Конспект уроку з літератури рідного краю Тернистий шлях М. Вороного

Конспект уроку
з літератури рідного краю

Тернистий шлях М. Вороного


Учитель Ільченко Т.З.











СШ № 45
Індустріальний район
Тема: Тернистий шлях М. Вороного

Мета: ознайомити учнів з творами М. Вороного, дати достовірні відомості з біографії поета;
виховувати в учнях любов і гордість за батьківщину, повагу до видатних людей нашого краю.

Обладнання: на столі портер М. Вороного, вишитий рушник, гілочка калини, колосся.

На дошці – вислови:
Вітаю Вороного нині!
Одважно линучи з під хмар,
Рабів будив ти у долині,
Огонь злюбивши, як Ікар!
Не відаючи супокою,
Оспалих кликав громадян,
Минуло! Це ж перед тобою
У тебе вкрадений Євшан!
(М. Рильський)

Висока честь: прийняти смерть
За любий рідний край!
(М. Вороний)

„Людина завжди повинна пам’ятати звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком”
(О. Довженко)

Тип уроку: комбінований урок

Звучить музика М. Лисенка.
Учитель читає акростих М. Рильського, вказуючи на перші букви рядків. Діти повторюють це слово (Вороному)
Микола Вороний... Талановитий поет і критик, перекладач і мистецтвознавець, артист і режисер, журналіст і організатор видавничої справи. Він творив на зламі двох епох. Дослідити й докладно викласти життєвий та творчий шлях вороного нелегко, бо він як актор і режисер багатьох театральних труп мандрував.
1 учень. Народився Микола Кіндратович Вороний (літературний псевдоніми і криптоніми – Артист, Арлекін, Віщий Олег, Sirius, Кіндратович, Микольчук, М.В., К-ич М., М-У-ко та інші) 7 грудня (24 листопада старого стилю) 1871 р. на Катеринославщині (тепер Дніпропетровська область).
2 учень. Батько поета походив із селян, онук кріпака, нащадок гайдамаків. Мати була з роду відомих українських діячів, до яких належав Прокіп Колачинський – ректор Києво-Могилянської академії в 1697 -1702 рр., виконавець освітніх планів гетьмана І. Мазепи.
Мати передала синові свою любов до української культури, народних звичаїв, повір’їв, до української пісні, казки, навчила читати й писати, захоплення творчістю Шевченка. Саме їй Микола Вороний присвятив „Легенду” про матір, яка оспівує найвище з людських почуттів – материнське. В основу твору була покладена народна легенда про те, як син живцем вирвав серце матері для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся й упав.
Звучить пісня „Легенда” на музику М. Леонтовича.
3 учень. Великий вплив на формування світогляду хлопця мав дід Павло, який прожив майже сто років. Навіть після двадцятип’ятирічної служби в уланському полку він не зрусифікувався, завжди говорив добірною українською мовою. Дід любив степ і передав цю любов онукові. Ставши поетом, Микола Вороний оспівав степову безмежну стихію в „Баладі козацькій”.
Образ свого діда вивів у образі робітника у циклі „Співи старого міста”
Чуб довгий послався йому на жупан
І хвилями вус розпустився...
Стоїть, поглядає, мов сич, дідуган,
Чолом похилися.
Щось ніби знайоме в тім образі є –
Завзяте, міцне, бунтівниче...
Щось інше на вигляд, а рідне, своє...
Лице робітниче!

4 учень. Навчаючись у реальному училищі в Харкові і Ростові, був виключений з сьомого класу за зв’язки з народниками, читання та поширення забороненої літератури.
Отож одержати вищу освіту в Росії він не міг. Тому юнак іде до Відня, навчається у Віденському університеті, згодом повертається до Львова, де продовжує університетську освіту на філософському факультеті. Саме на цей час припадає його зближення з Іваном Франком, яке згодом переростає у дружбу. Вороний стає членом редколегії журналу „Житє і слово”, якийсь час працює режисером театру „Руська бесіда”. І. Франкові він присвячує одну із своїх поезій.
Звучить вірш „Іванові Франкові”
Іванові Франкові
Відповідь на його Посланіє
Ні, мій учителю і друже,
Про мене – все це не байдуже.
Життя з його скаженим шалом,
З погонею за ідеалом,
З його стражданнями і болінням
І не вгамованим сумлінням,
Життя – се дві противні сили,
Що між собою в бій вступили.
Одна з них – велетень–гнобитель,
А друга – геній–визволитель;
Його двосічна гостра криця
Влучна, як з неба блискавиця;
Але і велетень могучий
В руці тримає меч блискучий;
Страшні тяжкі його удари,
А ще страшніш – таємні чари...
Як маю я його цуратись
Чи від ударів ухилятись...
О ні! Я, взявши в руки зброю,
Іду за генієм до бою.
Рубаюсь з ворогом, співаю,
В піснях до бою закликаю
Всіх тих, що мляві чи недужі,
Чи під укриттям сплять байдужі.
І знаю я, що замість плати
Мене чекають кари, страти...
Та чи ж грізний удар обуха
Там, де буяє творчість духа?..
5 учень. Ще будучи в Ростові, поет захоплювався театром М. Кропивницького, а вже у Львові почав активно листуватися з уславленим митцем, радитися з ним. І ось із 1897 р. він стає співробітником театральних труп Кропивницького, Сакса ганського, Васильєва, мандрує містами та селами України та Росії. Його ваблять і театр, і поезія. Але акторський розгойданий побут, ненормальний „триб життя” змушують Вороного залишити сцену. І в 1901 р. він поступає на службу – працює в Катеринограді, Харкові, Одесі.
Учитель. Навесні 1903 р. Микола Вороний прибуває до Києва на з’їзд громадівців як делегат Одеської „Старої громади” і тут знайомиться з Вірою Миколаївною Вербицькою. Після цієї зустрічі душа поета співала „гімн щасливого кохання”.
Заздалегідь підготовлені учні читають вірші „На скелі” і „Палімпсест”

На скелі
Я стою на гострій скелі,
Мов маяк в одкритім морі,
Зір мій губиться в просторі,
Що прославсь до неба стелі.

Ясне сонячне проміння
Золотим дощем спадає,
Ухо ледве зачуває
Плескіт хвилі об каміння.

Синє море піді мною,
Наді мною – сонце красне;
Небо чисте, небо ячне
Усміхаються весною.

В серці любе почування
Пишним цвітом розцвітає,
І душа моя співає
Гімн щасливого кохання.

Палімпсест
Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! Час минав – і з творів Іоанна
Виразно виступав знов твір Аристофана.

Кохана! Це душа моя – той палімпсест.
Три роки вже тому твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест
В душі я записав, зворушений, щасливий...
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

Учитель. Незабаром закохані побралися й поселилися в Чернігові. Однак тихого сімейного життя, якого Микола Вороний так прагнув під час акторських мандрів, не вийшло. Уже через рік сім’я розпалася. Душевна рана від розриву з дружиною не гоїлася ще й через те, що з нею лишився улюблений син Марко.
Учні слухають один з віршів – „Ти не моя!”
Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі скоряєш...
Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -
Ти не моя!

Нехай у грудях ти чудове серце маєш
І серце те усіх звабля,
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш.
Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -
Ти не моя!

Не хай ти розумом всю землю оглядаєш
Згори, мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш.
Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -
Ти не моя!

Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди нації в душі не відчуваєш
Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -
Ти не моя!

Ти не моя! О, ні – даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я.
І хоч би ти прийшла, мене не ублагаєш,
Бо, коли ти Вкраїни не кохаєш, -
Ти не моя!

6 учень. З 1910 р. поет оселяється в Києві, видає перші збірки своїх віршів „Ліричні поезії”, „В сяйві мрій”, працює в театрі М. Садовського, пише рецензії на театральні вистави, статті про театр і драматургію. Тут застає його звістка про Лютневу революцію 1917 р. в Петрограді, яку поет гаряче привітав. Саме в цей час він створює глибоко патріотичний вірш „За Україну!”, який став справнім народним гімном борцям за волю Батьківщини.
Виконується пісня „За Україну!” на слова М. Вороного.
За Україну!
З огнем завзяття
Рушаймо. Браття,
Всі вперед!
Слушний час
Кличе нас –
Ну ж бо враз
Сповнять святий наказ!

За Україну,
За її долю,
За честь і волю
За народ!
Серця кров
І любов –
Все тобі
Віддати в боротьбі!




Ганебні пута
Ми вже порвали
І зруйнували
Царський трон
За Україну,
За її долю,
За честь і волю
За народ!




З-під ярем
І з тюрем,
Де був гніт,
Ми йдем на вільний світ!
Вперед же, браття!
Наш прапор має,
І сонце сяє
Нам в очах!




За Україну,
За її долю,
За честь і волю
За народ!
Дружний тиск,
Зброї блиск,
В серці гнів
І з ним свобод ний спів:




О Україно!
О рідна ненько!
Тобі вірненько
Присягнем
За Україну,
За її долю,
За честь і волю
За народ!


7 учень. Поет щиро повірив гаслам Лютневої революції, яка захопила його масовим ентузіазмом, свободою слова і передовсім зняла заборону з рідної української мови. Однак ейфорія тривала недовго. Жовтневі події 1917 р. розкололи світ навпіл. Насильство, кривава вакханалія громадянської війни, безневинна кров тисяч і тисяч простих людей справили на поета гнітюче враження.
Розчарувавшись у революційній дійсності, поет емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився с польськими письменниками. Але весь час стежив за подіями, що відбувалися в Україні. Звідтіля приходили невтішні й суперечливі вісті. Однак там була його Вітчизна.
8 учень. Коли глибока туга за рідним краєм стала нестерпною, поет навесні 1926 р. повернувся в Україну.
Те, що він побачив на рідній землі, глибоко вразило. Невдовзі над Вороним, як і над більшістю відомих культурних діячів України, збираються чорні хмари сталінського терору. Йому нагадали і „буржуазно-естецьку” творчість, і святкування 25-річного ювілею своєї літературно-мистецької діяльності в 1919 р. з Петлюрою („гетьман української поезії з гетьманом української армії”).
На початку 30-х рр.. поета висиляли з Києва і засудили на 3 роки концтаборів. Вирок було замінено висилкою до Казахстану. Тяжкі фізичні страждання підсилювалися невимовною тугою за рідними...
Учитель. Вороному довелося пройти всі тортури, уготовані сталінською пекельною машиною. Йому інкримінували відступництво, шпигунство, а його творчість класифікували як націоналістичну вилазку класового ворога, білоемігранта (проте саме Вороний переклав українською революційно-партійний гімн „Інтернаціонал” і „Марсельєзу”).
Історія не зафіксувала точних відомостей про останні дні поета. Страдницька дорога Вороного завершилася двома страшними папірцями – вироками слідчих органів. Нелюдськи жорстокий присуд було виконано 7 червня 1938 р. Сам того не відаючи, він пережив свого улюбленого сина майже на рік – поета марко Вороного, який відбував покарання на Соловках теж за контрреволюційну діяльність, постановою особливої трійки при УНКВС було засуджено до розстрілу в жовтні 1937-го.
Підготовлений учень читає уривок.
Рідний край, дальній спомин в очах спалахне
І розіб’ється вщент, як літак, налетівши на скелі.
Знаю: смерті проваль неспромога ніде обійти –
Темні ями очиць від колиски чатують і стежать,
Та по волі чиїйсь крізь хур течі я мусив пройти,
Щоб умерти отут? Мої кості сюди не належать!
Білі ночі пливуть, як привиддя з полярної тьми,
І північна зоря холодніє на вістрях багнетів.
Дніпре, батьку наш Дніпре, до вічного неба грими,
Чорне море збуди – Біле море ховає поетів!

Учитель звертає увагу на слова М. Вороного, що записані на дошці. Читає.
Учитель. Боже! За віщо?
Отця і сина,
Батьків і дітей.
Хліборобів і піснетворців,
Цвіт народу нашого...
9 учень. Поет посмертно був реабілітований аж двічі. Та чи спокутуємо ми цим той страшний гріх розправи над безневинними? Хто відшкодує народові втрату найкращих його дітей? Який суддя покарає злочинців? Яким законом визначиться міра покарання за страшні злочини перед людством, перед Україною?..
Учитель. Микола вороний повернувся до нас. Живе, вивчається у школі його поезія, звучить музика на його слова, адже найкращі українські композитори – М. Леонтович, Я. Степовий, а найбільше М. Лисенко – клали на музику його прекрасну лірику.
Учні. Звучить вірш „Серце музики” (ІІ частина).
Яка краса! Усе життя
В акорди перелить,
З високих дум і почуття
Нове життя творить!

Нести любов, будити гнів,
Творити чудеса...
О віщий спів, натхненний спів!
Яка і ньому краса!

Хай, серце, болю повне вщерть,
Розірветься...нехай!
Висока честь: прийняти смерть
За любий рідний край!

Висока честь: усі скарби
Зложити на вівтар –
І жити в пам’яті юрби
Як лицар і кобзар!

Серед братів, серед сестер,
Де пісня гомонить,
Співець почив, але не вмер
І вічно буде жить.

Учитель. Читає слова О. Довженка, записані на дошці. Тож будемо пам’ятати ще одного нашого поета–земляка.