Політична доктрина більшовиків у 20-50 роках

Разделы	Политология, Политистория
Тип	Рефераты
Формат	Microsoft Word
Язык	Украинский
	Загрузить архив:
	Файл: 005-0018.zip (25kb [zip], Скачиваний: 20) скачать

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра соціології та політології

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Політична доктрина більшовиків у

20-50 роках.

Підготувала: Лаворик Марія Юріївна.

Рівне 2000

У З0-ті роки остаточно оформилася та адміністративно-командна система керування радянським суспільством, що тісно зв'язана з функціонуванням державної партії, що володіє повноваженнями верховної влади в країні.Процес перетворення комуністичної партії Росії в державну партію почався в роки громадянської війни, коли поряд з Радами, покликаними після Жовтня 1917 року здійснювати владу в центрі і на місцях, стали створюватися в кожнім повіті, волості, губернії і партійні комітети. Досвід більшовицької партії, розрахований на екстремальну ситуацію, допоміг партійним комітетам успішно освоювати техніку державного керування і замінити Ради. Пропозиції опозиції про необхідність розмежування повноважень центра і місцевих органів, про підпорядкування центру, але автономії у виробленні засобів реалізації директив центру, відділенні партійних органів від радянських, забороні командуватиРадами, перетворенні останніх у постійно працюючі наради ( свого роду малі парламенти), припиненні практики призначення (як тільки пройшов пік громадянської війни), не були почуті, тому що завжди спростовувалися ленінською аргументацією.

Обмеження демократії, викликані обставинами воєнного часу, згодом привели до обвального примусу, насильства. Більшовики витісняють з політичної арени Росії майже всі партії й у 20-і роки залишаються єдиною партією.Перетворенню більшовицької партії в державну структуру влади сприяли глибокі зміни усередині самої партії.У першу чергу до кінця 20-х років у результаті Ленінського і Жовтневого закликів вона стає масовою партією, що нараховує до 1927 року 1200 тисяч чоловік. Велика маса прийнятих тоді в партію - люди малограмотні, від яких було потрібно насамперед підкорятися партійній дисципліні. Комуністи, що пройшли через боротьбу проти опозиції, міцно засвоїли основи репресивного мислення: необхідність політичного відсікання ідейного опонента і придушення всякого інакомислення. Шар же старої більшовицької гвардії ставав усе тонше і тонше. До того ж його верхівка була утягнена в боротьбу за владубула розколота, а потім і зовсім знищена.Наступним важливим кроком на шляху перетворення в державну партію і твердження адміністративно-командної системи керування в країні з'явився XVII з'їзд ВКП(б). Резолюції з'їзду дозволили більшовицької партії безпосередньо займатися державним ігосподарським керуванням, дали необмежену волю вищому партійному керівництву, узаконили безумовне підпорядкування рядових комуністів керівним центрам партійної ієрархії. Насамперед з'їздом була введена нова структура партійних комітетів. Замість «функціоналки», як зневажливо був названий доти існував принцип організації парткомівських відділів, створювалися тепер «цілісні виробничо-галузеві відділи». Виникли в такий спосіб рівнобіжні відділипоряд з відділами, що існували вже при виконкомах Рад по промисловості, сільському господарству, культурі, науці і навчальних закладах і т.д. Однак функції цих однаково названих відділів малиістотне розходження. Політична роль партійних комітетів на ділі ставала вирішальною і приводила до підміни влади радянських і господарських органів партійними. Вростання партія в економіку і державну сферу з цього часу стало відмінною рисою всього радянського періоду.Наступним істотним рішенням XVII з'їзду з'явилося скасування колишньої системи партійно-радянського контролю запропонованого ще Леніним. З'їздом засновувалася нова децентралізована, позбавлена сили система контролю. Скасовуючи наркомат Робочо-селянськоїінспекції, з'їзд перетворив Центральну Контрольну комісію, що обирається з'їздом, у Комісію партійного контролю при ЦК ВКП(б). Керівник комісії призначався з числа секретарів ЦК. Одночасно була перетворена комісія виконання при СНК Союзу Сірийу намічувану з'їздом партії на затверджувану ЦИК і СНК Союзу Сірий комісію радянського контролю при СНК Союзу Сірий. Керівник і цієї комісії також призначався з числа заступників голови СНК Союзу Сірий. Таким чином, з'їзд заснував «зони поза критикою». Історичний досвід показав, що навіть ЦКК-РКП не зміг піднятися над ЦК партії і виявився знаряддям у боротьбі Сталіна за одноособову владу. Діяльність органів, що перевіряють, була узята під строгий контроль ЦК партії і Генсека.Піраміду партійно-державного керування, що вибудовується з'їздом, на вершині якої міцне місце займав Сталін як Генеральний Секретар ЦК ВКП(б), доповнило ще одою рішення з'їзду. У Статуті, прийнятому на з'їзді, принцип демократичногоцентралізму був конкретизований 4 пунктами, запропонованими Сталіним: виборністю, звітністю, підпорядкуванням більшості й обов'язковостей для всіх комуністів прийнятих рішень. Якщо перші два пункти можна назвати декларативними, то два останніх дійсно строго і неухильно виконувалися. Усі комуністи додержували партійної дисципліни, що у першу чергу виражалася в підпорядкуванні будь-якої меншості будь-якій більшості, а також були зобов'язані виконувати рішення всіх , вищих партійних органів. Система керування на основі демократичного, а насправді бюрократичного, централізму була зведена з'їздом у закон, що поширив свою дію не тільки на партійну, але і на всі інші сфери керування в умовах радянської дійсності. Така система працювала в єдиному строго заданому напрямку, тільки зверху вниз і, отже, не могла сама по собі бути життєздатною без додаткових засобів і штучно створюваних стимулів.Ствердження влади адміністративно-командної системи партійно-державного керування супроводжувалосязміцненням силових структур держави його репресивних органів. Посиленню репресивних дій багато в чому сприяли події, що відбулися на XVII з'їзді партії, що ввійшли в її історію офіційно як «з'їзд розстріляних». Дійсно, факти свідчать про те, що з 1961 делегата з'їзду репресіям було піддано 1108, а з 139 членів ЦК, обраних на з'їзді, - 98.Головною причиною цих репресій, що були організовані Сталін, з'явилося розчарування в ньому як у Генеральному Секретарі ЦК ВКП(б) визначеної частини партійних працівників і комуністів. Вони засуджували його за організацію насильницької колективізації,викликаний нею голод, немислимі темпи індустріалізації, що викликали численні жертви. Невдоволення це знайшло вираження при голосуванні за список Центрального Комітету. 270 делегатів виразили у своїх бюлетенях вотум недовіри «вождю всіх часів і народів ». Більш того, вони запропонували С.М. Кірову посаду Генерального Секретаря, який пропозиції не прийняв. Однак це Кірову не допомогло: 1 грудня 1934р. він був убитий. І тоді багатьом, особливо в Ленінграді, було зрозуміло, хтоубивця Кірова.

Наявність опозиції - це ознака демократичності і будь-яка спроба її знищення - це знищення демократії.

Це опір, виявившись не в силах протистояти сталінізму, разом з тим мав величезне моральне значення, готував наступний осуд цієї системи.

Таким чином, суспільство, що проголосило своєю метою досягнення вищих ідеалів соціальної справедливості, по суті справи виродилося в суспільства вищої соціальної несправедливості, терору і беззаконня - сталінську модель соціалізму. У її основі, як вважає академіки Раней та Кудрявцев, лежали наступні положення:

- підміна соціалізації основних засобів виробництва їхнім одержавленням, придушення демократичних форм громадського життя - деспотизм й сваволя «вождя», хоча він і опирався на партійний і державний апарат, але фактично стоїть над партією і апаратом; адміністративно-командні методи (позаекономічної) організації праці, аж до державного терору;

- нездатність до самокорекції, тим більше внутрішніх реформ через відсутність як економічних, так і політичних (демократичних) регуляторів громадського життя;

- закритість країни, тенденції до автаркії у всіх сферах життя;

- ідеологічний конформізм і слухняність мас, догматизм у науці і культурі.

Сталінізм по суті дискредитував соціалістичну ідею в очах трудящих усього світу.

Сучасні політичні погляди російського суспільства і відношення людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не тільки однієї країни, але й усього світу, перетерпіли за останні кілька років серйозні зміни. Однак не можна забути і зневажити історичним досвідом недавніх років хоча бтому, що все це було, залишило свій слід, а люди, що керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були досить сильними і розумними.

Не можна заперечувати і того, що серед усіх діячів, що направляла народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх позиціях. У цьому зв'язку особливий інтерес представляють його погляди саме в останній період життя, коли його діяльність уже дала визначені результати, а сам він уже повинний був бачити свої і чужі помилки і, якимсь образом, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби», змінити з урахуванням практичного досвіду свої погляди на шляху побудови соціалізму. Останні роботи Леніна ввійшли в 45 том повного зібрання його творів під загальною назвою «Останні листи і статті В.И. Леніна».

Можливо, важкий стан Леніна в період написання, а точніше в період диктування останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше завдання полягає не в тім, щоб піймати автора на якихось помилках і протиріччях, а спробувати знайти і проаналізувати спроби Леніна скорегувати політику партії, оцінити із сьогоднішньої точки зору роль і наслідки цих робіт.

Почнемо з «Листа до з'їзду», у першій частині якого говориться про поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики усім нам, на жаль, добре відомий. Замість підйому інтелектуального рівня керування країною, дотримуючи цієї тези і поширюючи його не тільки на склад ЦК, але і на склад усієї партії, комуністи домоглися практично повної деградації своєї структури, повної втрати авторитету не тільки партії і її членів, але і самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість соціальної справедливості мало хто вірить уже в усьому світі. Дивує примітивізм вимоги Леніна по цьому питанню. Якби ця теза супроводжувалась якимись застереженнями, уточненнями і т.п., то можна було б говорити про неправильне тлумачення ідеї нащадками. Але цього немає і виходить, ідея була цілком невірною.

Друга частина «Листа до з'їзду» містить особисті характеристики видатних діячів партії. На думку істориків, незважаючи на вимогу Леніна зберігати ці записи в абсолютному секреті, вони стали відомі членам ЦК ще при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину листа. Але тоді виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не кращим чином. Нереальними чи просто наївними варто визнати і спроби Леніна змусити партійний «...авангард...попрацювати над самим собою, переробити самого себе, визнати відкрито свою недостатню підготовленість, недостатнє уміння». (Ленін В.И. Повн. зібр. тв., т. 45, с. 137.)

Як відомо, ленінська пропозиція про розширення ЦК було прийнято, хоча і не за рахунок робітників. Однак у цілому ця теза використовувалася партією постійно і дав відомий результат: верхівка партії стала складатися з людей, яких не можна віднести ні до робітників, ні до інтелігенції, ні взагалі до яких-небудь людей, здатним ефективно займатися корисної для суспільства діяльністю.

Багато моментів у роботах, що відносяться до політичного заповіту, у тім чи іншому ступені актуальні для нас сьогодні. Але це не має відносини до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував чиновників («Краще менше, та краще»). Але чиновник є чиновник при будь-якому ладі, у будь-якій країні. Не треба плутати державного чиновника і клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансово-промислових монстрів на Заході свідчить про те, що чим більше фірма, чим більше її чиновницький апарат, тим більше клерки схожі на державних чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості клерків усі співробітники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, у той час як і при капіталізмі і при соціалізмі держчиновник зацікавлений тільки у своєму особистому благополуччі і кар'єрі.

Цікаво і те, як Ленін хотів удосконалювати управлінський апарат у нашій країні: «Навчити масу керуванню, не книжковому, не лекціями...». По-перше, хоче навчити відразу всіх, тобто усі будуть керувати усіма (?), по-друге, навчити без науки, на основі чийогось, невідомо якого, досвіду.

Хочеться погодитися і з думками у відношенні «...народного вчителя...», якого треба поставити «...на ту висоту, без якої і мови бути не може ні про яку культуру...». Звичайно, сьогодні ми повинні розуміти під вчителем і вузівськими викладачами, і, у відомій мері наукову інтелігенцію. Якщо у відношенні останньої в попередні роки керівництво країни ще виявляло якусь турботу, то вимоги до якості шкільних вчителів останні роки були явно не високими, як, в іншому, і їхній статус у суспільстві.

В останніх роботах Ленін торкався широкого спектра питань державного будівництва - питання культури, національне питання, розвиток кооперації і т.д. Однак багато хто його думки не відрізняються оригінальністю і тільки з цієї причини зберегли свою актуальність до сьогоднішніх днів. Наприклад, усім добре відомо, що потрібно дуже акуратно відноситися до національних почуттів і традицій народів і народностей. Але так повинно робити завжди: і вчора, і сьогодні!

Потрібно займатися розвитком промисловості, сільського господарства, культурою (і не важливо, назвемо ми цю діяльність «культурною революцією» чи якось по-іншому!).

Робота «Про нашу революцію» вважається ключовий у всьому циклі робіт політичного заповіту. Імовірно, цей висновок напрошується з тієї причини, що питання розвитку революції й охоплення нею усього світу спливають практично в кожній з робіт цього циклу. Дивно сьогодні читати про те, що до «цивілізованості» Ленін відносив вигнання поміщиків і капіталістів. Ну, добре, поміщики - вони гальмували розвиток економіки, а капіталісти в Росії, що фактично-те і не жила на той час при капіталістичному ладі! Якби ми дискутували з Леніним сьогодні, то вийшло б, що увесь світ навколо нас - нецивілізований, а ми, так ще Південна Корея, Куба - оплот цивілізації! Правда от з Китаєм щось не дуже ясно: формально соціалістична країна, а має сьогодні 9% економічного росту щорічно. Може бути, вони Леніна краще читали, чи взагалі не читали, а живуть своїм розумом?

У роботі «Як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому контролі робітників і селян «...за багатими, за шахраями, за хуліганами...», називаючи їхніми пережитками проклятого капіталістичного суспільства. Шахраї і т.п. - зрозуміло. А чому треба стежити за багатими, так ще в першу чергу, якщо вони і не шахраї, і не хулігани, і не дармоїди, і взагаліне злочинці? До речі про злочинний світ Ленін узагалі мовчить. Можна подумати, що в той час і злочинності те в країні не було, чи всі злочинці - це багаті? У таких фразах Леніна виявляється його істотний примітивізм і ідеалізований світогляд. Разом з тим, його вплив на розвиток ситуації в країні і реальна побудова нової сильної держави потрібно якось пояснити. Як пояснити - не знає, напевно, ніхто. Чи то це його політична воля, особисті якості, чи те від нього тоді взагалі мало що залежало.

Мрії Леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн з великим населенням і слаборозвиненою економікою - Китай і Індія - так і залишилися мріями. Очевидно крім ефекту юрби і масовості є ще якісь фактори, не менш важливі, котрі Ленін не врахував.

Цікаво проаналізувати думка Леніна «Про кооперацію». Очевидно, він наполягав на розвитку кооперації, але не дуже швидко й у цивілізованій формі. Не зрозуміло інше - якщо це повинна була бути цивілізована кооперація на основі кредитно-грошових відносин між її членами, те чому всі засоби кооперативних підприємств повинні належати робітником? Так адже і зробили, колгоспна власність - це зовсім не та кооперація, що цивілізована. Як можна усунути протиріччя між особистою власністю члена кооперативу і, що обмовляється Леніним, власністю, що належить «державі». Відповідей два:

1)імовірно, Ленін, не цілком усвідомлював, а точніше лише смутно представляв, як змусити селян об'єднатися;

2)чи розмови про кооперацію є завуальована спроба позбавити самий численний клас країни його власності, поділивши її знову на усіх.

Так, переглянувши зауваження деяких істориків, можна прийти до висновку, що це дійсно було прагнення Леніна утягнути самий масовий клас країни в революційну перебудову. Це, на думку не тільки Леніна, але і його соратників по партії, цілком відповідає другому варіанту відповіді на найважливіше питання. Сьогодні в Росії багато різних партій і дуже кривдно, що більшість з них проповідують генеральне гасло «Відняти і поділити!». Більшість політиків не бачать іншого шляху рішення проблем цілої країни. Чому Ленін, не шукає рішення в підвищенні продуктивності праці? Чому його останні роботи торкаються лише особистісні аспекти партійної політики? Відповідь проста і не дуже прийнятний: він мало що розуміє в той час, коли майже пройшла епоха мов, коли потрібно було робити конкретна справа, а не вимовляти гасла, уже навіть не перед юрбою пролетарів, а перед функціонерами, що мають свої інтереси. Наївна гра старця, що живе в ірреальному світі.

Отже, наш не занадто докладний аналіз останніх робіт Леніна, знайомство з думками радянських політологів (а в 1999 р. ніхто обговорювати це питання не стане) приводять до висновку, що

1.Ленін і його соратники, чи комуністи того часу, розуміючи прагнення більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а швидше за все і не могли) привести народ величезної країни до тих взаєминам, що відповідали би представленням людей про справедливість;

2.Революційна зміна існуючого ладу, принаймні, Жовтнева революція, не були викликані об'єктивними причинами, як і наступна побудова соціалістичної держави;

3.Ідея соціальної справедливості займала, і завжди буде займати розуми людей поза залежністю від того, у якій країні вони живуть;

4.Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста Леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не усім зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє право одноособове, у своїх інтересах, трактувати мутні думки хворої людини, наживаючи при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а використовуючи цю можливість для кар'єрного росту і, говорячи мовою більшовиків, гноблення простих трудівників (пролетарів).

Сучасні політичні погляди російського суспільства і відношення людей до історичних особистостей, так чи інакше вплинули на розвиток не тільки однієї країни, але й усього світу, перетерпіли за останні кілька років серйозні зміни. Однак не можна забути і зневажити історичним досвідом того давнього років хоча б по тому, що все це було, залишило свій слід, а люди, що керували величезною країною, домагалися визначених результатів, тобто були досить сильними і розумними.

Не можна заперечувати і того, що серед усіх діячів, що направляла народи на шлях комуністичного розвитку, Ленін займає найперше місце по всіх позиціях. У цьому зв'язку особливий інтерес представляють його погляди саме в останній період життя, коли його діяльність уже дала визначені результати, а сам він уже повинний був бачити свої і чужі помилки і, якимсь образом, повинний був спробувати скорегувати курс «революційної боротьби», змінити з урахуванням практичного досвіду свої погляди на шляху побудови соціалізму. Останні роботи Леніна ввійшли в 45 тім Повного зібрання його творів під загальною назвою «Останні листи і статті В.И. Леніна».

Можливо, важкий стан Леніна в період написання, а точніше в період диктування, останніх своїх думок відбилося на змісті цих документів. Наше завдання полягає не в тім, щоб піймати автора на якихось помилках і протиріччях, а спробувати знайти і проаналізувати спроби Леніна скорегувати політику партії, оцінити із сьогоднішньої точки зору роль і наслідки цих робіт.

Почнемо з «Листа до з'їзду», у першій частині якого говориться про поповнення складу ЦК робітниками. Результат такої кадрової політики усім нам, на жаль, добре відомий. Замість підйому інтелектуального рівня керування країною, дотримуючи цієї тези і поширюючи його не тільки на склад ЦК, але і на склад усієї партії, комуністи домоглися практично повної деградації своєї структури, повної втрати авторитету не тільки партії і її членів, але і самої ідеї соціальної справедливості. Сьогодні в можливість соціальної справедливості мало хто вірить уже в усьому світі. Дивує примітивізм вимоги Леніна по цьому питанню. Якби ця теза була супроводжувалась якимись застереженнями, уточненнями і т.п., то можна було б говорити про неправильне тлумачення ідеї нащадками. Але цього ні, а виходить, ідея була цілком невірною.

Друга частина «Листа до з'їзду» містить особисті характеристики видатних діячів партії. На думку істориків, незважаючи на вимогу Леніна зберігати ці записи в абсолютному секреті, вони стали відомі членам ЦК ще при його житті. Імовірно, ця думка породила першу частину листа. Але тоді виходить, що невдоволення складом ЦК Ленін хотів виправити аж ніяк не кращим образом. Нереальними чи просто наївними варто визнати і спроби Леніна змусити партійний «...авангард...попрацювати над самим собою, переробити самого себе, визнати відкрито свою недостатню підготовленість, недостатнє уміння». (Ленін В.Т. 45, с. 137.)

Багато моментів у роботах, що відносяться до політичного заповіту, у тім чи іншому ступені актуальні для нас сьогодні. Але це не має відносини до політичних аспектів існуючого суспільного ладу. Ленін часто критикував чиновників («Краще менше, так краще»). Але чиновник є чиновник при будь-якому ладі, у будь-якій країні. Не треба плутати державного чиновника і клерка приватної чи комерційної фірми. Досвід функціонування фінансово-промислових монстрів на Заході свідчить про те, що чим більше фірма, чим більше її чиновницький апарат, тим більше клерки схожі на державних чиновників. Однак різниця все-таки є. Навіть при найбільшій кількості клерків усі співробітники фірми зацікавлені в одержанні прибутку, у той час як і при капіталізмі і при соціалізмі держчиновник зацікавлений тільки у своєму особистому благополуччі і кар'єрі.

У роботі «Як організувати змагання?» Ленін наполягає на масовому контролі робітників і селян «...за багатими, за шахраями, за дармоїди, за хуліганами...», називаючи їх пережитками проклятого капіталістичного суспільства. Шахраї і т.п. - зрозуміло. А чому треба стежити за багатими, так ще в першу чергу, якщо вони і не шахраї, і не хулігани, і не дармоїди, і взагалі - не злочинці? До речі про злочинний світ Ленін узагалі мовчить. Можна подумати, що в той час і злочинності то в країні не було, чи всі злочинці - це багаті? У таких фразах Леніна виявляється його істотний примітивізм і ідеалізований світогляд. Разом з тим, його вплив на розвиток ситуації в країні і реальна побудову нової сильної держави потрібно якось пояснити. Як пояснити - не знає, напевно, ніхто. Чи то це його політична воля, особисті якості, чи те від нього тоді взагалі мало що залежало.

Мрії Леніна про світову революцію через залучення в цей процес країн з великим населенням і слаборозвиненою економікою - Китаю і Індії - так і залишилися мріями. Очевидно крім ефекту юрби і масовості є ще якісь фактори, не менш важливі, котрі Ленін не врахував.

Отже, мій не занадто докладний аналіз останніх робіт Леніна, знайомство з думками радянських політологів (а в 1999 р. ніхто обговорювати це питання не стане) приводять до висновку, що:

1.Ленін і його соратники, чи комуністи того часу, розуміючи прагнення більшості людей до соціальної справедливості, не змогли (а швидше за все і не могли) привести народ величезної країни до тих взаємин, що відповідали би уявленням людей про справедливість;

4.Спроби колишніх політологів колишнього Радянського Союзу вкласти у вуста Леніна, а також між рядків його останніх робіт, деякий, не усім зрозумілий «найглибший» зміст, є не що інше, як бажання виправдати своє правоу своїх інтересах, трактувати мутні думки хворої людини, наживаючи при цьому аж ніяк не міфічний політичний капітал, а використовуючи цю можливість для кар'єрного росту і, говорячи мовою більшовиків, гноблення простих трудівників (пролетарів).

Маркс у своємулистідо Кугельманаговорить: "Історія носила б дуже містичний характер, якби "випадковості" не грали ніякої ролі. Ці випадки входять,саміскладовою частиною в загальний хід розвитку, врівноважуючи іншими випадками. Але прискорення в сильному ступені залежить від цих "випадків", серед яких фігурує також і такий "випадок", як характер людей.

У наших умовах така випадковість, як характер людини, що стоїть на чоліруху , начолі партії і робітничого класу , характер Сталіна , грає воістину фатальну роль. В умовах пролетарської диктатури, що зібрала у своїх руках усі важелі економіки, що володіє апаратом, у десятки разів більш могутнім і розгалуженішим , чим апарат будь-якої буржуазної держави, вумовахбезроздільногопанування в країні однієї партії і гігантської централізаціївсього партійногокерівництва - роль генсека величезна. Його особисті якості здобувають виняткове політичне значення.

Саме тому Ленін у своєму "Заповіті" давав таке виключне значення особистим якостямГенсека, саметому Ленін, знаючи особисті якості Сталіна, наполегливо у своєму "Заповіті" підкреслював необхідність зняття Сталіна з посади Генсека і заміни його більш перспективнимдля цієї ролі обличчям.

"Тов. Сталін, ставши Генсеком, зосередив у своїхруках величезну владу, і я не упевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою", - говорить далі Ленін.

Сталін ,коментуючи "Заповіт", як звичайно задопомогоюсофізму, зводить усюсправу добрутальності, відволікаючи увагу від інших якостей, про які Ленін говорив. Тим часом саме ціякості імають вирішальне значення.

Сталін недостатньо вірнийінтересампартії, недостатньо чесновиконує свої обов'язки. Саме в цьому суть характеристики, даної Леніном Сталіну. І якщо ці свої якостіСталін при Ленініховав, маскував, придушував, то після Леніна він дав їмволю.

Далі Ленін відзначаєнетерпимістьСталіна до думок інших. Це якість у з'єднаннінелояльністю, нечесністю привело до того, що він, не терплячибілясебе людей самостійної, незалежної партійної думки, людей що духовно, ідейно, теоретичностоять вище нього, спираючись напартапарат і ГПУ, вибив їх з керівних посад, роздув їхні минулі помилки і "винайшов" десятки нових, обдуривпартію, тероризував партійні маси і на місце зганьблених їм керівників партії поставив людей обмежених у теоретичному відношенні, але ручних, покірних холуїв і підлесників, готових "визнати" будь-яку його "теорію" за ленінську, будь-яку його антиленінську статтю за "історичну".

Що стосується ввічливості Сталінастосовно товаришів, чого жадав відГенсека Ленін, то зразком може служити його "історичний лист у "Пролетарську революцію" , де сила доказу пропорційнасилі крику вождя, що почуває себе в партії і країні, як у своїй вотчині, де він вільний страчувати і милувати всякого.

Спочатку обережно, апотім усе сміливіше скидаючи із себе маску "скромного" старого більшовика, якого партія "змусила" нести важкий тягар Генсека, він усе більш явно виявляв прагнення пробратися у пантеон великих людей, не гидуючи ніякими засобами. Уже свій п'ятидесятилітній ювілейвінперетворив у"коронування на царство". Тисячі самихпідлих, мерзенних резолюцій, привітань від "мас", вимуштруваних партійним, профспілковім і радянським апаратом, адресованих "дорогому вождю , " кращому учнюЛеніна ", геніальному теоретику , десяткистатей у "Правді", у якихавтори називали себе учнями Сталіна - таке основне тло ювілею.

Нарешті, "історична" статтяСталіна в "Пролетарській революції" остаточно і з усімцинізмомвиявляє йогощирінаміри. Переробити історіютак, щоб Сталін зайняв у ній "належне" йому місце великої людини - от таємний зміст статті Сталіна.

Якщо під час державного перевороту Луї Бонапарта, населенняПарижу в плині декількох днів чуло гуркіт гармат, то під час державного перевороту Йосипа Сталіна партія в плині декількох років чує "пальбу" наклепу й обману. Результатів Сталін, як і ЛуїБонапарт, домігся : переворот звершено, особистадиктатура, самане прикрита , облудна здійснена.

Основна когорта соратниківЛеніна з керівних посад знята , і одна частина сидить по в'язницях ,інша, що капітулювала, деморалізована йобпльована, тягнежалюгідне існуванняврядах партії, треті, що остаточно розклалися, - перетворилисяу вірних слуг "вождя" - диктатора.

У чому сутність безпринципного політиканства ? У тім, що поодному питанню сьогоднідотримуються одних переконань, а назавтра-прямо протилежних. Сьогодні доводиться одне, а назавтра по тому ж питанню, при тих же умовах - інше. При цьому безпринципний політикан і в тім і в іншому випадку вважає себеправим і послідовним. Він спекулює на тім, що маси сьогодні часто забувають про те ,що їм говорилосяй обіцялосявчора ,аназавтра забудуть те, що їм говорилосясьогодні. Якщо ж маси зауважують трюк, то безпринципний політикан свій перехід на іншу точку зору намагається обгрунтувати тим, щотепер нібито політична й економічна обстановка з відношенням класових сил , радикально змінилася і томупотрібніінша політика, тактика, стратегія та інше.

Марксист-ленінець зміну політики , тактики істратегії виводить з дійсноїзміни соціально-економічної обстановки і відносин класових сил. Безпринципний політикан, якщо навіть він і прикриває безпринципне політиканство марксистсько-ленінськоїфразеологією, навпаки, зміні своєї особистої поведінкипідкоряє аналіз і висвітлення соціально-класової обстановки.

Партійний апарат істалінські кар'єристи завзято на всіх перехрестях викрикують проте, що Сталін - великий теоретик і вождь, геніальний учень Леніна. Його ім'я в даний час ці "учені" кар'єристи ставлять поручз іменами Маркса, Енгельса і Леніна. Усякого, хто цього не робить, беруть під сумнів і "обстріл".

Сталін, учепившись за Маркса, Енгельса і Леніна, за їхньою спиною має намір пробратися в ряди вчителів робітничого класу. Якщо історіяне визнає його великою людиною, то він не має наміру признавати історію і за допомогою своїх"учених" кар'єристівхоче переробити її заново, якщо він ніколи не здатний піднятися на вершини теоретичної і

духовної величіМаркса, Енгельсаі Леніна, то він має намір, навпаки, їх опустити до рівня своєї власної незначності; якщо пануючі класи задопомогою обробки свідомості мас перетворювали іноді геніальних людей в авантюристів, точомуж пануючакліка авантюристів не може його перетворити в геніальну людину!

Ленін був вождем, але небув диктатором; Сталін, навпаки,є диктатором, але не є вождем.

Яка різниця між вождем і диктатором ?

Справжній вождь висувається насамперед рухом мас, він опирається в першу чергу на маси і на їхню довіру, він зв'язанийз масами, постійно обертаєтьсясеред них, вінйде на чолі їх, говорить їм правду , не обманює їх, і маси переконуються на власному досвіді в правильності йогокерівництваі йогопідтримують. Такийбув саме Ленін. Диктатор, навпаки, здебільшого приходить до влади чи черезреволюцію, чипісля спаду хвилі революції, чи через внутрішні правлячої кліки, чи через переворот, спираючись на державний чи партійний апарат, армію, поліцію. Диктатор опирається в основному не на маси, а на свою вірну кліку, наармію, на партійний апарат; він не зв'язаний з масами, він може з ними загравати і лестити їм, але вінобманює маси, він править не тому, що маси йому довіряють, а найчастіше всупереч цьому. Політика диктатора це політика внутрішніх закуліснихкомбінацій, політика підборуособисто йомувірнихлюдей, політика виправдання , захисту і звеличування його панування.

Сталін не був справжнім вождем, але йому тим легше було в ході подій перетворитися в дійсного диктатора. Свою роль він зайняв не завдяки підтримці мас. Він прийшов до свогобезроздільного панування шляхом хитрих комбінацій, спираючись на купку вірних йомулюдей і апарат іза допомогою обдурювання мас. Він відірваний від мас, він тримається не на довірі мас, а на тероризуванні їх.

Сталін увів поняття "ворог народу". Цей термін відразу звільняв від необхідності всяких доказів ідейної неправоти людей, з якими ти ведеш полеміку: він давав можливість усякого, хтов чимось не згодний зі Сталіним, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах, усякого піддати самим жорстоким репресіям, з порушенням усяких норм революційної законності. Це поняття "ворогнароду"власне кажучи вже знімало, виключало можливість ідейноїборотьби вираженням своєї думки з тихчиінших питань навітьпрактичного значення. Основнимі, по суті справи, єдиним доказом провини робилося, усупереч усім нормамсучасної юридичної науки, "визнання"самогообвинувачуваного, причому це "визнання", як показала потім перевірка, виходило шляхом фізичних мір.

Це привело до кричущих порушень революційної законності. Тобто для обґрунтування фізичного знищення людей і була уведена формула "ворог народу".

Навряд чи можуть привести доістини спробизрозумітисутність сталінського культу особистості шляхом прив'язки усього, щовідбулося в часи правління Сталіна, до одного лише цьогоімені.Точно так само неможливо пояснити культ особистості "російськоюлюбов'ю до монархізму".

В історичних аналогіяхпропадає саме головней істотне,асаме уявлення про історичну унікальність того, що відбулося в нас у часи Сталіна, в Італії - у часи Муссоліні, уНімеччині - у часи Гітлера, а в Камбоджі - у часи ПілПоту: жорстока ізоляція і знищення мільйонів людей,геноцид, що здійснюється або по класовій або по національній ознаці.

Уже саме по собі така кількість жертв,ліквідаціяцілих націй, свідчитьпро виникненнязовсім нової ситуації. Для того, щоб знищувати мільйони людей, потрібний величезний апарат, починаючи від наркомату міністерства і кінчаючи нижчими чиновниками - чиновниками охорони, що спиралися, усвоючергу, на негласних чиновників із середовища самих ув'язнених.

Причому мова йшла не про одиничний актскасуваннямільйонів людей, але про його перманентний характер, про розтягування цьогоакту в часі, перетворення в елемент способу життя. Мова йдепро визначення в постійно діючій системі знищення, на котру, як на свою "ідеальну модель", орієнтується вся інша бюрократія. Саме з головної задачі- постійногоскасування величезних людських мас - починається якісна відмінність адміністративної системи тоталітарних режимів -тоталітарноїбюрократіївід авторитарної бюрократії традиційних суспільств і раціональної бюрократії індустріальних капіталістичнихсуспільств.

Принципово важливо і те, що знищення здійснювалося по проявах людини не тільки в політиці, економіці, ідеології, але і в науці, у загальній культурі, у повсякденному житті. Це іробило нову бюрократію універсальнимінструментомуправління, інструментом прямого насильства, що спирається насилу зброї ("Ваше слово, товариш маузер...").

Але і це ще не усе. Не булотакоїобласті,включаючи побут (головний об'єкт нападок з боку "лівих" письменників і публіцистів, що перетворювали побут у предмет офіційного маніпулюванняз сторони "пролетарської диктатури"), сімейні відносини(згадаємо Павлика Морозова), нарешті, навіть відносини людини до самого себе, на право розпоряджатися якою не претендувала б ця бюрократія. Їй належало остаточне рішення щодо того, яким повинний, а яким не повинний бути задум чергового літературного задуму. Сталін користався цим правом увідношеннісамих великих художників, щоб дати приклад своїм підлеглим, якїм керувати художниками краще.Під дулом пістолета людей змушували робити те, що в корені суперечило їхній природі.

Не знаючиніяких обмеженьу своєму прагненні до влади, бюрократія тоталітарного типу не має і ніяких гарантій свого існування, незалежних від волі Вождя. Тим часом, для нього єдиним способомутвердженняабсолютноївлади над бюрократією було постійне їїперетряхування, чищення бюрократичногоапарату. Це, якщо хочете, міра самозахисту. Верхівка бюрократичногоапарату тоталітарного типу точно так само схильна до пожиранняВождя,як він сам - до винищування своїх можливих конкурентів і спадкоємців.

А це створює усерединіапарата ситуаціюграничної напруженості - перманентного НП, - яка за допомогою цьогосамогоапарату створювалася усередині суспільства в цілому, коливньому "зрізали" один шар за іншим.

Було б спрощенням вважати, що такого роду механізм розширеного відтворення бюрократії (через її перманентне перетряхування) спершу існував у голові її творця у виді "проекту" і тільки потім був реалізований вже в дійсності. Цей механізм відпрацьовувався в міру росту бюрократії, що супроводжувалась - уже після смерті В.И.Леніна - усе більш виразнимбажанням бачити на чолі "свою людину".

Фракційна боротьба, що стала очевидною відразу ж після смерті В.И.Леніна, вже незабаром розкрилася як боротьба за владу надапаратом, боротьба, у якій переможця визначив сам апарат. Це специфічне соціальнеутворення.Воно здатне забезпечитилюдям,йогоскладовим,визначеніпривілеї, гарантувати їм саме головне - особисту безпеку ібільш чименш тривале функціонування.Чимбільшими були привілеї апаратників вищого ешелону бюрократичноївлади, тим більше реальним ставав ризик у будь-яку хвилину заплатитиза них життям.Зоднієї сторони, затверджуючи себе як знаряддя політичноївлади , цей парадоксальний соціальнийапарат збільшував владу свого Вождя. Однак чим абсолютніше ставала ця влада, тим меншгарантованим було існування кожного нового покоління тоталітарної бюрократії.

Деякі функції тоталітарного апарату інодірозглядають як його функціональне виправдання. Насампередмається на увазі "наведення порядку", а також зосередження людськихі матеріальних ресурсів на тій чи іншій вузькійділянці.При цьому чомусь щораз забувають про головний критерій оцінки соціальних функцій - про ціну, котру приходитьсяплатити країні і народу за її виконання.

Коли сьогодні чуєш: "При Сталіні був порядок!", то так хочеться запитати - якою ціною був досягнутий цей"порядок".

І чи був це дійсно "порядок"?

За десятиліття свого функціонування сталінськабюрократія довела, що вона здатна"наводитипорядок" лишеодним єдиним способом: спочатку суспільство чиокрема його "ділянка" приводять у соціально-аморфний стан, руйнують усі його зв'язки, усю складну структуру, а потім вносять у нього "елемент організації ", найчастіше взявши за зразок військову організацію. Причому військову організацію знов-таки зовсім особливого типу, де, наприклад, "червоноармієць повиннийбоятися каральнихорганів нової владибільше, ніж куль ворога".

Звертання В.И.Леніна до непу говорить проте,що вінбачив можливість іншої, не тоталітарної модернізації економіки дореволюційної Росії.Однакця можливістьявляласобою цілком реальну погрозу для бюрократичного апарату.Тому що там, де між господарськими ланками складалися нормальніекономічні відносини, нестача у спеціальній фігурібюрократичного посередника і контролера відпадала. У ході співіснуваннябюрократичнихі економічнихспособівгосподарськогорозвитку країни останні явно демонстрували свої переваги - якз точки зору гнучкості, так і з погляду раціональності і дешевизни.

Проходять роки, тоталітарна бюрократія тріумфує, зазиваючи визнатиїї великі перемоги завдяки соціалізму. Однак,аплодуючи своєму Вождю, що оголосив перемогу соціалізму,бюрократія погано представляла, що означає ця перемогадлянеїсамої.У першу чергу, для її вищого ешелону. Усе в країні виявилося тепер у владі бюрократичного апарата, і тому"внутрішнього ворога", без якого функціонування цього самого апарата немислимо, уже ніде було шукати, крім як усередині, у своєму середовищі. Ця тенденція пробивала собі дорогу-боротьба з ворогом ставала для Вождя основнимзасобомкерування непомірно великим апаратом. Йому нічого не залишалось робити, крім як затверджувативладузасобамитерору, при зростаючих подачках тим, хто приходив на місце репресованих.

Вождь тоталітарної бюрократії - це не тільки її рушійна і направляюча сила, але і самий уразливий її пункт. Уруках Вождязосереджується стільки ниток, за допомогою яких він приводить у рух неосяжний бюрократичний апарат, що його смерті не буде відразунайдена відповідна заміна, відповідна в тімрозумінні, що новий Вождь повинний бути готовий здійснити нову міру - чергове кровопускання.

Література.

1.Себайн Д.Г., Торсон. "Історія політичної думки". К.: Основи, 1997.

2.Волкогонов. "Тріумф і трагедія". Політичний портрет Сталіна. К.: Політвидав України, 1989-1990.