, В. Геєць, М.

Дудченко, Ю. Макогон, В. Новицький, Ю. Пахомова, О. Шнипка та інші.

Виклад основного матеріалу. Кризові явища, що властиві для нової доби

світового розвитку, відрізняються багатоаспектним і неоднозначним характером їх походження і впливу на економічні процеси. Це потребує відповідного пристосування та нових управлінських рішень, адекватних викликам світового розвитку. Зважаючи на українські реалії, єдино можливим шляхом рівноправного входження національної економіки в трансформаційно-кризову світову є формування такої національної

інноваційної системи, що спиралася б на вже наявні «випереджаючі конкурентні переваги» в гуманітарній, геополітичній, економічній сферах та сприяла побудові та розвитку «суспільства знань». Для цього, на основі оцінки конкурентоспроможності економіки країни, необхідно розробити і забезпечити неухильне виконання програм та політики її підвищення. В деяких країнах існують національні ради з конкурентоспроможності , які підзвітні президенту або прем'єр-міністру (США,Ірландії, Греції, Хорватії, Данії, Росії). У Польщі, Словенії, Сполученому Королівстві, Фінляндії, Франції, Чехії при національних міністерствах створюються відповідні

управління або спеціальні міжміністерські комітети (комісії), які розробляють національні стратегії конкурентоспроможності або операційні програми. У низці країн розроблена інноваційна та науково-технічна політика, що забезпечує активізацію інноваційної діяльності й підвищення сприйнятливості економіки до інноваційних процесів [2, с. 242]. Оскільки ініціативи обумовлюють посилення та зміцнення геоекономічного потенціалу окремих країн та регіонів, то в ЄС з 2000 р. реалізується Лісабонська стратегія, розробляються ініціативи в рамках АСЕАН щодо інвестиційного та промислового співробітництва, продуктивною є політика «полюсів конкурентоспроможності» Франції, а також окремих країнах євразійського простору:

Стратегія розвитку науки й інновацій на період до 2015 р. в Росії, Національний середньо- і довгостроковий план науково-технічного розвитку Китаю на 2006-2020 pp., Програма кластерного розвитку Казахстану, науково-технічна політика Японії.

Сучасна світова економіка стала в останній час характеризуватись посиленням ролі національних інтеграційних утворень ЄС, АСЕАН, НАФТА. Вони не лише забезпечують конкурентоспроможність країн-членів шляхом управління міжнародними валютними відносинами, стимулюють іноземні інвестиції чи міжнародну торгівлю, а також формують спільний науковий та інноваційний простір, забезпечують розвиток системи освіти, здійснюють інституційні перетворення. Це

вимагає «репозиціонування» країн у міжнародній економічній системі, а також вдосконалення чи переорієнтацію функцій держави та її інститутів.

З цих міркувань в 2006 р. ЄС представив нову торговельну стратегію,

спрямовану на розширення доступу європейських компаній до нових ринків з метою стимулювання конкурентоспроможності та економічного зростання ЄС. «Глобальна Європа: конкурування в світі», нова стратегія ЄС, першочерговим пріоритетом власної міжнародної економічної політики визначила укладення двосторонніх торговельних угод, як відповідна реакція на посилення конкурентного тиску з боку

азійських та латиноамериканських країн. Проблематиці конкурентоспроможності української економіки на найвищому

державному рівні почали приділяти відповідну увагу також, але не було окресленостратегічних ініціатив та пріоритетів зміцнення конкурентоспроможності економіки, а переважання в економічній політиці держави поточних пріоритетів над стратегічними зумовило «рух на місці». Це суперечить не лише світовим трансформаціям; в Україні

невирішеність фундаментальних суперечностей і неефективність функціонування базових ринкових інститутів економіки в середньо- та довгостроковій перспективі становить значні загрози для економіки, що пов'язано, з такими чинниками:

1. Обмеження можливості держави здійснювати самостійну економічну політику через звуження інструментів внаслідок тиску ТНК та в рамках зобов'язань держави перед СОТ. Як результат – посилення тенденцій «повзучої лібералізації», знижується можливість залучення інвестицій, встановлюються регуляторні обмеження по господарській діяльності в країні та в усуненні зовнішньоекономічних бар'єрів;

2. Нові напрямки адаптації країни аж до коригування моделі участі в

глобальному конкурентному середовищі в умовах інтеграції у світову економічну систему швидкозростаючих східно-азійських країн. Відповідно відбувається докорінна зміна балансу глобальних конкурентних сил, створюються нові торговельні та інвестиційні можливості, зростає конкуренція між виробниками ( країнами, що розвиваються і країнами з перехідною економікою) на світовому ринку низько-технологічних товарів;

3. Посилення конкуренції в глобальній війні за таланти, тобто за інноваційно-інтелектуальний ресурс, що базується на зміні парадигми економічного зростання –перехід від моделі масового стандартизованого виробництва і відповідного масового споживання до моделі гнучких виробничих і послугових систем та швидко змінюваної

й диференційованої структури споживання;

4. Зростаюча інтернаціоналізація праці, яка приводить до збільшення загроз втрати інтелектуального та інноваційного потенціалу країни через міжнародний трансфер знань, інновацій та послуг.

Отже, завдання покращення конкурентоспроможності національної економіки в контексті сучасних трансформацій передбачають формування нового рівня регулювання економічних відносин, тобто створення сприятливих рамкових умов та інтенсифікація зусиль у тих сферах, де існують «провали» вільного ринку, розвиток інституційної системи країни.

Для аналізу конкурентоспроможності національної економіки необхідним є визначення джерел економічного зростання. І хоча в даний час Україна не має високих економічних показників, що пов’язано як з внутрішньою, так і зовнішньою світовою фінансово-економічною кризою, – за основу аналізу візьмемо 2001-2008

роки, коли темпи економічного зростання в середньому складали 7,4 % щорічно, що в декілька разів перевищувало показник ЄС – у середньому 1,65 % (2001-2005 pp.). Високі темпи економічного зростання не обумовили значних якісних зрушень у структурі економіки та не сформували стимули модернізації виробничих потужностей, активізації інноваційних процесів. Інноваційна активність промислових

підприємств залишається надзвичайно низькою, а починаючи з 2001 р. відбувається скорочення кількості промислових підприємств, що здійснювали інновації. Якщо в країнах ЄС у 2002-2004 pp. інноваційну діяльність здійснювали 42 % промислових підприємств, то в Україні ж за період 2001-2006 pp. цей показник знизився з 15,6 %

до 10,0 % [2, с. 245].

Дослідження показують, що в Україні відсутня результативна державна

інноваційна політика. Свідченням цьому є той факт, що до цього часу в державі не враховується при управлінні національною економікою інноваційно-технологічний фактор. Так за період 2006-2010 рр. динаміка інноваційності промислових підприємств була подібною до періоду 2001-2006 рр. – за даними Держстату України в 2010 р. 1694 підприємства і організації використовували передові виробничі технології та раціоналізаторські пропозиції, 154 підприємства займалися створеннямпередових виробничих технологій (переважно дослідницькі структури, підприємства переробної промисловості, заклади освіти). Загальна кількість створених передових виробничих технологій склала 376, у т. ч. 87,8 % - нові для України, 12,2 % -принципово нові. Майже чверть з них створено за державним контрактом, дві третини яких – в організаціях , що займались дослідженнями і розробками [3, с. 119].

При аналізі інноваційного процесу в промисловості України визначаємо, що майже 2/3 інноваційної продукції створюють виробництва третього і четвертого технологічних укладів; за галузевою структурою – це підприємства хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудування, целюлозно-паперове виробництво, металургія та обробка металу, харчова промисловість. Інноваційний компонент розвитку економіки України є в кілька разів нижчим, ніж у розвинених країнах. За рівнем наукоємності ВВП Україна випереджає середній рівень для країн ЄС-10. Так,

серед країн ЄС-10 у 2005 р. вищого показника наукоємності ВВП, ніж в Україні (1,07 %) досягай лише Чехія (1,30 %) і Словенія (1,22 %), тоді як в більшості країн ЦСЄ він був значно нижчим, зокрема в Естонії та Угорщині - 0,94 %, Литві - 0,76 %, Польщі та Латвії - 0,57 %, Словаччині - 0,51 %, Болгарії -0,5 %, Румунії - 0,39 % [2, c. 246].

Значною мірою це є свідченням того, що порівняно з цими країнами конкурентні переваги України на ринках наукоємної продукції є вищими. Проте для більшості країн ЦСЄ проблема модернізації національної економіки була вирішена за рахунок значного надходження іноземного капіталу, який приніс нові технології та комунітарних ініціатив ЄС.

Для України, зважаючи на незацікавленість іноземних інвесторів в модернізації української економіки, завдання полягає в побудові внутрішніх мотивів інноваційної та структурної перебудови національної економіки, чого неможливо досягти лише експлуатацією інноваційного потенціалу дотрансформаційного періоду. У цьому контексті актуалізується завдання переорієнтації фінансово-кредитних механізмів на

забезпечення доступу до капіталу для інноваційних підприємств, здійснення довгострокових інвестиційних проектів тощо.

Поточні чинники економічного зростання України, а також наявні конкурентні переваги мають значні обмеження, які стримують побудову висококонкурентної національної економіки, аналогічної розвиненим країнам світу. Так, маючи високі темпи зростання ВВП в 2018р.- першій половині 2008 р. – 7,1 %, в той час як у середньому в світі –3,8 %, але Україні так і не вдалося відновити обсяги ВВП на рівні

докризового 1990 р [4, с.45]. Ще одним чинником економічного зростання є продуктивність праці.

Відновлювальне зростання економіки України забезпечило підвищення

продуктивності праці в період 2001-2006 pp.: за темпами зростання – на

48,3 %, що було значно вище, ніж в усіх країнах ЄС-15, а також країнах ЦСЄ, які вступили в ЄС у 2004 р. (крім Литви і Латвії -50,1 % і 48,3 % відповідно). Зокрема за цей період продуктивність праці зросла в Естонії на 45,2 %, Угорщині - 26,3 %, Чехії - 24,2 %, Польщі -22,6 %, Фінляндії - 12,7 %, Франції - 6,7 %, Німеччині - 6,4 %, а на Кіпрі, в Португалії, Італії та Іспанії спостерігалася негативна динаміка продуктивності праці [5, с. 24]. Зростання продуктивності праці в Україні і збереження при цьому в кризовий період 54 позиції в рейтингу світових країн по складовій ГІК «Ефективність ринку праці» не достатньо для того щоб переконатися в вірності гіпотези ряду дослідників в тому, що економіка держави набула риспостіндустріального характеру, – просто часткове позитивне зрушення відбувалося переважно в межах індустріальних параметрів розвитку економіки. Як відзначає у своєму дослідженні к. е. н. С.О.Радзієвська, що певних втрат (падіння з 43 на46 місце) Україна зазнала за п’ятою

складовою конкурентоспроможності економіки країни «Вища освіта та професійна підготовка», що носить довгостроковий характер і обумовлюється існуючимдемографічним станом відтворення населення. Але особливо великих втрат зазнала України за складовою «Ефективність ринку товарів та послуг» – з 103 на 129 місце; за складовою «Макроекономічна стабільність» - з 91 на 132 місце; за складовою

«Охорона здоров’я та початкова освіта» – з 60 на 67 місце; за складовою «Розвиненість фінансового ринку» – з 85 на 119 місце. Дещо неочікуваним виглядає падіння складової «Оснащеність новітніми технологіями (технологічна готовність)» – з 65 на 83 місце [6, с. 36].

Вагомим чинником економічного розвитку, що впливає на рівень

конкурентоспроможності є зовнішньоекономічна складова. Для економіки України

даного часу характерні дисбаланси та диспропорції зовнішньоекономічного сектору

держави. Загрозливим для стійкого розвитку країни є їх перманентне наростання, що

посилює «відірваність» національної економіки від тенденцій світового розвитку. Як

наслідок, входження України в світову економіку відбувається на нееквівалентній

основі, коли технологічна та інноваційна рента значною мірою оплачується

ресурсною рентою, що, зрештою, закріплює низько-технологічну модель

конкурентоспроможності економіки України. Це виявляється у таких тенденціях:

1. Формування від'ємного сальдо поточного рахунку платіжного балансу. На

основі статистичних даних прослідковується той факт, що починаючи з 2006 року

зовнішньоторговельне сальдо України стало від’ємним (у 2006 р. в розмірі 1,6 млрд.

дол. (або -1,5 % ВВП), тоді як у 2005 р. воно було позитивним і становило 2,5 млрд.

дол. США, тобто 2,9 % ВВП). Це є свідченням того, що в економіці України не акумульовано достатнього адаптаційного потенціалу, що виявляється в перевищенні темпів приросту імпорту над експортом. Динаміка внутрішнього виробництва не встигає за зростаючим інвестиційним попитом, а зростання реальних доходів населення та розширення обсягів споживчого кредитування в умовах низького рівня

вітчизняної пропозиції обумовило підвищення попиту на імпортовані товари тривалого користування [7, с. 96-97].

2.Зростання диспропорційності структури експортних та імпортних

товаропотоків. За період 2001-2010 pp. частка високо- та середньо технологічних товарів у структурі промислового експорту залишилася майже незмінною, а в структурі імпорту – збільшилась.

3.Посилення технологічних дисбалансів у зовнішній торгівлі промисловими товарами. Стійке позитивне сальдо формується лише по групі середньо-низькотехнологічних промислових товарів.

4.Низький рівень залученості України до світового ринку наукоємних послуг

5.Закріплення ролі України як нетто-імпортера технологічних досягнень.

Таким чином, для України актуалізується необхідність здійснення системної та внутрішньоузгодженої політики щодо забезпечення конкурентоспроможності національної економіки, суть якої може бути зведеною до зростання управлінської ролі держави, наближення нормативної та інституційної бази України до стандартів ЄС, до акумулювання і мобілізації інвестиційних ресурсів для інноваційного відтворення та науково-технічного розвитку економіки України; до поліпшення людського капіталу. Важливо враховувати і максимально дотримуватися принципу національного партнерства держави, бізнесу та громадянського суспільства. З метою налагодження ефективного діалогу між ними, необхідне функціонування національної структури, яка б, здійснюючи аналіз стану конкурентоспроможності національної економіки, могла б рекомендувати шляхи по її зміцненню.

Рекомендовані шляхи, механізми та інструменти необхідно поєднати відповідною Національною програмою чи відповідним нормативно-правовим Актом і забезпечити їх дотримання всією політичною елітою, незалежно від ідеологічних уподобань.

Особлива увага повинна концентруватися на впровадженні механізмів

інвестиційного та інноваційно-технологічного оновлення, модернізації вітчизняноїпромисловості, розвитку наукомістких та високотехнологічних виробництв і створенні умов для здійснення капіталовкладень в технологічне оновлення виробництва. Всі пропоновані механізми неможливі без спрощеного доступу до кредитних та фінансових ресурсів для суб'єктів господарювання (як важливий інструмент – зовнішні та внутрішні інвестиції), без забезпечення державою механізмів захисту від

недобросовісної конкуренції, без активної співпраці зі світовими партнерами, без реалізації комплексу заходів щодо здійснення виваженої митної, податкової політики з метою стимулювання надходження інвестиційного імпорту та залучення сучасних технологій в економіку України; без впровадження механізмів стимулювання та

підтримки експорту;

Отже, економічна політика держави повинна ґрунтуватися на системній основі, комплексності, концентрації на головних проблемах забезпечення стійкої конкурентоспроможності при наявності відповідних ресурсів суспільства і з врахуванням світових глобальних тенденцій. Лише модель забезпечення конкурентоспроможності, орієнтована на інноваційний розвиток, розвиток людського та соціального капіталу і екологічну стабільність, на принципах партнерських відносин держави, бізнесу та громадянського суспільства дасть змогу Україні подолати системні недоліки в національній економіці та вийти на траєкторію гармонійного розвитку як економіки, так і всього суспільства [2, с.251-252].

Література

1. Гальчинський А. Економічний розвиток: методологія оновленої парадигми /

А. Гальчинський // Економіка України, 2012. – № 5. – С. 4-17.

2. Україна в 2018 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-

економічного розвитку: Монографія / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К. : НІСД, 2018. –

538 с.

3. Федулова Л. І. Проблеми формування інституційного середовища

інноваційних систем регіонів України // Л. І. Федулова // Економічний вісник

університету, 2012. – Вип. 18/1. – С. 117-122.

4. Проблеми української економіки: внутрішні суперечності чи результат

світової фінансової кризи?: матеріали експертної дискусії, 17 жовтня 2008 р. / за заг.

ред. В. Є. Воротіна, Я. А. Жаліла. – К.: НІСД, 2008. – 48 с.

5. Динаміка зростання та ризики нестабільності економіки України в 2008 році /

Я. А. Жаліло та ін.; за заг. ред. В. Є. Воротіна. – К. : НІСД, 2008. – 108 с.

6. Радзієвська С. О. Сучасний стан і шляхи підвищення конкурентоспроможності

економіки України / С. О. Радзієвська // Економіка та держава, 2012. – №2. – С. 35-38.

7. Україна в 2018 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку:

Експертна доповідь / За заг. ред. Ю. Г. Рубана. – К. : НІСД, 2018. – 256 с.