«Мовні таємниці» сучасної дитячої літератури (на прикладі роману Галини Пагутяк «Королівство»)

Онсович А.Л.,
учитель української мови та літератури
Старокостянтинівського ліцею
Старокостянтинівської міської ради
Хмельницької області
імені Михайла Семеновича Рудяка,
учитель вищої категорії
«Мовні таємниці» сучасної дитячої літератури
(на прикладі роману Галини Пагутяк «Королівство»)
Вступ. Дитяча література сьогодні, залишаючись засобом отримання необхідної інформації, стає середовищем спілкування, самопізнання, збагачує знаннями про життя людей, сприяє виробленню навичок поведінки у сучасному суспільстві, навчає будувати взаємостосунки з однолітками та дорослими. Безперечним є й той факт, що сучасні діти читають «не те» й «не так», як попередні покоління. Вони надають перевагу не класичній літературі, вимагаючи нових тем та героїв. Але, як і раніше, дітям цікаво читати про своїх однолітків, які так само навчаються в школі, товаришують, переживають певні труднощі і навіть вперше закохуються.
Нове тисячоліття дуже яскраве і барвисте. Діти звикли бачити достаток фарб. Тому їх навряд чи зацікавлять старі пошарпані книжки без картинок, нехай навіть з шикарним (на наш погляд) змістом. Зате красиве і якісно оформлене видання з ілюстраціями привертає увагу кожної дитини. Щоб зацікавити дитину читанням достатньо просто привести її до книжкового магазину. На сьогодні росте попит на сучасну дитячу літературу, адже з’являється все більше нових авторів з новими книгами. З`являються видання різного формату, розраховані на різний вік, уподобання, смаки, пріоритети. Література розважає, грається, вчить, відкриває різні світи, пояснює, як влаштовано Всесвіт, що таке кохання й добро, як стати сильним та досягати мрії, як навчитися розумітись на економіці, праві, психології, фінансах, медицині – справжніх «дорослих» речах.
Література для дітей стає дедалі різноманітнішою, що дуже втішає. Вона представлена багатьма жанрами: детектив, казка, роман, сага, фентезі, фантастика, новела, повість. Для підліткового віку найцікавішим та найпривабливішим є, звичайно, жанр фентезі. Фільми про Гаррі Поттера, хлопчика-чарівника, зняті за всесвітньо відомою серією книг Джоан К. Ролінг привернули увагу цілого покоління до світу невідомого, світу магії, де відбувається одвічна боротьба добра і зла.
А чи має українська сучасна література приклади, які можуть зацікавити та «змусити» читати? На нашу думку, такими є романи Галини Пагутяк. Вони для сучасної української прози є настільки «несучасними», що саме це й приваблює читача. Текстам автора не притаманні картини жорстокості та неонатуралістичності, мовні експерименти. Письменниця не провокує, не шокує. Галина Пагутяк працює у напрямку, який не робить її екстрамодним та ультрапомітним прозаїком, проте це гарантує інтерес до неї і через десятки років. У своїх романах «Писар Східних Воріт Притулку», «Королівство», «Слуга з Добромиля» та збірці прози «Захід сонця в Урожі» автор створює власний ірраціональний світ, у якому співмешкають люди та вигадані істоти, але діють спільні закони життя. Власне, у кожному зі своїх романів письменниця зображує не так персонажів, стосунки, колізії, як свою просторово-часову модель. Письменниця, створюючи незвичний світ для незвичних історій, наповнює його великою кількість вигаданих онімів, що несуть, крім стилістичного навантаження, прихований ідейний зміст, пізнавши який, можна зрозуміти філософію існування неіснуючого від Галини Пагутяк.
Основна частина. Роман «Королівство» вирізняється з-поміж інших творів  письменниці,  але водночас продовжує авторську естетичну концепцію. Окремі художні особливості визначають роман як самодостатній літературно-мистецький витвір та роблять цікавим для дослідження з боку літературної ономастики.
Особливість перша – жанр. «Королівство» може балатуватися на статус пригодницького роману. Проте цей текст є значно ближчим до казки. Зважаючи на обсяг цього твору,  є підстави вважати «Королівство» романом – казкою, а сам текст передбачає фрагменти пригод і пригодницької поетики.
Особливість друга – сюжетика. У романі «Королівство» значно більше дій, подієвий простір дуже розгалужений, на що вказують дві основні частини – «Частина перша: Повернення до Королівства» і « Частина друга: Повернення Королівства». У творі чималі групи дійових осіб, сюжет здається нереальним, але  й натякає, що, хоч він і казковий, та має право бути повноправним і повноцінним учасником художньої побудови. Автор приділяє увагу не так внутрішнім цінностям персонажів, як зображенню перепитій, колізій, ситуацій, у які потрапляють герої роману-казки, що не властиво попереднім романам.
Особливість третя – стиль і аудиторія. «Королівство» написано у такому стилі, що насамперед розрахований на ще зовсім юну аудиторію, для якої стилістика і дух казки мисленнєво та ментально є своїми, рідними, незамінними. Водночас цей текст не виключає і аудиторію значно досвідченіших та старших людей, оскільки написаний на межі «недорослості» та «дорослості», а також, як і інші твори, пронизаний метафорами, символами, алегоріями. Без сумніву, «Королівство» передбачає об’єднання, а згодом з’єднання цих різних за віком груп людей і цілком може перейти до складу текстів для сімейного кола, яких бракує українському читачеві.
Розкриттю авторського задуму створення жанру роману-казки сприяє ідеонім «Королівство». Назва твору визначає спорідненість роману з улюбленим фольклорним жанром казки, налаштовує на його позитивне сприйняття, адже слово «королівство» викликає асоціацію з позитивними спогадами дитинства, героям відомих казок – королів, королевичів та королівен. Отже, читач, беручи до рук книгу з такою назвою, сподівається на «дитячу» історію, цікаву у будь-якому віці, що, насправді, й відбувається. Таким чином, мети – зацікавити читача – письменниця досягає шляхом використання ідеоніма, а читач, натомість, отримує «давню» історію на актуальну тему.
Роман складається з двох частин, для яких письменниця обирає близькі за звучанням назви «Повернення в Королівство» та «Повернення Королівства», підкреслюючи зміну форми оволодіння людини Простором, долучення реальних персонажів до казкового соціуму у першому розділі та зворотне набуття влади людини над простором, його підкорення – у другому.
Загальна просторова система твору представлена поєднанням можливих, тобто умовно реальних топоформ, зокрема Серединного світу, та вигаданих – Королівство, Імперія, Граничний світ. Простір перший - це урбаністичний малюнок Львова, відправна точка, з якої починається рух героїв у творі. Насправді факт перебування героїв тут з початку їх існування виявляється помилковим, що й підкреслюється топонімом «серединний». Прикметник, утворений від іменника середина, визначає ознаку місця їх (героїв) перебування між двома іншими світами – Королівством та Імперією. Але й це положення досить умовне, адже немає прямої дороги, яка привела героїв сюди, як не існує матеріального путівця, що сполучає реальність та вигадку.
Автор визначає конкретні топоніми, що допомагають впізнати сучасний Львів: «Їй було недалеко: вул.Кульбабова, 4, квартира 14», «на розі Кульбабової вулиці … колись стояла капличка Святого Антонія» [5, c. 22]. Але серед реальних назв зустрічаємо й вигадані: Кропив’яний цвинтар, Медова печера. Такі місця «облюбували» міфічні істоти: «Кропив’яний цвинтар був для опирів та відьмаків останнім романтичним місцем» [5, c. 47]. Саме тут вони збирали чарівне зілля. Свою назву цвинтар отримав закономірно, адже основною рослиною занедбаних кладовищ є саме кропива. Отже, назва «кропив’яний» вказує на закинутість, не доглянутість цього місця, адже тут «і непрощені злочинці, і невідомщені жертви трималися разом» [5, c. 47].
Медова печера є антонімічним топонімом до попереднього. У ній прокидається після чарівного сну принц Серпень, у печеру немає входу нечисті, колись тут була написана найчесніша книга на світі, тому й назва утворена від найкращих ласощів – меду. Таким є Серединний світ, зітканий з магічних та реальних подій, героїв та географічних назв.
До Королівства є три входи, один з них – підземною річкою Стікс. Як і у давньогрецькому міфі, Стікс веде до підземного світу та виходить, на відміну від міфу, у Граничному світі. Назву ж герої трактують по-іншому: «В неї стікаються усілякі відходи» [5, c. 105]. Та й шлях цей знає лише сантехнік-репортер Грицько-Мортіус.
Антонімічною назвою є інший гідронім – ріка Райська. Вона протікає територією Королівства, повернення на її береги – найзаповітніша мрія Тигрисика, тому й виступає у романі символом рідного дому, який сприймається як райське місце.
Автор розгортає картину найкращого куточка рідної землі, вводячи назви вулиць та кутків: Дивовижної, Зелені Кутки, порослі садами, образ Чарівного лісу, де живуть перелітки-ельфи. Таким чином, Королівство постає в уяві прекрасним, зеленим, щасливим місцем, де почуваєш себе як удома. У створенні такого казкового простору головна роль відводиться топонімам.
Граничний світ розташовується на границі Королівства з однієї сторони та Імперії – з іншої, тому прикметником «граничний» підкреслюється саме така ознака. Але, окрім того, це світ, де живуть добрі люди, як і в Королівстві, але й вони зазнають впливу лихої Імперії. Всі їх статики знищують з’їдлики, тому й страждають вони від бідності.
Імперія крутиголовців означується у тексті як простір, більший за Королівство утричі, це земля «хоча й пустельна, бо війна знищила всі зрошувальні канали, а невдатні господарі вирубали ліси й отруїли ріки» [5, c. 54]. Сама назва «імперія» асоціюється з країною, де править тиран, відчувається соціальна невлаштованість. Такою постає картина вигаданої країни – антагоніста Королівства.
«Які люди, такі їхні книги», - говорять у Королівстві. А у світі людей з метою знищення найцінніших, найрозумніших книг демонічними істотами створено Клуб книголюбів. Ергонім приховує, замасковує справжні дії членів цього клубу, адже жоден із не вміє читати: «дивна річ – любити книги, не читаючи їх» [5, c. 26]. Отже, у цьому випадку спостерігаємо антонімічний евфемізм, який посилює загальну проблематику твору: замасковане під Добро Зло, яке веде безперервну боротьбу за сферу впливу. Воно залучає до своїх лав усе більше персонажів, зокрема служниками темних сил стають бібліофіли, які допомагають виявити найшкідливіші книги.
Протилежним Клубу ергонімом є Рада Старих Королівства. Назва спільноти вказує на бажану форму прийняття важливих рішень – шляхом обговорення (ради) найстарішими, отже, наймудрішими представниками народу, які довели свою відданість та неупередженість. Вони оберігають Закони королівства, слідкують за неухильним їх виконанням. У романі – це зразок мудрої влади.
Однією з важливих характеристик літературного героя є його ім’я. Імена показують характер персонажів, їх походження, навіть здібності. На нашу думку, автор добрала дуже вдалі антропоніми.
Головна героїня твору Люцина живе у Середньому світі, який не є її рідним, тому вона почувається самотньо та некомфортно, не має навіть друзів. Протягом розвитку сюжету дівчина подорожує різними світами, наче перелітає із одного в інший. Її ім’я з латинської перекладається як «світла» [6, c. 62]. Антропонім повністю характеризує її: Люцина любить читати, стає охоронницею книги – найбільшої цінності роману, допомагає друзям вигнати крутиголовців. І, як виявляється, є давно втраченою королівною. Привертає увагу також те, що подібну назву має єдиний представник тропічної родини метеликів у фауні України, занесений до Червоної книги [4]. Подібна двозначність імені виправдана, адже тендітна Люцина так легко «перепурхує» між світає, вона залишається поодиноким поціновувачем української книги у Середньому світі та безстрашним підкорювачем «вогню» політичної несправедливості у Королівстві.
Поряд з дівчиною автор створює цілий ряд чоловічих образів-оборонців рідної країни. Одним із них є син короля Даниїла, брат Люцини. Автор вводить два антропоніма для його ідентифікації: Серпень та Август. Російський варіант українського слова «серпень», під яким знають його мешканці Імперії, натякає на певну офіційність імені спадкоємця королівського трону. Тобто ім’я Август для героя є швидше регалією, титулом (за зразком Давнього Риму), який свідчить про його високе походження. У перекладі з латини – «великий», «священний». Як і в давнину в українців, у цього персонажа, є інше, родинне ім’я, яким користуються найближчі люди. Для героя воно є улюбленим, тому що звучить рідною мовою – «Серпень».
Син Головного Королівського архіваріуса Марко має здатність перетворюватись на лиса. Ім’я Марко, ймовірно, означає «народжений у марті (березні)» [6, с. 75]. Зважаючи на здатність героя до перетворень та етимологію імені, можна говорити про близькість персонажа до природи, її законів. Аргументом на користь цього припущення може й той бути факт, що обидва розглянуті чоловічі імена походять від назв місяців року, а отже, є також частиною природи, яку в Королівстві надзвичайно шанували.
За іншою версією, ім’я Марка етимологічно пов’язане з давньогрецьким Марсом – богом війни, захисником. І ця характеристика є виправданою для героя, адже своїм основним обов’язком вважає захист королевича Серпня.
У романі не один персонаж має подвійне ім’я, оскільки багато героїв пов’язані з різними світами, зокрема реальним та вигаданим. Тому й імена письменниця добирає таким чином, щоб вони здавались звичними у кожному зі світів. Наприклад, редактор газети «Потойбічні новини» обирає псевдонім Мортіус, коли підписує свої статті. Ім’я звучить незвично, загадково. Додаючи суфікс –ус-, письменниця натякає на іноземне походження антропоніма, таким чином робить його «своїм серед чужих», підкреслюючи зв'язок з підземним світом. Підтвердження такого припущення є латинське прислів’я «de mortuis aut bene, aut nihi» («про мертвих або добре, або нічого»). Отже, псевдонім може бути калькою латинського «mortuis» - «мертві».
Насправді, чоловік має українське ім’я Грицько, що позначає «той, хто не спить, пильнує» [6, c. 53], що, власне, демонструє його вдачу як невтомного кореспондента-сантехніка.
Самітник Михей, який мешкав спочатку у Медовій печері та створив там найчеснішу та найправдивіше книгу, але потім спалив її, також обирає собі інше ім’я переселяється у Граничний світ, намагаючись змінити власну долю. Але у іншому світі він залишається одинаком, який відстоює власні ідеали. Незважаючи на зміну імені, він залишається «подібним Богу» (що означає його первісне ім’я [6, c. 79]), оскільки жертвує власним здоров’ям заради вищих моральних принципів.
Колоритним персонажем, якого ми зустрічаємо у Граничному світі, є бібліотекар-охоронець Соня. Походження імені від грецького sophia – «мудрість» [6, c.181] визначає життєву позицію героїні: разом з вірними привидами, вона мудро розпоряджається безцінними скарбами – книгами, боронить їх від знищення крутиголовцями та відьмами.
Ім’я Роланд асоціюється із відважним лицарем, у нашому випадку – це хлопець із друкарні, який допоміг відкрити людям очі на правду та побороти ворожі наміри захоплення влади у Королівстві Імперією. Ім’я й справді підходить хлопцю, оскільки він виходить переможцем з критичної ситуації.
Отже, розглянувши антропоніми, можна зробити висновок про їх відповідність соціальним обставинам, у яких перебувають герої (подвійні імена), рисам їх характеру та визначають вчинки. Автор використовує прийом надання «подвійного імені» та «імені з подвійним значенням» з метою створення ілюзії переплетення реального з нереальним, видимого з прихованим.
Велика кількість міфічних істот, описаних автором у романі, й визначила жанрову специфіку твору – роман-казка. Істоти з потойбічного світу населяють усі представлені світи: відьми, довгобуди, домовики живуть поряд з людьми, їздять автомобілями, автобусами та трамваями. І кожному з них Г.Пагутяк надає ім’я, яке личить їхньому способу життя.
Відьомську спільність очолює Олівія-Гізелла-Павлонія, яка «була останньою Великою відьмою» Серединного світу. Її ім’я свідчить про давнє та славне походження з роду відьом, чим вона надзвичайно пишається. На жаль, її донька Гортензія так і не успадкувала зловісного характеру матері та блискучих вмінь у магії: вона неуважна, занадто доброзичлива, але найбільше їй подобається збирати трави (бо ім’я має «квіткове», що перекладається як «та, що квітне»).
Є у романі опирі фон Стронціус (частка фон вказує на благородне європейське походження персонажа) та Фред, чаклун Сілентіус, адже має велику магічну силу. Проаналізувавши, які імена дає письменниця цим представникам демонологіє, стає зрозумілим – вони чужинці на цій землі, своєрідна данина моді, бо жодне «порядне» суспільство не існуватиме без цих зайд.
Але є серед представників «нечисті» місцеві мешканці – довгомудик Лукаш та домовик Спрячик. Їх імена промовисті та зрозумілі: Лукаш відоме багатьом слов'янським мовам. В етимологічному словнику української мови зазначено, що українське ім'я Лукаш запозичено з польської мови, яке, в свою чергу, походить з латинської, що в перекладі означає «світло», а первісне його значення — «народжений при сході сонця» [1] – іронічна назва для істоти, що прислуговує опирям. Що ж до міфоніма «Спрячик», то очевидною є авторська симпатія до цього героя, про що свідчить зменшувальний суфікс –ик-. Серед великої кількості демонічних істот його хочеться захистити та пожаліти. Насправді, Спрячик є найнезалежнішим з-поміж цієї сили: керує господарством Повелителя, навіть інколи ним самим:
« - Я йду у відпустку з сьогоднішнього вечора…
Спрячик тицьнув йому межи очі календар…
- Чекайте поштівок!» [5, c. 109]
Та все ж головним серед групи «темних» сил є Повелитель, саме таке ім’я варто обрати, щоб показати, що ти наймогутніший. Він очолює сумнозвісний Клуб книголюбів, роздає вказівки упирям та відьмам, прислужує Імперії, але в той же час є дипломатом, який захищає своє темне військо та поводиться досить тактовно, як на представника нечисті.
Увиразнити створений автором простір, надати йому специфічних рис покликані художні деталі, яким письменниця надає особливого значення.
Істоти з потойбічного світу стають повноправними сучасними мешканцями – у них є своя світова мережа Вампірнету. Фон Стронціус і дня не може прожити без свого комп’ютера Макінтоша, якого він ніжно називав Тосиком. Щоденні продукти споживання у творі теж мають відповідати стилю, тому навіть чай, пиво, шампанське мають загадкові назви: чаєм «Чорна вдова» пригощаються відьми, на засіданні Клубу чоловікам подають чорне пиво «Троль», а жінкам - шампанське «Відьма з Блер». Демонічні герої слухають «людську» музику – «Роулінг стоунз», «Діп перпл», «Пінк флойд». Повелитель полюбляє парфуми «Дев’ять кіл пекла». Хрематоніми авторського тексту – це переважно прикладки, які надають звичним речам ознак казкового, потойбічного.
Письменниця, припустімо, таким чином осучаснює твір, робить його виразнішим, але вдумливий читач вкотре замислиться: звідки до людей потрапляють такі «розкоші» цивілізації?
Висновки. Широке коло власних назв, які вводить письменниця у роман «Королівство», має кілька стильових призначень: створити авторську ілюзію імовірності неймовірного, адже чому не можуть існувати герої, які створюють власні клуби за інтересами, користуються матеріальними речами, такими звичними сучасній людині. У той же час Г.Пагутяк розширює художній простір роману, умовно поділяючи його територіально, але водночас об’єднуючи спільними героями, проблемами, вирішення яких в одній площині впливає на загальний розвиток. Врешті, автор демонструє читачеві внутрішню деградацію, яка наступає внаслідок зневажливого ставлення до найбільших людських цінностей - природи, гарної книги, сімейних традицій та гарних дружніх стосунків.
Список використаних джерел та літератури
Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / за ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.
Голобородько Я. Перебувати над реальністю. Несучасна температура духу Галини Пагутяк // Українська мова та література, 2009. – Число 44(636). – С. 3-5
Гречаник І.П. Афективний часопростір у романі-фентезі Галини Пагутяк «Королівство» / І.П.Гречаник // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2010, №11 (198). – С.38-43
Дідух Я.П. Червона книга України. Тваринний світ: довідник. – К.: Глобалконсалтинг, 2009. – 624 с.
Пагутяк Г. Королівство. – Харків: Фоліо, 2010. – 366 с.
Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей: словник-довідник. Видання 3 / за ред. В.М.Русанівського – К.: Наукова думка, 2005. – 334 с.
Трійняк І. І. Словник українських імен / І. І. Трійняк. – К.: Довіра, 2005. – 509 с.
Хлистун І. В. Топоніми в художньому тексті (на матеріалі української поезії ІІ пол. ХХ ст.  ) // Урок української. – 2003. – № 10. – С. 23-25.