«Большая земная любовь» в лирике Анны Ахматовой

«Велике земне кохання»
у ліриці Анни Ахматової

«Есть в близости людей заветная черта,
Ее не перейти влюбленности и страсти,
Пусть в жуткой тишине сливаются уста
И сердце рвется от любви на части»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Анна Ахматова
(1889 - 1966)
Анна Андріївна Ахматова - російська поетеса, письменниця, літературознавець, літературний критик, перекладач. Вона створила яскраву, емоційну поезію.
* * *
То змейкой, свернувшись клубком,
У самого сердца колдует,
То целые дни голубком
На белом окошке воркует,
То в инее ярком блеснет,
Почудится в дреме левкоя …
Но верно и тайно ведет
От радости и от покоя.
Умеет так сладко рыдать
В молитве тоскующей скрипки,
И страшно ее угадать
В еще незнакомой улыбке.
Справжнє прізвище поетеси - Горенко. Псевдонім взяла від жіночого імені свого пращура - Хана Ахмата, від якого вела свій родовід.
Поезія юної Ахматової - це світ живий та смертний, яскравий та звучний. Багато віршів Ахматової сприймаються як своєрідний щоденник, мають характер задумливої бесіди.
* * *
Весенним солнцем это утро пьяно,
И на террасе запах роз слышней,
А небо ярче синего фаянса.
Тетрадь в обложке мягкого сафьяна,
Читаю в ней элегии и стансы,
Написанные бабушке моей.
ЇЇ поезія побудована на передаванні переживань, стану душі, на пошуках найбільш точного зорового образу. «Я народилась під Одесою (Великий Фонтан). Мій батько був у той час відставний інженер-механік флоту. У віці одного року була перевезена на північ - у Царське село.

Там прожила до 16 років», - так писала про себе Анна Ахматова, пишаючись тим, що юність її пройшла у тих місцях, де «смуглый отрок бродил по аллеям», навчалась у царськосельській гімназії. Писати вірші почала рано – в одинадцять років.
* * *
А там мой мраморный двойник,
Поверженный под старым кленом,
Озерным водам отдал лик,
Внимает шорохам зеленым.
И моют светлые дожди
Его запекшуюся рану …
Холодный, бледный, подожди,
Я тоже мраморною стану.
Рання поезія Анни Ахматової вже передбачила її чудовий дар – відкриття людини. Поетеса кохає людину, вірить у її духовні сили і здібності. Ось чому такою проникливою сторінкою сприймаються її вірші, не тільки у порівнянні з акмеїстичними виступами, але й на фоні російської поезії ХХ століття.
* * *
Настоящую нежность не спутаешь
Ни с чем, и она тиха,
Ты напрасно бережно кутаешь
Мне плечи и грудь в меха
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сколько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
До революції збірки віршів Ахматової: «Вечер», «Четки», «Белая стая» перевидавалися частіше за всіх інших молодих авторів.
* * *
И, прощаясь, держась за перила,
Она словно с трудом говорила:
«Это все … Ах, нет, я забыла,
Я люблю Вас, я вас любила
Еще тогда!»
Одразу після виходу в світ збірки «Вечер» стало зрозуміло, що народилась чудова російська поетеса, характерною особливістю якої є те, що їй вдалося стати жіночим голосом свого часу, створити ліричний характер жінки.
У віршах Анни Ахматової відображаються усі прояви жіночої долі. Це і зріла жінка, і юна дівчина, і зрадлива дружина.
* * *
Сердце к сердцу не приковано,
Если хочешь - уходи.
Много счастья уготовано
Тем, кто волен на пути.
Я не плачу и не жалуюсь,
Мне счастливой не бывать.
Не целуй меня усталую, -
Смерть придет поцеловать.
Дни томлений острых, прожить
Вместе с белою зимой!
От чего же, от чего же ты
Лучше, чем избранник мой?

* * *
Я и плакала и каялась,
Хоть бы с неба грянул гром!
Сердце темное измаялось
В нежилом дому твоем.
Боль я знаю нестерпимою,
Стыд обратного пути …
Страшно, страшно к нелюбимому,
Страшно к тихому войти.
А склонюсь к нему нарядная,
Ожерельями звеня;
Только спросит «Ненаглядная!
Где молилась за меня?»
Титулована званням «Сапро ХХ століття», вона дійсно внесла до великої Книги любові нові сторінки, і, на думку деяких критиків, саме любовна лірика є її головним досягненням та індивідуальним відкриттям.
Про любовну лірику Ахматової багато писали ще при житті поетеси, намагаючись розгадати таємниці її дивовижного існування і незмінної популярності.
* * *
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молиться Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге камыши
И никнет гроздь рябины желто - красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Ахматова навчалася та вчила любити, оскільки, лише пройшовши цю нелегку школу, людина може пережити найважчі випробування долі й не розгубити своєї людяності. Саме в любові її ранніх віршів уже лежав початок прямого шляху до голого, естетичного, як розіп’яте тіло, однак, уже нічим непереможеного кохання, «Реквієму».
Як відомо, біографічною основою для ахматовського «Реквієму» (1935 - 1961) послужив арешт її сина Льва Гумільова. Але й багатостраждальна тінь Миколи Гумільова (товариш з гімназійних років ще по Царському селу, а потім – чоловік. Вінчалися поблизу Києва. Про цю подію М.С. Гумільов пише: «Из логова змиева, Из города Киева Я взял не жену, а колдунью». У 1912 році у них народжується син Лев), без сумніву кидає відблиск на читацьке сприйняття циклу «Реквієм».

Лідія Жукова, яка у 1935 році якось опинилася сусідкою Ахматової у нескінченній тюремній черзі, згадувала: «Вот и ее черед, она подошла к окошку-щелке, там какие-то петлицы и непреступный манекен; не разжимая рта, она произнесла положенное: «Ахматова - Гумилеву» «…» По застывшей очереди волной отзывались эти имена. Льва Гумилева, сына двух поэтов, наказали за грехи отцов, быть может, только за то, что они поэты».
Анна Ахматова теж була схильна до думки, що причиною арешту було прізвище батька: «… Что он видел, мой мальчик? Он никогда никаким образом контрреволюционером не был … способный, молодой, полный сил - ему завидуют и сейчас используют то, что он сын Гумилева … Как из меня сделали вдову Гумилева»:

* * *
Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.
Входит в шапке набекрень.
Видит желтый месяц тень.
Эта женщина больна,
Это женщина одна.
Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.
Поему «Реквієм» можна вважати найбільшим досягненням цивільного подвигу Анны Ахматової. Поема присвячена стражданням репресованого народу.
«Реквієм» складається з прозаїчного «Предисловия»:
* * *
В страшные годы ежовщины
Я провела семнадцать месяцев
в тюремных очередях. Как - то
раз кто - то «позвал» меня …
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что - то вроде улыбки
скользнуло по тому, что некогда
было ее лицом
(1957 рік, Ленінград).
«Посвящение»:
* * *
Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними «каторжные норы»
И смертельная тоска …
«Вступление»:
* * *
Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад,
И ненужным привеском болтался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки.
Звезды смерти стояли над нами.
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.
А також з двочастотного епілогу та 10 віршів.
Поема Ахматової, як і «Реквієм» Моцарта, написана на замовлення. І вона бере на себе відповідальність, розуміння, що буде писати й про себе.
«Вступлением» розвивається основна тема – голосіння за сином.
* * *
Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе шла,
В тесной горнице плакали дети,
У божицы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе … Не забыть! -
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.
У сценах прощання й арешту сина мова йде не тільки про особисте горе автора, але й про багатьох чоловіків, синів, братів.
* * *
Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
У цей час вона насправді вила, коли звернулася до Сталіна із проханням про помилування чоловіка й сина, так само як і сотні дружин і матерів. Виникає образ тихого Дона: мотив божевілля, який готує до смерті або самогубства.

* * *
Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину
Так з’являються євангельські мотиви - мати й син, якого страчують: «В крестах - неповинные смерти кончаются»
Епілог складається з двох частин. Перша - тюремна черга, друга –Пам’ятник поету, який стоїть у тюремній черзі. Такого пам’ятника в літературі еще не було. Це пам’ятник жертвам репресій у страшні для країни роки.
* * *
Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своей слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Кожний рядок цієї поеми пронизаний гострим болем, який принесла найвеличніша з людських трагедій.

Приговор
И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как - нибудь.
У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.
Перед нами сталінська доба у всій своїй страшній величі, яка знищує людину в людині, правда життя.

* * *
Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать …
О них вспоминай всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде …
«Час був апокалептичний», - писала пізніше про це Ахматова. Зберегти такі вірші, як «Реквієм», в будинку, де йшов обшук за обшуком, можна было лише одним способом: не довіряти їх паперу, а утримувати лише в пам’яті. Ахматова, аж до 1962 року, не писала жодного рядка на папері. Вона знайомила з віршами усно, когось із найближчих та надійних друзів. Після того, як мовчазний співрозмовник їх запам’ятовував, рукопис спалювався. В одному з віршів можна прочитати, як про цей жалібний обряд розповідає сама Ахматова:
* * *
… Я стихам не матерью -
Мачехой была.
Эх, бумага белая,
Строчек ровный ряд!
Сколько раз глядела я
Как они горят.
У книзі «Записи об Анне Ахматовой» Л. Чуковська (письменниця) розповідає, як позньою осінню 1962 року, коли «Реквієм» вперше був перенесений на папір, Ахматова вимовила дуже урочисто: «Реквієм» знали напам’ять 11 осіб, і ніхто мене не зрадив».

Саме у воєнні роки Ахматова розкрилася як громадянський поет. Вона повною мірою заговорила від імені народу й отримала його визнання.
У її поезії злилися водно жіночий і материнський початок, мужність і чесність, співчуття і страждання.

* * *
Мы знаем, что ныне лежит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет.
Не страшно под пулями мертвыми лечь,
Не горько остаться без крова, -
Но мы сохраним тебе, русская речь,
Великое русское слово.
Свободным и чистым тебя пронесем,
И внукам дадим, и от плена спасем
Навеки!

… Її називали «Північною зіркою», хоча народилася вона на Чорному морі. Вона прожила довге та дуже насичене життя, у якому були війни та революції.