Конспект лекцій з економіки

Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте файл и откройте на своем компьютере.
Тема: Підприємство як суб’єкт господар ю- вання. Поняття, цілі й напрямки діяльності. Пр а- вові основи. Мета: знати поняття «економіка», методол о- гію курсу, форми прояву законів і закономірностей, взаємозв’язок з іншими дисциплінами, вміти розрі з- няти цілі і напр ямки діяльності підприємства, осно в- ні документи, що регулюють діяльність підприємс т- ва. ПЛАН 1. Вступ до предмету та завдання дисципліни. 2. Поняття, цілі і напрямки діяльності. 3. Правові основи функціонування 4. Статут підприємства 5. Колективний договір 1. Вступ до предмету та завдання дисципліни. Практика господарювання на ринкових засадах п і- дтверджує ту незаперечну істину, що результати в- ність (ефекти в ність) будь - якої виробничо - господарської діяльності залежить передусім від компетентності та творчої активності упра в лінських кадрів, достатньо глибокого знання ними конкретної економіки, зак о нодавчої бази й соціальних аспектів господарювання. Економіка підприємства спирається не тільки на власну логіку і зміст, а й на вихідні методологічні положення сум і жних економічних дисциплін. Протягом останніх років тривало становлення р и- нкової системи господарювання, активніше здійсн ю- ватися економ і чні реформи, виявилися нові аспекти реформування форм власності і структурної переб у- дови економіки України. Екон оміка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистец т во ведення господарства. Будь - яку роб о ту, в процесі якої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матері а- льні блага), перевозять і продають їх, здійснюють п і- сля продажне с ервісне обслуговування товарів трив а- лого користування, заведено називати вир о бного - господарською діяльністю, а підприємства, на яких відбувається така діяльність, є суб’єктами господ а- рювання органічно взаємозв’язаної економічної си с- теми. Саме тому е кономіку, цілком справедливо, вваж а- ють головною цариною діяльності людей, що забе з- печує суспільство життєво необхідними матеріал ь- ними благами і послугами виробничо - технічного та споживного призначення. Основною ланкою екон о- мічної системи країни, де безпосе редньо продук у- ються товари чи надаються послуги населенню та с у- сп і льству в цілому, є економіка підприємства. Економіка підприємства як конкретна галузь ек о- номічної науки й навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічни х з а- конів та закономірностей функціонування та розви т- ку суспільного виробництва. Саме виявлення конкр е- тних форм прояву цих законів і закономірностей у господарській діяльності підприємства правомірно вважається загальним предм е том дисципліни. Отже, предм ет «Економіка підприємства» включає вивче н- ня: теорії та практики господарювання на рівні під п- риємства, конкретних форм та методів господар ю- вання, принципів формування й використання виро б- ничого потенціалу, взаємодії усіх видів ресурсів; о р- ганізації та ефек тивності господ а рьско - комерційної діяльності. Методологія вивчення курсу має відповідати процесу пізнання істини: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Ось чому в ній необхідно виокремлювати емпіричну, те о- ретичну т а прикладну стор о ни. Емпірична сторона пізнання означає здійснення збиральної й описової функцій (встановлення, реєстрація, викладання й п е- рвинна систематизація фактів). Теоретичний зріс процесу пізнання реалізує функцію пояснення нових понять і термінів, створення нових та уточнення і с- нуючих теорій, прогнозування ро з витку процесів і явищ. Прикладний бік цього процесу характеризуєт ь- ся опрацюванням практичних рекомендацій для з а- безпечення найефективніших форм господ а рювання. Основою методології має б ути єдність емпіричної та теоретичної сторін пізнання, а також матеріаліст и- чна діалектика ( будь - яке явище, що вивчається, н е- обхідно розглядати в часі, просторі, у динаміці з ур а- хуванням усіх чинників, що впливають на нього). З огляду на це методологія кур су має включати певну сукупність конкретних методів, а саме історичного та макроекономічного в їхньому застосуванні, до оці н- ки процесів (явищ); альтернативність розв’язання тих чи інших господарських завдань; використання сучасного наукового інструментар ію пізнання та прийняття управлінських рвшень; аналіз, узагальне н- ня й визначення можливих (доцільних) сфер застос у- вання ефективного вітчизняного й зарубіжного до с- віду господарювання. Економіка колійного господарства і галузевою економікою, яка вивчає дію економічних законів в області транспорту і колійного господарства, а також в и користання їх в господарській діяльності. Економіка транспорту і окремих її галузевих го с- подарств пов’язана з усіма видами обліку, і, перед у- сім, з економічною статистик ою. Кількості та якісні показники виробничо - господарської діяльності, ро з- робляються екон.статистикою, широко використов у- ються при плануванні і аналізі виробництва, при єк о- ном. обгрунтованні різних організаційно - технічних заходів. Всі питання, які вход ять які входять в предмет ек о- номіки, мають велике практичне значення. Глибоке вивчення економіки дає змогу розроблять і приймати принципові рішення, які будуть мати успіх в майбу т- ньому , шукати засоби для реалізації цих рішень, вм і- ти їх здійснювати. 2 . Поняття, цілі й напрямки діяльності Будь - яке суспільство для забезпечення но р мального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснюється безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові к о- лективи), які с пільно виконують ту чи ту місію (ре а- лізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організ а цій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (ком е- рційні), що ф ункціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і неп і дприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінанс у- ванням держави. Організації з підприємницьким х а- рактером діяльності називають підприє м ствами. Підприємство — це організа ційно виокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка в и- робничої сфери народного господарст ва, що вигото в- ляє продукцію (виконує роботу або надає платні посл у- ги). Кожне підприємство має історично сформовану ко н- кретну назву — завод, фабрика, ша хта, електроста н- ція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць — заводів або фабрик (комб і- нат, виробниче об’єднання). У більшості країн з ро з- винутою ринковою економікою такі виробничі од и- ниці називають фірмами. Під словом «фірма» роз у- міють підприємства, що здійснюють господарську д і- яльність у галузях промисловості, будівництва, сіл ь- ського господарства, транспорту, торгівлі тощо з м е- тою одержання кінцевого фінанс о вого результату — прибутку. Кожна з них визначає для себе певне фі р- мове на йменування, під яким її записують до держа в- ного реєстру своєї країни. Фірмове найменування, як правило, включає ім’я та прізвище одного чи кількох власн и ків фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окр е- мих країна х досить поширені більш конкретні н а- йменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США — корпорацій, країнах конт и- нентальної Європи — тов а риств. Важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має замкнуту систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою, а т а- кож товарний знак (марку) у вигляді певного те р- міна, символу, малюнка або комбінації таких. Фі р- мовий знак (марка) служить для ідентифікації т о- варів або послуг п родуцента (продавця) та їх вио к- ремлення на ринку від продукції (послуг) конкур е- нтів. Для ефективного господарювання істотним є в и- значення цілей створення та функціонування підпр и- ємства (фірми). Генеральну (головну) мету підприє м- ства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією . Здеб і- льшого місією сучасного підприємства (фірми) вв а- жають виробництво продукції (послуг) для задов о- лення потреб ринку та одержання максимально мо ж- ливого пр и бутку. На основі загальної м ісії підприємства формул ю- ються і встановлю ються загальнофірмові цілі , які м а- ють відповідати певним вим о гам: ● по - перше, цілі підприємства мають бути конкр е- тними і піддаватися вим і рюванню . Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу ві д- ліку для наступних правильних господарських та с о- ціальних рішень. Завдяки цьому можна більш обґру н- товано визначити, наскільки ефективно підприємс т во (фірма) діє в напрямку здійснення своїх ц і лей; ● по - друге, цілі підприємства мають бути орієнт о- ваними в часі , т обто мати конкретні горизонти пр о- гнозування. Цілі звичайно вст а новлюються на тривалі або короткі проміжки часу. Довготермінова мета має горизонт прогнозування, що дорівнює п’яти рокам, інколи більше (7 — 10 років) — для передових у те х- нічному відношенні фірм ; короткотермінова — в м е- жах одного року. ● по - третє, цілі підприємства мають бути дося ж- ними і забезпечувати підв и щення ефективності його діяльності. Недосяжні або до сяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема бло ку вання прагнення працівни ків ефективно господарювати, зменшення рівня їхньої мотивації, погіршання пока з- ників інноваційної, виробничої та соціальної діяльн о- сті підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку; ● по - четверте, з огляду на динаміку ефективності в иробництва множинні цілі підприємства повинні б у- ти взаємно підтримуючими , тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть не перешкоджати реалізації інших цілей. Інше може привести до виникнення конфліктної ситуації між підрозділами підприємства (фірми), відповідальними за досягнення різних ц і лей. У кінцевому підсумку цілі підприємства (фірми) мають бути чіт ко сформ у льовані для кожного виду його (її) діяльності, що є важливим для суб’єкта го с- подарювання, котрий прагне спостерігати і вимір ю- вати результати цієї діяльності. Узгодженість місії підприємства, його множинних цілей та видів діял ь- ності пок а зано на рис. 1.1. Рис. 1. Взаємозв’язок і узгодженість місії, множинних цілей і видів діял ь ності підприємств а (фірми). Варто також знати, що цілі підприємства (фірми) будуть значущою частиною стратегічного планува н- ня у тому разі, коли їх не лише правильно сформ у- льов а но та ефективно систематизовано, а й достатньо про них інформовано весь пе р сонал і відпрацьовано дійову систему стимулювання їхнього здій с нення. У практиці господарювання кожне підприємство (фірма), що є складною виробничо - економічною си с- тему, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі головн і напрямки (рис. 1.2). Рис. 2 Взаємоузгоджені головні напрямки діяльності підприємств (фі р м) - продуцентів. Відповідно до логіки й послідовності стадій від т- ворювального процесу визначальним напрямком ді я- льності кожного підприє мства за умов ринкових ві д- носин є вивчення ринку товарів , або ситуаційний ан а- ліз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне д о- слідження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та кана лів товарообігу, зовні ш- нього і внутрішнього середовища підприєм с тва. Результати вивчення ринку товарів служать вихі д- ною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення й розвитку інноваційної діяльності п і- дприємства (фірми) на перспективний період. Інн о- ваційна діяльність охоплює науково - технічні розро б- ки, технологічну й конструкторську підготовку вир о- бництва, запровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної пол і- тики на найближчі роки, визначення обсягу необхі д- ни х інве с тицій тощо. Наступним найбільш складним за обсягом і вир і- шенням організаційно - технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її орг а- нізація та оперативне регулювання у просторі й часі. З усієї сукупності п о стійно здійснюван их заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважлив і- шими треба вважати: обґрунтування обсягу вигото в- лення продукції п е вної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркети н- гових програм для окремих ринків і кожного ви ду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробн и- чої потужності та програми випуску продукції на п о- точний і кожний н а ступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними м а теріально - технічни ми ресурсами; розробку й дотримання узг о- джених у часі оперативно - календарних графіків в и- пуску продукції. Ефективність інноваційно - виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві (ф і- рмі), визначається рівнем його (її) комерційної діял ь- нос ті , значущість якої за умов ринку істотно зростає. Це очевидно, оскільки від масштабів та якості саме цього напрямку діяльності підприємства найбільшою мірою залежить фінансова результативність виро б- ництва, яку найповніше характеризує величина оде р- жуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова ре к- лама і безпосередня орган і зація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимул ю- вання покупців. І ще одним важливим напрямком діяльності підпр и- ємства (фір ми), який завершує послідовний цикл ві д- творювального процесу, слід вважати після прода ж- ний сервіс багатьох видів товарів — машин та уста т- кування, автомобілів, комп’ютерної, розмножувал ь- ної, медичної, складної побутової техніки, інших в и- робів вир обничо - технічного й споживчого призн а- чення. Післяпродажний сервіс охоплює пусконалаг о- джувальні роботи у сфері експлуатації (використа н- ня) куплених на ринку товарів, їхнє гарантійне техн і- чне обслуговування протягом певного терміну, забе з- печення необхідними запасними частинами і пров е- дення ремонтів під час нормативного строку служби тощо. Він є важливим джерелом інформації для пр о- дуцентів про надійність і довговічність виг о товлених технічних засобів, а також про потрібні експлуат а- ційні витрати. Ця інформація використовується пр о- дуцентами для вдосконалення продукції, о п тимізації строків оновлення її номенклатури та асорт и менту. До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства (фірми). Зокрема вона включа є: страт е- гічне та поточне планування, облік і звітність, ціно у- творення, систему оплати праці, ресурсне забезп е- чення виробництва, зовнішньоекономічну та фіна н- сову ді я льність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи г о- сподарювання на підприємстві. Зміст окремих видів економічної діяльності підприємства (фірми) детал ь- ніше буде висвітлено у відп о відних розділах цього підру ч ника. Непересічне значення має соціальна діяльність , оскільки вона істотно впл и ває на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інн о- ваційної, виробничої, комерційної, економічної), р е- зультативність яких безп о середньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх катег о- рій працівників, дійовості застосовуваного мо тив а- ційного механізму, постійно підтримуваних на нал е- жному рівні умов праці та життя трудового колект и- ву. Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найва ж ливішим напрямком діяльності кожного підприємства (фірми) за умов соціально ор і- єнто ваної ринкової екон о міки. 3 . Правові основи функціонування Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують ту чи ту стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарюва н- ня. Підприємство (фірма) має діяти та господ арювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки й о- го (її) діяльності. З великої кількості юридичних актів визначальними є Закон України «Про підприємства в Україні», статут п і дприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний договір , що р е- гулює відносини трудового колективу з адміністрац і- єю пі д приємства (фірми). Закон «Про підприємства в Україні», який регламе н- тує діяльність різних видів підприємств, ухвалено с е- сією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Пі з- ніше до нього вносилис ь окремі змі ни. Цей Закон в и- значає види та організаційні форми підприємств, пр а- вила їхнього створення й ліквідації, механізм здій с- нення ними підприємницької діяльності; створює о д- накові правові умови для діяльності підприємств н е- залежно від форми власності й системи господар ю- вання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні г о- сподарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання і державою. Основні п о- ложення цього закону (суть його р озділів) відображ е- но на рис. 1.3. З метою правильного їх розуміння ва р- то пояснити на й більш принципові з них. Рис. 3 Основні положення Закону України «Про підприємства в Укра ї ні». 4 . Статут підприємства Будь - яке підприємств о (добровільне об’єд нання підприємств) діє на підставі власного статуту , тобто певного зібрання правил, що регулюють сукупну й о- го індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаєм о- відносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням з а кону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) пі д приємства (добровільного об’єднання підприємств), а для де р- жавних підприємств — власник майна за участю ві д- повідного трудового колект и ву. У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (вл а- сники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок ї х- нього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови рео р- ганізації і припинення існування. У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну н а- зву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (прива т- не, колективне, державне, акціонерне товариств о) тощо. У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспі л- ковий комітет тощо). До нього можна включати п о- ложення, зв’язані з особливостями діяльності підпр и- єм ства: про трудові взаємини, які виникають на під с- таві членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підпр и ємства; про товарний знак тощо. 5 . Колективний договір На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір — угода між трудовим колект и- вом в особі профспілки та адміністрацією (власн и ком чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється) щорічно і не може суперечити чинн о- му законодавству Укра ї ни. Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економі чні ві д носини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь - якого підприємс т- ва, яке використовує найману працю. Колективний договір, як правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками ро з- витку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно - побутового забезпечення пр а- цівників, а також кілька розділів із конкретними з о- бов’язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колект и ву. У колективний договір включають зобов’язання щодо поліп шен ня умов праці та стану довкілля; з а- ходи для забезпечення зростання продуктивності праці та її оплати; професійної підготовки й підв и- щення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у колект и- вному договорі займають зо бов’я зання в галузі б у- дівництва житла, будинків відпоч и нку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно - оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також окремий розділ, що визначає пор я- док участі працівників у використанні прибутку п і- дпр иємства, якщо таке п е редбачене статутом. Сторони, які уклали й підписали колективний д о- говір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу. Тема: Класифікація та структура підприємс т- ва. Договірні взаємовідносини та партнерські зв’язки. Мета: навчити студентів виявляти вид підприє м- ства, визначати його структуру і складати типову загальну структуру. ПЛАН 1. Класифікація і структура підприємств 2. Добровільні об’єднання 3 . Інституціональні об’єднання 1. Класифікація і структура підприємств Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підпр и- ємствами винятково важливою є їхня чітка й повна кл а сифікація за певними ознаками. Достат ньо повну класифікацію підприємств можна забезпечити, кор и- стуючись такими ознаками: 1) мета та характер ді я- льності; 2) форма власності; 3) національна нале ж- ність капіталу; 4) правовий статус і форма господ а- рювання; 5) галузево - функціональний вид діяльності ; 6) технологічна й територіальна цілісність; 7) розмір за кількістю працівників (табл. 1.1).  Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медич ні, наукові та інші організації н е- виробничої сфери народного господа р ства.  Приватними є підприємства, що належать окр е- мим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні п ідприємства, але тільки на особи с тій праці (праці членів сім’ї). Таблиця 1 - КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ) ЗА ПЕВНИМИ ОЗНАКАМИ Класифікаційні ознаки Види підприємств (фірм) Мета й характер діяльності Комерційні Некомерційні Форма власності майна Приватні Колективні Комунальні Державні (в т. ч. к а зенні) Національна належність капіт а- лу Національні Закордонні Змішані (спільні) Правовий статус і форма госп о- дарюва н ня Одноосібні Кооперативні Орендні Господарські тов а риства Галузево - функціональний вид ді я льності Промислові Сільськогосподарс ь кі Будівельні Транспортні Торгові Виробничо - торгові Торгово - посередницькі Інноваційно - впроваджувальні Л і зингові Банківські Страхові Туристичні тощо Тех нологічна (територі а льна) ціл і сність і ступінь підпорядкува н ня Головні (материнс ь кі) Дочірні Асоційовані Філії Розмір за кількістю праці в ників Великі (надвеликі) Середні Малі (дрібні) Мікропідприємства Колективне — це таке підприє мство, що ґрунт у- ється на власності його тр у дового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або гр о- мадської організації. Комунальне — підприємство, яке засноване на з а- садах власності відпов і дної територіальної громади. Державними є підпр иємства, засновані на держа в- ній вла с ності. До державних належать також так звані казенні п і- дприємства , тобто підпр и ємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет міністрів України за одні єю з таких умов: а) підприємство пр о- вадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємс т вом; б) головним споживачем продукції підприємства (понад як 50 відсо тків) є де р- жава; в) підприє мство є суб’єктом природних мон о- полій.  За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — кап і- тал належить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підпри ємців повні с- тю або у тій части ні, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі ф і- лій або дочірніх фірм і реєструються в країні місце з- находження; змішані — капітал належить підприє м- цям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійсн ю- ється в країні одного з засновників такого підприєм с- тва; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його назив а- ють спіл ь ним.  Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за пра вовим статусом і формою господарюва н- ня. Одноосібне під приємст во є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої з о- бов’язання всім майном (капіталом). Таке підприєм с- тво може бути зареєстроване як самостійне або як ф і- ліал іншого підприємства (фірми). Форму одноосі б- них підприємств мають п ереважно малі за кількістю працівників фірми. Кооперативні підприємства (кооперативи) — д о- бровільні об’єднання громадян з метою спільного в е- дення господарської або іншої діяльності. Характе р- ною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності , використання власного або оре н- дованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності — науковій, ф і нансовій, ст раховій тощо. У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства . Оренда п о- лягає в тимчасовому (на договірних засадах) володі н- ні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єкта ми оренди можуть бути цілісні майнові ко м- плекси де р жавних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі од и ниці майна. Виокремлювані за цією ознакою господарські т о- вариства є об’єднаннями підприємців. У більшості кр аїн з ринковою економікою такі товариства зале ж- но від характеру інтеграції (осіб чи капі талу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи частк о- ва) поділяються на повні, з обмеженою відповідал ь- ністю, командитні та акціоне р ні. Повне товариство (тов ариство з повною відпов і- дальністю) — товариство, всі учасники якого займ а- ються спільною підприємницькою діяльністю і н е- суть солідарну відповідальність за зобов’язання під п- риємства всім своїм майном. Товариством з обмеж е- ною відповідальністю вважається таке, що має стат у- тний фонд, поділений на частини, розмір котрих в и- значається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах ї х- нього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включа є одн о- го чи більше учасників, відповідальність котрих о б- межується особистим внеском у майно такого тов а- риства. Найбільш розвинутою формою господарських т о- вариств є акціонерне товариство . Головним атриб у- том такого товариства служить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтв е- рджує членство в ньому і право на участь в управлі н- ні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у ро з- поді лі майна за ліквідації товариства. Акціонерні т о- вариства бувають двох видів: відкритого типу , акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю - продаж на фондових біржах; закритого типу , акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками. Акціонерна форма господарювання має істотні п е- реваги: фінансові — ств о рює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регуля р- ного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє вста но в- ленню гнучкої системи виробничо - господарських зв’язків, опосередкованих перехресним або ланцюг о- вим володінням акціями; соціальні — акціонування є важливою формою роздержавлення власності підпр и- ємств будь - яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна під п- риємства.  Технологічну і територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або ф і- рми . Особливістю їхньої діяльності є те, що вони к о- нтролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що нале жить матери н ській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, під п- риємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозд і лити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірне підприємство (компанія) — юр и дично самостій не організаційне утворення, що здійснює к о- мерційні операції і складає звітний баланс; проте м а- теринська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрол ь- ним пакетом їхніх акцій. Асоційоване підприємст во є формально с амостійним, але в силу різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпоря д- куватися її стратегічним цілям. На відміну від дочі р- ніх та асоційованих підприємств філія не користуєт ь- ся юридичною і господарською самостійністю, не має власного статут у та балансу, діє від імені і за дор у- ченням гол о вного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії нал е- жить материнській ф і рмі.  З - поміж суб’єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства , що ста но в лять основу малого бізнесу. До них належать суб’єкти господарювання з кількістю працівників: у проми с ловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й на у- ковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях нев и- робничо ї сфери — до 25 осіб; роз д рібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб’єктів малого пі д- приємництва із середньообліковою кількістю прац ю- ючих до 10 осіб та обсягом виручки від продажу пр о- дукції (нада ння послуг) до 250 тис. грн за рік. Класифікація на належність підприємств (фірм) за галузево - функціональним видом діяльності здебіл ь- шого є зрозумілою із самої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства . У світов ій економіці під т а- кою назвою фігурують мі ж народні орендні фірми - продуценти, які за відповідну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчислювальну те х- ніку, різноманітне технологічне устаткування, тран с- портні зас о би тощо. Під структурою будь - якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв’язків, підпорядкован о- сті та взаємодії між ними. При цьому розрізняють в и- робничу й загальну структури пі д приємства. Основу діяльності кожного підп риємства стано в- лять виробничі процеси, що виконуються у відпові д- них підрозділах. Саме склад цих підрозділів і хара к- теризує виробничу структуру підприємства. Існує к і- лька принципів класифікації виробничих структур. 1. Залежно від підрозділу, діяльність яког о покл а- дено в основу виробничої структури, розрізняють ц е- хову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі стр у ктури. За цехової виробничої структури основним виро б- ничим підрозділом є цех, тобто адміністративно від о- кремлена частина підприємства, що в ній виконуєт ь ся певний комплекс робіт відповідно до внутрішньоз а- водської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслугов у- ючі та побічні (рис. 1). Рис. 1 Виробнича структура машинобуді вного під п- риємства. Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що в и- значає профіль та спеціалізацію підприємс т ва. Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що в и- користовується для забезпечення власних потреб у с е- редині самого підприємства. Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для норм а- льного перебігу основних і допоміжних виробн и чих процесів. Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та вигото в ле нням продукції з відходів основного виробництва. У структурі деяких підприємств існують експер и- ментальні (дослідні) цехи , які займаються підгото в- кою і випробуванням нових виробів, розробкою н о- вих технологій, проведенням різноманітних експер и- ментал ь них робі т. На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура . Основою її побудови є виро б- нича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це с у- купність тери торіально відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна проду к ція. На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об’єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємс т- ва. Така виробнича структура дістала назву корпу с ної . На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, х а рактерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (метал у- ргійна, хімічна, текстильна промис ловість) викори с- товується комбінатська виробнича структура . Її о с- нову становлять підрозділи, які виготовляють заве р- шену частку готового виробу (чавун, сталь, пр о кат). 2. За формою спеціалізації основних цехів розрі з- няють техноло гічну, пре д метну та змішану виробничі структури. Ознакою техно логічної структури є сп е- ціалізація цехів підприємства на виконанні певної ч а- стки технологічного процесу або окремої стадії вир о- бничо го процесу (ливарні, термічні, механообр о бні, складальні цехи маши нобудівного підприємства ). Т е- хнологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виро б- ництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою проду к ції. Ознакою предметної структури є спеціалізація ц е- хів на виготовленні певного виробу або групи одн о- типних виробів, вузлів, деталей з використанням рі з- номанітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, дв и гунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виро б- ництва з обмеженою номенклатурою та значними о б- сягами продукції. Проте на практиці є дуже мало пі д- приємств, де всі цехи спеціалізовано тільки технол о- гічно або тільки предметно. Переважна більшість п і- дприємств використовує змішану виробничу стру к- туру , коли частину цехів спеціалізовано технологі ч- но, а решту — предметно. 3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють під п риємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприє м- ства з комплексною виробничою структурою мают ь усю сукупність осно в них та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину. Під п- риємства зі спеціалізованою структурою п о діляють на: — підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки від і н ших підприємств; — підприємства ск ладального типу, які випуск а- ють продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що в и- готовляються на інших підприє м ствах; — підприємства заготовочного типу, що спеціал і- зуються на виробництві з а готівок; — підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих детале й. Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чи н ників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробни ц- тва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходже н- ня підприємства. Виробничий профіль підприємства, тобто ха рактер та особливос ті продукції, що виробляється, безпос е- редньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу п е- редбачає певні технологічні процеси його вигото в- лення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих пі д- розділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна те х нологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш р о- згалужену систему зв’язків між н и ми. Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. З розвитком і поглибленням спеціаліз а- ції зменшується кількість виробничих підрозділів п і- дприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим скла д- ніша його структ у ра. Виро бнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів р е- гіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виро б- нича структура . До складу будь - якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно - побутового призн а- чення тощо. Тому поряд з виробничою існує так зв а- на загальна структура підприємства. Загальну структуру створює с укупність усіх вир о- бничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства. Типову загальну структуру промислового підпр и- ємства зображ е но на рис. 2. Рис. 2 Типова загальна структура промислового під п- риємства. Підприємс тво очолює директор . Він здійснює к е- рівництво пі д приємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь - яких організаціях, розпорядж а- ється в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки тощо. Першим заступником директора є головний інж е- нер . Він керує науково - дослідними та експеримент а- льними роботами, безпосередньо відповідає за вдо с- коналення техніки і технології виробництва. До його обов’язків входить також технічна підготовка та о б- слуговування вироб ництва, розробка заходів для пі д- вищення якості продукції й дотримання технологі ч- ної ди с ципліни. Економічну службу на підприємстві очолює голо в- ний економіст (заступник директора з питань ек о- номіки) . Він відповідає за організацію планової роб о- ти на підприємс тві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових з а- вдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організ а- ції праці та заробітної плати. Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник виробництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють опера тивні плани випуску продукції для кожного цеху, забезп е- чують ри тмічну роботу з їхнього виконання, здій с- нюють контроль і регулювання перебігу виробничого проц е су. Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матері а- льно - технічного забезпечення виробництва поклад е- но на заступника директора з комерційних питань . Заступник директор а з кадрових соціальних п и- тань відповідає за реалізацію кадрової політики пі д- приємства. Він зокрема займається питаннями відб о- ру персоналу, його професійної орієнтації та соціал ь- ної адаптації, навчання, підвищення на посаді, пер е- ведення, звільнення. Крім т ого, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби перс о- налу пі д приємства. Кілька підрозділів апарату управління підприємс т- ва підпорядковано безп о середньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінанс ової дисципліни, складання б а- лансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія . Функції контролю якості пр о- дукції, запобігання браку, розробки і впровадження систем управління якістю п о кладено на незалежний від будь - якого заступника дире ктора відділ технічн о- го контролю . Реалізацією діловодства на підприємс т- ві, тобто приймання вхідної документації, її реєстр а- цію, облік, розподіл, організацію внутрішнього док у- ментообігу, відправлення та зберігання документів забезпечує канц е лярія . Директору підприємства також безпосередньо пі д- порядковано начальників цехів , які здійснюють техн і- чне та господарське керівництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить засту п- ник начальника цеху з підг о товки виробництва. Він займається питанням и розробки технологічних пр о- цесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробни ц- тва здійснює оперативне керівництво виро б ничими процесами. Механік цеху організує ремонт устатк у- вання та нагляд за його ек с плуа тацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувал ь- ник. Начальник цеху здійснює управління виробниц т- вом за допомогою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою брига дирів о р- ганізують працю виконавців. 2. Добровільні об’єднання підприємств (організ а- цій) Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати два типи об’єднань п і- дприємств та організацій (інтеграційних утв о рень): 1) добровільні; 2) інституціональні. Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково - технічну, виробничу, комерційну та інші види діял ь- ності, якщо це не суперечить чинному антимоноп о- льному законодавству. Як свідчить світовий і вітчи з- няний досвід господарювання за умов ринкової ек о- номіки, підприємства та інші первинні суб’єкти го с- подарювання можуть створювати різні за принцип а- ми й ц і лями добровільні об’єднання (рис. 1.6): ● асоціації — найпростіша форма договірного об’єднання під приємств (фірм, компаній, організацій) з м е тою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь - якого з її учасників (чл е нів); ● корпорації — договірні об’єднання суб’єктів г о- спода рювання на засаді і н теграції їхніх науково - технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізован о- го регулювання діяльності ко ж ного з учасників; ● консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового й банківсь кого капіталу для досягне н- ня загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасника ми ко н- сорціуму можуть бути держ а вні і приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний ко н- со р ціум супутникового зв’язку); Рис. 3. Форми добровільних об’єднань підприємств (фірм, компаній) та організацій. ● концерни — форма статутних об’єднань підпр и- ємств (фірм), що характер и зується єдністю власності й контролю; об’єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інте г- рує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові орган і- зації, банки, страхова справа). Після створення ко н- церну суб’єкти господарювання втрачають свою с а- мостійн ість, підпорядковуючись потужним фінанс о- вим структурам. За сучасних умов значно розшир ю- ється мережа міжнародних конце р нів; ● картелі — договірне об’єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спіл ь- ної комерційної діяльності — регулюва ння збуту в и- готовленої продукції; ● синдикати — організаційна форма існування р і- зновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний зб у- товий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання. Так само може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об’єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної проду к ції; ● трести — монополістичне об’єднання підпр и- ємств, що раніше належали різним підприємцям , в єдиний виробничо - господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юр и- дичну і господарську самостійність, оскільки інте г- руються всі напрямки їхньої діял ь ності; ● холдинги (холдингові компанії) — специфічна організаційна форма об’єд нання капіталів: інтегров а- не товариство, що безпосередньо не займається вир о- бничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підпр и- ємств, які є учасниками концерну або іншого добр о- вільного об’єднання. Завдяки цьому холдингова ко м- панія здійснює контроль за діяльністю таких підпр и- ємств. Об’єднувані у холдингу суб’єкти мають юр и- дичну й господарську самостійність. Проте право в и- рішення основних п и тань їхньої діяльності належить хо л динговій компанії. ● фінансові групи — об’єднання юридично та ек о- номічно самостійних підприємств (фірм) різних гал у- зей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька ба н- ків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої ді я льності. Нині основними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм орган і зацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промисл о во - фінансові) групи. 3. Інституціональні об’єдн ання В Україні поряд із добровільними створюються і функціонують так звані і н ституціональні об’єднання , діяльність яких започатковується в директивному п о- рядку міністерствами (відомствами) чи безпосере д- ньо Кабінетом міністрів України. До таких належать вир обничі, науково - виробничі (науково - технічні), в и- робничо - торговельні та інші подібні об’єднання (комплекси, центри), що і н тегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпр о- дажного сервісного обслуговування виробів тривалого викор истан ня. У народному господарстві України функціонують потужні державні корпорації, створені на базі колишніх вузькогалузевих міністерств (н а- приклад державна корпорація «Укрбудматеріали»). Інституціональні міжгалузеві об’єднання пі д приємств та організацій створюються і діють під різноманітн и- ми офіційними назвами в агропромисловому компл е- ксі, будівництві, житлово - комунальному господар стві та інших взаємозв’язаних секторах економіки Укра ї- ни. До таких інтеграційно - організаційних утворень застосовуються економ ічні методи управління корп о- ративного характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними ланками (підпр и- ємствами, фірмами, компаніями) відповідних виро б- ничо - господарсь ких систем. Тема: Поняття функції і структура ринку. При н- ципи по ведінки суб’єктів господар ю вання на ринку. Договірні взаємовідносини та партнерські зв’язки в підприємницькій ді я льності. Мета: навчити студентів розрізняти види ринків, знати їх сутність, функції, вміти поя с нити поняття інфраструктури, та принципи поведі нки суб’єктів на ринку ПЛАН 1. Поняття і функції ринку. 2. Структура ринку. 3. Принципи поведінки суб’єктів на ринку. 4. Договірні взаємовідносини 5. Партнерські зв’язки в підприємницькій діял ь- ності 1. У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин мі ж людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і спожива н- ня. У вужчому розумінні ринок — це сфера товарного обігу і зв’язана з ним суку п ність товарно - грошових відносин, яка виникає між в и робниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі - продажу т о варів. Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити й о- го місце і роль у процесі відтворення: ринок забезп е- чує органічний зв’язок між виробництвом і спож и- ванням, п е ребуває під їхнім впливом і сам впливає на них. На ринку виявляються реальні обсяги та стру к- тура різноманітних потреб, суспільна значущість в и- робленого продукту і витраченої на його виготовле н- ня праці, встановлюється співвідношення між поп и- том і пропонуванням, яке формує п евний рівень цін на товари та п о слуги. Окрім спеціальної функції зі забезпечення руху т о- варів від виробника до споживача р и нок виконує в економічній системі суспільства регулятивно - контрольну й стимулюючу функції. Світовий досвід визнає, що ринок є найбіль ш досконалим інструме н- том саморегуляції суспільного виробництва. Через його пос е редництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропонування встановлюються н е- обхідні відтворювальні пропорц ії, оптимізується ро з- поділ інвестиційних, матеріальних і трудових ресу р- сів між сферами діяльності та галузями виробниц т ва, забезпечується дійовий економічний контроль за р а- ціональним суспільно - припустимим рівнем виробн и- чих витрат. Стимулююча функція ринку полягає в тім, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові ві д- носини активно впливають на розширення асортим е- нту й полі п шення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з в иробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспе к тиви розширення збуту. Прагнення дістати переваги на ринку стимулює і н- тенсивну інноваційну діяльність виробників, спрям о- вану на своєчасне оновлення техніко - технологічної бази підприємс тв, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви пр а- цівників до підв и щення своєї кваліфікації, творчої та вис о копродуктивної роботи. 2. Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі го с подарські сфери й рег іони країни, проникають у всі частини економічної си с- теми держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну та багатов и- мірну структуру ринку. Вивчення останньої умо ж- ливлює комплексн е дослідження єдності, вза є- мозв’язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм г о- сподарських зв’язків і товарно - грошового обміну, управління попитом і пропонуванням, механізмами сам о налагоджування основних ланок ви робництва на ефективний режим господ а рювання. З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирьохп о- зиці й ний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб’єктного складу, проду к- тово - ресурсного наповне н ня, елементно - технологічних з в’язків і територіал ь но - просторової організації (рис.1). Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням спец и фічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків: ● ринку споживачів — окремих осіб і до машніх г о- сподарств, які купують товари чи отр и мують послуги для особистого споживання; ● ринку виробників — сукупності осіб і підпр и- ємств, що закуповують товари для використання їх у в и робництві інших товарів та послуг; ● ринку проміжних продавців (посеред ник) — с у- купності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе; ● ринку громадських установ , які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального г о- сподарства а бо для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій; ● міжнародного ринку — зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних пр о давців. Укрупнений поділ ринку за суб’єктним складом, а також більша його структуризація з урахуванням продукт ово - ресурсної наповнюваності, яка охоплює ринки продовольчих і непродовольчих товарів шир о- кого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матері а- лів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо мають ва жливе аналітичне і прак тичне значення для забезпечення структурної збала н сованості рин ку, а також розробки суб’єктами господарювання своєї маркетингової стр а тегії. Рис. 1.7. Структура ринку. До найбільш розвинутих елементно - т ехнологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтв о- рювальному процесі, належать: ринок засо бів виро б- ництва; ринок предметів споживання; ринок інновацій та інформації; ринок інвестицій; ринок р обочої с и ли; грошово - кредитний і валютний ринки. Зазначена си с- тема ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні ц и кли відтворювального процесу (інноваційного, інвест и- ційного, виробничого), поділяє (з урахуванням нео д- накового економічного призначення, обігу і спож и- вання) сусп і льний продукт на засоби виробництва та предмети споживання, інтегрує фактори виробни ц тва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмі н- них оп ерацій, придбання на елементних ринках тов а- рів, необхідних для тих чи тих процесів сп о живання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для р о- зуміння першочергових завдань зі створення ключ о- вих товарних ринків як нерозривної вза є мозв’язаної і взаємодіюч ої системи, котра формує ринкове серед о- вище. Ринок як сфера товарного обліку має свої про с- торово - терито ріальні межі. З урахуванням оста н- ніх, а також масштабів товарообміну, можна вид і- лити місцевий (локальний), регіональний, націон а- льний, транснаціональний і світовий ринки. Ко ж- ному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообор о- ту, складом агентів товарного руху (виробники, п о- середники, споживачі), особливостями інфра стру к- тури, рівнем цін та іншими ринков и ми чинниками. Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопр о- никнення та інтеграція в масштабніші ринкові стру к- тури можливі тільки на основі дальшого погл и блення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринково го простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може бути реалізовано з відшк о- дуванням виробничих і транспортних витрат та з од е- ржанням нормативного прибу т ку. Безперебійне функціонування такої складної і б а- гаторівневої системи як р и нок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад дв а- дцятьма основними його видами, потребує високор о- звинутої і широко розгалуженої загальної та спеці а- льної інфраструктури, що враховує ринкові особл и- вості. Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій (установ), які мають різні напрямки ді я- льності, забезпечують ефективну взаємодію товар о- виробників та інших ринкових агентів, що здійсн ю- ють оборот товарів, просування останніх зі сфери в и- робництва у сферу спожива н ня. До найбільш важливих елемен тів ринкової інфр а- структури на лежать: коме р ційні інформаційні центри; сировинно - товарні, фондові, валютні біржі; коме р- ційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні сист е- ми тощо. У забезпеченні безперер вного руху товарів визн а- чальну роль відіграють постачально - збутові організ а- ції - посередники, дилерська мережа підприємств о п- тової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, а удиторські, холдингові, бр о- керські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних організацій. Існує також відповідно спрямована і н- фраструктура кожного із раніше розглянутих конкр е- тних видів ринків. Вона врах о вує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особл и- вості зв’язків і взаємодії ринкових аге н тів. 3. Поряд із визначеними законодавством України н о- рмами і правилами господарювання та юридичної в і- дповідальності за порушення таких за умов ринкової економіки сформувалися й широко використовуют ь- ся в підприємницькій діяльності загальновизнані принципи поведінки суб’єктів господарювання на ринку. Особливе місце займає принцип соціального партнерства , який, виходячи із охоплення поведі н- кових асп ектів і напрямків їхньої реалізації, належить до базових, а відтак визначає будь - яку розвинуту р и- нкову економіку як соціально орієнтовану. Цей при н- цип випливає з того, що підприємство як соціально - економічна цілісність водночас є складовою част и- ною свого з овнішнього от о чення. Тому разом із суто ек о номічними функціями з виробництва продукції і послуг та одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку підприємство зобов’язане по с- тійно опікуватися питаннями с о ціального розвитку не тільки свого трудового колективу, а й місцевого н а- селення. Соціально відповідальна поведінка всіх суб’єктів господарювання уможливлює необхідний громадський консенсус, надійне партнерство підпр и- ємців та інших суверенних с о ціальних верств і груп, державних і громадських о р ганіза цій. Другим важливим принципом поведінки на ринку є принцип свободи підприємництва . Останній забезп е- чується певними правами підприємства, а саме: ● по - перше , можливістю ініціативної, самостійної, здійснюваної на свій ризик і під свою майнову відп о- відальніс ть економічної діяльності будь - якого дієзд а- тного громадянина держави, громадян інших держав у межах правових повноважень, а також будь - якої групи громадян (партнерів), що об’єднуються для к о- лективного підприємництва (акціонерні товариства, орендні колектив и, спілки, спільні підприємства т о- що); ● по - друге , самостійністю в організації виробни ц- тва (вибір напрямків діяльності, постачальників, п о- середників, споживачів виготовлюваної продукції (послуг) та його ресурсному забезпечуванні (викор и- стання з цією метою власного майна, залучення на добровільних засадах майна (коштів) юридичних осіб і громадян, а також будь - яких інших матеріальних, трудових, інтелектуальних і природних ресурсів за винятком тих, застосування яких заборонене чи о б- межене законодавс т вом); ● по - третє , самостійністю у прийнятті будь - яких господарських рішень, комерційною свободою ціно у- творення, виходячи з економі чної вигоди і ринкової кон’юнктури, правом визначення шляхів і способів реалізації продукції, у тім числі експортованих тов а- рів і послуг ; ● по - четверте , реальним правом розпорядження майном, а також прибу т ком, що залишається після сплати податків та інших платежів, установлених з а- коном. Ці принципи конкретизуються через певні локальні засади саморегуляції господарської поведінки. Осн о- вн и ми з них є: ♦ спільність комерційних інтересів і постійний п о- шук засобів максимального задоволення потреб сп о- живачів; ♦ взаємовигідність ділових стосунків, що передб а- чає забезпечення доста т нього прибутку партнерам за господарськими угодами; ♦ рівноправність у взаємовідносинах, що означає однакову відповідальність за порушення умов угоди, альтернативу у виборі контрагентів госп о дарських зв’язків; ♦ відповідальність перед кінцевим споживачем продукції всіх суб’єктів го с подарювання (виробників, продавців, торгов их посередників), що беруть участь у виробництві та обігу т о варів; ♦ самообмеження особистого споживання, добр о- вільне прагнення постійного виробничого інвест у- вання, якісного задоволення нових суспільних по т- реб, створення додаткових роб о чих місць; ♦ підпоря дкування виробничої та комерційної ді я- льності не досягненню короткочасних успіхів, а з а- безпеченню стійкого економічного стану підприємс т- ва у тривалій перспективі; досягнення комерційної переваги тільки завдяки інн о ваційним перетворенням в усіх сферах діяль ності. З метою формування сприятливого економічного середовища треба розробити й дотримувати також певних етичних норм поведінки суб’єктів господар ю- вання на будь - якому ринку. Вони поряд із загальними етичними цінностями (взаємна довіра, порядність, сумлінн ість, чесність, повага до людини і віра в її с и- ли, висока мотива ція творчої праці) включають також правила етичної повед і нки в бі знесі: вірність слову та послужливість у взаємостосунках, ділова че с ність і партнерська надійність, збереження комерційної та є- м ниці та інші правила, що відповідають вищим ста н- дартам ділової честі. Усе це разом сприяє формува н- ню іміджу фірми як партнера, з яким можливе трив а- ле, надійне і взаємовигідне співробітництво, що є життєво важливим у швидкомінливому ринков о му середовищі. 4 . У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяль ності базується виключно на договірних взаємовідносинах. Це підтверджує незапе речну істину, що саме договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин. Договір ( контракт, угода ) — це форма документ а- льного закріплення пар т нерських зв’язків (предмета договору, взаємних прав та обов’язків, наслідків п о- рушення домовленостей). Він опосередковує взаєм и- ни у процесі праці, виробництва й реалізації проду к- ції чи надання різноманітних по с луг. У ринковій системі господарювання застосовуют ь- ся два види договорів: установчий та підприємниц ь- кий. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування н о вого організаційно - правового утворення для реалізації конкретної під п- риємницької ідеї. Підприємницький договір відобр а- жає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднь о- го здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діял ь ності у певній організаційно - право вій формі. Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємниц ь ких договорів за сферами діяльності (табл. 2). Переважну більшість докуме н- тально оформлених взаємовідносин у підприємн и- цтві становлять договори щодо внутрішньогосп о- дарської та зовнішньоекономічної діяльності. Ре ш- та господарських чи інших взаємин оформляється у вигляді договорів (контрактів, угод) щодо підря д- них послуг, трудових відносин, страхування, ро з- раху н ків і кредитування. Таблиця 2 - К ЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ДОГОВОРІВ ЗА СФЕРАМИ ДІЯЛЬНОСТІ Сфера діяльності Договори 1. Купівля - продаж ор е- нда й лізинг 1.1. Договір купівлі - продажу продукції підприємс т ва 1.2. Договір на поставку товарів ч е рез посередника 1.3. Договір про: аукціонний продаж товарів виготовлення продукції із сировини та матеріалів з а мовника 1.4. Договір продажу майна іншим юридичним ос о бам 1.5. Державний контракт (державне замовлення) 1.6. Договір оренди майна 1.7. Лізингова угода 2. Підрядні по с- луги 2.1. Договір про: консалтинг (інфо рмаційне о б слуговування) надання юридичних послуг надання аудиторських послуг надання брокерських послуг рекламні послуги 2.2. Договір на виконання науково - дослідних робіт 3. Трудові відн о сини 3.1. Тарифна угода 3.2. Колективний догов ір 3.3. Контракт (договір) про найма н ня: керівника працівника (спеціаліста, слу ж бовця) 4. Страхування 4.1. Договір: особистого страхування від нещасних в и падків страхування майна підприємств і громадян обов’язкового (добровільного) м едичного страх у вання 5. Розрахунки і кредитува н- ня 5.1. Договір на розрахункове й касове обслугов у вання 5.2. Договір позики під заставу ма й на 5.3. Договір поручительства 5.4. Кредитний договір 6. Зовнішньоек оно мічна д і- ял ь ність 6.1. Агентський догов ір 6.2. Договір на: декларування товарів для ми т ного контролю транспортно - експедиційне обслуговування зовнішньоторгов е- льних вантажів 6.3. Договір консигнації 6.4. Договір на закупівлю товарів за імпортом 6.5. Договір постановки товарів за е кспортом 6.6. Ліцензійний договір 7. Інші догов о- ри 7.1. Договір: доручення комісії про спільну діяльність Оскільки сутність переважної більшості договорів (контрактів, угод) є зр о зумілою з їхньої назви, буде доцільним детальніше поя с нити суть лише деяких з них). ● Договір на поставку товарів через посередн и- ка укладається на по с тавку фірмою - посередником певних видів продукції покупцям (споживачам) із наперед обумовленою формою її оплати. ● Договір про аукціонний продаж товарів є д о- кументаль ним оформленням угоди щодо прилю д- ного продажу виставленого на аукціон товару (л о- тами чи поштучно) за найвищу ціну, оголошену покупцем. ● Державний контракт є письмовим документом, що передбачає забезп е чення потреб споживачів, які фінансуються за рахунок де ржавного бюджету, і п о- повнення державного резерву відповідними видами пр о дукції. ● Лізингова угода — це договір між виробником і споживачем стосовно до в гострокової оренди машин, устаткування, складних приладів, трансп о ртних та інших технічних засобів праці . ● Договір обов’язкового медичного страхування в і- дображає документально оформлені відносини між страховиком (страховою медичною установою) і стр а- хувальником (підприємством чи організа цією в особі їхніх керівників), що передбачає страхування перс о- налу (тру дового колективу). Зміст такого договору зводиться до оплати страховиком медичних послуг працівникам страхувальника та сплати останнім пе в- них грошових внесків в обумовлені договором терм і- ни. ● Договір поручительства — документально оф о- рмлена домовленість м іж трьома сторонами (поруч и- телем, кредитором і боржни ком), відповідно до якої поручитель у разі неплатоспроможності бор жника з о- бов’язується протягом н а перед обумовленого терміну з моменту настання строку платежу відшкодувати п о- зичену боржн и ком суму. ● Ліц ензійний договір відрізняється від звичайної ліцензії (дозволу) на здійснення певного виду підпр и- ємницької діяльності. Він укладається між власн и ком конкретної інновації (ліцензіаром) та особою, яка б а- жає набути право на її використання (ліцензіатом) і пер едбачає надання виключної ліцензії на викори с- тання винаходів чи «ноу - хау» за певну винагороду у вигляді пашуального пл а тежу або роялті. ● Договір про спільну діяльність належить до д о- кументів господарського призначення, що передбачає започаткування спільно ї діяльності без створення юридичної особи (без заснування товариства). Осн о- вною його умовою є сплата учасниками (партнерами) майнових або грошових внесків, які в дальшому ст а- ють загальною пай о вою власністю. Як відомо, укладенню договорів (контрактів, угод ) завжди передують пер е говори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (проп о- зиції) щодо встановлення договірних взаємин для н а- ступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у пис ь- мовій формі називають офертою . При цьому варто знати різн ицю між поняттями «твердої» і «віл ь ної» оферти. Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на ре а- льний договір за умови, коли: 1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем); 2) після пі д- писання цей офіційний д о кумент надіслано оференту (автору оферти); 3) письмовий документ отримано останнім. Оферта має певний термін чинності (зазв и- чай один місяць від дня її відпр а влення). Вільну оферту надсилають однозначно кільком а д- ресатам (потенційним па р тнерам) . При цьому вільна оферта може стати договором за дотримання не тіл ь- ки трьох названих умов, а ще й додаткової четвертої — потенційний партнер (покупець) має підписати одержаний д о кумент й повернути його оференту, а останній — повідомити вибраного ним покуп ця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний дог о- вір. Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закі н чення дії оферти), то він може вважати с е бе вільним від зобов’язань. Будь - яки й договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамб у- ла має містити: чітку назву договору; місце і час (д а- ту) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тек с- ті; юридич ну назву сторін дог о вору (партнерів). Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і заг а- льні (стандартні) умови. До специфічних умов дог о- вору належать: 1) предмет договору й кількість тов а- ру; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або нац і- нки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання - приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщ о такі є. Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні пр и- писи (застереження), і перелік форс - мажорних обст а- вин, з настанням яких виконання договірних з о- бов’язань пр и пиняється на час їхньої дії. О бов’язковими атрибутами заключної частини д о- говору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партн е рами) осіб. 5. Взаємини між підприємцями, які оформлені дог о- вірними ві дносинами, хар а ктеризують партнерські зв’язки . Спонукальним мотивом встановлення пар т- нерських зв’язків є реальний порядок дій для практ и- чної реалізації бізнес - проекту. Форму партнерських зв’язків завжди пропонує один з бізнесменів - партнерів, а конкретна фо рма таких зв’язків залежить від специфічних особливостей даного бі з несу. Найважливіші форми співробітництва (партнерс ь- ких зв’язків) за окремими напрямами зобр а жено на рис. 2. Рис. 2. Форми співробітництва партнерів за окремими напрямами підпр и ємницької діяльності. Сутнісно - змістова характеристика окремих форм співробітництва зв о диться до такого. Виробнича кооперація — здійснення замкнутого в и- робничого циклу гот о вого до споживання продукту всіма партнерами спільно, причому кож ний з них в и- конує свою частку робіт у рамках єдиного (інтегров а- ного) виробничого проц е су. Проектне фінансування — форма підприємницького співробітництва, за якої: а) один з партнерів з о- бов’язується фінансувати реалізацію підприємниц ь- кого проекту іншого пар тн е ра; б) партнер - розробник пропонує іншому партнерові здійснювати практичну його реалізацію і зобов’язується фінансувати всі н е- обхідні роботи. При цьому в обох випадках одерж а- ний кредит має бути поверн у тий у товарній формі, тобто за рахунок виготовленої п ісля реалізації бізнес - проекту пр о дукції. Управління за контрактом — форма партнерських зв’язків, здійснюваних через передачу одним підпр и- ємцем іншому «ноу - хау» управлінського х а рактеру і забезпечення тим іншим інвестування процесу пра к- тичного його викорис тання; за своєю сутністю її м о- жна вважати експортом управлінс ь ких послуг. Підрядне виробництво характеризує форму юриди ч- но оформлених взаємин між підприємцями, відпові д- но до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказівку інш о го. С пільне підприємництво означає функціонування о р- ганізаційного утворення (підприємства, іншого суб’єкта господарювання), статутний фонд якого ф о- рм у ється за рахунок пайових внесків партнерів - засновників, котрі уособлюють різні форми власно с- ті, або один з них є іноземною фізичною чи юриди ч- ною ос о бою. Бартерні операції ( бартер ) — форма реалізації укл а- деної угоди в натур а льній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою і обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції. Масшта би таких партнерських зв’язків мають бути виправданими конкретними економічн и- ми умовами; за ринкових умов господарювання на д- мірні обсяги бартеру не підтримуються і не заохоч у- ються держ а вою. Зустрічна поставка є різновидом бартеру, але пере д- бачає дещо інші умови виконання. Партнери визн а- чають, який товар має бути поставлений, а конкре т- ний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору (уг о ди). Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до ба р- терних операцій залуч а ється ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (тов а ру). Звичайна угода — це загальновизнана універсальна угода про купівлю - продаж, за якої партнерські вза є- мини оформляються у вигляді договору поставки п е- вного товару. Форвардні угоди є документально оформленими д о- говірними взаємовідносинами, що потребують терм і- нової практичної реаліз а ції. Угоди про передачу інформації у вигляді « ноу - хау » реалізуються обов’язково за певну матеріальну вин а- городу, умови і розміри якої визначаються цими уг о- дами. Угоди про встановлення прямих зв’язків — партне р- ські зв’язки суб’єктів госп о дарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діял ь- ності. Угоди про експорт — це юридично оформлені дог о- вірні відносини, спрямовані на поставку конку рент о- спроможної продукції конкретним споживачам в і н- ших країнах. Угоди про реекспорт характеризують виробничо - економічні віднос и ни, що передбачають купівлю тим чи тим партнером відповідних видів т о- варів за кордоном з метою наступної їх поставки (п е- репродаж у) партнерам з третьої кра ї ни. Угоди про імпорт товарів — форма партнерських зв’язків для організації зав е зення потрібних товарів з іншої кра ї ни. Факторинг відображає фінансово - економічні взаєм о- відносини між підприє м цями і так званими фактор - фірмами (найча стіше банками), які за певну винаг о- роду беруть на себе організацію одержання дебіто р- ської заборгованості суб’єктам господарювання з б о- ку інших фірм, або просто купують у них док у менти (рахунки - фактури), що дають право вимагати в бо р- жників уплати боргу. Ком ерційний трансферт застосовується в системі міжбанківських зв’язків і міждержавних відносин. Він означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за дог о- вірного ціною з наступним її зарахуванням на рах у- нок покупця в національному банку кр а їни - продавця. Отже, у ринковій системі господарювання пар т- нерські зв’язки здійснюються за кількома основними напрямами (виробництво, товарообмін, торгівля, ф і- нансові відносини). Тільки таке комплексне здій с- нення партнерських може за безпечити належний ро з- виток та ефективність підприємниц т ва в Україні. Тема : Основні техніко - економічні показники р о- боти залізничного транспорту. Характеристика підприємств колійного господарства. Мета: розрізняти якісні пока зники від кількісних, знати їх характерист и ку. План 1. Об’ємні показники. 2. Якісні показники. 3. Характеристика виробничо - фінансової діяльн о- сті дистанції колії і колі й ної машинної станції. 1 . Об'єм і якість роботи залізничного транспорту характеризується системою об’ємних і якісних показників. Об’ємні показники є основою для ро з- рахунку потреби у рухомому складі та інших тех.засобах транспорту. До основних об’ємних показників роботи залізничного транспорту ві д- носяться: вантажообіг, пасажирообіг і грузонапр у- гу. 1). Вантажообіг (т - км нетто) як показник викори с- товується для визначення об’єму перевізної роб о- ти мережі, доріг, відділень (планової і фактично виконаної). Визначається: Σр l = р 1 l 1 + р 2 l 2 + « + р n l n , де р 1 , р 2, « р n - кількість грузу, т; l 1 , l 2 , « l n - відповідні відстані перевезень грузу, км. Приклад: Відділення дороги за рік перевезло р 1 = 2 млн.т грузу на відстань l 1 = 200 км, р 2 = 1 млн.т грузу на від с тань l 2 = 300 км і р 3 = 0,5 млн.т на ві д- стань l 3 = 400 км. Вантажообіг відділення за рік Σр l = 2 000 000 х 200 + 1 000 000 х 300 + 5 00 000 х 400 = 90 0 000 000 т - км 2). Пасажирообіг (пас. - км) враховує роботу доріг на переміщення пасаж и рів. Визначається: Σ а l = а 1 l 1 + а 2 l 2 + « + а n l n , де а 1, а 2 , «. а n - кількість пасажирів, перевез е- них кожною станцією l 1, l 2, « l n - відп. від даленість перевезень п а- сажирів. Приклад: Визначити пасажирообіг дороги, яка за рік перевезла Σ а = 2 млн.пасажирів, з них а 1 = 1200 000 на відстань l 1 = 50 км, а 2 = 500 000 на l 2 = 200 км, а 3 = 300 000 на l 3 = 1 000 км Σ а l = 1 200 000 х 50 + 500 000 х 200 + 300 000 х 1000 = 460 млн.пас. - км 3) Грузонапруга (млн. ткм/км на рік) – це вант а- жообіг, віднесений до 1 км експлуатац. Довжина мережі, дороги, відділення або дільниці, які вик о- нали данний вантажообіг. Середня вантажонапр у- га Г = , де Σ pl - вантажообіг мережі або підрозділу м е- режі (дороги, відділення, дільниці), т.км; Le - експлуатаційна довжина мережі, дор о- ги, відділення або уч а стку, к м, які виконали даний вантажообіг. При визначені міжремонтного тоннажу для колії, вантажообіг розраховується для кожної колії з урахуванням маси рухомих одиниць. 2. Якісні показники характеризують рівень вик о- ристання рухомих одиниць або тех.засобів. До них відносяться: 1) швидкість руху поїзду : технічна і дільнична. Технічна швидкість Vm (км/г) – це середня швидкість руху поїзду на дільниці без урах у- вання стоянок на проміжних станціях. Vm = , де Σ NL - поїздо - км, Σ NT - час знаходження поїздів на перегоні, поїздо - годин. Поїздо - км та поїздо - год визначають по ко ж- ному участку на основі диспетчерського вик о- наного графіку руху. Дільнична швидкість V д (км/г) в и- знач.середню швидкість руху поїзду на дільн и- ці з урахуванням часу стоянки на проміжних станціях. Для р о зрахунку середньої дільничної швидкості пробіг упоїздо - км ділять на витрач е- ні ціми поїздами поїздо - годин. Приклад: Визначити технічну і дільничну швидкість руху поїз ду при наступних виходних даних: довжина дільниці - 225 км, час знах о- дження поїзду на дільниці – 4 години, у т.ч. на стоянках 0,2 години. Технічна: V т = = 59,2 км/г , дільнична V д = = 56,2 км/г 2) Обіг в агону - визначає час,який витрачається на повний цикл роботи в а гону Обіг вагону для дороги і відділення Ов = де п - середньодобовий робочий парк вагонів Ип - с ередньодобова кількість завантажених вагонів на дорозі або Відділення, Ипр.гр. - середньодобовий прийом ванта ж- них вагонів від сусідніх підрозділів (доріг або ві д- ділень) 3) Обіг локомотиву – час (год), витрачений лок о- мотивом на повни й цикл роботи, зв’язаної з обслуговуванням пари поїздів Ол = + Тосн + Т об, де L - довжина тягової дільниці (плеча), км V д - середня дільнична швидкість руху пари поїздів, обслуговуємих локомотивом за обіг, км/г Т осн., Т об - час знаходження локом о- тиву на станції відповідно основного і обігов о- го депо, год Приклад: Визначити повний обіг лок о- мотива, якщо довжина тягового плеча L = 300 км, середня дільнична швидкість пари поїздів V д = 40 км/год, час знаходження локомотиву на станції основного депо Т осн. = 5 годин, обіг о- вого депо Т об. = 2 години Ол = + 5 + 2 = 22 години 4) Загрузк а вагону характеризує ступінь викори с- таної грузоподьємності в а гону. Статична загрузка харак - є грузоподьємність вагону при його завантаженості і визначення кіл ь- кістю тон грузу, яка приходиться у середнь о му на 1 физ. вагон Р ст. = де Σр – щодобова кількість вантажу, який пова н- тажений у вагони на м е режі, дорозі або відділенні, т Динамічна загрузка хар - є ступінь використ. грузоподьємності вагону з урахуванням відстані його пробігу. Динамічна загрузка завантаженого вагону Р гр дин = , де Σр l - вантажообіг т.км. Σ nS гр - сума вагоно - км завантаж. вагонів роб о- чого вагону Р дин. = , де Σр l - вантажообіг, запланований або викон а- ний на мережі, дорозі за в и значений час, т - км. Σ n S гр, Σ nS пор - сумарний пробіг вагонів ві д- пов. завантажених, поро ж ніх, вагоно - км 5) Середня м аса поїзду дозволяє оцінити ступінь використаної сили тяги локомотиву . Вона п о- казує, яку кількість тон приходиться у сере д- ньому на кожний проведений по дільниці со с- тав поїзду. Середня маса поїзду брутто (маса грузу і тари вагонів) Q бр = , де Σ QL - вантажообіг за визначений період, т.км брутто, Σ NL - поїздо - км за той же період Середня маса нетто (маса грузу). 6) Пропускна спроможність дільниці уявляє с о- бою мах. р озміри руху в поїздах (парах поїздів), які можуть бути пропущені по ньому за одиницю часу (доба, год.) в залежності від постійних пр и- строїв, типу і потужності тягових засобів, роду в а- гонів і способу організації руху. На однопутних лініях при наявност і автобл о- кування і при повному пакетному графіку пропу с- кну спроможність перегону в парах поїздів розр а- хов у ється: N п = де То техн. – продовженість технологічного «в і- кна» для виробництва різних ре монтних робіт, хвилин, L над - коеф.врах. надійність тех. засобів д і- льниці, t ' , t '' - час ходу поїзду відпов. У пр я- мому і зворотному напрямку, хвилин, а , б - станційні інт ервали на обмежених перегон роздільних пунктах, хвилин, ', '' - міжпоїздні інтервали у пакетах неп а- рного і парного Напрямках. Для двухпутних ліній – визнач. по кожному н а- правленню р уху N п = 7). Провізна спроможність дільниці – це мах. К і- лькість тон грузу, яке може бути пропущено по д і- льниці за добу. 3. Дистанція колії і колійна машинна станція є л і- нійними під - вами відділ е н ня дороги. Дистанція колії, згідно з норм : довжина колії обслуговуємо дистанцієй, складає на двухпутних і багатокутних дільницях от 200 до 300 км, а на о д- нопутних - 150 – 200 км. Осн. завдання: - зміст всіх елементів зал. колії, - проведенн я заходів щодо оздоровлення та посилення колійного го с подарства, - зростання рівня механізації колійних робіт, - проведення робіт по сніговодоборотьби і т.д. Колійна машинна станція є механ і- зов.спец.формуванням, на яке возлаг а ється виконання планових робіт по ремонту зал.колії. Осн.завдання: - організація і виконання робіт по посиленню колії, кап., середньому і підвалочному р е- монтам, - ефективне використання «вікон» на о с- нов.введення прогресивних технологічних процесів, - мах.та ефективне вико ристання на колійних роботах високопродуктивних колійних м а- шин і механізмів. Тема: Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів Мета: знати поняття основних та оборотних фондів, фізичний та м о ральний знос, амортизацію, вміти розраховувати показник и виробничих фондів. 5.1. Характеристика матеріальних активів (вир о бничих фондів та іншого майна) Під матеріальними активами підприємства (орган і- зації) заведено розуміти сукупність усіх ресурсів м а- теріального характеру, що завжди фіксуються в щ о- річному й ого (її) балансі за виключенням первинних активів. До складу матеріальних активів входять п е- реважно виробничі фонди й майно соціального при з- начення. Виготовлення продукції (в и конання роботи, надання послуг) здій с- нюється в проц есі взаємодії праці людини та певних Виробничі фонди підприємства засобів виробництва. Останні за своїм матеріально - речовим складом становлять виробничі фонди під п- риємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1). Рис. 5.1. Склад і в заємозв’язок засобів виробництва та виробничих фондів. Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів пра ці не можна ототожнювати з виробн и- чими фондами, що зумовлено двома обставинами. По - перше, елементи засобів виробництва стають виро б- ничими ф ондами лише з моменту їхнього безпосере д- ньо го використання у виробничому проц е сі. По - друге, виробничі фонди на відміну від засобів виро б- ництва є виключно вартісною економічною категор і- єю. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобі в виробництва взагалі, а ті з них, які мають ва р тість. Складовим частинам виробничих фондів властиві певні характерні ознаки, за якими можна розр і зняти основні та оборотні фонди й обгрунтовано тлумачити сутність та значення цих економічних категорій для ві дтвор ю вальних процесів. Основні фонди — це засоби праці, які мають в а- ртість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їх вартість пер е- носиться конкретною працею на ва р тість продукції, що виробляється, (на платні послуги ) частинами в міру спр а цювання. Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, ел е менти яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натурал ь- ну форму і переносять всю свою ва ртість на ва р- тість продукції, що виробляється (на вартість пл а- тних послуг). Економічна сутність і матеріально - речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальн и- ми характеристиками щодо окреслення їхнього зн а- чення у здійсненні відтворювальних пр оцесів, фун к- ціонуванні та розвитку будь - якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 в і- дсотків) національного багатства країни. Основні ф о- нди визначають характер матеріально - технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зро с- тання й удосконалення з а собів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знар я- ддя праці, які є найбільш активною частиною осно в- них ф ондів, становлять матеріальну основу виробн и- чої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речови н ну субстанцію продукції, що виготовляється (сировина, конструкційні матері а- ли), створюють матеріальні умови для здійснення т е- хнологічних проц есів і роботи виробничого устатк у- вання (паливо, енергія), збереження і транспортува н- ня сировини та готових виробів (різні допоміжні м а- теріали — маст и ла, фарби тощо; тара). Кожне підприємство володіє також майном (матері а льним и цінност я- ми) нев и робничого призначення. Зокрема до основних фондів відн о- сять житлові будинки, будівлі дитячих садків і ясель, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакт о- рії, палаци культури, спортивні споруди та інші кул ь- турно - побутові об’єкти. Чи нна в Україні система о б- ліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс п і- дприємства під умовною назвою невиробничих осн о- вних фондів. Це некоректно з погляду ек о номічної теорії, оскільки суперечить економічній природі й сутно с ті основних фондів взагалі. Такі об’єкти слід вважати майном суто соціального призначе н ня, або об’єктами соціальної інфраструкт у ри. За умов роздержавлення власності та розвитку р и- нкових відносин в економіці урізноманітнення та зб і- льшення обсягу майна соціального призначення стає наг альною потребою кожного підприємства. У н а- родному господарстві України вартість об’єктів соц і- альної інфраструктури становить при б лизно третину, а на підприємствах різних галузей виробничої сфери коливається в межах 10 — 20 відсотків від загального Майно соціального пр и значення обсягу май на і має тенденцію до відносного зроста н- ня. 5.2. Оцінка, класифікація і структура основних фондів Оцінка основних фондів підприєм с- тва є грошовим в и раженням ї х ньої вартості. Вона необхідна для пр а- вильного визначення загального обсягу осно вних ф о- ндів, їхньої динаміки і структури, розрахунку екон о- мічних показників господарської діяльності підпр и- ємства за пе в ний період. У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступ о- вим зношенням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оц і- нюються: залежно від мом е нту проведення оцінки — за первісною (початковою) чи відновл е ною вартістю; залежно від стану о с новних фондів — за повною або залишковою вартістю. Первісна вартість основних фондів — це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зарах о вують на баланс підприємства за кошторисною вартістю й о- го будівництва; первісна вартість будь - якого виро б- ничого устаткування, крім оптової ціни, включає в и- трати на його транспортування й установку на місці викори с тання. Вартісна оц і- нка Відновлена вартість основних фондів — це ва р- тість їхнього відтворення за сучасних умов виробн и- цтва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за суча сними цінами. Зі зміною умов в и- робництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю о с- новних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основн их фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльно с- ті підприємства. Тому для забезпечення порівнянно с- ті щодо вартісної оцінки осн о вних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою варті с- тю. Останню переоцінку основних ф ондів народного господарства України проведено за станом на 1 тра в- ня 1992 р. Повна (первісна і відновлена) вартість основних фондів — це вартість у н о вому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом у сього періоду їхнь о- го функціонування. Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, над а ної послуги). Вона є розрахунковою величиною і визн а- чається як різниця між повною первісною (відновл е- ною) вартістю та накопиченою на момент обчи с лення сумою зносу основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричинен о- го зношуванням) має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використовують для ро з рахунків норм амортизаці й- них відрахувань та визн а чення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів. Балансова вартість групи основних фондів підпр и- ємства на початок розрахункового року (БВ оф ) обчи с- люється за формулою БВ оф = БВ о + В ноф + В кр + В рек – В в – АВ о , (5.1) де БВ о — балансова вартість групи основних фондів на початок року, що пер е дував звітному; В ноф — витрати на придбання нових основних ф о- ндів; В кр — вартість здійснення капітального ремонту основних фо н дів; В рек — витр ати на реконструкцію виробничих пр и- міщень і модернізацію устаткування; В в — вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному; АВ о — сума амортизаційних відрахувань, нарах о- ваних у році, що пер е дував звітному. Для визнач ення первісної (балансової) вартості в и- робничих основних фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні вел и- чини введення в дію та вибуття протягом звітного р о- ку, оскільки останні мають діяти (не діяти) протягом усього наступно го року незалежно від дати введення чи вибуття о с новних фондів у звітному році. Класифікація і стру к тура Необхідною умовою правильного обліку й планува н- ня відтворення основних фондів п і дприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видо ва класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального пр и- значення та натурально - речового складу розподіл я- ються на певні в и ди (рис. 5.2). Рис. 5.2. Видова класифікація основних фондів. У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відн о- сять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць націонал ь- них грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, сп еціальний одяг та взуття нез а лежно від строку використання й в а ртості. Зображена на рис. 5.2. видова класифікація осно в- них фондів використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. Для встано в- лення норм амортизаційних відрахувань і ро зрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укру п- нену класифікацію, виокремлюючи три групи осно в- них фондів: перша — будівлі, споруди, їхні структ у- рні компоненти й передавальні пристрої; друга — а в- томобільний транспорт, меблі, побутові елек т ронні, оп тичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обл а- днання; третя — основні фонди, не включені до першої та другої груп. Оскільки елементи основних фондів відіграють н е- однакову роль у процесі виробництва, неабияке зн а- чення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому пр о цесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здій с- нення процесу виробництва. До активної частини о с- новних фондів відносять пер е важно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулю ю- чі прилади і пристрої, використовувану в автоматиз о- ваних системах управління технологічними процес а- ми обчислювальн у техніку, д е які технічні споруди — гірничі виробки шахт, газові й нафтові све р дловини. Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної ва р- тості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру викорис товуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів є то прогресивнішою та ефективнішою, що б і- льшою є в їхньому складі питома вага активної ча с- тини. Вона змінюється під впливом багатьох факт о- рів. Найбільш суттєві з них т акі: ● виробничо - технологічні особливості підприємс т- ва; ● науково - технічний прогрес і зумовлений ним т е- хнічний рівень виробниц т ва; ● ступінь розвитку різних форм організації виро б- ництва; ● відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових осн о в них фондів; ● вартість будівництва виробничих об’єктів і р і- вень цін на технологічне устаткування; ● територіальне розміщення підприємства. Щодо всієї сукупності промислових підприємств України, та в загальному обсязі основних фондів п и- тома вага окремих ї хніх видів протягом останніх р о- ків коливалась у межах: будівель і споруд — 45 — 47%; машин і устаткування — 40 — 42%, у тім числі робочих — 30 — 32%; транспортних засобів — 2,5 — 3%. На підприємствах і організаціях аграрного сект о- ра частка в загальній вартості сіл ьськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: буд і- вель, споруд і передавальних пристроїв — 64 — 65%; силових і робочих машин і устаткування — 14 — 16%; робочої та продуктивної худоби — 10 — 12%; багаторічних насаджень — 5 — 6%; транспор т них за собів — 3 — 4% * . Загальна тенд е- нція динаміки технологічної структури основних ф о- ндів характер и зується поступовим збільшенням п и- томої ваги їхньої активної ча с тини. 5.3. Спрацювання, амортизація і відтворення о с- новних фо н дів Просте й розширене відтворення о сновних виро б- ничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв’язаних форм — р е- монту, модернізації та заміни окремих елементів з а- собів праці; технічного пер е озброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і п ідпр и- ємств у цілому, а також спорудження нових аналогі ч- них виробничих об’єктів. Необхі д ною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фо н дів. * У сільському господарстві робоча та продуктивна худоба, довгорічні нас а- дження виок ремлюються у самостійні види основних фондів, в інших галузях в и- робничої сфери їх відносять до виду «Інші основні фонди» (див. рис. 5.2). Спрацьов у- вання і старі н н я Основні фонди протягом свого тривалого функціон у- вання зазнають фізичного (матеріального) і економ і- чного спрацювання, а також техніко - економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням о с- новних виробничих фондів розуміють явище пост у- пової втрати ними своїх перв і сних техніко - експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зме н шення їхньої реальної вартості — економічного спрацьовування . На швидкість і ро з- міри фізичного спрацювання основних фондів впл и- вають їх надійність т а довговічність, спосіб викори с- тання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості те х- нологічних процесів, якість технічного догляду й р е- монтного обслуговува н ня, кваліфікація робітників, інші організаційно - технічні фа к тори. Фізичне спрацювання будь - якого знаряд дя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведе н- ням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути н е- можливо. З часом спрацювання поступово збільш у- ється і врешті - решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли треба замінити такого засіб праці на новий ан а- логічного призначення. У зв’язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) те неусувне (постійно нагром а- джуване) фізи чне спрацювання осно в них фондів. Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунков и- ми методами: 1) за строком її експлуатації (через зі с- тавлення фактичної та нормативної величин з урах у- ванням ліквідаційної вартос ті); 2) за даними обст е- ження технічного стану. Відносну величину економ і- чного спрацювання окремої фізичної одиниці або п е- вної сукупності основних фондів визначають як ві д- ношення накопиченої суми спрацювання, тобто ї х- ньої вартості, вже перенесеної на вартіс ть продукції, до загальної балансової варто с ті. Техніко - економічне старіння основних фондів — це процес знецінення діючих засобів праці до н а стання повного фізичного зносу під впливом науково - технічного прогресу. Воно характеризується пост у- повою втратою за собами праці своєї споживної ва р- тості вн а слідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принц и- пово нової технології, старіння продукції, що виро б- ляється з допомогою цих засобів виробництва. Ст а- ріння властиве передовсім знаряддям праці та тран с- портним засобам і зв’язане з реальними економічн и- ми збитками для підприємств, що експлуатують з а- старілу техніку. Ступінь техніко - економічного старіння того чи т о- го засобу праці можна визначити за допомогою ко е- фіцієнта (відносного по казника) К тес , що його розр а- хов у ють за формулою , (5.2) де В о , В 1 — повна вартість (ціна) застосовуваного й нового засобів праці; П о , П 1 — відповідно продукти в- ність тих самих засобів праці або витрати на їхнє ек с- плуатаційне обслугову вання (інший пріоритетний т е- хніко - експлуатаційний показник). Про загальний р і- вень техніко - економічного старіння м о же дати певне уявлення також пи тома вага знарядь праці, що ек с- плуатуються понад 10,15 або 20 р о ків. Фізичне спрацювання та техніко - економічне ст а- ріння діючих знарядь праці можна усунути час т ково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння зас о- бів праці та формами їхнього відшкодування існує певний вза є мозв’язок (рис. 5.3). Рис. 5.3. Види фізичного спрацювання і техніко - економічного старіння з а собів праці та форми їх усунення. Безперервний процес виробництва потребує пості й ного відтв о рення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необх ідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої ва р- тості, яке здійснюється через амортизаційні відрах у- вання (амортизацію). Амортизація основних фондів — це процес перенесення авансованої раніше варто с- ті всіх видів засобів п раці на вартість продукції з м е- тою її повного відшкод у вання. Для відшкодування вартості зношеної частини о с- новних фондів кожне підприємство робить аморт и- заційні відрахування , тобто встановлює певну грош о- ву компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрац ювання й техніко - економічного старіння. Ці в і- драхування включають до собівартості продукції, р е- алізують за продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортиз а ційному фонді, що служить відно в ленню основних фондів. Амортизаційні відрахування обчислю ють за пе в- ними нормами, які характ е ризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості осн о- вних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відр а- хувань на повне відно в лення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано за формулою Амортизація , (5.3) де Ф — балансова (первісна чи відновна) вартість о с- новних фондів; Л — ліквідаційна вартість осно в них фондів; А н — амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів. За встановлення норм амортизаційних відр ахувань слід виходити з економічно доцільних середніх стр о- ків функціонування засобів праці, необхідності забе з- печення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко - економічного їхнього старіння. Найбільш складним є правильне визначе н н я тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) кон к ретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням баг а тьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та економічності кап і тального ремонту засобів праці, умов їхньої експлуатації, строків настання те х ніко - економічного старіння, можливих темпів оновлення тощо. У міру розвитку техніки, удосконалення технології та організації виробниц т ва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фо н- д ів, виникає об’єктивна необхідність скорочення н о- рмативних строків їхнього функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних відрахувань періоди ч но треба переглядати та уточнювати. Забезпечення нормального відтворення основних фондів потребує правильног о нарахування амортиз а- ції за встановленими нормами. Щорічну суму амо р- тизаційних відрахувань на реновацію основних фо н- дів обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправ о- чні коефіцієнти до них, що враховують кон кретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. С е- редньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок ро з- рахункового року різниці між середньорічними вел и- чинами введення в дію нових і вибуття діючих ел е- ме нтів засобів праці. Середньорічне введення (вибу т- тя) визначають за результатом множення абсолютн о- го його розміру та коефіцієнта функціонування пр о- тягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кіл ь- кості місяців ек с плуатації до числа 12. Для здійснення правильної амортизаційної політ и- ки важливим є знання м о жливих методів амортизації основних фондів. У практиці господарювання м о жуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), п о- двійно - залишкової і приско реної амортизації. Метод рівномірної (лінійної) амортизації передб а- чає перенесення баланс о вої вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється (по с луг, що надаються), протягом амортизаційн о го періоду (нормативного строку служби) засобів праці за одн а- ковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відрахувань за першою, другою і третьою групами основних фондів становлять відп о- відно 5, 25 і 15%. Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно - залишкової амо р тизації встановлюються через подвоєння норм, обчислених за методом рівн о- мірної амортизації, але щодо не балансової, а щодо залишкової вартості осно в них фондів. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застос у- ва ння прискореної амортизації основних фондів , ві д- несених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто пі с- ля набуття чинності Законом України «Про опода т- кування прибутку підпр и ємств». При цьому мають використовуватис я такі норми прискореної амортиз а- ції відповідно до року експлуатації засобів праці: п е- рший — 15%; другий — 30%; третій — 20%; четве р- тий — 15%; п’ятий — 10%; шостий і сьомий — 5%. Збільшення масштабів застосування прискореної амортизації сприятиме істотному зменшенню фіна н- сових втрат від техніко - економічного старіння та і н- тенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах і в орган і заціях України. Ефективність відтворювальних процесів певною м і- рою залежить від строків е ксплуатації передовсім активної частини основних фондів, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічн о го призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуат а ції Строки експлу а тації по - різному впливають на ефек тивність від т ворення та використання знарядь праці. Скорочення строків експлуатації машин (устатк у- вання), з одного боку, уможливлює прискорення ї х- нього оновлення, тобто зменшення техніко - економічного старіння знарядь праці, підвищення т е- хнічного рівня підп риємств, зростання продуктивно с- ті праці, зниження ремонтно - експлуатаційних витрат, а з іншого, — призводить до збільшення собівартості продукції за рах у нок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування в и- робничих потужностей м ашин о будування. Подовження періоду функціонування машин і устаткування дає змогу зменшити обсяг щорічної з а- міни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямувати більше ресурсів для розширеного їх нього відтворення, але спричиняє зниження сукупної пр од у- ктивнос ті діючих знарядь праці, значне збільшення витрат на їхнє утримання та експлуатацію. Саме тому строки експлуатації машин і устатк у- вання мають бути оптимал ь ними , тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування. Найбільш поширеною є методика визначення опт и- мальних строків експлуатації виробничого устатк у- вання за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю к орисного ефекту (н а приклад, сумарної продуктивності устаткування за різних строків його функціонування). Проте резул ь- тати спеціальних досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк ек с- плуатації устаткування спра в ляють два фак тори — щорічний розмір амортизації та середньорічні ремо н- тні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого м е тоду оптимизації строків експлуатації — через мінімізацію сумарної в е личини цих економічних показників з використанням граф і ч- ного способу. Окремі види засобів праці склад а- ються з великої к і лькості констру к- тивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з р і зних за міцністю матеріалів, виконують р і- зні технологічні функції, мають н е- однакове ек с плуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нері в номірно Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших в и- дів засобів праці задовго до того, коли кож ний з цих об’єктів у цілому стане непридатним для дальшого використання у виробничому проц е сі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється з допомогою період и чних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання ко н с- труктивних елементів у натуральній формі та забе з- печення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуат а ції. Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці На підприємствах різних галузей народного госп о- дарства застосовують типові системи технічного о б- слуг овування й ремонту устаткування та інших в и дів засобів праці, що передбачають періодичне пров е- дення необхідних проф і лактично - технічних операцій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення пот о- чного ремонту — збереження засобів праці у прида т- ному для прод уктивного використання стані пров е- денням регулярних ремонтно - профілактичних опер а- цій з метою усунення дрібних неполадок і запобіга н- ня прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ремонту полягає у максимально мо ж- ливому відновленні первісних техні ко - експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш скл а- дним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі промі ж ки часу (один раз за кілька років). Особливим видом найбільш складни х ремонтних робіт є так званий відновлювальний р е- монт , необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетр у- су). Витрати на поточний ремонт є постійними й відн о- сно рівномірними протягом експлуатаційного пері о- ду, а то му їх відносять на собівартість продукції (н а- даних послуг). Проведення капітального ремонту п о- требує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення таких до собіварт о- сті продукції: ці витрати визначають заздалегідь і в і- дносять на соб івартість продукції рівномірно прот я- гом ремонтного циклу, тобто періоду між двома по с- лідовними капітальними ремонтами. Відновлювал ь- ний ремонт фінансують за рахунок державного стр а- хового (резервного) фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, в ідносять до сфери капітал ь- ного будівниц т ва. За сучасних умов господарювання і формування ринкової економіки важливого значення набуває ек о- номічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування . Це поя с нюється тим, що на підприємст вах діюче устаткування прот я- гом фактичного строку експлуатації капітально рем о- нтують кілька разів Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є екон о- мічно вигіднішим за придбання нової машини (він здійснюється, як правило, до на стання техніко - економічного старіння, а факт и чні витрати на нього не перевищують 35 — 40% балансової вартості), то наступні капітальні ремонти часто коштують доро ж- че, ніж нове устаткування аналог і чного призначення. Для економічної оцінки ефективності витрат на к а- пітальний ремонт порівнюють два альтернативні в а- ріанти: перший — капітальний ремонт фізично зн о- шеної машини і продовження строку її експлуатації на один ремонтний цикл; інший — заміна машини, що потребує капітального ремонту, на нову. Для к о- жного варі анта визначають загальну величину витрат і втрат. Для пе р шого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт R i і перевищення ек с- плуатаційних витрат щодо капітально відремонтов а- ної машини над поточними витратами щодо нової машини S e , а для дру гого, — вартість придбання (ц і- на) та встановлення нової машини К н над втрати від недоамортизації діючої машини S a . Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співві д- ношення: а) проду к тивності діючої та нової машини ( ); б) тривалості ремонтн ого ци к лу тих самих машин ( ). Показник ступеня ефективності витрат на капіт а- льний ремонт будь - якого в и робничого устаткування (е р ) визначається за форм у лою (5.4) Коефіцієнти, обчислені за формулою (5.4), можуть набувати додатного, в ід’ємного або нульового зн а- чення. За всіх додатних значень коефіцієнта е р кап і- тальний ремонт устаткування є економічно виправд а- ним, за від’ємних — недоцільним, а за нульового значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноці н ними. Коефіцієнти е р , розраховані щодо всієї сукупності устаткування, котра підлягає капітальному р е монту в конкретному році, можуть використовуватися для в и- значення послідовності заміни тих одиниць, що їх к а- пітально ремонтувати невигідно. Передовсім треба замінювати фізич но зношене устаткування з найб і- льшим від’ємним значенням коефіцієнта е р за абс о- лютною величиною. Загальний розмір витрат на ремонтно - технічне о б- слуговування діючих засобів праці залежить від кіл ь- кості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного рем о нту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на р е- монт устаткування та інших видів основних фондів (ремонтно - експлуатаційні витрати на підприємствах України надмірно великі) необхідно: по - перше, дов е- сти до раціонально го мінімуму кількість ремонтів машин протягом усього періоду їхнього функціон у- вання; по - друге, максимал ь но зменшити витрати на проведення одного ремо н ту. Скорочення кількості ремонтів можна досягти зб і- льшуючи фізичну довговічність устаткування та в и- значаюч и раціональні строки його експлуатації. Г о- ловним напрямком зниження собівартості рем о нтних робіт є істотне підвищення організаційно - технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустр і- алізація, тобто максимальне наближення процесу р е- монту за харак тером організації і технології до пр о- цесу виготовлення нових машин і устаткування. Ш и- рокомасштабна індустріалізація ремонтного виро б- ництва в ц і лому передбачає: • збільшення централізованого виготовлення м а- шинобудівними підприємс т вами запасних частин до роз мірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьованих дет а- лей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15 — 20% обсяг виробництва нових запасних ча с тин; • усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різних ланк ах управління виробництвом (створення розгалуженої територіальної системи ф і- рмового машиносервісу підприємствами - продуцентами; централізований кап і тальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціал і- зованими ремонтними підприємствами і підрядн ими організаціями; максимально можл и ва централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка умо ж ливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозд і- лами єдиної ремонтної служби). За недостатнього розвитку ма шинобудівного ко м- плексу країни для підв и щення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модерн і- зація діючого виробничого устаткування , котра озн а- чає його вдосконалення з метою запобігання техніко - економічному старінню та підвище н ня тех ніко - експлуатаційних п а раметрів до рівня сучасних вимог. За порівняно невеликих витрат і за відносно коро т- кий строк модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зро с тання продуктивності праці, нарощування виробничих п о- ту жностей і збіл ь шення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід баг а тьох підприємств України показує, що проведення комплексної моде р- нізації багатьох видів виробничого устаткування зб і- льшує його продуктивність на 30 — 50%, а зв’язані з цим ви трати не перевищують половини вартості н о- вих технічних конструкцій аналогічного призначе н- ня. Економічно доцільніше здійснювати як загальн о- технічну, так і технологічну (ціль о ву) модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту. Метод в изначення ефективності витрат на модерн і- зацію такий самий, як і витрат на проведення капіт а- льного ремонту. Для цього можна користуватися ф о- рмулою (5.4), поставивши у її чисельнику витрати на модернізацію замість витрат на капітальний ремонт відповідного ус таткування. Коефіцієнт ефекти в ності витрат на капітальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, можна розрахувати за форм у- лою , (5.5) де М — витрати на модернізацію. При цьому велич и- ни , і S e , що входять у формулу ( 5.5), треба визн а- чати за даними модернізованої та нової м а шини. Важливим елементом процесу відтворення осно в- них фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного обс я гу зам іни засобів праці передбачає: 1) встановлення оптимал ь- них строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп); 2) розрахунки такого щорічного обсягу зам і- ни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів осн овних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни (вибуття) практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтворення — залеж а- тиме не лише від нормативн о го строку експлуатації (норми аморти зації), а й від темпів щорічного збіл ь- ше н ня обсягу основних фондів. Нагромадження й оновлення осн о- вних фондів, нар о щування виро б- ничих потужностей підприємств р і- зних галузей народного господар с- тва здійснюється в процес і техні ч- ного переозброєння, реконструкції та розширення діючих або спорудження нових виро б ничих об’єктів (цехів, виробництв, підприємств в ціл о му). Технічне переозброєння діючого підприємства означає здій с нення відповідно до плану (програми) його технічног о розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що передб а- чають підвищення до сучасних вимог технічного рі в- ня окремих дільниць виробництва за рахунок впров а- дження нової техніки і технології, механізації та а в- томатизації виробничих п роцесів, модернізації й з а- міни фізично спрацьованого та технічно застарілого устатк у вання. Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або час т- ковим переобладнанням виробництва. За необхідно с- ті можуть бути споруджені нові аб о розширені існ у- ючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти. До реконс т- руктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, дальшу експлуат а- цію котрих в и знано недоцільною. Під розширенням діючого підприємства заведено розуміти спору дже н- ня його другої та наступних черг, додаткових виро б- Розширене від т ворення основних фондів ничих комплексів, нових цехів або розширення існ у- ючих, а також організацію допоміжних та обслуг о- вуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового б у- дівництва (новобудов) відносять спорудження окр е- мих вироб ничих об’єктів або підприємств, що здій с- нюється на нових майданчиках та за затвердженим окремим проектом. Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенці а лу підприємств є взаємозв’язаними елементами єдиного відтвор ювального процесу, які доповнюють один о д- ного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв (господарств) треба вв а- жати технічне переозброєння й реконструкцію ді ю- чих виробничих об’єктів. Нове будівництво стає ек о- номічно доцільним за умови вичерпання можливо с- тей нарощування виробнич о го потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів в и- робництва (надання нових послуг) та необхідності з а- безпечення належного рівня екологічної безпеки в и- робничо - господарської ді я ль ності. Ефективність відтворення та використання основних фо н дів Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інте н- сифікації відтворення та ліпшого використання ді ю- чих основних фондів підприємств. Ці процес и, з о д- ного боку, сприяють постійному підтримуванню н а- лежного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого, — дають змогу збільшувати обсяг виробни ц- тва продукції без додатк о вих інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скороче н- ня питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва і його управління, підвищувати фонд о- віддачу та прибутк о вість. Система показників, яка може в и- черпно характериз у вати ефекти в- ність осно в них фондів, охоплює два блоки: перши й — показники ефективності відтворе н- ня окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий — показники рівня використання основних фондів в цілому і окремих їхніх видів (рис. 5.4). Н е- обхідність виокремлення в самостійну групу пока з- ників відтворення засо бів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істо т но й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застос о вуваних у виробництві машин, устаткування та інших знаряд ь праці. Показники ефективності Чинна система показників ефективності відтворе н- ня основних фондів в Україні потребує вдосконале н- ня щодо методики обчислення деяких з них та повн о- ти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визнач а- єть ся відношенням абсолютної суми введення осно в- них фондів до їхньої наявності на кінець року, а ко е- фіцієнт вибуття — відношенням обсягу вибуття осн о- вних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показн и- ків. Тому в изначення коефіцієнтів відтворення осно в- них фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш прав и льним . Рис. 5.4. Система показників ефективності основних фондів. Необхідно також розрізняти дві форм и оновлення основних фондів — екстенсивну та інтенсивну. Ек с- тенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фо н- дів новими, більш ефективними. Проте процес вив е- де ння з експлуатації застарілих та спрацьованих о с- новних фондів не можна ототожнювати з інтенси в- ним оновленням діючих засобів праці. Реальний го с- подарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фо н- дів, а й переда чу певної їхньої частини з балансу о д- ного підприємства на баланс іншого. Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення осно в- них фондів доцільно включити два нових: коефіц і єнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів в и- буття і введення в д ію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відн о шення фактичного коефіцієнта вибуття до но р мативного). Показники, що характеризують рівень ефективно с- ті використання основних фондів, об’єднуються в окремі групи за ознаками узага льнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть біл ь шості з них є зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потр е- бують лише деякі, а саме: ● коефіцієнт змінності роботи устаткування — відношення загальної кількості відпрацьованих м а- шино - змін за добу до кількості одиниць встановлен о- го устатк у вання; ● напруженість використання устаткування (в и- робничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі); ● коефіцієнт інтенсивного навантаження уста т- кування — відношення кількості виготовлених вир о- бів за одиницю часу до технічної (паспортної) прод у- ктивності відповідного устаткування. З - поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко заст о- совуваним на практиці є коефіцієнт змінності роб о- ти устаткування . Проте використовуваний на під п- риємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрі з мінних втрат робочого часу. У зв’язку з цим коефіцієнт змі н- ності методологі ч но правильніше буде обчи слювати, виходячи з коефіцієнта використання кал е ндарного фонду часу і максимальної змінності роботи устатк у- вання, яка дорівнює трьом за восьмигодинної трив а- лості зміни. Отже, за кое фі цієнта використання кале н- дарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт з мі н- ності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 × 0,6). Протягом останніх років на більш о- сті підприємств різних галузей н а- родного господарства України сп о- стерігається низький рівень ефе к- тивності відтворювальних проц есів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини основних фондів на пр о- мислових підприємствах, коливаються в межах ві д- пов і дно 5 — 6 та 2 — 3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт економічного спр а цювання досягає 50 — 55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично спр а- цьованих і технічно застарілих й о го одиниць. Саме цим передовсім пояснюється невідкладне завдання приск о рення й підвищення ефективності відтворення основних фо ндів, зростання технічного рівня заст о- совуваних засобів праці. За сучасних умов слід з а- провадити і реалізувати такі головні напрямки інте н- сифікації відтворення основних фо н дів: ● усебічне прискорення розвитку машинобуді в- ного комплексу України, радикальна п еребудова його структури з метою максимально можливого задоволення народногосподарського попиту на д о- статньо широку номенклат у ру різних видів машин та устаткування, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закінчених (технологічно зв’язаних) сист ем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше взагалі не виг о товлялись або імпортувались з інших країн; Напрямки і н- тенсифікації відтв о рення ● зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках науково - технічного прогр е- су, форсованому розвитку пер едовсім наукомістких виробництв, істотному підвищенні те х ніко - організаційного рівня та соціально - економічної ефе к- тивності виробництва на підприємствах різних гал у- зей народного господар с тва; ● докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обгрунтування на всіх стадіях відтв о- рювального процесу (проектування — виробництво — розподіл — запровадження — експлу а тація нової техніки); ● дотримання кожним підприємством власної стратегії технічного, організ а ційного та економічного розвитку; переорієн тація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконстру к- цію діючих виробничих об’єктів; різке збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застар і- лих і економічно малоефективних машин та устатк у- вання, перехід від практики од иничної заміни спр а- цьованих знарядь праці до систематичного комплек с- ного оновлення техніко - технологічної бази вза є- мозв’язаних виробничих л а нок підприємств; ● створення ринкового економічного механізму країни, спроможного забезпечити постійну інтерес о- ваніст ь усіх ланок управління виробництвом у здій с- ненні найбільш ефективних відтворювальних проц е- сів і сприйнятті науково - технічних та організаційних новацій (нововведе н ь). Практична реалізація перелічених головних н а- прямків інтенсифікації відтворювальних процес ів п о- требує не лише активної інженерно - виробничої ді я- льності самих підприємств, а й мобілізації вел и ких власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтр и мки, безпосередньої участі багатьох інститутів ри нкової інфраструктури та ін о земного капіталу. Головною ознакою підвищення рі в- ня ефективного в и користання осн о- вних фондів і виробничих потужн о- стей того чи того підприємс тва є зростан ня обсягу виробництва пр о- дукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру в и- робничого апарату залежить, з о д- ного боку, від фонду часу продуктивної роботи м а- шин та уста т кування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного зав антаження, а з іншого, — від ступеня викори с тання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаже н ня). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та екон о- мічних заходів щодо ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно п о ділити на дві групи: 1) збільшення екст е нсивного завантаження ; 2) підвищення інтенсивного навантаже н ня . Однак треба на двох важливих обставинах. По - перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фо н- Способи ефективного використання основних фондів і в и- робничих потужн о стей дом часу, то можливост і підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності не є такими широкими і залежать передовсім від інжене р- них рішень, покладених в основу конструкцій цього устаткування. По - друге, здійснення заходів екстенс и- вного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використа н- ня виробничого апарату зв’язане зі значними інве с- тиціями; проте останні порі в няно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації д о- даткового економічного ефекту. Ве ликим резервом збільшення продуктивної роб о- ти виробничого устаткування є максимально можл и- ве скорочення його простоїв . На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використов у- ваного протягом доби уст а ткування нерідко досягає 15 — 20% загального йо го парку, а внутрізмінні про с- тої становлять 10 — 15% робочого часу. Це спричин я- ється: неузгодженістю пропускної спро можності окремих цехів і дільниць; незадовільною організац і- єю технічно - профілактичного обслуговування та р е- монту устаткування; браком робітни ків тих чи тих професій; перебоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенергією, комплектуючими в и- робами, оснащенням, пристро я ми, підйомно - транспортними засоб а ми тощо. Для підприємств ряду галузей індустрії і передо в- сім машинобудування на д звич айної гостроти набула проблема підвищення коеф і цієнта змінності роботи виробничого устаткування . В Україні цей показник нині є невиправдано низ ь ким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роб о- ти металообробного уста т кування до раціонального рівня (1,7 — 1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%. Значному поліпшенню екстенсивного завантаже н- ня засобів праці сприяє зниження частки неді ю чого устатк ування , яка на промислових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків тисяч од и- ниць), а також виведення з експлуатації зайвого й н е- ефективного використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючим и розрахунками, здійснення т а- ких заходів дало б можливість підвищити фондові д- дачу на підприємствах різних галузей промисловості та народного господарства на 10 — 15 і більше відсо т- ків. Вирішальне значення для підвищення рівня інте н- сивного використання основн их фондів має св о єчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й те х- нічно застарілого устаткування . Для п і дтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4 — 6% і модернізувати 6 — 8% діючого парку ма шин, устатк у- вання та інших видів зн а рядь праці. До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, нал е- жать також запровадження нових технологій, інте н- сифікація виробничих процесів . Підприємствам різних галузей власт иві сп е цифічні способи інтенсифікації те х нологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, н а- приклад, киснево - конвертерного методу виплавлення сталі в чорній металургії; використання різних кат а- лізаторів, високих температур і тиску — у хімічній промисловості; обробка металу тиском, точні методи литва — у машинобудувані тощо). Широке викори с- тання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колошником домни забезпечує зростання виробни цтва чавуну ма й же на третину. Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завд я- ки застосуванню прогресивних форм і методів орг а- нізації виробництва (концентрації, спеціалізації, ко о- перування та комбінування; гну чких, потокових і р о- торно - конвеєрних ліній), що уможливлюють викор и- стання високопродуктивного автоматизованого уст а- ткування. За свідченням спеціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготовлення кон с- труктивно й технологічно однорідних деталей на п о- токових лініях забе з печує підвищення навантаження устаткування на 20 — 30%. Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виро б- ничих потужностей можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проект них потужностей, уведення в дію нових те х нологічних агрегатів, ліній, устаткування . За даними вибіркового обстеження к і- лькасот підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння в и- робничих потужностей становить 5 — 6 років. Проте технічно та економічно обгрунтовані розрахунки св і- дчать про реальну можливість досягнення проектних показників н о вих потужностей і виробничих об’єктів на підприємствах добувної промисловості за півтора - два роки, а обр о бної — за один рік і наві ть швидше. За умов ринкової економіки система господар ю- вання в цілому повинна передбачати достатні екон о- мічні стимули для забезпечення ефективного викор и- стання основних фондів, усього майна підприємств. Дійова система таких коле к тивних та індивідуальних ек ономічних стимулів на підприємствах різних гал у- зей народного господарства України поки що переб у- вають тільки на стадії становлення й розвитку. Шв и- дкому її запровадженню сприятимуть: реалізація пр о- грами роздержавлення та приватизації власності; ш и- роке акціо нування підприємств, система їхнього оп о- даткування; побудова механізму оплати праці зале ж- но від кінцевих результатів виробництва; більш гну ч- ка амортизаційна та і н вестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підпри є- мницької та зов нішньоекон о мічної діяльності тощо. Структура, нормування й використання оборотних фондів підприє м ства Оборотні фонди підприємства м а- ють матеріально - речову й варт і сну форми. У практиці планування та обліку господарської діял ь ності до складу оборотних фондів включають: виробничі з а- паси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх пер і одів. Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напі в- фабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних дет а- лей і вузлів, малоцінних інструментів, господарськ о- го інвентарю (реманенту) та інших предметів, а т а кож аналогічних предметів, що швидко зношуються. Незавер шене виробництво — це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено підприємс т- вом. Вони перебувають безпосередньо на робочих м і- сцях або в процесі транспортування від одного роб о- чого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносят ь ті предмети праці, що їх по в- ністю оброблено (перероблено) у даному виробнич о- му підрозділі підприємства, але які потребують д а- льшої обробки в інших підрозділах (наприклад, пок о- вки, штамповки, відливки та інша продукція загот о- вочного виробниц т ва). Витрати майбутніх періодів — це грошові витр а- ти, які зроблено в даний період, але які буде відшк о- довано за рахунок собівартості продукції (роботи, п о- слуг) у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових в и- Склад і стру к- тура оборо т них фондів робів, раціон алізацію і винахідництво, придбання н а- уково - технічної та економічної інформації, передпл а- ту періодичних в и дань тощо. Співвідношення оборотних фондів у розрізі окр е- мих елементів і стадій функціонування (запаси, нез а- вершене виробництво, витрати майбутніх пер іодів) характеризує їхню виробничо - технологічну (стаді й- ну) структуру . Вона форм у ється під впливом низки факт о рів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення під п- риємства матеріальними ресурсами тощо) і змінюєт ь- ся в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборот них фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років пр и- близно 70%, незавершеного виробництва — 25%. Спостеріг ається така тенде н ція в динаміці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих з а- пасів у цілому зменшуються, а незавершеного виро б- ництва і витрат майбутніх періодів, навпаки, збіл ь- шуют ь ся. Структура оборотних фондів на підприємствах рі з- них галузе й має значні відмінності, зумовлені кон к- ретними технологіями і формами організації виро б- ництва, умовами забезпечення матеріальними ресу р- сами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: в и- робничі запаси — на е лектростанціях та підприємс т- вах легкої промисловості (до 90%); незавершене в и- робництво — на підприємствах машинобудування (близько 40%, у зв’язку з великою тривалістю виро б- ничого циклу); витрати майбутніх періодів — на пі д- приємствах добувної індустрії (40 — 50% і більше). Визначення потреби підприємства у сировині та і н ших видах матері а- льних ресурсів здійснюється за п е- вними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляют ь- ся самими підприємствами або на їхнє замов лення г а- лузевими науково - дослідним и організаціями. Застос о- вувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виокремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за призначенням — норми витрат сиров и- ни, матеріалів, енергії, палива тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивіду а- льні; в) періодом дії — річні (для поточного план у- вання) й перспективні; г) ступенем деталізації об’єктів нормування — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем деталізації нормова них ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за звуженою номенклат у рою). Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих п ринципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна о б- грунтованість, динамічність і забезпечення можлив о- сті зниже н ня норм. Нормування витр а т Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це гранично д о пустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного вир о- бництва з урахуванням застосування найпрогреси в- нішої технології та сир о вини (матеріалів) найвищого гатунку. Вона має власну структуру , тобто співві д- ношення окремих елементів, які у сукупності стано в- лять загальну величину витрати пев ного виду матер і- альних ресурсів на одиницю продукції, що виробл я- ється. Для більшості матеріалів структура норми в и- трати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно - технічні втрати (під час транспортування, зберігання т о що). У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних р е- сурсів: аналітично - розрахун ковий, дослідно - лабораторний, звітно - статистичний. Найбільш пр о- гресивним, безперечно, є аналітично - розрахунковий метод , що базу ється на глибокому аналізі та техн і ко - економічному обгрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і те х- нології виробництва. Користуючись дослідно - лабораторним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення н и зки до слідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування в и- трати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно - статистичного м е тоду нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних д а них про фактичне витрачання ресурсів за ми нулі роки та очікуваного (можл и вого) певного зниження норм у наступні роки. Його практичне застосування допу с- кається тільки як виняток — для орієнтованих розр а- хунків, а також у процесі нормування витрат мал о- цінних і таких, що їх рідко використовують, матер і а- лів. Раціональне та економне витрача н- ня окремих елем е нтів оборо т них фондів підприємств має непересі ч- не економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, м а- теріалів, енергії для виробниц тва продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою ча с- ткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та п и томої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої с амої кількості сир о- вини й матеріалів вигот о вляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному під п- риємс т ві. Для вимірювання ступеня ефективності викори с- тання оборотних фондів існує відпов ідна система т е- хніко - економічних показників. На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину, застосовують показник (коефіц і- єнт) виходу або видобувати готової продукції з вих і- дної сировини . Наприклад, на підприємстві кольор о- вої металургії т аким пока з ником служить коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — в и хід Ефективність в и користання цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господарства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сир о- вини на одиницю готової продукції . Так, на комбін а- тах (заводах) чорної металургії застосовується пока з- ник витрати сировини (залізної руди, вугільного ко к- су, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінерал ь них добрив — витрата сірчаної кислоти на тонну с у перф осфату тощо. На підприємствах обробної промисловості для цієї мети застосовують коефіцієнт використання мат е- ріалів , тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного мат е- ріалу. Для окремих видів матеріалів розраховую ть т а- кі показники, як коефіцієнт використання площі м а- теріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіц і- єнт використання об’єму матеріалу (деревина) т о- що. Ефективніше використання оборотних фондів п е- редбачає передовсім розв’язання конкретних завдань з екон омії сировини, матеріалів, палива, електроене р- гії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії м а- теріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шл я- хи економії — як саме , за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних р е- сурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо - технічні та о р ганізаційно - економічні (рис. 5.5). Рис5. Джерела та способи е кономії матеріальних р е- сурсів на підприєм с твах. Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних р е сурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини та ш и- роким застосуванням вторинних ресу р сів. Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є доб у- вання з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної пер е- робки сировини зумовлена великою ц інністю так зв а- ної попутної продукції, що міститься у вихідній с и- ровині. Наприклад, за добування природного газу п о- біжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; на ф- ти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно - колчеданової та мідно - цинкової руди — цин к (до 7%) , залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також св и- нець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші мет а- ли в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне вид о- бування. Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свід чить про ек о- номічну доцільність комплексної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей н а- родного господарства. Наприклад, понад 30% виро б- ництва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металург ії, 10% — на підприємствах целюлозно - паперової пр о- мислов о сті. Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини дося г- нутий ступінь комплексності її використання на б і- льшості підприємств України не відповідає суча с- ним вим огам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх р о- ків тримається на рівні не більше 50 — 60%. Вторинні матеріальні ресурси — це залишки с и- ровини (матеріалів), відходи виробництва і спож и- вання, які можуть бути повторно вико ристані для в и- готовлення продукції. За ознакою утворення вони п о- діляються на дві основні групи — відходи виробни ц- тва та відходи споживання. До відходів виробництва включають: залишки сировини й матеріалів, що зна ч- ною мірою втратили свою первісну споживну в а р- тість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпр а- цьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побі ч ні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно нем и- нучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуст а п о- рода тощо). Відходи спож и вання охоплюють відходи: виробничого споживання (різні цілком зношені ел е- менти засобів виро б ництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (непридатні речі домашнь о- го вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура т о що). За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виро б ництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді аморт и- заційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва). Їхня частка в загальному матеріально - сировинному балансі сталеплавильного виробництва становить п о- над 45%. Проте масштаби викор и стання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна в и- знати задовільними. Осо бливо це стосується побут о- вих відходів. Наприклад, частка паперової макулат у- ри у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу й картону ст а новить нині трохи більше 20%, що майже в 2 — 2,5 раза нижче за технологічно мо ж- ливий та економічно доцільний рі в е нь. Тема: Виробничі і фінансові інвестиції Мета: вивчити поняття інвестицій, їх види, знати види цінних паперів, п о няття фондового ринку. Інвестиція – довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержа н- ня прибутку). Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а процес вкладання капіталу – інвестування (довг о- строковим фінансуванням). Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи закордоном), відокремлюют ь внутрішні (в і- тчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу, внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні – на прямі й портфельні. Ф і- нансові інвестиції означають використання наявного к а піталу для придбання (купівлі) акц ій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємс т- ва або держава. Реальні інвестиції – це вкладення к а- піталу (грошей) у різні сфери та галузі народного г о- сподарства (суспільного виробництва) з метою оно в- лення існуючих і створення нових «кап італьних» (м а- теріальних) благ, а як наслідок – одержання набагато більшого прибутку. Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу закордон, що за величиною ст а- новить не менше 10 % вартості того чи того конкре т- ного проекту, закордонні інвестиції, менше за 10 % вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту, називається портф е льним. Капітальні вкладення – це періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення осн о- вних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури п і- дприємства. Розрізняють – валові та чисті капітальні вкладення. Валові кап і тальні вкладення – це загальна суму одноразових витрат капіталу на просте й ро з- ширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної і н фраструктури, а чисті – витрати лише на ро зширене відтворення. Співвідношення між видами капітальних витрат (вартість придбаних патентів, ліцензій; витрати на п і- дготовку експлуатаційних кадрів для підпр и ємств, що будуються, вартість не титульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробни чих об’єктів т о- що) характеризує елементно - технічну структуру к а- пітальних вкладень. Позитивною тенденцією в дин а- міці цієї структури кап і тальних вкладень є поступове збільшення частки витрат на устаткування, інстр у- мент та інвентар за відносного зменшення пит омої ваги вартості будівел ь но - монтажних робіт. В інвестиційній політиці підприємств та їхніх до б- ровільних об’єднань дуже важливо приймати обґру н- товані рішення щодо відтворювальної структури к а- пітальних вкладень, котра відображає співвідношення витрат на пр осте й ро з ширене відтворення основних фондів. Процес прогнозування (планування) капітальних вкладень на підприєм с твах охоплює два послідовно здійсню вальні етапи: перший – обчислення необхі д- ного обсягу реальних (інвестицій) на розрахунковий період (рік, кі лька років); другий – визначення кон к- ретних джерел їхнього фінансування. Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень використовують залежно від стадії план у- вання два – методи: перший – попередньо - приблизних розрахунків (на підставі показника пит о- мих капітальних вкладень на одиницю приросту в и- робничої потужності); другий – прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і р е- конструкції або розширення підприєм с тва). Для забезпечення ефективної господарської діял ь- ності підприємства важл и вим є також обґрунтоване визначення конкретних джерел фінансування інве с- тицій. Найпростіше це можна зробити для першого вар і- анта економічної сит у ації в акціонерному товаристві, що стає найбільш поширеною формою організації б і- знесу. Якщо за певних прич ин (помилки організаці й- ного періоду, раптове іст о тне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульованої суми амортиз а- ційних відрахувань недостатньо для фінансування зміни застарілого устаткування, то для покриття ча с- тини, що її бракує, треба використат и інші (внутрі ш- ні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або з а- лучити частину неро з поділеного прибутку). Забезпечення фінансування розширеного відтв о- рення основних фондів за другим варіантом економ і- чної ситуації підприємства (істотне збільшення обс я- гу продукції, що виробляється, або організація вир о- бництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для т о- го, щоб його правильно розв’язати, потрібне глибоке економічн е обґрунтування вибору тих чи тих джерел формування реальних інвестицій (капітальних вкл а- день). Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж ці н них паперів або використання довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів : у першому випадку - на друкува н- ня й розм і щення акцій (облігацій) підприємства та впливу дивідендів акціонерам, у другому – на пове р- нення позичених грошей з виплатою солідного відс о- тка за користуванням кредитом. Глибоко обміркованими має бути й підхід до зал у- чення закордонних інве с тицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати на й- новіші технології світового рівня, виробляти конк у- рентоспроможну на ри н ку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного в и- робни цтва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора. Цінні папери – це грошові документи, що засві д- чують право володіння або кредитні відносини, в и- значають взаємини між собою, яка їх випустила (ем і- тентом), та їхнім вла сником і передбачують, як пр а- вило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсо т- ків, а також передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здеб і- льшого способом повного індосаменту (п е редатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним пап е- ром до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Види цінних паперів: 1) акція – папір без устано в- леного строку обігу, що з а безпечує пайову участь у статутному фонді акці онерного товариства ,підтверджує членство у ньому і гарантує участь у управлінні ним, дає право його власникові на оде р- жання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства (можуть бути іменні і на пред’явника); 2) облігації – цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтве р- джує зобов’язання емітента повернути власнику обл і- гацій в обумовлений строк номінальну її вартість з в и платою фінансового відсотка. Обл ігації всіх видів розповсюджується серед юридичних і фізичних осіб на добровільних заходах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої п о- зик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іме н- ними і на пред’явника, ві дсотковими та безвідсотк о- вими (цільовими), такими, що вільно оберт а ються або з обмеженим обігом. Облігації внутрішньої держа в- ної і місцевої позик випускають на пред’явника, а р і- шення про випуск цих облігацій у х валює відповідно Кабінет Міністрів України і м ісцеві органи влади. Рішення про випуск обліг а цій підприємств ухвалює – емітент з оформлення ві д повідного протоколу; 3) казначейські зобов’язання України - вид цінних паперів на пред’явника, що розміщується тільки на добровільних засадах серед нас е лення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. В и- пускають три різновидності казначейських з о- бов’язань: а) довгострокові; б) середньострокові; в) короткострокові. Рішення про емісію довго і сере д- нь острокових зобов’язань ухвалює Кабінет Міністрів, а коротк о строкових – Міністерство фінансів України; 4) ощадний сертифікат – письмове свідоцтво ба н- ку про депонування грош о вих коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінчення вст а- новленог о строку як самого депозиту, так і відсотків на нього. Ощадні сертифікати можуть бути строк о- вими (під певний договірний ві д соток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред’явника; 5) вексель – вид цінних паперів, який засвідчує б е- зумовне грошове зобов’язання боржника (векселед а- вця) сплатити після настання строку в и значену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розр і- зняють простий і перехідний вексель. Простий ве к- сель містить просту і нічим не обумовлену об і цянку векселедавця сп латити власнику векселя після зазн а- ченого строку відп о відну суму. Переказний вексель – це письмовий наказ векселедержателя, адр е сований платнику, сплатити третій особі певну суму грошей у визначений строк; 6) приватизаційні папери (майнові сертифікати) – в ид державних цінних п а перів, що засвідчує право власника на безоплатне одержання у процесі прив а- тизації певної частки майна державних підприємств. Їхню емісію здійснює Н а ціональний банк України, а видачу громадянам України організували місцеві ві д- ділення Ощадного банку України. Цінні папери поділяються на три групи: 1. Пайові – за якими емітент не несе з о- бов’язання повернути кошти інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фо н ді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами еміт е- нта та одержання частини майна за ліквідації еміт е нта. 2. Боргові – за якими емітент бере на себе з о- бов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управління спр авами ем і тента. 3. Похідні – механізм обігу яких зв’язує з п а- йовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи пр а- вами щодо них. Фондовий ринок – сфера обігу цінних паперів. Тема: Оцінка ефективності виробничих та ф і- нансових інвест ицій Мета: вміти здійснити оцінку інвестицій, знати методику, чинники підвищення ефективності кап і- тальних вкладень, поняття інвестиційного проекту. План 1. Методика оцінки ефективності виробн и- чих інвестицій (капіт а льних вкладень). 2. Особливості оцінки ефектив ності випу с- ку і реалізації цінних пап е рів. 3. Основні чинники підвищення ефективн о- сті капітальних вкл а день. 4. Важелі підвищення ефективності обігу цінних паперів. 5. Інвестиційні проекти підприємства та о р- ганізацій. Цикл, фази та етапи обґрунт у- вання інвестиційного проекту. Фінанс о- вий план та оцінка ефективності інвест и- ційного проекту. 1. Ефективність виробництва інвестицій характ е- ризує економічні, соціальні або інші результати і го с- подарська доцільність їхнього здійснення. Основою оцінки доцільності капітальних витра т є порівнюва н- ня вигідності того чи іншого проекту за умови обм е- женості капіталу як ресурсу та забезпечення найб і- льших прибутків через реалізацію найліпшого з кіл ь- кох прое к тів інвестицій. Офіційна методика оцінювання ефективності (д о- цільності) капітальни х вкладень передусім визначає загальні положення: 1) розрахунки економічної ефективності капітал ь- них вкладень застосовується за розробки різних проектних і планових документів, оптимізації р о- зподілу реальних інвестицій за різними формами відтв о рення ОФ; 2) у роз рахунках визначають загальну економічну ефективність, як відн о шення ефекту (результату) до суми капітальних витрат, що зумовили свій ефект; 3) з метою всебічного обґрунтування та аналізу економічної ефективності капітальних вкл а- день, виявлення резервів її підвищення викор и- стовують суму показників: а) узагальнених: 1. період окупності капітальних витрат; 2. капіталомісткість; б) поодиноких: 1. продуктивність праці; 2. якість і технічний рівень продукції; 3. фондовіддача; 4. матеріаломісткість (енергоємність) ; 5. собівартість; 6. тривалість інвестиційного циклу; 7. величина соціального ефекту; 8.показникики, що характеризують поліпшення стану навколишнього серед о вища. 4) за визначення ефективності капітальних вкл а- день має бути включений вплив на сумарни й ефект, так званих не інвестиційних чинників, тобто заходів, здійснення яких не потребує кап і- тальних вкладень. 3. У практиці господарювання підприємств приймаються різноманітні рішення, зв’язані з інве с- туванням виробництва й соціальної інфраструктури. З огляду на це заведено розрізняти загальну (абсол ю- тну) та порівняльну (оцінку доцільності) ефекти в- ність капітальних вкладень. Абсолютна ефективність капітальних витрат пок а- зує загальну величину їхньої віддачі (їхню результ а- тивність) на тому чи тому підпри ємстві. Їх розраху н- ки потрібні для оцінки очікуваного або фактичного ефекту від реальних інве с тицій за певний період часу. А бсолютну ефективність визначають за двома п о- казниками: 1) коефіцієнт економічної ефективності (прибутк о- вості) капітальних в и трат: а) для окремих проектів або форм відтворення ОФ діючих (Ер) підпр и ємств: приріст прибутку ( зниження собівартості) Е´ р = —————————————————— —— капітальні вклад ення б) для підприємств (окремих цехів і виробничих об’єктів), що будуються загальна сума прибутку Е р´´= —————————————————— —— кошторисна вартість проекту 2) оберне ний до Е р – період (строк) окупності кап і- тальних вкладень 1 Т р = —— Е р Порівняльна ефективність капітальних вкладень визначається лише тоді, к о ли є кілька інвестиційних проектів. Вона характеризує переваги якогось одного проект у капітальних витрат проти іншого або інших. Розрахунок порівняльної ефективності здійснюється з метою визначення ліпшого з можливих проектів інв е- стування виробництва. Проект капітальних вкладень визнають доцільним (ефективним) за умови, коли Е´ р ≥ Е н, де Е н – нормативний коефіцієнт, що встановл ю- ється централізовано Міністерство - на певний період. Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій здійснюється через обчислення показника так званих зведень витрат Z за формулою Z = Ci + Ен · К, де Ci – поточні витрати (собівартість) за і - м пр о- ектом; К – капітальні вкладення за і - м проектом Економічна ефективність капітальних вкладень визначають з урахуванням чинника часу. З цією м е- тою інвестиції більш пізніх років приводять до одн о- го розрахункового року множенням їх на спеціальний коефіцієнт L, який обчи с люється: t – 1 L = 1/ (1 + hn), де hn – нормативне приведення різночасних в и- трат, що дорівнює 0,08 t – період приведення (t - й рік) Основні методичні положення щодо визначення доцільності інвестицій того чи того суб’єкта господ а- рювання відображаються в узгодженні розр а хунків і логічних дій, що здійснюється поетапно у певній п о- слідовності: І етап – розрахунок початкових інвестицій на під с- таві наявних циф рових даних щодо всіх елементів, які входять до складу початк о- вих капітальних витрат і початкового д о- ходу підприємства. ІІ етап – визначення бездоганних і безпечних грошових потоків за кожний рік розрах у- нкового періоду, враховуючи всі види доходів підприє мства, суми амортизаці й- них відрахувань. ІІІ етап – встановлення теперішньої вартості ма й- бутніх грошових потоків із використа н- ням коефіцієнту L . IV етап – обчислення чистої теперішньої вартості грошових потоків та оцінка за методом застосування ТВ. 5. Значн і інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і з а твердження конкретного інвестиційного проек ту підприємства або організації, під яким розуміють певний комп лекс документів ст о- совно змісту та умов реал і зації відповідних заходів для досягнення поста в леної мети (розвиток техніко - техно логічної бази, започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь - яких н о вих методів або форм організації діяльності тощо). При ньому здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має об ов'язково дати позитивний економічний або соціаль ний ефект від реалізов а них інвестицій. Розробка та реалізація інвестиційного проекту ви р о- бничого спрямування ох о плюють певний про міжок часу від виникнення відповідної ідеї до пра к тичної її реалізації (уведе ння в дію нового ви робничого об'єкта, започаткування продукування нового виробу, здій с- нення організаційного нововведе н ня). Цей проміжок часу називають циклом інвестиційн о- го проек ту (або інвест и ційним циклом) Він включає три фази: 1) переді нвестиційну (по передні досл і- дження до остаточного прийнят тя інвестиційного рішення); 2) власне інвестиційну (проектуван ня, у к- ладення контрактів, спорудження чи облаштування вироб ничих та інших приміщень, навчання персон а- лу); 3) виробничу (введення в експлуатацію і зап оча т- кування господарської діяль ності підприємства чи о р- ганізації після практичної реалізації про ектних р і- шень). Передінвестицій на фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій: ан а літичної, проектної та оцінної. Перша (аналітична) ст адія передбачає узагальнення інформації про необхі д ність інвестування в конкретний об'єкт, можливості по тенційних інвесторів, стан забе з- печення цього об'єкта персоналом належної кваліфік а- ції, власні матеріальні ресурси об'єкта. Голов ною м е- тою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи тієї інв е- сти ційної пропозиції. Друга (проектна) стадія охоплює: а) попереднє о б- ґрунтування: б) допоміжні (функціональні) дослідже н- ня; в) техніко - економічне обґрунтування інвестиційн о- го проекту. На етапі допоміжних (фун кціо нальних) д о- сліджень здійснюється дет а льне опрацювання кон - кретних аспектів проекту. Ці дослідження для велик о- мас ш табних інвестиційних пропозицій проводяться обов’язково за такими на прямами : • прогнозування попиту на товари, що виробл я- тимуться, з ура хуванням очікуваного прони к нення на ринок; • виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабор а торно - експериментальних випро бувань; • вивчення місця розміщення виробництва (п е- редовсім для проектів, де транспортні витрати можуть б ути визначальним 196 чинником) • оцінка економічного й техногенного впливу об' є- кта виробниц тва (діяльності) на навколишнє сер е- довище; • дослідження оптимальних масштабів виробниц т- ва (діяльності ) з урахуванням альтернативних техн о- логій, інвестиційних ресурсів, виробничих в и трат та очікуваних цін на продукцію (послуги); • вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кількості й можливостей постачальн и- ків та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернат и- вній основі. Етап техніко - економічного обґрунтування інв е- стиційного про екту, коли приймається рішення про наявність технічних, екологі чних, економі ч- них і комерційних передумов для його практи ч- ної реалізації, здійснюється за схемою табл. 1 На третій (оцінній) стадії передінвестиційної фази проекту юри дичн ими (фізичними) особами, які готові підтримати ідею проек ту, усі його те х- нічні, організаційні та фінансові аспекти, прийм а- єть ся остато ч не рішення про інвестування. Інвестиційна фаза циклу інвестиційного про е- кту зазвичай охоп лює такі види робіт: • формуван ня юридичного, фінансового та о р- ганізаційного ба зису (підготовка засновницьких документів, вибір технологій, при йняття рішення про організаційну структуру управління майбу т- нім виробничим підприємством чи об'єктом); • детальне проектування й контрактація (п і д- готовка території під забудову; остаточний вибір технології та устаткування; плану вання і проектування будівн и- цтва; проведення торгів — тендеринг; переговори й контрактація між усіма сторонами, які беруть участь у реалізації проекту); • будівництво (будів ельні роботи, установлення та монтування обладнання; здача готового виробничого об'єкта в експлуатацію): • виробничий маркетинг (маркетингова підг о- товка ринку до появи на ньому нової продукції; маркетинг по с- тавок на ринок но вої пр о дукції); • організація і про ведення навчання експлуат а- ційного персона лу для новоспорудженого під п- риємства (об'єкта); • уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи іншого виробничого об'єкта (складання й затве р- дження акта дер жавної комісії про введення в експлуатацію ново го виробничого об'єкта). Після проведення необхідних досліджень, що передують прий няттю інвестиційного рішення, складається бізнес - план — макси мально компак т- ний за змістом і стандартний за формою док у- мент, що в ньому викладено г о ловне спрямування інвести ційного проек ту та його основні технічні й фінанс о во - економічні параметри. Кількість розділів і деталізація бізнес - плану інвестицій ного проекту залежать від його мас ш- табності й конкретної сфери діяльності. Такий бізнес - план формується як підстава для отр имання фінан сової під т римки від потенційних інвесторів: саме для них його передовсім і призн а- чено. Його використовують також комерційні банки для формування вла с ного кредитно - інвестиційного портфе ля і наступного надання кредитів підприє м- цям, підприємства м та організаціям, які розробили і под а ли бізнес - плани інвестиційних проектів. Найважливішою складовою бізнес - плану та інве с- тиційного проекту в цілому є фінансовий план , який складається на 3 - 5 років за певною схемою п роекту (рис. 1 ). Прогнозуван ня обсягів реалізації (продажу) про - дукції здійснюється у вигляді таблиці за такою сх е- мою: 1 ) найме нування продукції; 2) фізичний обсяг реалізації; 3) ціна реалізації одиниці продукції; 4) с у- ма реалізації без ПДВ та акцизу (3 х 2): 5) обсяг ПДВ та акцизу; 6) виручка від реалізації з ПДВ та акци зом (4 + 5). При цьому обсяг і суми реалізації прогноз у- ються окре мо для продажу на внутрішньому та зо в- нішньому ринках. У про цесі прогнозування о б сягів реалізації треба також ураховувати: час збуту; з а- тримку платеж ів; частку продажу з оплатою в кр е- дит і з авансом. У разі застосування системи зн и- жок сума реалізації про гнозується з урахува н ням усіх знижок. До і нвестиційних витрат проекту відносять і н- вестиції, що за безпечують його підготовку й р е- алізацію. Інвестиційні витрати можна розділити на капітальні та поточні. Капітальні витрати вклю чають витрати на: 1 ) передінвестиційні до с- лідження й підготовчі роботи; 2) оренду та осв о- єння земельної ділянки; 3) будівлі і споруди, буд і- вельно - монтажні роботи; 4) інфраструктуру; 5) т е- Прогноз у вання обсягів р е алізації продукції Пока з ники ефективн о сті прое к ту Оцінка інвест и- ційних витрат прое к ту Ро зділи ф і нансового плану і нвестиційног о прое к ту Пр о гнозний б ух г алтерс ь- кий б а ланс Б а ланс грош о вих пот о ків Розрах у нок поточних в и трат за прое к том Рис. 1 Основні розділи фінансового плану інвестиційного прое к- ту (підприємця, підприємства, організ а ції). хноло гію та устаткування; 6) пусконалагоджув а- льні роботи. До складу поточних входять витрати на підготовку експлуатаційних кадрів, накладні в и- трати та оборотні кошти. План залучення капіталу передбачає конкретні джерела фінан сування про е кту: внутрішні — власні кошти, залучені кошти, дер жавні субсидії, кредити комерційних банків; зовнішні — кредити міжнар о- дних фінансових організацій, кредити іноземних банків, технічна допомога (гранти), портфельні ін о- земні інвестиції, прямі іноземні інвестиції. За ста т- тями «Власні кошти» і «Прямі іноземні інвестиції» інвестиційні витрати відшкодовуються за рахунок гро шових коштів, а також матеріальних і немат ері а- льних активів інве сторів. Якщо джерелами фінанс у- вання служать залучені кошти й портфельні інозе м- ні інве с тиції, то це означає, що ініціатори інвес - тиційного проекту залучають кошти інших інвест о- рів (юридичних чи фізичних осіб) через продаж а к- цій та інш их цінних паперів. За статтею «Кредити міжнародних фінансових організацій» фіксується о б- сяг фінансових коштів, які пропонуються (надаються) Всесвітнім банком. Міжнародним валютним фо н- дом. Європейським банком реконструкції та розви т- ку, іншими подібними орга нізаціями. При цьому з а- гальні обсяги інвестиційних витрат і джерела ї х- нього фіна н сування кількісно мають збігатися. Метою розрахунку поточних витрат проекту є визначення за гальних поточних витрат на виробн и- цтво і збут. Рекомендується розраховувати прямі в итрати на одиницю продукції, а потім — на весь обсяг реалізованої продукції. Прямі витрати на од и- ницю реа лізованої продукції охоплюють матері а- льні і трудові витрати: а) сировина і матеріали: п о- купні комплектуючі вироби та напівфаб рикати; п а- ливо; енергія; роботи і послуги виробничого хара к- теру; оборотні відходи — виключаються; б) осно в- на заробітна плата персоналу; відрахування на державне соціальне страхування і до Пенсійного фонду та Державного фонду сприяння зайнятості; до даткові виплати з фонду оплати праці. До непр я- мих витрат на об сяг реалізованої продукції відн о- сять: • амортизацію (у тім числі амортизацію осно в- них фондів не матеріальних активів); • рентні платежі (у тім числі: платежі на обов' я- зкове страху вання майна та працівників; платежі на страху вання іноземних інве сторів і ризиків зовні ш- ньоторговельних операцій; плату за землю; плату за викиди забруднюючих речовин і розміщення відх о- дів у межах встановлених лімітів; обов'язкові відр а- хування до позабюд жетних та інноваційних фо н- дів) ; маркетингові витрати (у тім числі: витрати на комплексне дослідження ринку; на рекламу; на се р- тифікацію і збут продукції, включаючи експортне мито; на проведення виставок, ярмарок, діло вих п е- реговорів тощо); • адміністративні витрати (у тім числі: оплату п о- слуг зв'язку і банків; оплату аудиторських, ремонтно - сервісних і комунальних п ослуг; офісно - господарські. представницькі та канцелярські ви трати: витрати на службові в і дрядження); • виплату відсотків за кредити банків ; • невиробничі витрати ; • інші операційні витрати. Отже, загальна сума поточних витрат на виробниц т- во і збут продукції включає прямі матеріальні та тр у- дові витрат, а також операційні (непрямі) витрати. Баланс грошових потоків за своєю сутністю підс у- мовує розра хунки попередніх розділів фінансового плану, характ еризує рух грошових потоків, передбачає можливі «вузькі місця» в оплаті за боргованості та і н- ших грошових зобов'язань, відображає джерела фіна н- сування інвестиційного проекту. Він складається за т а- кою схемою: 1) грошові кошти на початок року; 2) надходження коштів (реалізована продукція з ПДВ та акцизом, різноманітні доходи та інші грошові надх о- дження); 3) загальна кількість наявних грошо вих к о- штів (1 + 2): 4) грошові платежі стороннім організ а- ціям (інве стиційні і поточні витрати,, усі види пода т- ків, плате жі за кредита ми, виплата дивідендів, пог а- шення заборгованості тощо); 5) повна сума грошових виплат на сторону; 6) грошові кошти па кінець року (З - 5). Одночасно зі зведеним балансом грошових потоків мас формуватися план прибутків з метою в и- значення велич ини при бутку, що підлягає оподатк у- ванню. Прогнозний бухгалтерський баланс складається на кінець кож ного року реаліз а ції проекту для визначення "вузьких місць". Ме тодика прогнозування зазвичай б а- зується на аналітичній оцінці руху грошових коштів та інших активів і зміні пасивів, виходячи з базо вих бу х- галтерських проводок. До основних показників ефективності інвестиційн о- го проекту належать такі: • чистий приведений дохід (ЧПД). що відображає абсолютну величину економічного ефекту від реалізації інвест и- цій , тобто ЧПД = ГП - 1К, ( 1.1 ) де ГП — теперішня (дисконтована майбутня) ва р- тість грошо вого потоку; ІК — сума інвестиційних коштів за проектом, що ре алізується; • індекс дохідності (ІД) характеризує співвідноше н- ня дискон тованих — грошового потоку (ГП) та інве с- тиційних коштів (ІК), тобто ІД = ГП/ІК; (1.2 ) • термін окупності (ТО), тобто термін пове р- нення авансо ваних інвестиційних коштів, що базуєт ь- ся на величині грошового потоку з приведенням його абсолютної величини до теперішньої вартості (із з а- стосуванн ям дисконтного множника). Для його об - числення можна використовувати формулу ТО = ІК/ ГП , ( 1.3 ) де ГП ' — середньорічна величина грошового потоку за певний період. Для точнішого визначення цього показника зн а- ходять та кий проміжок часу (кількість місяців, років), коли інвестиційні ви трати за абсолютною величиною зрівняються з грошовим потоком (за наростаючим пі д- сумком). Таблиця 1 - ТЕХНІКО - ЕКОНОМІЧНЕ ОБГРУНТ У- ВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙН О ГО ПРОЕКТУ Розділ ТЕО Структура розділу 1 Основна ідея проекту 1.1. Ідея прое кту 1.2. Спонсори проекту 1.3 Головні відомо с ті про проек т 2. Аналіз ринку і стратегія марк е тинг)' 2.1. Загальноекономічний аналіз 2.2 Дослідження ринку 2.3 Основи проектної стратегії 2.4. Основна концепція м а ркетингу 2.5. Витрати й доходи маркет и нг у 3. Сировина матеріали та комплектуючі в и- роби 3.1. Специфікація потреби в сировині, матеріалах і комплектуючих виробах 3.2. Доступність матеріальних ресурсів 3.3. Стр а тегія поставок, витрати на матеріали та компле к туючі вироби 4. Місцезн а ходження і на вколишнє серед о- вище 4.1. Аналіз місцезнаходження та навколишнього с е- редовища 4.2. Остаточний вибір пункту ро з міщення об’єкта та оцінка витрат 5. Інженерно - технол огі чна част и на пр о екту 5 1. Виробнича програма і вир о бнича потужність 5.2. Вибір технології, детальний план та інженерні основи проекту 5.3. Вибір обладнання, буд і вельно - монтажні роботи 6. Орган і заційні й накладні витрати 6.1. Організація та управління об'є к том 6 2. Організаційне проектування 6.3. Накладні в и трати 7. Трудові ресурси (персонал ) 7.1. Потреба в окремих категоріях персон а лу 7.2. Оцінка витрат на його утримання 8. Планування пр о- цесу здійснення пр о- екту 8.1. Цілі та етапи процесу реалізації проекту 8.2. К а лендарний графік реалізації проекту 8.3. Розрахунки з а гальних витрат 9. Фіна нс о вий аналіз та оцінка ефективн о- сті і н вестування 9.1. Цілі і завдання фінансового аналізу 9.2. Аналіз втрат на реалізацію проекту 9.3. Методи ек о номічної оцінки інвестиційного проекту 9.4. Фінансування проекту 9.5. Фінансові та ек о номічні показники ді яльності підприємства (орг а нізації) Тема: Особливості експлуатації та конструкції промислових залізни ч них колій. Мета: знати порядок організації колійного господа р- ства, принципи планування, види планів, які склад а- ються на підприємстві. План 1. Організац ія колійного господарства. 2. Сутність і принципи планування. 1. У багатогалузевій системі залізничного тран с- порту одне з головних місць займає колійне госп о- дарство, до якого належить залізнична колія з багато чисельним його спорудженням, комплекс господа р- ських підпр и ємств і виробничих формувань. Колійне господарство повинне забезпечувати бе з- перебійний і безпечний рух потягів зі встановленими швидкостями. Колійне господарство зв’язане з інш и- ми галузями залізничного транспорту: з вагонним, локомотивним, СЦБ і зв’ язку, енергопостачання. Цей зв'язок настає при виборі типу і конструкцій верхньої будівлі колії, системи поточного змісту і ремонти к о- лії. Так, маса колій q повинна відповідати навант а- женню на вісь вагону Рв і л о комотиву Рл q ≥ 2,5 Рв і q ≥ 2,25 Рл швидко сті рухів потягів V q ≥ 0,46 V max вантажо напруги Г q ≥ 24,4 √¯¯Г¯ система надання «вікон» для поточного змісту і ремонту колії залежить від вантажо - напруги дільн и- ці, маси потягу, системи організації руху пот я гів. 2. У кожному підприємстві колійного госп одарс т- ва розробляється виробн и чо - фінансовий план, який є документом, який організує і направляє всю їх вир о- бничо - господарську діяльність. План підприємств колійного господарства можна розрізняти по періодам часу, територіальному при з- наку та видам робі т. По періодам часу розподіляються: 4. Перспективні плани відображають генерал ь- ну лінію розвитку підприємств колійного г о- сподарства на п’ятирічний і більш довгий період. (НТР, впродовж досягнень науки і т е- хніки, забезпечення пропорційності у розв и- тку окреми х транспортних господарств). 5. Поточні (річні) плани конкретизують персп е- ктивні і розробляються на їх основі. 6. Кооперативні плани – квартальні з розби в- кою по місяцям, двох недільні, добові і змі н- ні плани робіт. За територіальним признаком: - мережний; - колійного господарства залізничних доріг; - відділень залізничних доріг і окремих господа р- ських дільниць. За видами робіт: 1) Експлуатаційні роботи, виконуються за рах у- нок експлуатаційних витрат (охорона колії, п о- повнення і заміну баласту, проведення заходів по сніго - в одо - піско боротьби). 2) Капітальний ремонт, виконується за рахунок амортизаційних відрах у вань. 3) План капітальних вкладень фінансується за р а- хунок асигнувань з державного бюджету і сп е- ціальних джерел. 4) План промислового виробництва розробляється для малопопитни х заводів, заводів залізобето н- них. 5) До інших робіт, які фінансуються за рахунок інших джерел, у «. господарстві відносяться збір і відвантаження металобрухту, обслугов у- вання колії не загального використання. Тема: Наукова організація праці її завдання т а напрямки. Організація НОП на підприєм с- тві Мета: знати поняття виробничих відносин, розрі з- няти поняття професія, спеціальність, кв а- ліфікація, задачі НОП, форми розподілу праці. План 1. Сутність організації праці. 2. Контингент працівників. 3. Розподіл праці. 4. Ко операція праці. Бригадна форма організації праці. 5. Визначення рівня НОП. 1. Люди у процесі вступають у визначенні зв’язки і відносини між собою – виробничі відносини. Трудова функція людини в суспільному виробн и- цтві визначається професією, спеціальністю, ква ліф і- кацією або займа н ою посадою. Професія – це визначений рід трудової діяльності людини, яка має відпові д ну теоретичну і практичну підготовку. Спеціальність – конкретизує трудову діяльність внутрішньої професії і хар а ктеризується комплексом придбаних люди ною знань і практичних н а виків для виконання робіт у якійсь області матеріального вир о- бництва, тобто спеціал ь ність характеризує розподіл праці серед виробництва. Кваліфікація характеризує ступінь вмінь і майст е- рності у виконанні роботи даної спеціальності. Організація праці у межах підприємництва – це система заходів, яка забезпечує раціональне викори с- тання праці робочих і включає відповідний розподіл людей у процесі виробництв, розподіл кооперації праці, нормування і стимул ю вання праці, організацію робочих місць та їх обслуговування, забезпечення н е- обхідних умов праці. НОП – це така організація, яка основана на дося г- ненні науки у передовому опиті. Задачі НОП: 1) економічні – це насамперед досягнення високого рівня продуктивності праці за рахунок покращення вик ористання роб о- чого часу, машин і механізмів, а також матеріалів; 2) психофізіологічні – створення найбільш сприятливих виробничих умов для зб е- реження у процесі виробництва; 3) соціальні – спрямовані на забезпечення умов для все стороннього розвитку особи, збільш ення змістовності праці. Організація праці на основі НОП – самий голо в- ний фактор росту продукт и вності праці. Етапи розробки планів НОП: І етап – вивчення стану робочого місця; ІІ етап – складання плану НОП; ІІІ етап – здійснення планів НОП. 2. Кількість робі тників колійного господарства складає близько 20 % чис е льності всіх залізничників. Чисельність робітників колійного господарства визначається роздільно для виконання експлуатаці й- них робіт, капітального ремонту, будівельних та і н- ших робіт. У плані по праці встановлюється, як правило, сп и- сків контингент робі т ників. Nсп = Nяв · Rзам., де Nяв – явочний контингент робітників Rзам – коефіцієнт заміни (1,08 – 1,12) 3. Існує суспільний розподіл праці і розподіл пр а- ці в середині галузі і під п риємства. Основні форми розподілу праці: - технологічні – розподіл виробничого процесу на частини - фази; - функціональні – розподіл робітників по групах в залежності від їх ролі у в и робництві; - професійно - кваліфікаційні – це ділення робітн и- ків за професіями і спеціальностями, за група ми складності праці. 4. Кооперація – одна із форм організаційної праці, за якою багато осіб б е руть участь в одному і тому ж процесі праці або у різних, але зв’язаних між с о бою процесах праці. У залежності від функціонального розподілу пр а- ці бригади можуть б ути спеціалізованими і компле к- сними. Спеціалізована бригада – складається з робочих місць однієї професії (спеціальності) (бригада з ре х- товки колії, з наплавки рельсів). Комплексна бригада – включає в себе робочих рі з- них професій для виконання визначеного обсягу р о- біт, маючи як правило, визначену закінчену проду к- цію. Бригадні форми організації праці широко визн а- чають сумісництво пр о фесій. На залізничному транспорті питання щодо орган і- зації управління бриг а дами визначенні Положенням про виробничі бригади. 5. А наліз і оцінка рівня організації праці с поча т- ковим етапом проект у вання заходів в області НОП. Досягнутий рівень організації праці і запланов а- них заходів може бути визначений за допомогою н а- ступних коефіцієнтів (коефіцієнт рівня НОП): 1) Коефіцієнт розподілу праці може бути в и- значений як по відношенню до групи робі т- ників, так і по відношенню до конкретного робочого м і сця: Ти + Тп R рп = 1 - ———— , Т см де Ти – час витрачений у наслідок даного періоду на виконання робіт; Тп – час, в итрачений унаслідок того ж періоду на переналадку устатк у вання; Тсм – сумарний зміний час роботи на аналізу є- мих робочих місцях за цей же період. 2) Коефіцієнт умов праці: Σпа R уп = —— , Σ п де п – кількість робочих місць на яких вивчався стан відповідного показн и ка умов праці; а – індекс відхилу фактичних умов праці від нормативних по відпові д ному показнику. 3) Коефіцієнт кооперації праці: Т по R кп = 1 - ———— , Т см де Т по – час утрат у наслідок даного періоду у р е- зультаті поганого обслуговування аналіз у- ємих робочих місць. 4) Коефіцієнт безпеки праці: 12 / Л R s = 1 - ———— , ЧФ де 12 – кількість місяців у році; Л – кількість днів, утрачених у результа ті виро б- ничого травматизму; ЧФ – середньоспискова чисельність робочих. 5) Коефіцієнт використання кваліфікації: Ро R кв = —— , Рр де Ро – середній розряд робочих; Рр – середній розряд виконаних робіт. 6) Коефіцієнт стану трудової дисципліни: Т нд R тд = 1 - ———— , Т смⁿ де Т нд – сумарні витрати робочого часу із - за пор у- шень трудової дисципліни унаслідок зміни по групі робочих, хвилин; Т см – змінний фонд часу одного робочо го, хв и- лин; n – кількість робочих у вивчає мій групі. 7) Загальний показник рівня НОП визначається як середньо геометр и чна величина: __________ R оп = ⁿ√ R 1 R 2 « R n , Тема: Поняття, класифікація і структура перс о- налу . Продуктивність праці Мета: навчити студентів розрізняти категорії пе р- соналу, поняттям «професія», «спеціальність», «кв а- ліфікація», вмінню розраховувати прод у ктивність та трудомісткість, явочну та спискову чисельність робітників, норми часу і виробітку. ПЛАН 1 Поняття, класифікація та структура персоналу. 2 Показники оцінки якості складу та стабільності персоналу. 3 Визначення чисельності персоналу. 4 Продуктивність праці: сутність, методи та пок а- зники вимірювання. 5 Фактори зміни і резерви зростання п родукти в- ності праці та кількісна оц і нка їх впливу. 1 Поняття, класифікація та структура перс о- налу Персонал підприємства ─ це сукупність пості й- них працівників, які отр и мали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльн о- сті і пере бувають з підприємством як з юридичною особою у відносинах, що регулюються договором найму. Крім постійних (штатних) працівників, у діяльн о- сті підприємств беруть участь сумісники та працюючі за договорами цивільно - правового хара к теру. Персонал підприємства за принципом участі у в и- робничій діяльності розподіляється на дві групи: пе р- сонал основної та неосновної діяльності. На промислових підприємствах до першої групи відносять промислово - виробничий персонал, зайн я- тий у процесі виробництва та його обслуговува н ням (працівників основних, допоміжних та обслугову ю- чих виробництв, науково - дослідних структурних пі д- розділів та лабораторій, заводоуправлінь, інформ а- ційно - обчислювальних центрів, складів, технічних бібліотек, всіх видів ох о рони тощо). До другої групи відно сять працівників непромислових підрозділів п і- дприємства (підсобних сільських і лісових госп о- дарств, житлово - комунального господарства, торгі в- лі, громадського харчування, зайнятих кап і тальним ремонтом будівель і споруд, редакції, видавництв, навчальних та м е дичних закладів, дитячих закладів, оздоровчих закладів та закладів відпочинку, установ культури та спорту тощо). Залежно від характеру виконуваних функцій пе р- сонал підприємства поділ я ється на чотири категорії: робітники, службовці, спеціалісти і керівн и ки. Робітники безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції (в и конанні робіт) або створюють умови для його реалізації; зайняті керуванням, нал а- годженням та обслуговуванням устаткування, чи н а- данням виробни ц тву інших послуг. В складі робітників виділяють основних і доп о- міжних . Основні робітники безпосередньо беруть участь у технологічному процесі, тобто цілеспрямовано зм і- нюють форму, стан, фізичні, хімічні та інші власт и- вості предметів праці. Відповідно до характеру технологічного процесу основн их робітників обліковують на операціях, стад і- ях, фазах виробництва та видах робіт. Допоміжні робітники безпосередньої участі в технологічному процесі не приймають, але створ ю- ють умови для його перебігу. До них включають р о- бітників наступних функціональних груп: організ а- ційно - технологічної, забезпечення постійної дієзда т- ності устаткування, механізмів, апаратів і агрегатів; забезпечення робочого функціонування будівель і споруд; контрольної; трансп о ртної та вантажно - розвантажувальної; здійснення прийому, збер еження та видачі матеріальних цінностей; енергозабезпече н- ня, охорони та безпеки праці, промсанітарії, підгот о- вки та вдосконалення в и робництва. Спеціалісти ─ це працівники, що виконують спеціальні інженерно - технічні, економічні та інші р о- боти, для виконанн я яких за кваліфікаційними хара к- теристиками необхідна вища чи середня спеціальна освіта (інженери, ди с петчери, механіки, енергетики, економісти, бухгалтери, нормувальники, юрисконс у- льти тощо). Керівники ─ це працівники, які обіймають кері в- ні посади та зай няті організацією виробництва і управлінням трудовими колективами підпр и ємств та їх структурних підрозділів (директор, головний сп е- ціаліст, начальник, завідувач, майстер тощо). До службовців відносяться працівники, що здій с- нюють підготовку та оф о рмлення до кументації, облік та контроль, канцелярські роботи господарське о б- слуговування (діловоди, обліковці, секретарі - друкарки, стенографістки, аге н ти, касири, архіваріуси тощо). Персонал підприємства поділяють за професіями, спеціальностями та кваліфікацією. Про фесія – це вид трудової діяльності людини, здійснення якої потребує комплексу спеціальних знань та практичних навичок (слюсар, верстатник, водій тощо). Професійний склад персоналу підприємства зал е- жить від характеру прод у кції чи послуг, складності технолог ічного процесу, специфіки функціонування конкретних виробництв, специфіки галузі трудової діяльності. В межах загальних професій виділяють спеціал ь- ності. Спеціальність – це відносно вузький різновид трудової діяльності в м е жах професії, для виконання якої необхідні конкретні знання, уміння, нави ч ки, що надбані через спеціальну підготовку та досвід роботи (слюсар - збиральник, слюсар - інструментальник, сл ю- сар - ремонтник, токар - карусельник, токар - револьверник, токар - розточувальник). Якісну характеристику персонал у дає його квал і- фікаційний рівень. Кваліфікація – це ступінь загальної та спеціал ь- ної підготовленості працівника, що володіє сукупні с- тю спеціальних знань і практичних навичок для в и- конання професійних функцій обумовленої складно с- ті. За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані та некваліфіковані. Висококваліфіковані робітники мають великий практичний досвід роботи (2 - 3 роки), періодично пі д- вищують знання стажуючись та виконують ос о бливо складні та відповідальні роботи. Кваліфіковані робітники мають значний стаж практичної діяльності (1 - 2 роки) і виконують складні роботи. Малокваліфіковані робітники мають певний (т и- жневий) досвід і зайняті на нескладних видах робіт. Некваліфіковані робітни ки не отримали спеці а- льної підготовки і виконують допоміжні та обслуг о- вуючі роботи. Кваліфікаційний рівень робочих місць (робіт) та конкретних виконавців цих робіт визначається за д о- помогою тарифно - кваліфікаційних довідників (хара к- теристик) з урахуванням к валіфікаційних вимог. В практичній діяльності кваліфікація робітника і робочих місць характеризується тарифними розряд а- ми. Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців залежить від їх рівня освіти та досвіду роботи. Виділяють спеціалістів: ─ найвищої кваліфікації (мають наукові ступені і звання); ─ вищої кваліфікації (мають базову або повну вищу спеціальну освіту і значний досвід практичної діяльності); ─ середньої кваліфікації (закінчили вищі навч а- льні заклади першого рівня акредитації та маю ть до с- від практичної роботи); ─ спеціалістів - практиків ( мають значний досвід практичної роботи і займають посади спеціалістів, але не мають спеціальної освіти). Співвідношення між окремими групами персон а- лу відповідно до різних класифікаційних ознак ств о- р ює певний різновид його структури. Найважливішими класифікаційними ознаками п е- рсоналу є категорії, групи робітників (основні і доп о- міжні), кваліфікація, вік, стать, стаж роботи, проф е- сія, спеціальність, ступінь механізації праці. Структура персоналу підпри ємства постійно зм і- нюється. Формування рі з новидів структур персоналу знаходиться під впливом наступних загальних тенд е- нцій та факторів: ─ інтенсивний перерозподіл працівників з матер і- альної сфери діяльності до інформаційної сфери та сфери обслуговування на селення; ─ підвищення рівня освіти працівників; ─ підвищення частки інтелектуальної праці; що є наслідком швидкого оновлення продукції, ускладнення технологічних процесів; ─ уповільнення темпів зниження ма локваліфік о- ваної і некваліфікованої праці в зв’язку із сповіл ь- ненням технічного переоснащення підприємств. Визначення співвідношення всіх категорій, пр о- фесійно - кваліфікаційних і демографічних груп пе р- соналу підприємства покладено в основу аналізу рі з- новид ів його структур. Структура персоналу підприємства є його якісною характеристикою і по т ребує подальшого поліпшення. Зокрема необхідно: ─ збільшувати частку робітників у загальній ч и- сельності персоналу і ча с тки основних робітників і зайнятих на механізовани х та автоматизованих оп е- раціях в загальній чисельності робітників; ─ збільшувати частку кваліфікованих і високо к- валіфікованих працівників у загальній чисельності окремих категорій персоналу; ─ зменшувати частку робітників зайнятих на ру ч- них (вантажно - розва нтажувальних, складських, тра н- спортних, інших немеханізованих) опер а ціях; ─ зменшувати частку робітників, зайнятих на р о- ботах з шкідливими умов а ми праці. Управління персоналом, забезпечення його ефе к- тивного використання викликає необхідність розро б- ки показ ників для його кількісної та якісної оцінки. 2 Показники оцінки якості складу та стабіл ь- ності персоналу Важливою ознакою персоналу підприємства є н а- явність у співробітників тих чи інших якісних хара к- теристик. Для визначення можливостей участі людини в ек ономічній діяльності використовуються поняття „робоча сила”, „людський капітал” та „трудовий п о- тенціал”. Під робочою силою прийнято розуміти здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних та і н- телектуальних здібностей, що можуть бути викори с- тані в трудовій діяльності. Практично робоча сила характеризується, як прав и ло, показниками здоров'я, освіти і професіоналізму. Людський капітал розглядається як сукупність якостей, що визначають продуктивність праці і м о- жуть стати джерелами доходу для людини, к олект и- ву, підприємства, суспільства. До таких якостей з а- звичай відносять здоров'я, пр и родні здібності, освіту, професіоналізм, мобільність. Узагальнюючим показником процесу становлення і розвитку людини в тр у довій діяльності є трудовий потенціал . Він інтег рує кількісні і якісні характери с- тики індивіда, трудового колективу та підприємства для визначення мо ж ливостей їх ефективної праці. Компоненти трудового потенціалу повинні хара к- теризувати: ─ психологічні можливості участі в трудовому процесі; ─ можливості забезпечення нормальних соціал ь- них контактів; ─ здатність до генерації нових ідей, методів, обр а- зів, понять; ─ раціональність поведінки; ─ наявність знань і навичок, необхідних для пр а- ці; ─ пропозицію на ринку праці. Наведеним вимогам відповідають: здоров 'я, мор а- льність і уміння працювати в колективі, творчий п о- тенціал, активність, організованість і асертивність (гармонійне поєднання властивостей особистості), освіта, професіоналізм, ресурси робочого часу. Зазн а- чені показники можуть відноситись як до окрем ої людини, так і до різних колективів, до персоналу пі д- приємства і населення країни в ц і лому. Трудовий потенціал працівника ─ це індивіду а- льні інтелектуальні, психологічні, фізіологічні осві т- ньо - кваліфікаційні та інші можливості особистості, які використов уються чи можуть бути використан и- ми для трудової ді я льності. Груповий (бригадний) трудовий потенціал крім трудового потенціалу окремих працівників включає додаткові можливості їх колективної діяльно с ті на основі сумісності психофізіологічних і кваліфікаці й- но - професійних особл и востей колективу. Трудовий потенціал підприємства ─ це сукупна гранична величина мо ж ливостей участі працівників підприємства у виробничому процесі за кон к ретної організаційної структури та виходячи з потенційно можливих матері а льно - тех нічних, технологічних та інших параметрів виробництва. Трудовий потенціал підприємства як система за в- жди більший суми її складових ─ індивідуальних трудових потенціалів окремих працівників ─ з а вдяки виникненню нової якості синергічного ефекту (ефе к- ту колек тивної праці), обумовленого взаємодією складових елементів системи. Структура трудового потенціалу підприємства ─ це співвідношення рі з них демографічних, соціальних, функціональних, професійних та інших характери с- тик груп працівників і відносин між ними. У трудовому потенціалі підприємства можна виділити такі складові: кадрова, професійна, кваліф і- каційна і організаційна. Кадрова складова включає: кваліфікаційний п о- тенціал, (професійні знання, уміння і навички) і осв і- тній потенціал (пізнавальні здібності). К адрова скл а- дова трудового потенціалу пов’язана з формуванням працівника як головної проду к тивної сили. Професійна структура колективу пов’язана зі змінами у змісті праці під впливом науково - технічного прогресу, що обумовлює появу нових і в і- дмирання старих професій, ускладнення трудових операцій. Інакше кажучи, ця складова виступає як свого роду система вимог до трудового потенціалу реалізована ч е рез набір робочих місць. Кваліфікаційна структура визначається якісн и- ми змінами в трудовому потенціалі (зростання умінь, знань, навичок) і відбиває, насамперед, зміни в й о го особистій складовій. Організаційна складова трудового потенціалу п і- дприємства включає вис о ку організацію і культуру праці, знаходячи своє вираження в чіткості, ритмі ч- ності, погодженості трудових зусиль і високого ст у- пеня задоволеності працівників своєю працею. Ця структурна частка багато в чому визначає ефекти в- ність функціонування трудового колективу як сист е- ми в цілому і кожного працівн и ка. На рівні підприємства якість трудового потенці а- лу доціль но характеризув а ти якістю персоналу, що можна визначити як ступінь відповідності характер и- стик персоналу вимогам цілей підприємства і умовам його діяльності, а також вимогам суспільства до ро з- витку людини і суспільних відносин. Еталонні вим о- ги формуються і показники якості визначаються для кожної групи працівників підприємства за розглян у- тими вище компонентами трудового колективу. Уз а- гальнена характеристика якості персоналу повинна розраховуватись з ур а хуванням значимості кожного компонента трудового потенц іалу для даного підпр и- ємства чи його структурного підрозділу. Рух персоналу характеризують коефіцієнтами інтенсивності обороту п е рсоналу зі звільнення ( Кз ) та з прийому ( Кпр ), які визначаються відношенням числа звільнених з усіх причин ( Чз ) чи прийнятих ( Ч пр ) за певний період до середньооблікової чисел ь- ності працюючих за той же період ( ): (2.1) (2.2) Загальний коефіцієнт інтенсивності обороту персоналу ( Коп ) визнач а ють відношенням загаль ної кількості звільнених і прийнятих до середньооблік о- вої чисельності персоналу: (2.3) Особливому вивченню підлягає зайвий оборот з причин плинності персон а лу (звільнення з причин, не пов’язаних з виробничою необхідністю), який хара к- теризується коефіцієнтом плинності ( Кпл ): (2.4) де Чзпл ─ чисельність звільнених з причин плинності (за власним бажанням та порушення трудової дисц и- пліни) за певний період. Втрати підприємства від плинності персоналу виражаються у втратах робочого часу ( Вt ), а як насл і- док у недоданому обсягу продукції ( Вп ): (2.61) Вп =Вt ·Впл, (2.5) де Чз і ─ чисельність звільнених працівників і - ї гр у- пи; Двп і ─ втрати часу у зв’язку з плинністю, тобто час на заміщення і - ї г рупи звільнених необхідною робочою силою; Впл ─ плановий денний виробіток одного праці в- ника. Для оцінки рівня організації управління виробн и- цтвом розраховують коефіцієнти стабільності (сталості) персоналу ( Кст ): (2.6) де Чст ─ чисельність сталого (постійного) персон а- лу, який перебував у обліковому складі весь календ а- рний рік; Чп п і Чк п ─ чисельність персоналу на початок і к і- нець року; ─ середньооблікова чисельність персоналу в базовому періоді. Коефіцієнт заміщення персоналу ( Кзам ) визн а- чається відношенням чисельності прийнятих на роб о- ту до кількості працівників звільнених з р о боти: (2.7) Аналіз динаміки різних видів структур персоналу виявляє найбільш суттєві зм іни структурних характ е- ристик персоналу та об’єктивні тенденції позитивн о- го та негативного їх впливу на функціонування під п- риємства в ціл о му. На цій основі формується кадрова політика і дієва програма управління персоналом. 3 Визначення чисельності персон алу Кількісний склад штатних працівників облікового складу підприємства х а рактеризується показниками чисельності працівників на певну дату та середньоо б- лікової чисельності за звітний період. До облікового складу персоналу відносяться всі працівники підпри ємства (постійні, сезонні, тимчас о- ві) як фактично працюючі так і відсутні на роботі з різних причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах незалежно від форми трудов о- го договору. Не включаються до облікового скл а ду працівники, які не перебувають у штаті даного під п- риємства та залучені до виконання робіт за договор а- ми цивільно - правового характеру, працюють за сум і- сництвом тощо. Чисельність штатних працівників облікового складу на певну дату звітного періоду фіксується к о- жного дня за дан ими табельного обліку включаючи пр и йнятих та виключаючи вибулих протягом цього дня і повинна бути рівною сумі виходів (явок) і н е- виходів (неявок) на роботу в цей день. Розрахунок планової чисельності промислово - виробничого персоналу д е Ч - базова ч исельність промислово - виробничого персоналу, чол., І - індекс росту обсягу виробництва в планов о- му році, І - запланований індекс росту продуктивності праці. Планова чисельність основних робітників в и- значається трьома метод а ми: 1) За труд омісткістю виробничої програми Де Тсум – сумарна трудомісткість виробничої програми, н - год., Фд – дійсний фонд часу роботи одного сере д- ньоспискового робітника, год., К вн – середній коефіцієнт виконання норм по підприємству. 2) За нормами обслуговування: Де - загальна кількість одиниць устаткування, яка обслуговується, од и ниць, Зм – кількість змін роботи устаткування, Ксс – коефіцієнт спискового складу, Но – норма обслуговування на одного робітн и- ка, одиниць. 3) За нормами виробітку: Де - планова кількість виробів, натур.од., Н вир. – годинна норма виробітку одного роб і- тника, натур.од. При плануванні чисельності персоналу і аналізі його використання розраховують як облікову та сер е- дньооблікову, так і явочну та середню явочну чис е- льність. Явочна чисельність характеризує число праці в- ників, які необхідні щодня на робочих місцях для з а- безпечення нормального перебігу виробничого пр о- цесу, або вийшли на роботу. Різницю між обліковою і явочною чисельністю працівників (в основному робітників) назив ають р е- зервом та використовують при визначенні к і лькості працівників, необхідних для заміни відсутніх з пов а- жних причин. Середня явочна чисельність показує середнє ч и- сло працівників облік о вого складу, які з’явились на роботу в робочі дні і визначається діл енням суми явочної чисельності за всі робочі дні ( Я ) на число р о- бочих днів у періоді ( Др ): (3.4) Для виявлення резервів у використанні персоналу зіставляють зазначені с е редні показники з середньою чисельністю фактично працюючих, як у за місяць в и- значають за формулою: (3.5) де Пц і ─ простої цілоденні за і - й день, людино - днів. Розрахунки планової чисельності промислово - виробничого персоналу підприємства ( Чпл ) здійсн ю- ються укрупненими методами, виходячи із запла н о- ваних темпів зростання обсягів виробництва і прод у- ктивності праці, або пофакторним методом з викор и- станням наступних формул: (3.6) де Чб ─ чисельність промислово - виробничого пе р- соналу в базовому році; І q ─ індекс зростання обсягу виробництва; Iw ─ індекс зростання продуктивності праці; ¨Ч ─ зміна (зростання чи вивільнення) чисельн о- сті персоналу в плановому періоді за факторами м о- жливої зміни продуктивності праці. Детальні обґрунтування необхідної чисел ьності працівників підприємства, цехів, виробничих діл ь- ниць, служб, та інших структурних підрозділів для з а безпечення безперервного виробничого процесу, виконання певних обсягів робіт, виробництво прод у- кції чи надання послуг, базується на нормуванні в и- тра т живої праці. Нормування праці ─ це вивчення витрат праці і часу працівників та машин і механізмів, що ними в и- користовуються, для підвищення ефективності вир о- бництва. Розрахунки чисельності працівників виконують виходячи із наступних тр у дових норм: ─ нор ма часу (Нч ) ─ це кількість робочого часу об’єктивно необхідного для виконання одиниці кон к- ретної роботи (операції) працівником чи бригадою ві д повідної кваліфікації за певних організаційно - технічних умов; ─ норма затрат праці, трудомісткість ( t ) ─ це но рмативні витрати праці на виконання одиниці продукції (роботи); ─ норма виробітку (Нв ) ─ це кількість одиниць продукції (роботи) в натуральних показниках, яку п о- винен виробити (виконати) працівник чи бр и гада в одиницю робочого часу за певних організаційно - технічних умов; ─ норма машинного часу (Нч) ─ нормативний час роботи машини для виконання одиниці обсягу робіт (продукції); ─ норма обслуговування (Ноб) ─ кількість виро б- ничих об’єктів (верст а тів, робочих місць, людей), яку повинен якісно обслуговувати ро бітник (бригада) протягом одиниці робочого часу; ─ норматив чисельності (Нч) ─ розрахункова кількість працівників пе в ної кваліфікації для якісного виконання конкретних функцій чи обслугов у вання виробничих об’єктів різноманітного призначення; ─ нормо ване завдання (Нз) ─ розрахунковий о б- сяг робіт, що повинен виконувати робітник або бр и- гада за певний робочий період (зміну, м і сяць); ─ норма підлеглості (Нп) ─ оптимальна кількість осіб, підлеглих керівн и кові; ─ норма співвідношення працівників характер и- з ує нормативні пропорції працівників різних катег о- рій (основних і допоміжних робітників, сп е ціалістів і молодших спеціалістів, конструкторів І та ІІ катег о- рій тощо). Визначення чисельності персоналу проводять за категоріями (робітники, керівники, спеціаліст и, сл у- жбовці), а по кожній з них за професіями, спеціальн о- стями, посадами, розрядами. Норма часу в умовах серійного і масового виро б- ництва виступає як норма штучного часу: де Т - оперативний час, н - год.; Т - час на обслуговування робочого місця, н - год.; Т - час на відпочинок і особисті потреби, н - год. Де - основний час на один виріб; - додатковий час на один виріб Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва: Де Т - підготовчо - заключний час на партію деталей, - кількість деталей в партії. Норма виробітку: Якщо норма виробітку збільшується на а %,то норма часу зменшуються А якщо норма виробітку зменшується на а%, то но р- ма часу зростає Розрахункам необхідної чисельності персоналу передує складання пл ан о вих балансів робочого часу одного середньооблікового працівника. Баланс робочого часу складається для підприєм с- тва, цеху, дільниці, кожної групи працівників (част і- ше робітників), що мають однаковий графік р о боти та однакову тривалість відпустки. Прикла д розрахунку балансу робочого часу нав е- дено в таблиці 3.1 Т аблиця 3.1 - Баланс робочого часу одного середнь о- облікового працівника Показники Значення показників за рік звітний плановий Кількість календарних днів Вихідні та святкові дні Кількість робоч их днів (ном і- нальний фонд роб о чого часу) Невиходи на роботу, днів З них: чергові відпустки відпустки у зв’язку з н а- вчанням неявки у зв’язку з захв о- 365 114 251 39 26 3 7 1,5 366 114 252 37 26 3 5,5 1,5 рюванням неявки у зв’язку з полог а- ми виконання державних і громадських обов’язків відпустки з дозволу адм і- ніс трації Явочний робочий час, днів Середня тривалість робочого дня, годин Ефективний фонд робочого часу, годин 0,5 1 212 7,94 1683,28 0,5 0,5 215 7,95 1709,25 Передусім в балансі робочого часу роз раховують номінальний фонд робочого часу в днях (Д н ), що д о- рівнює різниці кількості календарних днів у періоді ( Дк ) і кількості святкових ( Дс ) і вихідних днів ( Дв ). Потім визначають планові неявки на роботу і яво ч- ний робочий час ( Дя ). Явочний робочий час ( число робочих днів на рік) ─ це різниця номінального фо н- ду робочого часу і невиходів на роботу. До планових неявок ( Н ) відносяться неявки передбачені чинним законодавством: чергові і додаткові відпустки; відп у- стки у зв’язку з навчанням і з пологами; неявки у зв’язку з виконанням державних обов’язків, через хворобу і з дозволу адміністрації. В балансах робоч о- го часу прогули та цілодобові і внутрішньозмінні простої не пл а нуються. Плановий ефективний фонд робочого часу в г о- динах ( Те ) розраховується множенням я вочного р о- бочого часу одного середньооблікового пр а цівника на планову середню нормальну тривалість робочого дня . При розрахунку середньої нормальної тр и- валості робочого дня за основу приймаються дані про кількість або питому вагу пр ацівників, які мають рі з- ну тривалість роб о чого дня, встановлену трудовим законодавством. Фактичний ефективний фонд часу в г о динах враховує внутрішньозмінні втрати робочого часу та простої. 4. Продуктивність праці: сутність, методи та показники вимірюва н ня . Персонал підприємства повинен ефективно вик о- ристовувати свій труд о вий потенціал в процесі праці для підвищення його результативності. Для характеристики ефективності використання персоналу підприємства використовують показник продуктивності праці, який показує співвідноше н ня обсягу виробництва і витрат праці на виробництво. Підвищення продуктивності праці означає зр о- стання обсягу виробни ц тва продукції без підвищення витрат праці або при менших витратах праці. Одна і та ж кількість праці протягом певного часу може дати більшу кількість продукції. При підвищенні проду к- тивності праці зменшується частка витрат живої праці в продуктах, а частка витрат минулої праці зб і- льшується при зменшенні загальних витрат праці на одиницю продукції. В загальному вираженні продуктивність праці ─ це кількість споживної вартості (продукції, робіт, п о- слуг), виготовленої певною організаційною сист е мою за одиницю витраченого часу або витрати часу на в и- готовлення од и ниці споживної вартості. Для деяких організаційних систем розраху нки о б- сягів виробництва є про с тими. Для організацій, що виробляють продукцію за широкою номенклат у рою і асортиментом різної якості, а також продукцію різн о- го ступеня обробки, визн а чення обсягу продукції є складним. Визначення витрат часу на виготовлення пр оду к- ції є складним для всіх о р ганізаційних систем, тому що на виробництво продукції витрачається як ж и ва праця працівників, зайнятих безпосередньо у виро б- ництві, так і минула праця, уречевлена в засобах в и- робництва (матеріалах, сировині, машинах і устатк у- в анні тощо), а приведення їх до спільного вимірника потребує додаткових складних розрахунків. Вибір вимірників для обсягів виробництва і тр у- дових витрат та констру ю вання їх співвідношення ─ це вибір методів вимірювання продуктивн о сті праці, які в кожній орг анізаційній системі мають бути ун і- кальні. На рівні національного господарства розрахов у- ють суспільну продуктивність праці відношенням о б- сягу суспільного виробництва (національного дох о- ду) до чисельності працівників матеріального виро б- ництва. На рівні підпр иємства і в його структурних пі д- розділах (цехах, дільницях), на робочих місцях в и- значають індивідуальну продуктивність праці, яка в і- дображає ефективність конкретної живої праці при виробництві конкретних матеріальних благ і визнач а- ється співвідношенням обс ягів виробництва проду к- ції і витрат часу на її виготовлення. Пряму характеристику рівня продуктивності пр а- ці, що розраховується відношенням обсягу виробни ц- тва ( О ) до витрат часу на виготовлення проду к ції ( Т ) називають виробітком продукції (робіт, послуг) о д- ним працівником за од и ницю витраченого часу ( В ): (4.1) Оберненою характеристикою продуктивності праці є трудомісткість одиниці продукції ( t ), що від о- бражає витрати часу на виготовлення одиниці прод у- кції (робіт, послуг): (4.2) Показники виробітку продукції характеризують прямий результат живої праці і характеризують ефе к- тивність використання персоналу підпр и ємства. Трудомісткість продукції використовують як базу для визначення загального обсягу витрат праці на в и- робництво продукції або для визначення обсягу в и- робництва у трудових вимірниках. Як видно із наведених формул між виробітком продукції і її трудомісткістю існує обернена зале ж- ність: зниження трудомісткості призводить до зро с- тання виробітку. Залежність м іж темпами зміни зазначених пока з- ників виражається насту п ними формулами: (4.3) (4.4) де ─ те мп зростання виробітку продукції, % ; ¨t ─ темп зростання трудомісткості продукції, %. Показник трудомісткості продукції найбільш по в- но враховує витрати ж и вої праці. Залежно від одиниць вимірювання обсягу виро б- ництва використовують натуральні, трудові та в а р- тісні показники продуктивності праці. Натуральні показники продуктивності праці розраховують відношенням обсягу виробництва пр о- дукції в натуральних одиницях виміру до витрат пр а- ці на виготовлення цієї продукції (чисельності пр а- цівників або робітників, ві дпрацьованого часу в л ю- дино - годинах чи в людино - днях) за відповідний пер і- од. Натуральні показники використовуються для х а- рактеристики ефективн о сті праці окремих робітників, і трудових колективів працівників (робітників) бр и- гад, виробничих дільниць, цехів, вузькоспеціалізов а- них підприємств, що виробляють однорідну проду к- цію чи виконують однорідні р о боти. Трудові показники продуктивності праці ( Bt ) передбачають розрахунки загального обсягу проду к- ції (робіт, послуг) за допомогою трудових вимірн и- ків: , (2.94) де Qi ─ обсяг продукції і - го виду; ─ трудомісткість одиниці і - го виду продукції відповідно фікс о вана та фактична. В господарській практиці за фіксовану трудоміс т- кість приймають нормативну технологічну трудомі с- т кість конкретних виробів, фактичну повну середнь о- галузеву трудомісткість, середню трудомісткість по групі підприємств або по окремому підприємству. Трудові показники найчастіше використовуються на робочих місцях, у бр и гадах, виробничих дільницях і в цехах з високим рівнем нормування пр а ці, де обсяг виробництва продукції (виконаних робіт) визначаєт ь- ся в нормо - годинах. Вартісні показники продуктивності праці зда т- ні відображати ефективність праці як на підприємс т- вах з багатопрофільною номенклатурою виробни ц т ва або в галузі, так і в матеріальному виробництві кра ї- ни. При цьому ціни за якими визначається вартість продукції в певній мірі враховують якість проду к ції. Проте вартісні показники виробітку продукції мають певні недоліки: ─ зазнають впливу зміни частк и минулої праці (матеріальних витрат) в вартості продукції і асорт и- ментних зрушень; ─ залежать від рівня цін на продукцію, зміни о б- сягів поставок; ─ не відображають різниці в виробничих стру к- турах підприємств; ─ зазнають впливу зміни вартості продукції, що постачається підприєм с тву сторонніми організаціями. 5 Фактори зміни і резерви зростання продукт и- вності праці та кількісна оцінка їх впливу. Цілеспрямоване управління продуктивністю пр а- ці, розробка програм підвищення ефективності вик о- ристання трудового потенціалу підприємства потр е- бують чіткої класифікації факторів, що впливають на рівень продуктивн о сті праці. Фактори зміни продуктивності праці класифік у- ють за рядом ознак. За сферами впливу та можливостями їх врахува н- ня в практичній діяльності усі факто ри зміни проду к- тивності праці ділять на: ─ загальнодержавні і загальноекономічні (закон о- давство, політика і стратегія, ринкова інфраструкт у- ра, макроструктурні зрушення, в суспільстві, приро д- ні ресурси, перехід на більш економічні види енергії, паливо, сиро вину, і мат е ріали, введення в дію нових потужностей); ─ галузеві (удосконалення управління галуззю; впровадження нових технологій; удосконалення форм суспільної організації виробництва: концентр а- ції, спеціалізації, кооперування, комбінування виро б- ництва; т ощо); ─ внутрішньовиробничі (характер продукції, те х- нологія та устаткування, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва і праці, системи мотив а ції тощо). Зовнішні (загальнодержавні і загальноекономічні) фактори мають прямий господарський інтерес і п о- винні враховуватись підприємством при розробці планів. Внутрішньовиробничі фактори відіграють вир і- шальну роль в змінах рівня продуктивності праці і на них підприємство може безпосередньо впливати. Під резервами зростання продуктивності праці розуміют ь невикористані реальні можливості екон о- мії праці, реалізація яких забезпечила б дося г нення мінімальних витрат праці на одиницю продукції (р о- біт, послуг), об у мовлених впливом певного чинника при незмінних інших умовах. Резерви зростання продуктивності прац і класиф і- кують за різними озн а ками. За часом використання розрізняють поточні і п е- рспективні резерви. Поточні резерви пов’язані з поліпшенням викор и- стання робочого часу та часу роботи машин, агрегатів і устаткування й можуть бути використані зале ж но від ре альних можливостей протягом місяця, кварталу або року. Використання перспективних резервів передбач а- ється через тривалий пер і од (більший року), так як їх реалізація пов’язана з суттєвими вдосконале н нями техніко - технологічної бази підприємства, організації і управління виробниц т вом. За сферами реалізації резерви, як і фактори, д і- лять на загальнодержавні, галузеві та внутрішньов и- робничі. До загальнодержавних належать такі резерви , в и- користання яких впливає на зростання продуктивно с- ті праці в економіці країни і які пов'язані з недовик о- ристання науково - технічного прогресу, нераціонал ь- ним розміщенням підприємств, неефективною дем о- графічною й територіальною зайнятістю нас е лення, недостатнім використанням ринкових механізмів і методів господарювання тощо. Галузеві резерви пов'язані з можливостями пі д- вищення продуктивності праці підприємствах галузі (недосконале управління галуззю, використання з а- старілих технологій, неефективні форми суспільної організації праці: концентрації, спеціалізації, кооп е- рування, комбінува ння виробництва). Внутрішньовиробничі резерви виявляються і ре а- лізуються безпосередньо на підприємствах і обумо в- лені недовикористанням матеріально - технічної бази виробництва: нереалізовані можливості повного в и- користання засобів праці за ч а сом та за техніч ними параметрами; недовикористання можливостей вик о- рист о вуваної (прогресивної) технології та технічного оснащення підприємства, нер е алізовані можливості використовуваних (прогресивних) предметів праці; неві д повідність продукту праці вимогам стандарту; недо вик о ристання можливостей особистого чинника виробництва, недовикористання можливостей раці о- нального поєднання матеріально - технічних та особ и- стих чинників виробництва. Внутрішньовиробничі резерви ділять на загальн о- фірмові, цехові та резе р ви робочих місць. З а змістом резерви продуктивності праці поділ я- ються на: ─ соціально - економічні , що визначають можлив о- сті підвищення якості в и користання робочої сили; ─ матеріально - технічні , що передбачають вик о- ристання більш ефекти в них засобів виробництва; ─ організаційно - економічні полягають в удоск о- налені взаємодії робочої с и ли і засобів виробництва. За ознаками можливостей використання резерви ділять на: ─ резерви запасу (недовикористання потужно с- тей, змінності роботи, пер е дових методів праці); ─ резерви втрат (втрати ро бочого часу, непроду к- тивні витрати). За напрямками впливу внутрішньовиробничі рез е- рви ділять на: ─ резерви зниження трудомісткості продукції; ─ резерви підвищення ефективності використання робочого часу; ─ резерви вдосконалення структури кадрів. Оскільки р езерви зростання продуктивності праці виступають як невикор и стані можливості скорочення затрат праці під впливом тих чи інших чинників, к о- жен резерв можна розглядати відносно певного чи н- ника, а всю сукупність резервів доцільно класифік у- вати відповідно до к ласифікації чинників. Така кл а- сифікація дає можливість найповніше виявити склад та структуру резервів, провести комплексний аналіз при їх оцінюванні, встановити основні причини та накреслити шляхи усунення втрат та нераціональних затрат праці на виро б ництв і. Взаємозв’язану класифікацію факторів зміни (зростання чи зниження) та резервів підвищення пр о- дуктивності праці використовують для забезпечення методологічної єдності аналізу і планування зроста н- ня продуктивності праці на всіх рівнях управління. При цьо му всю сукупність різноспрямованих факт о- рів зміни продуктивності праці об’єднують в наступні типові групи: 1. Підвищення технічного рівня виробництва. 1.1. Вдосконалення засобів праці: ─ впровадження високопродуктивних машин, а г- регатів, транспортних зас о бі в; ─ комплексна механізація і автоматизація виро б- ничих процесів; ─ вдосконалення діючих агрегатів, машин і ву з- лів, модернізація устатк у вання. 1.2. Вдосконалення технологічних процесів: ─ вдосконалення технології робіт; ─ інтенсифікація технологічних проце сів; 1.3 Використання нових видів сировини і мат е- ріалів. 1.4. Комплексне використання сировини і відх о- дів: ─ використання відходів виробництва (щебеню із скельних розкривних порід, будівельного піску із шламових відходів збагачувальних фабрик та доме н- ного шлаку). 2. Удосконалення управління, організації виро б- ництва і праці. 2.1. Вдосконалення управління виробництвом: ─ вдосконалення організаційної і виробничої структури підприємства; спрощення схем і вдосконалення методів упра в- ління; ─ раціональний розподі л функцій управління; ─ розвиток і вдосконалення форм суспільної о р- ганізації виробництва. 2.2. Вдосконалення організації виробничих пр о- цесів: ─ жорстке дотримання режимів роботи структу р- них підрозділів: ─ забезпечення ритмічної та неперервної роботи; ─ вдо сконалення організації технічного контролю за виробництвом; ─ покращення організації забезпечення сиров и- ною, матеріалами, паливом, енергією, напівфабрик а- тами, заготівками, технологічними пристосува н нями та інструментом; ─ забезпечення дотримання технічних умов і в и- мог експлуатації агрег а тів, машин і механізмів; ─ забезпечення проведення своєчасних і якісних технічних оглядів і ремо н тів устаткування; ─ забезпечення безперебійної роботи транспорту і якісного транспортного обслуговування виробництва; ─ покраще ння збуту продукції. 2.3. Вдосконалення організації праці: ─ забезпечення більш раціонального поділу і ко о- перування праці; ─ вдосконалення організації і обслуговування робочих місць; ─ більш повне використання робочого часу; ─ вдосконалення прийомів і мет одів праці; ─ забезпечення нормальних умов праці і безпеки праці. 3. Збільшення обсягів виробництва продукції і структурні зрушення у виробництві: ─ зростання масштабів виробництва; ─ зміна асортименту продукції; ─ зміна структури продукції; ─ зміна частк и кооперованих поставок; ─ диверсифікація виробництва. 4. Економічні : ─ вдосконалення системи показників і методів планування виробничої ді я льності; ─ вдосконалення взаєморозрахунків між структ у- рними підрозділами під п риємства; ─ вдосконалення системи оплат и праці; ─ розробка положень для надання заохочувальних доплат і надбавок із пр и бутку. 5. Соціальні: ─ створення сприятливого психологічного клім а- ту в колективі; ─ поліпшення системи підготовки, перепідгото в- ки і підвищення кваліфік а ції персоналу; ─ підвищ ення загальноосвітнього рівня працівн и- ків; ─ вдосконалення системи морального заохочення працівників. 6. Природні умови та розміщення підприємс т- ва: ─ зміна гірничо - геологічних умов видобутку р у- ди, вмісту корисного ко м понента в руді; ─ поліпшення розміщенн я підприємства; ─ прискорення освоєння нових виробничих пот у- жностей. Як видно із наведеної класифікації, перелічені ф а- ктори можуть різноспрямовано впливати на проду к- тивність праці, тобто збільшувати чи зменшувати о б- сяги виробництва та витрати праці на виро бництво продукції. Кількісна оцінка факторів зміни і резервів підв и- щення продуктивності праці забезпечує можливість визначення розмірів резервів по окремим вир о бничим підрозділам підприємства в цілому, по кожному виду резервів та всій їх сукупності, а тако ж дозволяє вр а- хувати вплив визначальних факторів і більш повне використання резервів при обґрунтуванні зростання продукти в ності праці на плановий період. Соціально - економічні фактори і резерви поки ще не мають статистичних методів індивідуального кіл ь- кісно го обліку, але їх вплив на рівень продукти в ності праці є вагомим і може бути визначеним на підставі експертних оцінок, ситуаційного аналізу, зіставле н- ням з аналогами тощо. Вплив матеріал ь но - технічних, організаційно - економічних факторів і природних умов, а також резерви зростання продуктивності пр а- ці зазначених груп піддаються вимірюва н ню. Вплив факторів і резерви можуть оцінюватися в абсолютних і відносних в е личинах. Величина впливу фактора і резерву зростання продуктивності праці в и- значають співставленням витрат праці (рівня проду к- тивності праці) при плановому (нормативному) зн а- ченні фактора та фактично дос я гнутому в базовому періоді. В практиці реального управління продуктивністю праці можливий кількі с ний вплив окремих факторів на рівень продуктивності пр аці та оцінка рез е рвів її підвищення здійснюється в такій послідовності. 1. Розраховується вихідна (умовно - розрахункова) чисельність промисл о во виробничого персоналу (ПВП) в плановому періоді (Чвих): або (5.1 ) де Опл ─ плановий обсяг робіт; Об – обсяг робіт в базовому періоді; Вб ─ виробіток одного працівника ПВП в баз о- вому періоді; Чб ─ чисельність працівників ПВП в базовому періоді; Іq і Тq – відповідно індекс (коефіцієнт зростання) і темп зростання обсягів виробництва (%). 2. Детально вивчаються зміни умов виробни ц- тва і результатів впливу запланованих організ а- ційно - технічних заходів з підвищення продукти в- ності праці. 3. Визначається можлива зміна чисельності персоналу в плановому п е рі оді в результаті впливу кожної групи факторів і дії усіх факторів р а зом. 3.1. Підвищення технічного рівня виробництва. Частіше економія чисельності працівників (робі т- ників) під впливом зростання технічного рівня вир о- бництва (ЕЧт.р ) визначається шляхом спів ставле н ня трудомісткості виготовлення одиниці продукції до впровадження зах о ду і після нього: (5.2) де t о і t 1 ─ трудомісткість виготовлення одиниці продукції (виконання од и ниці роботи) відповідно до і після впровадження технічного заходу; Qпл ─ плановий обсяг продукції (роботи) на по в- ний плановий період в н а туральних одиницях; Те ─ ефективний (корисний, річний) фонд роб о- чого часу одного праці в ника в плановому році, год ; Квн ─ коефіцієнт виконання норм; Тмд ─ число місяців дії заходу у плановому пер і- оді ; Тмк ─ календарне число місяців у плановому п е- ріоді. 3.2. Вдосконалення управління, організації в и- робництва і праці. Вивільнення чисельності керівників, спеціалістів і службовців завдяки вдосконаленню управл іння вир о- бництвом ( ЕЧув ) визначається прямим розраху н- ком: ЕЧув = ЧУПб – ЧУПпл, (5.3) де ЧУПб ─ середньооблікова чисельність управлінс ь- кого персоналу (керівн и ків, спеціалістів і службовців) у базовому періоді, осіб; ЧУПпл ─ середньоо блікова чисельність управлі н- ського персоналу, розрахована за прогресивними н о- рмами, після вдосконалення управління виробниц т- вом в плановому періоді. 3.3. Структурні зрушення у виробництві . Зменшення чисельності працівників за рахунок зростання обсягу коопе р о ваних поставок покупних виробів і напівфабрикатів ( ЕЧкп ) розрахов у ється за формулами: або (5.4) КПпл і КПб ─ питома вага кооперованих поставок відповідно в планов о му і базовому періодах, %; Опл ─ обсяг вир обництва продукції в плановому періоді; Вб ─ виробіток продукції одного працівника в б а- зовому періоді. Вивільнення чисельності робітників у зв’язку із змінами в складі (асортим е нті) продукції ( ЕЧсз ) може бути визначене за формулою: (5.5) де t б і t п л ─ трудомісткість 1000 грн. продукції в баз о- вому і плановому пері о дах, нормо - годин; Опл ─ плановий обсяг продукції (робіт), тис грн. 3.4.Зростання обсягів виробництва продукції, робіт, послуг. 3.5. Введення в дію нових потужностей і об’є ктів . Зміна чисельності працівників визначається пр я- мим розрахунком як різниця між чисельністю, що планується для нових об’єктів і тією чисельністю, яка б у ла б необхідна для випуску продукції введеними виробництвами при базовій продуктивності праці. 4. Виз начення планової чисельності працівників ( Чпл ): Чпл = Чвих – Езаг, (5.6) де Езаг – загальна величина зміни чисельності пе р- соналу за рахунок усіх фа к торів. 5. Розрахунок темпу приросту продуктивності праці в плановому пері о ді. Темп приросту продуктивност і праці за рахунок окремого фактора ( ¨П ) р о зраховується як %. (5.7) При наявності зміни трудомісткості виробничої програми в цілому теми приросту продуктивності праці можна обчислити за формулою: %, (5.8) де Т ─ темп зміни витрат праці на виконання вир о- бничої програми в план о вому році, що складають: %, (5.9) де Ерч ─ зміни витрат робочого часу на виконання виробничої програми в пл а новому році; Твих – вит рати робочого часу на виконання вир о- бничої програми при баз о вій трудомісткості одиниці продукції (роботи ). Виявлені резерви систематизують в комплекс о р- ганізаційно - технічних заходів для впровадження в плановому періоді. Результати реалізації цих з а ходів в раховуються в відповідних розділах плану підпр и- ємства . Тема: Кадрова політика і система управління персоналом. Оцінка перс о налу. Мета: навчити студентів основним поняттям і термінам, системі управління персоналом, оцінці персоналу. План 1. Кадрова політика підприємства. 2. Класифікація і структура кадрів 3. Оцінка персоналу 1. Головне завдання кадрової політики підпр и- ємства — забезпечу вати репер і в майбутньому ко ж- не робоче місце персоналом відповід ної кваліфікації. Реалізація цього завдання передбачає виконан ня 6агат ЬО х функцій, а саме: - набір персоналу; - підготовку кадрів; - оцінку кваліфікації та дієздатності працівників; - мотивацію додержання дисципліни; - контроль додержання працівниками правил гіг і- єни та безпеки; забезпечення зв'язків між керівни ц- твом та представниками трудових колективів; - реалізація соціальних функцій та ін. У правління кадрами (персоналом) являє собою частину ме неджменту, яка пов'язана з трудовими ресурсами підприємства (фірми). Основною метою управління кадрами є: - забезпечення пот реби підприємства у кадрах; - забезпечення раціонального розподілу, професі й- но - кваліфікаційного, пос а дового руху кадрів; - ефективне використання трудового потенціалу підприємства. Роботу з кадрами на підприємстві виконують усі л і- нійні керів ників а також де які функціональні відділи та окремі спеціалісти і менеджери: відділ кадрів, ві д- діл праці та заробітної плати, відділ тех нічної освіти, відділ управління перс о налом та ін. У кадровій політиці підприємства розрізняють зовнішній і внутрішній набір персоналу. Зовнішній набір — це набір кадрів через огол о- шення, бюро праце влаштування, систему контра к тів підприємств і навчальних закладів. Внутрішній набір — це набір кадрів із внутрішніх резервів: за міщення посад у зв'язку з де к ретними відпустками працівників, пе ре хід із цеху в цех, підвищення або зниження по ієр а- рхічних сходинках. Ефективна робота персоналу з а- безпечується тим, наскільки чітко регламентовані трудові взаємовідносини між робітником і роботод а в - цем. Ці взаємовідносини визначаються чинним соці а- льним і трудо вим закон о давством. Основними документами, які забезпечують юр и- дичні аспекти відносин між робітником і роботода в- цем, є трудовий договір та інди відуальний договір п і- др я ду. Трудовий договір — документ, що являє собою безпосередню уго ду між підприєм ством (в особі й о- го адміністрації) та людиною, яка влаштовується на роботу. Терміни укладання його р і- зні, і після підпи сання договору з обох сторін робі т- ник зараховується на підприєм ство на підставі нак а- зу. Індивідуальний договір підряду — документ, у як ому працівник зобов'яз у ється виконувати роботу на замовле н ня підприємства за обумовлену у договорі ціну. Крім цих двох документів, існує договір колективн о- го підряду, де виконавцем визначеного обсягу робіт є кол е ктив. Плинність кадрів — це виражене у відсо тках відношення числа звільн е них за власним бажанням працівників за визначений період до середньооблік о- вої їх чисельності за той самий період. На рівень плинності робочої сили на підприємстві впливає б а- гато чинників: вид діяльності підприємства, стать та в ік працюючих; загальний стан кон'юнктури та ін. Наприклад, у будівництві рівень плинності кадрів вищий, ніж у галузі осв і ти. Слід зазначити, що з плинністю кадрів пов'язані д о- сить істотні витрати: — прямі витрати на працівників, ЩО звільняються; — витрати, пов'язані зі спадом виробництва під час заміни кадрів; — зменшення обсягів виробництва через підготовку та навчання кадрів; — плата за позаурочні години тим працівникам, що залишилися; — витрати на навчання персоналу; — більш високий відсоток браку під ча с навчання та ін. Планування робочої сили як важлива складова управління кад рами виходячи з головної мети під п- риємства, умов випуску про дукції та її збуту пере д- бачає: визначення чисельності працюючих; оцінку плинності кадрів та забезп е чення своєчасної за міни праців ників, що звільняються; визначення місця і ч а- су дефіциту робочої сили; прогнозування змін попиту на робочу силу на ринку праці. Кадрова політика та цілі підприємства у сфері трудових ресурсів повинні відповідати його загальним цілям. Вони мають бути спря мованими насамперед на збільшення продукти в- ності праці та вивіль нення робочої сили. 2. Трудові ресурси підприємства — це його голо в- ний ресурс, від ефективності використання якого значною мірою залежать ре зультати діяльності під п- риємства та йо го конкурентоспроможність. Трудові ресурси надають руху мат е ріально - речові елементи ви робництва, створюють продукт, вартість та дода т- ковий продукту ф о рмі прибутку. Трудові ресурси на підприємстві отримали назву в и- робничих кадрів. Виробничі кадри — це прац івники підприємс т- ва, які мають необхідні для певного виду діяльності знання і навички ефективно виконувати відповідні ф у нкції. Усі виробничі кадри з погляду належності до виробничого про цесу поділяют ь ся на робітників, які безпосередньо виконують опе рації і виготовляють прод у кцію, і службовців, тобто решту праців ників. Але з погляду функцій, які виконують виробничі к а- дри, вони поділяються на робітників, службовців, спеціалістів та управлінс ь кий персонал. До категорії "робітники" належать працівники, які с амостійно займаються в и готовленням продукції, мають середню і середню спе ціальну освіту. Це на й- численніша категорія, яка у деяких галузях ек оном і- ки становить приблизно 80 % від загальної чисельн о- сті працівни ків Робітники на виробництві поділяют ь- ся на основ них виробни чих і допоміжних. Основні робітники безпосередньо беруть участь у виро б- ництві основної продукції, допоміжні - обслугов у- ють о с новне виробництво. Склад робітників тієї чи іншої галузі економіки розрізняють за статтю, віком , освітою і кваліфікац і- є ю. Так, наприклад, робітники маши нобудівної пр о- мисловості - це здебільшого чоловіки з середньою, середньою спеціальною освітою віком приблизно 30 - 35 років. Кваліфі кація на різноманітних процесах рі з- на: на розбірно - мийних роботах - 2 - 3 - й тарифний р о- зряд, а в інструментал ь них цехах - 5 - 6 - й. Категорія - службовці охоплює працівників, які здійснюють ПІДГО ТОВКУ та оформлення документів, облік та контроль, господарське обслуговування. До них належать особи переважно з середньою, се - редньою спеціальною освітою (касири, діловоди, се к- ретарі та ш.). Категорія "спеціалісти" об'єднує працівників, які виконують інже нерно - технічні та економічні р о- боти. Це люди з вищою освітою, інколи мають дві та більше вищих освіт, здатні приймати неординарні і н- женерні рішення (інж е не ри, технологи, економісти та ш.). До категорії "керівників" належать особи, які обіймають керівні посади (дире к тори, їх заступники, начальники відділів, голови правління. менеджери та ін.) і які мають одну чи кілька вищих освіт (бажано, щоб одна з них була економі ч ною), а також неабиякі орга нізаторські здібності. Кадровий склад, або персонал, підприємства має кількісні, якісні га стр у ктурні характеристики, які з найменшим або з найбільшим ступенем достовірн о- сті можуть бути визначені за такими абсолют ними або відносними показн и ками: - облікова і явочна чисельніст ь працівників підприє м- ства на кон кретну дату; - середньооблікова чисельність працівників підпр и- ємства за ви значений період; - частка працівників окремих підрозділів у загальній чисель ності працівників; - темпи зростання чисельності працівників підприє м- с тва за ви значений період; - середній розряд робітників підприємства; - частка службовців, які мають середню або спеціал ь- ну освіту, в загальній чисельності працівників під п- риємс т ва; - середній стаж роботи за спеціальністю керівників та спеціалістів підприє мс т ва ; - плинність кадрів; - фондоозброєність праці робітників підприємства. 3. Під оцінкою персоналу звичайно розуміють цілес п- рямоване порівняння певних характеристик (проф е- сійно - кваліфікаційного рівня, ділових якостей, р е- зультатів праці) працівників з в ідповідними па - раметрами, вимогами, еталон а ми. У практиці господарювання застосовуються з о- внішня оцінка та самооц і нка. Зовнішньою вважають оцінку діяльності пр а- цівника керівником (керівн и ками) фірми, трудовим колективом, безпосе редніми споживачами продук тів праці. Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі жит тя та трудової діяльності, допустимих і заборонених сп о- собах їхньо го досягнення, про необхідні моральні якості (сумлінність, чесність, відд а ність ділу тощо ). Зазвичай оцінка персоналу виконує орієнтуючу й стимулюючу функції . Орієнтуюча функція полягає в тім, що кожний працівник за допомогою громадської оцінки та сам о- оцінки усвідомлює свою поведінку, одержує можл и- вість визначати напрями і способи даль шої ді яльно с- ті. Стимулююча функція виявляється в тім, що в о- на, породжуючи в праці в ника переживання успіху чи невдачі і підтвер джуючи правильність або помилк о- вість поведінки, спонукає його до діяльності в поз и- тивному н а прямку. Оцінка персоналу має базуватися на загальн о- визнаних принци пах, а саме: об'єктивності; усебічн о- сті; обов'язковості: система тичності (постійності). Дотримання цих принципів дає змогу ви користати оцінку персоналу для: а) підбору й розстановки нових працівників; б) прогнозування просування працівників по службі; в) раціоналізації прийомів і м етодів роботи (упра в- лінських про цедур); г) побудови ефективної системи мотивації праці; д) оцінки ефективності діяльн ості окремих працівн и- ків і трудо вих коле к тивів. Конкретний зміст, застосовувані метод и й т и- пову процедур оцінювання персоналу показано на рис. 1 ♦ Місце оцінки ♦ Суб'єкт оцінки ♦ Порядок і пері о- дичність оцінки ♦ Використання т е хнічних засобів Процедура оцінки Процес оцінки персоналу Зміст оцінки Метод оцінки ♦ Оцінка особистих якостей: ♦ Виявлення елеме н тів (показників): • об'єкт • програма збирання даних • критерії • методи збирання даних ♦ Оцінка праці: • методи обробки та оформлення інф о- рмації • вимірювання та оцінка витрат праці в часі ♦ Вимірювання е л е ментів • оцінка складності праці та змісту р о- боти (показників): • натуральні й варт і сні показники • умовні вимірники (бали, коефіціє н ти) ♦ Оцінка результ а- тів праці: • інші вимірники (характеристики , п о- рівняння з ідеальним чи норм а тивним об'єктом) • безпосередні р е- зультати • побічні результати Рис. 1 Складові процесу оцінки персоналу Тема: Вартість, собівартість продукції. Її види і показники. Мета: знати поняття собівартості, її види, ка льк у- ляції, статті калькуляції, методику обчислення осн о- вних статей калькуляції. План 1. Собівартість різних видів продукції 2. Сутність і методи калькулювання 3. Методика обчислення основних статей кальк у- ляції 4. Прогнозування собівартості на етапи розробки та освоє ння нових виробів 1. На підприємствах об числюється собівартість валової , товарної і реаліз о ваної продукції. Собівартість продукції це – грошовий вираз затрат підприємства на виро б ництво і реалізацію продукції. Собівартість валової продукції, як показник заст о- совується для внутрішніх потреб підприємства, на яких не є стабільною величина залишків незаверш е- ного виробництва Собівартість товарної продукції обчислюється двома основними способами: 1) синтетичний – ґрунтується на кошторисі виробництва, який приводе до о держання собівартості валової продукції; 2) полягає в підсумуванні попередньо визн а- ченої собівартості окремих виробів, тобто n Сm = Σ Сі Nі, і=1 де n – кількість найменувань продукції (послуг); Сі – собівартість одиниці і - ої продукції (послуг); Nі – виробництво і - ої продукції (послуг) у нат у- ральному вимірі. Види собівартості: 1) В зале жності від часу формування затрат: - планова; - фактична; - нормативна; - кошторисна. 2) В залежності від місця формування затрат: - цехова; - виробнича; - повна. 3) В залежності від тривалості розрахункового п е- ріоду: - місячна; - квартальна; - річна. У промисловості розрізняють с обівартість: 1)Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції; 2) Галузева собівартість – показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції: n Σ і=1 Сі Nі С о.г. = ———— , грн., n Σ і=1 Nі де Сі – собівартість повного виду продукції на і - ому підприємстві, грн.; Nі – кількість виготовленої продукції певного виду на і - му підприємстві, натуральних одиниць; n - кількість підприємств у галузі, що вигото в- ляють даний вид продукції. Показниками собівартості продукції, що викори с- товується в господарській практиці, є: 1) Затрати на 1 грн. товарної продукції С тп В 1 грн.тп = —— , коп./ грн., Q тп де Стп – собівартість всієї товарної проду к- ції підприємства, грн.; Q тп – обсяг товарної продукції підпр и- ємства. 2) Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляції соб і- вартості окремих видів продукції); 3) Зниження собівартості порівняльної т о- варної продукції (використовують на пі д- ставах зі сталим асортиментом проду к- ції). Розрахунок зниження собівартості продукції за факторами виконують в т а кі1 послідовності: 1) Визначають за трати на 1 грн. ТП в базовому році: С тп. б В 1 грн.тп.б = ———— , коп./ грн., Q тп. б 2) Визначити вихідну собівартість ТП в планов о- му році: С вих. пл = В грн. тп. б · Q тп. пл., грн де Q тп. пл. – п лановий обсяг товарної продукції підприємства, грн. 3) Визначають економію затрат за техніко - економічними факторами методом прямого р о- зрахунку: - підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниже н- ня норм витрат матеріалів: Е м = (Н о х Ц – Н 1 х Ц) х N 1 , грн. де Н о Н 1 – норма витрат матеріалів до і після здій с- нення заходу, в натуральних один и- цях; Ц – ціна одиниці матеріального ресурсу, грн.; N 1 - обсяг випуску продукції після здійснення заходу, натуральні о диниці. - Підвищення росту продуктивності праці, тобто зниження трудомісткості виготовлення продукції: Е m = [(t о х С г о – С г 1 ) х (1 + % дод/100) х (1 + % соц.зах./100)] х N 1 , грн. де t о , t 1 – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, н - год; С г о , С г 1 – середньогодинна тарифна ставка роб і- тників до і після здійсне н ня заходу, грн./год.; % дод – середній процент додаткової заробітної плати для певної категорії робітн и- ків; % соц.зах. – встановлений процент відрахувань на соціальні заходи. - Удосконалення організації виробництва іпраці спричиняє економію витрат за рахунок погли б- лення спеціалізації і розширення кооперування виробни ц тва Е ск = [С – (Цс + Тр)] х N к, грн. де С – собівартість виробів, виробництво яких плану ють розмістити на спеціалізов а- них підприємствах, грн./ од.; Цс – гуртова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн./од.; Тр – транспортно - заготовлені витрати на 1 виробу, грн./ од.; N к – кількість виробів, що отримають по кооперац ії зі спеціалізованих підпр и- ємств з моменту проведення спеціал і- зації до кінця року, натуральних од и- ниць. - Зміна структури і обсягу продукції спричиняє в і- дносне зниження умовно - постачальних витрат ¨Qпл х П у. - п. Е у. - п. = ———————— , грн., 100 де ¨Qпл – приріст обсягу випуску продукції в плановому році, %; П у. - п. – сума умовно - постійних витрат в баз о- вому році, грн. 4) Визначте планову собівартість продукції С тп. пл. = С вих.пл. ± Е сум, грн. де Е сум – сума економії витрат по всім техн і- чно - економічним факторам, грн. 5) Визначають рівень затрат на 1 грн. ТП в план о- вому році: С тпю пл. В 1грн. ТП пл. = ————— , коп./грн. Q тп. пл. 6) Розраховують процент зниження затрат на 1 грн. ТП в плановому році в порівнянні з баз о- вим: В1грн. тп. б – В1грн. тп.пл. γ = ——————————————— х 100 % В1грн. тп. б 2. У««««« техніко - економічне «««.на п і- дприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Об’єкт калькулювання – це та продукц ія чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві нал е- жать: 1) основна і допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини, та і н ше); 2) послуги та роботи (ремонт, транспортування та інше); 3) головний об’єкт – гот ові вироби, які поставл я- ються за межі підприємства (на ринок). Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця – у штуках, маса, площа, об’єм. Методи калькулювання: 1) нормативний (витрати на одиницю продукції встановлюється по нормах); 2) па раметричний (затрати на проектований виріб встановлюються, виход я чи із залежності рівня цих витрат від зміни техніко - економічних п а- раме т рів виробу); 3) розрахунково - аналітичний (прямі витрати на виробництво одиниці пр о дукції розподіляються на основі діючих но рм, а непрямі – пропорці й- но з ним) 3. Перелік статей калькуляції може мати такий вигляд: 1) Сировина і матеріали. 2) Паливо і енергія на технологічні ц і- лі. 3) Заробітна плата виробничих робі т- ників (основна і додаткова). 4) Відрахування на соціальні заходи виробничих ро бітників. 5) Загально виробничі витрати. 6) Адміністративні витрати. 7) Підготовка і освоєння виробництва. 8) Інші виробничі витрати. 9) Витрати на збут (поза виробничі витрати) Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл витрат пропорційно основній заробітній платі виробничників. Рм С м = Сз.о. х 100 де С м – витрати на утримання та експлуатацію м а- шин та устаткування на 1 продукції, грн.; С з.о. – основна заробітна плата виробників на 1 продукції, грн.; Р м – відношен ня витрат на утримання та ек с- плуатацію машин та установок до осно в- ної заробітної плати виробників (по цеху, виробниц т ву), %. Найобгрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від його обробки та нормативних витрат на 1 час m С м = Σ С м – гі · tі, і=1 де m – кількість машин, на яких обробляється в и- ріб; С м – гі – витрати на утримання та експлуатацію і - ої машини на 1 годину, грн.; tі - тривалість обробки на і - й машин і, год. 4. Параметричні методи обчислення собівартості продукції: 1) Метод питомих витрат С н = С п · Р н де С п – питома собівартість аналогічного (базов о- го) виробу, який освоєний виробниц т- вом; Р н – параметр нового вибору. 2) Баловий метод ґрунтується на експертній оці н- ці впливу головних пар а метрів вибору на його С. n С н = С б Σ б ні і=1 де n – кількість параметрів, які впливаю ть на собівартість виробу; б ні – кількість балів за і - м параметром нового виробу. 3) Комерційний метод – дає змогу встановити з а- лежність собівартості виробу від його парам е- трів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних да них для гр у- пи аналогічних виробів. 4) Агрегатний метод – згідно з ним собівартість виробу визначається, як сума собівартості конструктивних його частин – агрегатів. 5) Залежність собівартості нових виробів від ї х- ньої кількості в С і = С 1 · N 1 де Сі – собівартість і - го виробу з початку випуску; С 1 - собівартість 1 - го виробу ; N 1 – порядковий номер виробу з початку освоєння; В – початок ступеня, який характеризує темп зн и- ження собівартості в період освоєння. Тема: Сучасна політика оплати праці Мета: знати поняття основної та додаткової зар о- бітної плати, види, системи оплати, методику ро з- рахунку Поняття та функції Ефективність функціонування та соціальний р о- звиток тих чи тих суб’єктів господарювання (труд о- вих колективів) забезпечує ться передусім формува н- ням належних індивідуальних і колективних матері а- льних стимулів, провідною фо р мою реалізації яких є оплата праці різних категорій перс о налу. Оплата праці — це будь - який заробіток, обчи с- лений, як правило, в грошовому виразі, який за т р у- довим д о говором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роб о ту або надані послуги. Оплата праці складається з основної заробітної плати й додаткової оплати праці. Розміри оплати н а- йманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльн о- сті підпр и ємства. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окл а- дами, а також надбавками і доплатами у ро з мірах, не вищих за встановлені чинним законодавством. Рівень додаткової оплати праці здебільшого залежить від кінцевих результатів діяльності підприємства. Зазв и- чай до додаткової оплати праці відносять премії, інші заохочувальні та компенсаційні виплат и, а також надбавки й доплати, не передбачені чинним закон о- давством або встановлені понад розміри, дозволені останнім. За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробн и- чих підприємствах України протягом кількох останніх р оків, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70 — 80 і 20 — 30% від загальної величини цього заробітку. За умов розвитку підприємництва та існува н- ня різних форм власності заробіток працівника вже не визначається розміром якогось гарант о- ваного фонду оплати праці, а все більше зал е- жить від кінцевих результатів і доходів від ді я- льності підприємства. Треба врах о вувати, що й сам працівник усе частіше стає більш - менш р е- альним співвласником підприємства. Відтак в и- нагороду працівникові - в ласнику треба нарах о- вувати не тільки за працю, а й за вкладений у підприємство капітал. Ось чому, ураховуючи зміни в природі та механізмі формування зар о- бітку працівника, замість поняття «заробітна плата» усе частіше використовують терміни «трудовий дохід» , «винагорода», «оплата пр а- ці», «заробіток», «дохід». Але в будь - якому разі повна компенсація (грошова або н е грошова) за витрачені зусилля, включаючи заробітну плату, повинна відбивати внесок к о жного працівника, ефективність його праці. Дійовість оплати пр аці визначається тим, н а- скільки повно вона виконує свої основні фун к- ції — відтворювальну, стимулюючу, регулю ю- чу й соціальну (рис. 15.6). Рис. 15.6. Основні функції заробітної плати. Реалізація відтворювальної функції заробі т ної плати передбачає встановлення норм оплати праці на так о му рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кв а ліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного резу л ь- тату господарської діяльності. Функція стимулюва н- ня зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефе к- тивн і ших дій на своєму робочому місці. Регулююча фун к ція оплати праці реалізує загальноприйнятний при н цип ди ференціації рівня заробітку за професією і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, ва ж- ливі с тю та складністю трудових завдань. Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпече н- ня однакової оплати за однакову роботу; вона має п о- єднувати держ авне й договірне її регулювання, а т а- кож реалізовувати принцип соціальної справедливо с- ті за одержання власного доходу. Сучасна пол і тика Повна та ефективна реалізація цих головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення н ауково о б ґрунтованої її політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підр о зділи). Державна політика оплати праці практично реаліз у ється через механізм її регулювання. Останній є складовою частино ю загального механізму реаліз а- ції соціально - економічної політики держави (рис. 15.7). Використання конкретних важелів механізму державного регулюва н ня оплати праці залежить від впливу різноман і тних чинників. Зокрема мінімальна заробітна плата регул ю ється з урахуванням рівнів економічного розв и тку країни, продуктивності праці, середньої з а робітної плати, а також вартісної величини м і німального споживчого бюджету («кошика»). До цього треба додати, що практичне значення має повна реалізація інформ а- ційної функц ії держави, тобто своєчасна підготовка й оприл ю днення статистичних даних: щоквартально — про середню заробітну плату і тривалість роб о чого часу за галузями, групами професій та посад; щорі ч- но — про вартість робочої сили відповідно до Тип о- вої міжнародної кл асифікації витрат на р о бочу силу. Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб’єктів господарювання форм у- ється й реалізується в межах чинн о го законодавства, передусім закону України «Про оплату праці» (1995 р.). Вона має врахов у ват и стратегічні та тактичні цілі діяльності конкретних суб’єктів господарювання, ї х- ню галузеву специфіку, абсолютні розміри, географі ч- не розміщення, ступінь міжнародної інтеграції, рівень соціального розвитку трудового к о лективу тощо. Рис. 15.7. Складові механізму реалізації соці а- льно - економічної політики держави. Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладан ня системи т а рифних угод на трьох рівнях: міжгалузевому (генеральна тарифна угода); галузевому (галузева тарифна угода) або ком у- нальному (регіональна т а рифна угода); виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору). Тарифна угода — це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій. Предметом тарифної угоди як складової частини колективного договору на виробничому рівні є: — форми й системи оплати праці, що застос о- вуються для різних катег о рій т а груп працівників; — мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами (типами) виробництв у межах рівнів, пере д- бачених генеральною тарифною угодою для відпов і- дних видів (типів) виробництв галузі (пі д галузі); — розміри тарифних ставок за розрядами робі т і посадових окладів ві д повідних категорій працівників; — види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохоч у вальних і компенсаційних виплат та умови їхнього надання; — умови оплати праці за роботу в надурочний час за простої, який мали місце не з ви ни працівника, за виготовлення продукції, що виявилася бракованою не з вини працівника тощо. У разі найму працівника за контрактом власник або вповноважений ним орган може встановлювати за згодою працівника як передбачені в колективному договорі, так і інд ивідуальні умови оплати праці. Слід зважити на те, що норми тарифної угоди в и- робничого рівня можуть тимчасово (до 6 місяців) д о- пускати рівень оплати праці нижчий від норм, визн а- чених генеральною галузевою або регіональною т а- рифною угодою, але не н и жчий від державних норм і гарантій щодо опл а ти праці. Протягом чинності (строки визначаються сторон а- ми переговорів) тарифних угод ніхто з представників сторін, що перебувають у сфері дії цих угод, одно с- торонньо не може вимагати збільшення (зменшенн я) розміру оплати праці та пільг понад те, що передб а- чено тарифною угодою. Практична організація оплати праці базується на державному й договірному регулюванні її абсолю т- ного рівня та механізмі визначення індивідуальної заробітної плати всіх окремих к а тего рій працівників (робітників, спеціалістів, службовців, керівників) п і- дприємств та установ різних форм власності. Осно в- ним організаційно - правовим інструментом обґрунт у- вання диференціації заробітної плати працівників р і- зних суб’єктів господарювання (діяльнос ті) є тари ф- но - посадова система , основні елементи якої такі: т а- рифно - кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні дов і- дники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки і ставки; схеми посадових окладів або єдина тарифна сітка. Тарифно - кваліфікаці йні довідники у вигляді Єдин о- го тарифно - кваліфікаційного довідника робіт і пр о- фесій робітників (ЄТКД) — це збі р ник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики р о- біт і професій, згруповані за виробництвами та вид а- ми робіт. ЄТКД призначено дл я тарифікації робіт, Основні фун к ції надання кваліфікаційних розрядів робітникам, а т а- кож для формування навчальних програм підготовки їх підвищення кваліфікації робітників. Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеці а- лістів і службовців є номативними док у ментами, в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні х а- рактеристики цих категорій працівників. У них з а- значаються посадові обов’язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, рівня та профілю пі д- готовки керівників, спеціалістів і службо в ців. Тарифна сітк а встановлює відповідні співвідн о- шення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є, власне, переліком тарифних розрядів і відп о- відних тарифних коефіціє н тів. Установлені в Україні параметри тарифної сітки н а ведено в табл. 15.1. ТИПОВА ТАРИФНА С ІТКА РОБІТНИКІВ РІЗНОГАЛ У ЗЕВИХ ПІДПРИЄМСТВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ Пока з ник Тарифні розряди 1 2 3 4 5 6 7 8 Тарифні коефіці є- нти 1,0 1,088 1,204 1,350 1,531 1,800 1,892 2,0 Зростання тари ф- них коефіціє н тів: абс о лютне 0,088 0,116 0,146 0,181 0,269 0,092 0,108 відн о сне, % 8,8 10,7 12,1 13,4 17,6 5,1 5,7 Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди д о- рівнює одиниці. За першим розрядом т а рифікуються прості роботи, виконання яких не потребує проф е- сійної підготовки. Коефіцієнти наступних розрядів хар а ктериз ують ступінь складності праці робітників, що мають такі ро з ряди. Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка . Її абсолютна величина визн а чається згідно із встановленим державою мінімальним розміром зар о- бітної плати , тобто т а ким, що, нижче за нього вже не можна платити працівникові за виконану норму робочого часу. До цього необхідно додати, що у м і- німальну заробітну плату не включають доплати, н а- дбавки та компенсаційні виплати. Відтак розмір оплати праці не може бути нижчим від встановленої державою мінімальної заробітної плати навіть за н е- виконання норм виробітку чи виготовлення браков а- ної продукції з вини працівника. Оплата праці керівників, спеціалістів і сл у жбовців конкретних суб’єктів господарювання (колективної діяльності) здійснюється за вст а н овленими державою посадовими окладами з урахуванням застосовуваної системи стимул ю вання високоефективної роботи чи за контрактною (договірною) системою роздержа в- лених підприємств (організацій) та інших підприє м- ницько - комерційних структур. Застосовувані фо рми й системи оплати праці Тарифна система, що її ми назвали основою орг а- нізації оплати праці робітників виробничого підпр и- ємства, не може, проте, забезпечити повних розрах у- нків місячного заробітку цієї найбільшої за кількістю категорії персоналу, оскільки не бере до уваги реал ь- ної результати в ності їхньої діяльності за відповідний проміжок часу. Цим пояснюється об’єктивна нео б- хідність проведення розрахунків абсолютної велич и- ни заробітної плати, виходячи з фактичних результ а- тів (затрат) праці протягом одного місяця. Такі р е- зультати (затрати) праці можна визначити за допом о- гою конкретних форм і систем заробітної плати роб і- тників виробничих підприємств чи виробничо - експериментальних підрозділів науково - технічних та інших подібних організ а цій. Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовл е- ної продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений р о- бочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємс тві (в організації). Такому поділу вимірн и- ків затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, — відря д- на та п о часова. За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, встановленими на підставі роз ряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) р о- зряд працівника передбачає виконання роботи відп о- відної складності. Основн и ми умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних пока з- ників роботи, що безпосередньо залежать від конкр е- тного прац івника і піддаються точному обліку, а т а- кож необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей пі д- вищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обґрунтованих норм вироб і тку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно призводити до погіршення якості продукції, порушень те х нологічних режимів, техніки Форми зароб і тної пл а ти безпеки, а також до перевитрачання сировини, мат е- ріалів, ене р гії. За почасової форм и заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) т а- рифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом. Почасова форма заробітної плати застос о- вується тоді, коли недоціл ьно нормувати роботи (н а- приклад, оп е рації контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто зм і- нюються (роботи з ремонту та налагодження уста т- кування, обслуговування внутрішньо заводського транспорту, дослідно - експериментальні роботи т о- що). С у часна техніка пред’являє підвищені вимоги до точн о сті та чистоти обробки, якості продукції. Саме поч а сова, а не відрядна оплата праці значно більше сприяє дотриманню цих вимог. Почасова опла та пр а- ці кері в ників, спеціалістів і службовців здійснюється, як правило, за місячними посадовими окладами (ст а- вками). Кожна з названих форм заробітної плати охоплює к і- лька систем оплати праці для різних о р ганізаційно - технологічних умов виробництва. Можливі та реал ь- но застосовувані системи оплати праці робітників виробничих підприємств (підрозділів організацій) пок а зано на рис. 15.8. Системи опл а ти праці Рис. 15.8. Форми та основні системи оплати праці. За прямої відрядної сист еми заробіток пр а цівника розраховується множенням кіл ь кості одиниць виробленої продукції та розцінки за одиницю пр о- дукції : . Розцінка визначається діленням пог одинної тар и- фної ставки на норму виробітку або множенням п о- годинної тарифної ставки на норму часу (у годинах) на виготовлення одиниці пр о дукції. За непрямої відрядної системи заробіток працівн и- ка залежить не від його особистого в и робітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій доп о- міжних робітників (наладчиків, ремонтників, крані в- ників), праця яких не піддається нормуванню та обл і- ку, але значною мірою визначає рівень виробітку о с- новних робітни ків. Заробіток робітника за ц і єї системи розраховується за форм у лою , (15.5) де s — погодинна тарифна ставка; t — фактично ві д- працьована кількість годин цим робітником; k вн — середній коефіцієнт виконання нор м в и робітку всіма робітниками, що обсл у говуються. За відрядно - преміальною системі заробіток пр а- цівника ( D впс ) складається з відрядного з а робітку ( pv ) та премії ( m ) за досягнення певних результатів: D впс = pv + m. Відрядно - прогресивна оплата праці передбач ає оплату робіт, виконаних у межах встано в леної норми ( n o ) за звичайними відрядними розцінками (ρ), а р о- біт, виконаних понад нормат и вний (базовий) рівень ( n i ) — за підвищеними розці н ками ( ) залежно від ступеня виконання завдання. Отж е, з а робіток ( D в прог ) у цій системі визнач а ється за формулою D в прог = ρ · n o + ρ i · n i Застосування цієї системи обмежується, як прав и- ло, дільницями, що стримують роботу всього підпр и- ємства, за браком у них стимулюючих факторів пі д- вищення якості продукц ії або послуг. Відмінність акордної системи полягає в тім, що працівникові або групі працівників розцінки встано в- люються не за окремі операції, а за весь комплекс р о- біт із визначенням кі н цевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строк ів викона н- ня робіт і тому використовується передовсім за ус у- вання наслідків аварій, за термінових ремонтів, буд і- вельних робіт тощо. Треба враховувати необхі д ність суворого контролю якості, додержання правил безп е- ки праці за застосування цієї системи оплати . Почасова оплата праці робітників здійсн ю ється за годинними (денними) тарифними ставками із заст о- суванням нормованих завдань або за місячними окладами. Почасова оплата праці керівників, спеці а- лістів і службовців, як уже було сказано проводиться, як правил о, за місячними посадовими окладами (ст а- вками). За простої почасової оплати заробіток пр а цівника ( D пп ) розраховується множенням г о динної тарифної ставки відповідного розряду ( s ) на кількість відпр а- цьованих годин ( t ): D пп = s · t . Через недостатній позитив ний вплив на кіл ь кість і якість праці робітника цю систему застосовують д о- сить рідко. У почасово - преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку ( s · t ) працівник одержує премію ( m ) за д о- сягнення певних кільк існих або якісних показників. Загальний заробіток ( D прем ) визначається за форм у- лою D прем = s · t + m . За застосування почасово - преміальної системи з використанням нормованих завдань зар о біток може складатися з трьох частин: 1) почасового заробітку, що роз раховується пропорційно відпрацьованому ч а- су, і доплат за професійну майстерність та умови (і н- тенсивність) праці; 2) додаткової оплати за викона н- ня нормованих завдань, що на раховується у проце н- тах до почасової оплати за тарифом; 3) премії за зн и- ження труд омісткості виробів або р о біт. Різновидом почасово - преміальної є система опл а- ти за посадовими окладами , що застосовується на п і- дприємствах усіх галузей економіки. За цією сист е- мою оплачуються працівники, робота яких має стаб і- льний характер (комірники, вагар і, прибиральники та ін.). Права засновників і сучасні тенд е нції За ринкових умов господарювання чинне законода в- ство України забезпечує повну самостійність підпр и- ємств та і н ших суб’єктів бізнесової діяльності щодо питань організації оплати праці всіх катег орій перс о- налу. Засновники (керівн и ки) державних підприємств та установ (організацій) мають право самостійно в и- брати форми й системи оплати праці, установити працівникам конкретні розміри тарифних ставок, ві д- рядних розцінок, посадових окладів, премій, вина г о- род, надбавок і доплат, керуючись єдиною тарифною сіткою, а також умовами, передбаченими колекти в- ним договором. Що стосується підпр и ємств інших форм власності, то вони можуть: використовувати трад и ційну тарифну систему; застосовувати тарифні ставки та ок лади тільки як орієнтири; запроваджув а- ти власну, індивід у ально розроблену модель оплати праці. Об’єктивний процес усе більшого поширення в усіх галузях н а родного господарства України умов праці, адаптованих до сучасних вимог н а уково - технічного та організац ійного прогресу і ринкових взаємовідносин між суб’єктами господарювання, з у- мовлює тенденцію поступового збільшення частки почасової оплати праці в з а гальному фонді заробітної плати підприємства. Започатковано процес удоскон а- лення форм і систем оплати праці , створення нових моделей заробітної плати. Характерним у цьому пр о- цесі є намагання позбутися негативних і поєднати п о- зитивні елементи почасової та відрядної форм оплати праці. Зокрема це стосується поширення моделей безтарифної системи оплати, що базуєтьс я на частк о- вому розподілі заробл е них коштів, призначених для винагородження працівників за певними критеріями, як - от: 1) кваліфікація та діловитість працівника; 2) коефіцієнт тр у дової участі як узагальнююча оцінка реального внеску кожного працівника в резу л ь тати колективної праці; 3) ступінь виконання нормованих завдань; 4) кількість відпрацьов а них годин. З метою ефективного використання робочої сили на засаді активізації творчого потенціалу працівників усіх категорій усе більше розвитку набувають коле к- тивн і форми організації та оплати праці. Викори с- тання колективних розцінок заохочує працівників до суміщення професій, взаємозаміни та взаємодопом о- ги в процесі праці, практично ліквідує поділ робіт на «вигідні» та «невигідні» і, що дуже важливо, значно більше орієнтує на досягнення позитивних кінцевих резул ь татів діяльності підприємства. 15.5. Доплати й надбавки до заробітної плати та організація преміювання пе р соналу Практика застосування доплат і на д бавок За функціональним призначенням доплати й надба в- ки є самості й ними елементами заробітної плати, які призначаються для компенсації або винагороди за суттєві відхилення від нормальних умов роботи, ко т- рі не враховано в тарифних ставках і посадових окл а- дах. Вони відрізняються від тарифної заробітної пл а- ти (поса дового окладу) необов’язковістю і непості й- ністю, а також рухливістю залежно від співвідн о- шення фактичних і нормативних умов роботи. Закон України «Про оплату праці» передбачає, що умови запровадження і розміри надбавок, д о плат, винагород та інших заохочува льних, компенсаційних і гаранті й- них виплат встановлюються в коле к тивному договорі з дотриманням норм і гарантій чинного законодавс т- ва і згідно з генерального та галузевими (регіонал ь- ними) угод а ми. Доплати до заробітної плати класифікуються п е- редусім за озн акою сфери трудової діяльності (пр и- ладання праці). За цією ознакою розрізняють допл а- ти, які: 1) не мають обмежень щодо сфер трудової д і- яльності; 2) застосовуються тільки в певних (окр е- мих) сферах прикл а дання праці. До першої групи зараховують д о плати: за р оботу в наднормовий час; особам, які не досягли вісімнадцяти років і мають скорочену тривалість робочого часу; робітникам, які внаслідок виробничої необхідн о- сті виконують роботи за нижчими від наданих ним т а рифних розрядів; за час простою та в разі невикон ання норм вир о- бітку й виготовлення бракованої продукції не з в и ни робітника. Класифікацію доплат до заробітної плати, що здійснюються лише в певних (окремих) сферах при к- ладання праці , наведено в табл. 15.2. Стосовно сутності надбавок до заробітної плати ва рто наголосити, що вони мають бути чітко вираж е- ного стимулюючого характеру і завжди зв’язуються з діловими якостями конкретного працівника. Найч а- стіше використовуються надбавки до заробітної пл а- ти за: а) високу професійну майстерність робітників; б) висок і досягнення службовців у праці; в) вислугу років (трудовий стаж); г) виконання особливо важл и- вої роботи (на певний термін); д) знання й викори с- тання в роботі іноземних мов. За нових економічних умов господарювання зна ч- но зростає роль доплат і надбавок спе ціал і стам за високі досягнення в праці, а також за виконання ос о- бливо важливих і відп о відальних робіт. Важливість їх широке застосування цих доплат і надбавок зумо в- люється трьома обставинами. По - перше, уможли в- люється більш об’єктивна оцінка трудових зусиль кон к ретних спеціалістів і здійснення спонукального мотиву щодо виконання ними найвідповідальніших р о біт. По - друге, спеціалісти, внесок яких у загальні результати діяльності підприємства (організації) в и- явиться найбільшим, матимуть завд я ки цьому й вищу опл ату. По - третє, доплати й надбавки до посадових окладів спеціалістів дають змогу систематично кор и- гувати їхній заробіток подібно до збільшення зароб і- тної плати робітників - відрядників за виконання та перевиконання ними встановлених норм в и робітку. Надбавки д о заробітної плати за високі дос я гнення у праці мають відповідати конкретним результатам діяльності спеціаліста (керівника) і запроваджуються на тих ділянках роботи, де з а стосовуються показники вимірювання досягнень. Доцільно встановлювати т а- кі надбавки пе редовсім лінійному персоналу (майс т- рам, начальникам дільниць і цехів), а також спеціал і- стам, які забезпечують стабільне поліпшення пока з- ників діяльності відповідного підрозділу та підпр и- ємства в цілому. Таблиця .2 КЛАСИФІКАЦІЯ ДОПЛАТ ДО ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ, ЩО ІСНУЮТЬ У ПЕВНИХ СФЕРАХ ДІЯЛЬН О СТІ Група доплат Перелік можливих доплат  Перша : доплати, що мають водночас стимулюючий і комп е- нсуючий хара к тер За суміщення професій (посад) За розширення зони обслуговування або зб і льшення обсягу виконув а них робіт На п еріод освоєння нових норм трудових в и трат Бригадирам з робітників, яких не звільнено від осн о- вної роб о ти За ведення діловодства та бухгалтерського обліку За обслуговування обчислювальної техніки  Друга: доплати компенсаційн о- го характ е ру за умови праці, що відхиляються від н о рмальних За роботу у важких, шкідливих та особливо важких і шкідливих ум о вах За інтенсивність праці За роботу в нічний час За перевезення небезпечних вантажів  Третя : доплати, зв’язані з ос о- бливим характером в и конуваних робіт (сезонні с тю, віддаленістю, невизначеністю об’єкта роботи т о що) За роботу у вихідні дні, що є робочими за графіком За багатозмінний режим роботи Водіям, які працюють на автомобілях, за ненормов а- ний робочий день і кочові умови праці За дні відпочинку (відгулу), що н адаються за роботу понад нормальну тривалість робочого часу в разі вахт о- вого методу організації робіт За роботу понад нормальну тривалість роб о чого часу в період масового приймання й закл а дання на зберігання сільськогосподарської пр о дукції За роз’їзднний х арактер праці 404 Окреслюючи конкретні напрями пошуку найліпших варіантів встано в- лення розмірів доплат і надбавок до заробітної плати, варто звернути ув а гу на доцільність: 1) переходу до нарахування компенсаційних виплат в однаковому абсолютному розмірі всі м категоріям персоналу за умови праці, що відхил я- ються від нормальних (нормативних), незалежно від р і вня їхньої кваліфікації та посади; 2) обо в’язкового використання доплат компенсаційного характеру, які не зв’язані з певною сферою діяльності, тобто пошир юються на всіх працівн и- ків (передовсім за роботу у святкові, неробочі й вихідні дні, у над у рочний час тощо). Основні принципи формування си с теми преміювання перс о налу Формування ефективно діючої преміальної системи для конкретного суб’єкта господарюванн я має розпочинатися з обґрунтування : джерел в и плати премій; показників та умов преміювання; категорій персоналу, які доцільно преміюв а- ти; періодичності та порядку виплати премій. Цей о р ганізаційно - економічний процес базується на певних (загальновизнаних пр инципах) побудови таких си с- тем, як - от. 1. Чітке визначення показників та умов преміювання окремих категорій пе р- соналу. В узагальненому вигляді умови — це ті цілеоцінні показники, дося г- нення яких дає підставу для нарахування й виплати премії. Розмір же премій має залежати від вибраних показників преміювання, їхнього рівня та д и наміки. 2. Обов’язковий поділ показників та умов преміювання необхідно (бажано) поділяти на основні і додаткові. Основними вважаються показники й умови, досягнення яких має вирішальне значен ня для розв’язання проблем, що постали перед трудовим колективом або окремим працівником. Додаткові показники та умови преміювання мають стимулювати менш значущі, але також достатньо важливі здобутки трудової ді я льності. 3. Заборона виплати премій за невикона ння основних показників та умов преміювання. У разі н е виконання додаткових умов і показників премію може бути нараховано (сплачено) в менших розмірах (до 50%). Перевиконання як о с- новних, так і додаткових показників дає підставу для збільшення розміру пр е- мі ї. 4. Не дуже велика кількість показників та умов преміювання. Практика го с- подарювання свідчить, що оптимальною є кількість показників та умов премі ю- вання на рівні 2 — 3, а максимально допуст и мою — 4. 5. Відповідність показників і умов преміювання завданням виробн ицтва (ді я- льності) і їхня реал ь на залежність від трудових зусиль конкретного колективу чи окремого працівника. Принципово важливо, щоб умови та показники не б у- ли взаємно суперечливим, (тобто щоб мотивуючий вплив на п о ліпшення одних показників не по з начався б негативно на досягненні інших). 6. Чітке визначення рівня (вихідної величини) показників та умов, що дають підставу для нарахування і сплати винагороди. З урахуванням конкретних з а- вдань виробництва (діяльності) показн и ки та умови мають бути спрямовані на: 405 а) підтримання вже досягнутого рівня; б) дальше поліпшення результатів діял ь- ності. 7. Економічне обґрунтування розмірів премії і визначення відносного коеф і- цієнта ефективності застосування цієї системи з метою забезпечення відпові д- ності розміру заохочення вел ичині трудов о го внеску колективу чи працівника. 8. Ретельне дотримання важливого положення про те, що однаковим дода т- ковим зусиллям завжди відповідатиме однакова премія. За наявності кількох показників преміювання більша частка премії має припадати на показни к, п о- ліпшення або підтримання якого потребує більших трудових (фізичних, роз у- мових) з у силь. Тільки комплексне врахування названих основних принципів (положень, в и- мог) може забезпечити побудову й застосування ефективно діючої системи преміювання відповідних категорій персоналу підприємства (орган і зації). Найскладнішим і найвідповідальнішим етапом розробки проекту системи пр е міювання є економічне обґрунтування відносних ро з- мірів премії та оці нка ефективності застосува н ня такої системи. Обґрунтовуючи розміри премії, треба враховувати свого стим у- люючого призначення, якщо премії надто малі (менше 10 % тар и- фної ставки або посадового окладу). Крім того, має бути забезп е- чена відповідна залежність мі ж ступенем поліпшення стимулю ю чого показника та розрахунковим коефіцієнтом економічної ефективності системи преміюва н- ня, мінімально допустима величина якого може становити лише 0,1. При цьому треба знати особливості методичного характеру процесу обґрунтува ння розм і- рів премії залежно від основних показників преміювання, а також окремих к а- тегорій пе р соналу (робітників, спеціалістів і службовців). Задля їх з’ясування розгл я немо два умовні приклади. Приклад перший. Обґрунтування розміру премії робітникам виробн ичої д і- льниці за економію певного виду матеріальних ресурсів. Основна ідея цієї пр о- цедури полягає в тім, щоб визначити належну суму премії для досягнення зад а- ного коефіцієнта економічної ефективності системи пр е міювання. З цією метою використовується такий обчислювальний алг о ритм: 1) розраховується річна витрата певного виду матеріальних ресурсів; 2) визначається розрахункова сума премії за його економію, яка може забе з- печити заданий коефіцієнт еф е ктивності преміювання для окремого діапазону шкали системи помнож уванням трьох показників: вартісного обсягу річної в и- трати конкретного виду матеріальних ресурсів; величини з а даного коефіцієнта ефективності системи преміювання для відповідного діапазону шкали; макс и- мального відсотка окремого діапазону шкали зниження нор мативу витрат пе в- ного виду матеріальних ресурсів; 3) встановлюється відносний розмір премії (відсоток до тарифного заробітку) за конкретний рівень зн и ження витрат відповідного виду матеріальних ресурсів діленням розрахункової суми премії на середньомісячний ф онд заробітної пл а- ти трудового колективу виробничої ді я льності. Обґру н тування розміру премій та ефективно с- ті си с теми премі ю вання 406 Приклад другий. Визначення розмірів премій спеціалістів і службовців пі д- приємства , для яких о с новними показниками заохочення визнано: а) виконання плану поставки продукції за укладеними догово рами; б) підвищення продуктивності праці; в) зниження валових витрат на виробни ц- тво й реалізацію (собівартість) товарної продукції. За даними попередньої ек с- пертної оцінки співвідношення трудових зусиль, необхідних для досягнення з а- значених показників, ста новить 0,5 : 0,3 : 0,2. На поточне преміювання цих трьох показників виділяється сума, що становить 30% від фонду оплати праці зазначених категорій персоналу, який дорівнює 12000 гривень. Протягом ро з- рахункового періоду передбачено підвищити продуктивність праці на 5% і зн и- зити собівартість товарної продукції на 0,8%. За таких вихідних даних послід о- вність і конкретний зміст розрахунків мають бути т а кими: 1) загальна абсолютна сума на поточне премі ю вання — = 12000 × = 3600 грн.; 2) абсолютна сума премії за досягнення основних показників премі ю вання: а) виконання плану поставки продукції — = 3600 × 0,5 = 1800 грн.; б) підвищення продуктивності праці — = 3600 × 0,3 = 1080 грн.; в) зниження собівартості продукції — = 3600 × 0,2 = 720 грн.; 3) відносний розмір премії (відсоток до посадового окладу) за: а) виконання плану поставки продукції на 100% — = ; б) один відсоток підвищення продуктивності праці — = ; в) одну десяту відсотка зниження собівартості товарної продукції — = = 0,75%. Визначення ефективнос ті застосовуваної системи преміювання за дося г- нення того чи того показника ефективності виробничо - господарської або ком е- рційної діяльності зазвичай здійснюється на підставі розрахунку кофіцієнта її економічної ефективності і порівняння останнього із зад а но ю (нормативною) величиною. Застосовувана система преміювання визнається економічно обґр у- нтованою за умови, коли розрахунковий коефіцієнт її ефективності є не ме н- шим за заданий (нормативний) або перев и щує його. Методику розрахунку коефіцієнта ефективності ч инної системи прем і ювання можна продемонструвати, використавши штучно створену ситуацію, за якої п о- трібно дати оцінку економічної обґрунтованості встановл е ного розміру премії робітникам виробничої дільниці за перевиконання місячної норми виготовле н- ня компл ектів деталей. За такої ситуації процес знаходження коефіцієнта ефе к- 407 тивності системи преміювання зводиться до трьох послідовно здійснюваних обчислень: 1) можливого обсягу виготовлення комплектів деталей за умови різних рівнів перевиконання м і сячної норми; 2) роз міру питомих постійних витрат (у розрахунку на 1 комплект) деталей місячної норми виробітку (за різних рівнів її перевиконання) та економії по с- тійних витрат на весь обсяг місячної норми виробітку для кожного окремого р і- вня виконання норм; 3) розрахункового ко ефіцієнта ефективності чинної системи преміювання — обчислюється як відношення абсолютної суми премії до умовної економії по с- тійних витрат або навпаки. Вплив систем заохочування на результат господар ю вання тієї чи тієї виробничої структури багато в чому залежить від пра к- тичної організації преміювання окр е мих категорій персоналу. Існують певні відмінності організаційно - методичного характ е- ру між преміальними системами, що використовуються для з а- охочення робітників, і системами, призначеними для сп е ціалістів і службовців. Організація преміювання робітників за основні результати діяльності охо п- лює: виокремлення індивідуальних і колективних систем стимул ю вання, вибір показників преміювання за видами виробниц тва, диференціацію розмірів пр е- мій за показниками та умовами заохочення, розподіл премії на основі КТУ т о- що. Індивідуальне преміювання використовується тоді, коли організація виро б- ництва передбачає роботу кожного з членів колективу незалежно від інших (за наявності обліку індивідуальних результатів праці). У таких випадках показн и- ки й умови преміювання встановлюються безпосередньо за професіями або в и- дами робіт, а премія нараховується на основну заробітну плату окремого робі т- ника залежно від індивідуальних результатів його роботи. Колективне стимулювання може застосовуватися як за колективної, так і за індивідуальної організації праці. Колективну премію нараховують з а лежно від стану виконання колективних показників д і яльності на основну заробітну плату бриг ади (дільниці, цеху). Потім колективну премію розподіляють між робітн и- ками з урахуванням їхнього особистого внеску, в и ходячи з основної заробітної плати, відпрацьованого часу та коефіцієнта трудової участі. Вибір показників преміювання залежить від завдань , поставлених перед об’єктом стимулювання (робітником, бригадою, цехом). Конкретні показники преміювання робітників основного виробництва наведено в табл. 15.3. Організація преміювання окремих категорій перс о налу 408 Таблиця .3 ЗАГАЛЬНОВЖИВАНІ ПОКАЗНИКИ ПРЕМІЮВАННЯ РОБІТНИКІВ ОСНОВНОГО ВИРОБНИЦТВА Напрям и ст и- мул ю вання Показники преміювання  Полі п шення якості прод у кції (робіт, послуг) Збільшення здавання продукції з першого п о дання Скорочення кількості випадків повернення неякісної пр о- дукції, рекл а мацій Поліпшення ґатунку (сортності) продукції Зниження бр аку, відсутність претензій з боку ВТК і сп о- живачів  Освоєння про - гресивної те х- ноло гії та нової т е хніки Скорочення термінів освоєння прогресивної технол о гії Підвищення коефіцієнта завантаження нов о го устаткування Зменшення витрат на експлуатацію нових м а ши н  Зниження м а- теріальних в и- трат Зменшення технологічних витрат порівняно з нормативним р і внем Зменшення відходів на одиницю продукції порівняно з фактично досягнутим рі в нем Економія окремих видів матеріальних рес у рсів (сировини , матеріалів, інструменту, ен ергії, зап а сних частин тощо)  Зростання продуктивн о сті пр а ці Збільшення виробітку продукції (надання послуг) у розр а- хунку на одного робі т ника Зниження трудомісткості одиниці продукції (послуг) Виконання обсягів робіт з меншою кількі с тю робітників) Орган ізацію преміювання робітників, зайнятих обслуговуванням основного виробництва, треба здійснювати з використанням показників, що безпосере д- ньо характеризують ефективність їхньої діяльності, а саме: а) забезпечення р и- тмічної роботи устаткування, що обслугову ється, підв и щення коефіцієнта його використання: б) зменшення кількості випадків і тривалості несправності м а- шин та устаткування; в) збільшення міжремонтного періоду експлуатації, ск о- рочення витрат на обслуговування і ремонт обладнання; г) без перебійне за бе з- печення робочих місць інструме н том, енергією, пальним тощо. Робітників - контролерів, наприклад, треба преміювати тільки за пока з никами, що характеризують їхні зусилля стосовно забезпечення належн о го рівня якості продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Зокрема до таких пока з- ників належать: скорочення кількості повернень пр о дукції незадовільної якості з дальших операцій, ретельне відбраковування продукції, виконання програми з профілактики (запобігання) браку. При цьому розміри премій контроле рам встановлюють залежно від того, наскільки стабільними є результати їхньої р о- боти, тобто протягом якого п е ріоду вони досягають позитивних результатів у забезпеченні високої якості проду к ції (роботи, послуг). Організація преміювання різних функціональних груп спеціалістів і службо в- ців має такі особливості. Так, спеціалістів основних виробничих підрозділів р е- 409 комендується преміювати виходячи з конкретних завдань, що стоять перед ц и- ми підрозділами, незалежно від загальних підсумків роботи підприємства (устано ви, організації) в цілому показники премі ю вання повинні передбачати досягнення високих кінцевих результатів роботи саме цього підрозділу, зро с- тання ефективності його. У практиці господарювання найчастіше використовуються варіанти орган і- зації преміювання сп еціалістів і службовців функціональних підрозділів за п о- казниками, що характеризують результати роботи: 1) певного підрозділу з в и- користанням як додаткових показників (умов) основних результатів діяльності підприємства в цілому; 2) підприємства в цілому з використанням як додатк о- вих показників (умов) преміювання результатів роботи того чи іншого підро з- ділу; 3) як даного підрозділу, так і підприємства (установи) в цілому. Можл и- вий варіант показників та умов преміювання спеціалістів і службовців техні ч- них та економічних відділів виробничого пі д приємства наведено в табл. 15.4. Практику нарахування премії всьому колективу підрозділу (управління ві д- ділу, сектора) зв’язано зі встановленням порядку її розподілу між ко н кретними виконавцями. Зазвичай такий порядок пе редбачає розподіл к о лективної премії з використанням КТУ. Для оцінювання особистого тр у дового внеску (розрахунку КТУ) можна застосовувати такі параметри, як: обсяг виконуваних робіт за ко н- кретною функцією управління, їхня н а пруженість, якість роботи, вироб нича і творча активність, виконавська дисципліна тощо. 410 Таблиця .4 ПОКАЗНИКИ ТА УМОВИ ПРЕМІЮВАННЯ ПРАЦІВНИКІВ ОСНОВНИХ ФУНКЦ І- ОНАЛЬНИХ ВІДДІЛІВ ВЕЛИКОГО ВИРОБНИЧОГО П І ДПРИЄМСТВА Назва ві д ділу Показники премі ю вання Умови премі ю вання Відділ головн о го констр у к тора  Виконання плану підготовки вир о- бництва та випуску нових вир о бів  Виконання встановленого з а вдання з підвищення технічного рівня вир о- бів  Основна умова : викона н- ня планово го (розр а хункового) рівня прибутковості підприє м- ства  Додатков а умова : 100 - відсоткове ви конання догов і- рних зобов’язань щодо пост а- вок прод у кції Відділ головн о го технол о га)  Виконання плану - графіка технол о- гічної підготовки виробн и цтва нових виробів  Досягнення запланованого р і вня продуктивності праці на підприємс т- ві Відділ головного механіка (енергет и- ка)  Виконання плану - графіка планово - запобіжного ремонту устатк у вання  Брак претензій від виробничих пі д- розділів щодо технічн о го стану та якості ремонту устатк у вання Планово - економічний ві д діл  Якісна розробка і своєчасн е дов е- дення до структурних підрозділів пл а- нових завдань (те х ніко - економічних пока з ників)  Своєчасне оформлення дог о ворів на поставку прод у кції Виробн и чо - диспетчерський ві д- діл  Досягнення встановленого коефіц і- єнта ритмічності випу с ку продукції  Дотримання но рмативу незаверш е- ного виробництва на підприємстві в ц і лому Відділ організ а ції праці та заробі т ної пл а ти  Виконання плану - графіка перегл я- ду норм трудових витрат і нормува н- ня нових технологічних пр о цесів  Дотримання нормативу співвідн о- шення між зростанням се редньої з а- робітної плати та продуктивності праці Відділ (с е ктор) збуту проду к ції  Виконання плану - графіка відва н- таження готової пр о дукції  Дотримання нормативу залишків г о тової продукції на складі 411 Участь працівників у прибутках підприємс т ва (установи , організ а ції) Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає в розподіленні певної їхньої частини між працівниками п і дприємства. Таке розподілення може бути строковим (наприклад, щом і сячні виплати) або відкладеним (на кіль ка місяців або навіть років), а т а кож може набирати форми грошових виплат або передавання працівникам певної кількості акцій підпр и- ємства. Наявність різних форм участі у прибутках пояснюється тим, що навіть на й- досконаліші системи індивідуальної чи колектив ної оплати праці не завжди здатні породжувати в усіх працівників підприємства справжнє б а жання бути співпричетним до стабільно високих загальних результатів діяльності. Справ е- дливий, чіткий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутків між «економ і- чними агентами» — власником, адміністрацією, спеціалістами, робітниками — усе більше стає визначальним не тільки для створення позитивного соціально - психологічного клімату, а й для процвітання будь - якого під п риємства (фірми). Додаткові виплати з прибутків залеж ать від багатьох обставин, включаючи зокрема рівень витрат на виробництво і рівень цін, конкурентні позиції, фіна н- сову ситуацію підприємства тощо. Їхні розміри визначаються окремою угодою, що укладається між відповідними сторонами в рамках проведення колек тивних переговорів на підприємстві — за укладання тари ф них угод, як правило. Системи участі в прибутках диференціюються залежно від показників та з а- собів мотивації (рис. 15.9). Конструюючи ту чи ту систему участі, котра базується на показникові пр и- бутку, с лід ураховувати труднощі тощо визначення безпосереднього зв’язку між зростанням прибутку і вн е ском конкретного працівника. Ось чому часто - густо впроваджуються системи мотивації, що зв’язуються з результатами вла с- не виробничої діял ь ності (економія ресурсів, зростання обсягу продажу тощо). Відтак системи участі в прибутках трансформуються в системи участі в резул ь- татах діяльності. Система оцінки заслуг передбачає оцінювання зусиль і поведінки працівника за низкою чинників. Для кожного чинника визначається сис тема балів, а для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються відповідні норми. Пері о- дично розраховується показник ефективності діяльності працівника. Підсумк о- ві результати показують відповідний рівень дода т кової (понад заробітну плату за тар и фом) в инагороди. 412 Рис..9. Класифікація систем участі працівників підприємств в прибу т ках. Системи стимулювання конкретних обсягів продукції, робіт, продажу тощо найбільш вдало застосовуються у більш - менш автономних структурах із за ве р- шеним виробничим циклом. Такі структури здебільшого мають власний б ю- джет, що є пропорційним, наприклад, обсягу продажу продукції. Відтак перс о- нал відчуває прямий зв’язок між ефективністю праці та успіхом підприємства на ринку, тобто його процвітанням та пр и бутковістю. Системи розподілу прибутку, зумовленого зростанням продукт и вності праці, проектують в такий спосіб, щоб зменшити питомі витрати через з а охочування до більш високої результативності праці без підвищення по с тійних витрат, що пов’язані зі збіл ьшенням трудомісткості. Одна з на й більш відомих і водночас простих систем базується на визначенні так зв а ного «загального коефіцієнта». Оста н ній розраховують як співвідношення сукупних витрат на робочу силу та обсягу продукції, котре реалізується. Це співв ідношення, що є стабільним на підприємствах, наприклад, біл ь шості галузей обробної промисловості, береться за базовий рівень коефіцієнта. Використовуючи цей базовий коефіцієнт і вр а- ховуючи обсяг продукції, що реалізується за конкретний період, знаходять пр ипустимі витрати на робочу силу. Потім ці витрати порівнюють із факти ч- ною заробітною платою. Якщо фактичні витрати нижче за припустимі, випл а- 413 чують преміюя персоналу на рівні 40 — 75% від отриманої економії (зростання прибу т ку). Що стосується систем преміальн их виплат, то розмір премій має узгоджув а- тися не з рівнем основної заробітної плати, а з конкретним поступом у діяльн о- сті підприємства та більш - менш точним виявленням внеску кожного працівн и- ка у загальну справу. Участь у прибутках поширено, наприклад, в Яп онії. Саме вона є однією з пр и- чин високого рівня трудової мотивації працівників і конкурентоспромо ж ності продукції, що виробляється. Окрім щомісячних премій різного характеру, по с- тійним працівникам більшості підприємств виплачується двічі на рік із частки прибутку так званий бонус. У середньому він становить понад 1/4 заробітку, а в сприятливі для підприємства роки навіть сягає розміру шест и місячної основної заробітної пл а ти працівника. Системи колективного стимулювання застосовуються, як правило, тоді, кол и заохочення працівників через їхню участь у прибутках є можливим тільки на груповій основі. При цьому груповий бонус здебільшого розп о діляється в тій самій пропорції, що й основна заробітна плата. Перевага такого підходу (за п е- вних його недоліків) полягає в тім, що за скрутних обставин у групі гарантуєт ь- ся відносно справедливий розподіл обсягу р о біт. Більш стійка заінтересованість працівників у діяльності підприємств, осо б- ливо в оновлюванні виробництва та зміцненні фінансового стану, забезпечуєт ь- ся через ї хню участь у власності. Вона реалізується здебільшого наданням пр а- цівникам акцій «своїх» підприємств. Володіння акціями має в цьому разі на м е- ті щось більше, ніж проста участь у прибутках через отримання відповідних дивідендів. Це — система не тільки «іден тифікації інтересів» працівників і пі д- приємства, а й мобілізації особистих з а ощаджень громадян для інвестування у виробн и цтво. Поширення різних форм участі в капіталі у країнах з розвинутою ринковою економікою реалізується досить суперечливо і далеко не та кими швидкими т е- мпами, як сподівалися ще 30 — 40 років тому. Проте, наприклад, у Великобр и- танії кількість власників акцій протягом 80 - х рр. збільшилась утричі і 1990 року перев и щувала 8 млн (близько 20% дорослого населення). У США кількість фірм, що практику ють розподіл акцій серед персоналу, зб і- льшилася майже у 2 рази протягом 80 - 90 - х років, а чисельність персоналу в них приблизно у 3 рази, і становила понад 10% загальної кількості зайнятих у ек о- номіці США. Переважна кількість власників «робочих акцій» є др ібними власниками. В о ни не мають реального впливу на стратегію фірм, але так само, як і великі, нар а- жаються на ризик, що зв’язаний із ринковими коливаннями. Ось чому профсп і- лки віддають перевагу колективним формам фінансової участі під своїм кон т- ролем. Пра ктика свідчить, що реальні шанси на співволодіння активами під п- риємств мають трудівники, що беруть участь у капіталі не безпосередньо, а ч е- рез інвестиційні фонди, кооперативні профсоюзні банки та інші форми коле к- тивного володіння акціями. 414 Найбільш повно та своєрідно ці системи участі виявилися у Швеції. Колекти в- ну участь працівників у прибутках і власності підприємств у формі фондів тр у- дівників профспілки використ о вують, окрім усього іншого, як засоби контролю за приватною власністю і навіть за всією економ ікою. У різноман і тних фондах колективного володіння акціями поєднуються участь у прибутках, в акціонерн о- му капіталі та в управлінні. Для впровадження цієї форми економічної демокр а- тії в Швеції мали місце особливі передумови: законода в ство, що регулює участ ь персоналу у власності та в управлінні; високий рівень профспілкової організ о- ваності; наявність у профспілок необхідних знань і навичок управління; акти в- не сприяння уряду; наявність теорії та пр о грами дій, що вписуються в особливу шведcьку модель суспільн ого розви т ку. Останнім часом у багатьох країнах все більше практикуються опціони акцій, тобто передплата акції або продаж таких на пільгових умовах, але без права п е- репродажу акцій протягом, напр и клад, 5 - ти років. Різні системи участі в прибутках, що є дос ить вагомими в заохочуванні пе р- соналу до досягнення найліпших загальних результатів господар ю вання, самі по собі ще не вирішують проблеми формування дійового м е ханізму мотивації трудової діяльності на підприємстві. Функціонування такого механізму зал е- жить від позитивного впливу як внутрішніх, так і зовнішніх щодо підприємства чинників. Але в будь - якому разі організація системи винагородження персон а- лу має спиратися на прогнозований стиль управління, що передбачає створення гнучких структур, методів мотиваці ї відповідно до розвитку технічних, екон о- мічних і соціальних процесів у суспільстві в цілому та на кожному підприємс т- ві зокрема. Тема : Економічна ефективність розвитку колійного господарства. Внутрішньо господарський розрахунок. Мета: навчити студентів основним поняттям «усередині виробничий г о- спрозрахунок», оптимальне «вікно», принципам організації й критеріям ефе к- тивної роботи підприє м ства, методиці визначення оптимальних «вікон». План 1. Економічна ефективність розвитку колійного господарства. 2. Основн і положення господарського розрахунку. 3. Внутрішньовиробничий розрахунок. 4. Методика визначення оптимальних «вікон» для колійних робіт. 1. Колійне господарство – одна із провідних галузей у системі промислового залізничного транспорту. Його розвиток нерозривн о пов'язане з технічною р е- конструкцією залізниць. Основними напрямками розвитку колійного господа р- ства є посилення верхньої будови колії, підвищення надійності й довговічності 415 елементів шляхи, комплексна механізація технологічних процесів ремонту й утриман ня колії. Підвищення термінів служби рейок – завдання, що укладається в тім, щоб забезпеч и ти таку кількість рейок, яке б дозволило пропускати 1 млрд. т брутто на прямих й 500 млн. т брутто на кривих ділянках колії. Досягається це рядом конструктивних захо дів: поліпшення профілю рейок, застосування безстикових конструкцій і т.д. Поряд з удосконаленням конструкції шляхи здійснюються технологічні заходи, що укладаються в застосуванні нових ст а лей, поліпшенні технології виробництва рейок на всіх її етапах, вик ористанні термообробки. На залізничних коліях підприємств металургійної, вугільної промислов о- сті й на під' ї зних коліях підприємств укладаються стандартні рейки типів Р65 і Р50. крім того, застос о вують ще в багатьох випадках рейки типу Р43. Для визначення економічної ефективності укладання на шляхах підпр и- ємств чорної металургії важких рейок виконують розрахунки при річній вант а- жонапруженості, рівної 5,10,15,20 й 25 млн. т*км брутто/км. Важливим елементом верхньої будови колії є шпали . За вартістю на 1 км вони не аби чим уступають рейкам. Зі збільшенням числа шпал на 1 км вони поліпшують умови роботи рейок, більш рівномірно передають навантаження на баласт і земляне полотно. Одним з основних завдань є збільшення терміну служби шпал, що зал е- жить від пор о ди дерева, якості просочення й механічних навантажень. Баластовий слой являє собою пружну подушку, що сприяє стабільному положенню рейко - шпальної решітки й передавальну від цих ґрат тиск на зе м- ляне полотно. Як матеріали баластового шару застосовуються щеб ені, гравій, черепашка, азбест, шлаки й пісок. 2. Перебудова господарського механізму й перехід переважно до економічних методів кер у вання пов'язані із широким застосуванням повного госпрозрахунку й самофінансування. Розширення госпрозрахункової самості йності й відповідальності підпр и- ємств у виробничому й соціальному розвитку відкриває нові можливості пі д- вищення ефективності виробництва і якості продукції, поліпшення використа н- ня зароблених колективами коштів на в і дновлення виробничої бази й рішення соці альних питань. Правильна організація госпрозрахунку припускає дотримання наступних найважл и віших принципів: 1) сполучення централізованого планового керівництва з господарсько - оперативною с а мостійністю підприємства; 2) забезпечення самооплатності й рентабельнос ті роботи; 3) економічна зацікавленість у виконанні планових завдань і підвищенні ефективності виробництва; 4) матеріальна відповідальність підприємств й окремих працівників. Основними критеріями ефективної роботи підприємства є показники приб у- тку й рент а бельно сті. 416 Прибуток – це чистий доход підприємства, визначається як різниця між в и- торгом від р е алізації своєї продукції й витратами на виробництво й реалізацію продукції. Виторг – це добуток об'єму реалізованої продукції на оптову ціну або т а- риф: Сума витрат обчислюється як добуток повної собівартості на обсяг ре а- лізованої пр о дукції: Різниця між ціною (тарифом) і планованою собівартістю визначають частку прибутку, що доводиться на 1 проду кції: Загальну суму планового прибутку знаходять множенням прибутку, одержув а- ної з одиниці продукції, на кількість цієї продукції: Рентабельність являє собою відносний показник прибутку або ступінь приб у- тк овості. Рентабельність підприємства – це відношення прибутку до середньорічної в а- ртості осно в них виробничих фондів і нормованих оборотних коштів: 1 спосіб: 2 спосіб: 3. На дистанціях колії внутрішньогос подарський розрахунок організується зг і- дно з нак а зом МШС. Впровадженню усередині виробничого госпрозрахунку передує підгот о- вча р о бота: 1. визначення планових завдань (деталізація) по основних об'ємних й які с- них показн и ках роботи; 2. розробка прогресивних норм виробітку, витрати електроенергії, палива, матеріалів, які доводять до безпосередніх виконавців; 3. установлення умов, показників і розмірів матеріального стимулювання, а також матеріальної відповідальності за допущений брак у роботі й безг о- сподарність; 4. орга нізація оперативного обліку виконання планових завдань із забезп е- ченням його гласності. При впровадженні усередині виробничого госпрозрахунку повинні дотримув а- тися наступні умови: 1) підготовленість підрозділу для переводу його на госпрозрахунок, що припуска є створення нормативної й матеріальної бази, чіткого планува н- ня, бухгалтерського й опер а тивного обліку; 417 2) адміністративно - виробнича самостійність підрозділу, що припускає вид і- лення необхідних ресурсів, якими розпоряджається керівник цього пі д- розділу; 3) ув'язув ання внутрішньогосподарського розрахунку з умовами змагання даного пі д розділу, його ділянок, бригад, змін; 4) відповідна економічна підготовка й систематичне економічне навчання керівних ка д рів і всіх працівників підрозділу. Тема: Аналіз виробничо - господарс ької діяльності підприємства Мета: знати порядок проведення аналізу, поняття виробничого плану, плану з праці та її оплати План 1. Порядок проведення і методика аналізу. 2. Виробничий план. 3. Плани з праці і заробітної плати. 1. У кожному підприємстві колійног о господарства (дистанції колії, ПМС і т.д.) наряду з роботою по плануванню, обліку і звітності проводиться все сторонній, систематичний аналіз виробничо - фінансової діяльності. Під таким аналізом розуміється розподіл всієї виробничої діяльності підпр и- ємства на окремі частини для того, щоб визначити, як впливають основні фа к- тори на його виробничо - фінансові результати. Аналіз господарської діяльності підприємства є однією з важливіших фун к- цій управління виробництвом, його основних завдань: вірна оцінка виконання планових років підприємства в цілому та його окремими підрозділами; вия в- лення передового досвіду і прогресивної технології; виявлення резервів і ро з- робка заходів направлених на усунення недоліків та їх причин і підвищення ефективності робо ти господарчої одиниці. Результати аналізу використовують як для покращення поточної роботи пі д- приємства, так і для його складання планів на майбутнє. Аналіз роботи проводиться у всіх напрямках колійного господарства і по всім видам діяльності. Апарат Головного управління, служби і відділ колії аналізує роботу за дан и- ми звітності, яка дає можливість бачити виконання відповідними напрямками планових показників і резерви, якими воно має в розпорядженні. На підприє м- ствах колійного господарств а аналізом, насамперед, займаються начальники, робітники планових і фінансових органів, інженерно - технічні робітники дист а- нції колії, КМС, керівники дільниць. 2. Виробничий план морже бути середньо – і короткостроковим. Основне його завдання – це тактика розподілу наявних потенційних виробничих ресурсів п і- дприємства для досягнення поставленої мети. Основними показниками виробничого плану є : 418 1. Мета підприємства на оперативний проміжок часу як виробниче завда н- ня, що формується на основі досліджуваного п опиту. 2. Виробнича структура фірми. 3. Схема технологічного або виробничого процесу. 4. Баланс наявності основних виробничих фондів фірми і потреба в них для досягнення поставленої мети. 5. Баланс наявності оборотних фондів фірми і потреба в них для досягнення постав леної мети. 6. Ступінь упровадження нової техніки і технологій у виробництві. 7. Планова сума капітальних вкладень і капітальне будівництво. 8. Планова виробнича потужність підприємства і його структурних підро з- ділів. Мета фірми н6а певний проміжок часу устано влюється на підставі даних з дослідження попиту на даний товар. Дуже часто цю мету узгоджують із пр о- гнозом щодо продажу продукції. Звичайно прогнози продажу складаються на рік і на 5 років. Річні прогнози продажу розбивають на квартальні і місячні. Чим к оротші прогнози продажу, тим точнішою і конкретнішою має бути інф о- рмація, що міститься в них. Розмір майбутнього продажу можна визначити за допомогою таких методів. 1. Оцінювання обсягу продажу торговими працівниками. Обсяги продажу в и- значаються на підставі в исновків торгових працівників, що безпосередньо здійснюють продаж товару. 2. Опитування споживачів. За даними маркетингового дослідження визнач а- ється прогнозний розмір попиту на товар (послуги). 3. Аналіз тимчасових рядів. Цей метод необхідний для обліку тимчасо вих к о- ливань величини продажу товару. Він містить у собі три основні методи: - аналіз тенденцій; - аналіз циклічності; - аналіз сезонності. Аналіз тенденцій допомагає визначити зміни продажу протягом обраного періоду. У межах аналізу циклічності виявляються зміни продажу, пов’язані з діл о- вим циклом. Аналіз сезонності моделі допомагає визначити обсяги продажу залежно від сезонності. 4. Економічні моделі. З їх допомогою зв’язують обсяги продажу із макроек о- номічними змінними (зростання ВНП, коливанням дисконт ної ставки), а також із галузевими даними (наприклад місткістю галузевого ризику, рі в- нем конкуренції). Виробнича структура відбивається у виробничому плані у тому разі, якщо на плановий період намічені в ній зміни. Якщо вона залишається незмінною, тоді у в иробничому плані відображати її немає сенсу. На неї тільки розроблять посилання. Схема технологічного або виробничого процесу рекомендується у виро б- ничому плані аналогічно. 419 Виробничий план повинен показати, за рахунок яких внутрішніх і зовні ш- ніх ресурсів п ідприємство може досягти поставленої мети, тобто випустити т а- кий обсяг продукції, який без проблем може бути реалізований із максимал ь- ною вигодою для підприємства. 3. Планування кадрової структури підприємства і чисельності працівників є в а- жливим аспектом підвищення ефективності виробництва. План з праці і зар о- бітної плати містить такі елементи, як планування чисельності працівників, р о- зподіл їх за категоріями; планування підготовки і перепідготовки кадрів; визн а- чення методів стимулювання праці й удоскон алення її організацій; розрахунок коштів на ці заходи. Планування кадрової структури підприємства здійснюється відповідно до обраної форми організаційної структури управління. Як відомо, є три основні форми такої структури: лінійна, функціональна, лін ійно - функціональна, а т а- кож їх похідні. Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки, що необхідно враховувати при виборі однієї з них. Вибираючи форму організаційної структури управління, важливо також враховувати специфіку виробництва. Якщо підприємст во не велике, вузькосп е- ціалізоване, то для нього краще застосовувати функціональну форму організ а- ційної структури управління, з тим щоб можна було як найкраще вивчити п и- тання, пов ’ язані з різноманітними функціями виробничих підрозділів підпр и- ємства, і на цьому ґрунті планувати їхню діяльність. Якщо фірма випускає в е- ликий асортимент різнорідної продукції або має свої підрозділи у різних гео г- рафічних підрозділах, то їй варто орієнтуватися на лінійну (якщо вона не вел и- ка або середня) або лінійно - функціональ на (якщо середня або велика) організ а- ційну структуру управління з виділенням лінійних керівників по видах проду к- ції, що випускається, по географічних регіонах або по сегментах ринків. Обрана організаційна структура управління відображається у плані з праці і заробітної плати тоді, коли він уперше розробляється або коли змінилася ця структура. Якщо ж організаційна структура управління, врахована у попередніх планових періодах, не змінювалася, то вона у плані не відбивається. На ній тільки робляться посилання . Число працівників та їх фаховий склад по всьому підприємству і його пі д- розділах мають бути достатніми для успішного виконання виробничих завдань. Планування чисельності і структури кадрів повинно відповідати таким вим о- гам: 1. Розрахунок чисельності і структ ури кадрів на перспективу повинен здійснюватися відповідно до потреб виробництва, фахового і кваліф і- каційного складу працівників. 2. Регламентація праці кожного працівника, посадове розмежування обов’язків, прав і відповідальності мають здійснюватися так, щоб не допускати завантаження спеціалістів роботою, яка може бути викон а- на менш кваліфікаційними працівниками. 3. Необхідно передбачати можливість ключових кадрових змін у майб у- тньому, формувати кадровий резерв під запропоновані зміни. 420 4. При планування необхідно з абезпеч4увати оптимальний розподіл працівників за видами діяльності з урахуванням індивідуальних зді б- ностей і характеру фахової підготовки. 5. Слід виявляти турботу про фахову кар’єру працівників, створювати умови для навчання, перепідготовки, підвищення квал іфікації тощо. Планування фонду заробітної плати працівників, вибір форм і систем зароб і- тної плати. У плануванні оплати праці дуже рідко керівникові і плановим пі д- розділам надається повна самостійність. Як правило, оплата праці регулюється і контролюється відповідними державними органами, що виражається насамп е- ред у встановленні певного мінімуму заробітної плати, її обов’язкової індекс а- ції. Крім державних обмежень, існують обмеження, передбачені колективними договорами, угодами з профспілками тощо. Заробітн а плата повинна безпосередньо залежати від якості і кількості пр а- ці, а також від кваліфікації працівника. Кількість праці визначається тривалістю робочого дня, що встановлюється в законодавчому порядку. Триваліша робота повинна і вище оплачуватися. Для п ланування фонду заробітної плати підприємства вибираються відпов і- дні форми заробітної плати і на підставі нормативних показників розрахов у- ються витрати на оплату праці. При цьому враховуються і надбавки за вищу кваліфікацію працівників. Премії виплачуються з прибутку підприємства, д о- плати – з виторгу від реалізованої продукції, тому в планах з праці і заробітної плати плануються тільки відсотки виплат цих показників, і у фонд заробітної плати реальна вартісна величина їх не відноситься. В основному складаю ть такі два види планів з праці і заробітної плати: - для підприємства в цілому (або його структурних підрозділів); - особовий план для структурних або функціональних підрозділів підприє м- ства. Плановий фонд заробітної плати – це вся сума коштів, що виділ яється для оплати праці працівників у плановому періоді. Розрізняють планування фонду заробітної плати за нормативами і детальне планування фонду заробітної плати за елементами його структури. При нормативному плануванні для визначення розрахункового фонд у опл а- ти праці може застосовуватися базовий фонд оплати, що склався у попереднь о- му періоді (році), з урахуванням фактичних фінансових можливостей та норм а- тиву його приросту. Відповідно до Закону «Про оплату праці» в Україні в гал у- зевих угодах можуть визнач атися умови зростання фондів оплати праці. Так и- ми умовами можуть бути: - зростання обсягів виробництва; - зростання продуктивності праці; - зниження витрат на одну гривню собівартості продукції тощо. Норматив приросту цього фонду не може бути більшим одного відс отка за кожен відсоток зростання обсягів виробництва, продуктивності праці або зн и- ження витрат на одну гривню продукції тощо. На рівні підприємства під час укладання колективного договору визначаєт ь- ся механізм формування і регулювання фонду оплати праці. 421 Р егулювання розмірів фонду оплати праці на підприємстві може здійснюв а- тися шляхом установлення: - нормативного співвідношення темпів приросту середньої заробітної плати та продуктивності праці; - нормативного співвідношення темпів приросту фонду оплати праці і обсягів продукції, робіт, послуг. Годинний фонд охоплює всі види оплат за фактично відпрацьований час і складається із заробітної плати за відпрацьований час за відрядними розцінк а- ми, тарифними ставками, з премій відрядникам і погодинникам, доплат за ум о- в и та інтенсивності праці, за роботу в нічний час, незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів і надбавки за професійну майсте р- ність. У денний фонд , окрім годинного фонду заробітної плати, входить доплата підліткам за скорочений робоч ий день і оплата перерв для годування дітей. Місячний (квартальний, річний) фонд складається з денного фонду зар о- бітної плати, оплати чергових і додаткових відпусток, оплати за час виконання державних і громадський обов’язків, доплати за вислуги років і ви хідної доп о- моги, заробітна плата працівників, відрядження на інші підприємства або н а- вчання. Планові фонди заробітної плати відрізняються від звітних, оскільки останні передбачають виплати, пов’язані з недостатнім рівнем організації праці і ві д- хилення від нормальних умов роботи (оплата внутрішньо змінних простоїв і понаднормових робіт, оплата цілоденних простоїв та інше). Середня заробітна плата одного працівника промислово - виробничого перс о- налу визначається діленням планового фонду заробітної плати на чисе льність промислово виробничого персоналу у відповідному періоді. Тема: Облік та звітність підприємства Мета : навчити студентів основним поняттям «фінансова діяльність», «фінансовий план», «баланс підприємства», поясняти сутність і значення пр и- бутку, йо го види і функції, навчити як визначати фінансовий стан підприєм с- тва, пояснити чим відрізняється приб у ток від рентабельності . План 1. Суть і завдання фінансової діяльності підприємства, її форми. Структура фінанс о вого плану підприємства. 2. баланс підприємства (актив і пасив). 3. Поняття, види і розподіл прибутку. 4. Показники оцінки фінансового стану підприємства. 5. Суть, характеристика і показники ефективності виробництва. 422 1. Суть фінансової діяльності підприємства полягає у виникненні грош о- вих відносин, пов’язаних з неперервними кругообігом коштів у формах витр а- чання ресурсів, одержання доходів, їх використання, а також з приводу відн о- син з постачальниками, покупцями продукції, працівниками підприємства, державними органами та ін.. Основні завдання фінансової діял ьності підприємства: 1. вибір форм фінансування та їх оптимальне співвідношення; 2. вибір структури капіталу підприємства, напрямків його використання; 3. збалансування надходжень і видатків платіжних засобів підприємства у часі; 4. забезпечення своєчасності розрахунк ів; 5. підтримання необхідної ліквідності. Фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє в залежності від джерел коштів. Важливими формами фінансування підприємств є кредит (грошовий і майновий), в и пуск цінних паперів (акцій і облігацій). Спеціальними ф ормами довгострокового кредит у вання є оренда і лізинг (оперативний і фінансовий). Інструментом управління фінансами підприємства є фінансовий план . О с- новна мета складання фінансового плану (бюджету) підприємства – узгодже н- ня доходів із витр а тами у планово му періоді. Цей план є підсумковим і одними і важливих розділів бізнес - плану під п риємства. Він включає: 1. прогнозні дані обсягів реалізації продукції; 2. баланс грошових надходжень і витрат; 3. таблицю доходів і витрат; 4. баланс активів і пасивів підприємства; 5. визна чення точки беззбитковості. Фінансовий план складається на кожний рік з поквартальним виділенням двох розділів: надходжень і витрат (платежів). 2. Головним елементом фін. плану є баланс , тобто деталізована репрезент а- ція фін. ст а ну підприємства на конкретн ий момент часу. Баланс складається з двох частин: активу і пасиву. В активі балансу відображається все те, чим володіє підприємство на м о- мент скл а дання балансу. Пасив показує джерела формування і нагромадження капіталу. В Україні з 1 січня 2000 р. введено в дію нову форму балансу підприємства. Вона відп о відає міжнародним стандартам здійснення бух. обліку суб’єктами господарювання. 3. Визначальний вплив на фінансовий стан підприємства має прибуток. Прибуток – це частина доходу, що залишається підприємству п ісля відшк о- дування усіх витрат, пов’язаних з виробництвом, реалізацією продукції та і н- шими видами діяльн о сті. В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів підприємства. 423 Розрізняють такі види прибутку: 1. Балансовий (валовий) прибуток – це загал ьний прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. 2. Операційний прибуток визначається коригуванням балансового прибутку на операційні витрати, до складу яких входять: з/пл. з нарахуваннями, аморт. відрахуван ня, рентні платежі, транспортні і комерційні витрати. 3. Чистий прибуток – це прибуток, що поступає у розпорядження підпр и- ємства після сплати податку на прибуток. Основні функції прибутку: 1) прибуток як основа інноваційних рішень; 2) мірило успіху діяльності підпр иємства; 3) джерело самофінансування і розвитку; 4) винагорода власникам, працівникам. 4. фінансовий стан підприємства можна оцінити за допомогою групи пока з- ників: а) показники ліквідності; б) показники платоспроможності; в) показники прибутковості; г) показники ефективності використання активів. Показники ліквідності характеризують здатність підприємства виконувати свої поточні (короткострокові) зобовязання за рахунок поточних активів. 1) коефіцієнт загальної ліквідності – показує скільки грошових одиниць п о- точних акт и вів припадає на одну грошову одиницю поточних зобовязань: Якщо К л.заг. <2, то платоспроможність підприємства невисока і існує певний фінансовий ризик. Якщо К л.заг. >2, то може виникнути сумнів у ефективності використання п о- точни х акт и вів. 2) коефіцієнт термінової ліквідності – це відношення активів високої лікві д- ності до п о точних зобовязань: 3) коефіцієнт абсолютної ліквідності – характеризується відношенням гр о- шових з а собів та короткострокових ЦП до поточн их зобовязань: - значення цього коефіцієнта є достатнім, якщо він перевищує 0,2 - 0,25 Платоспроможність підприємства – це здатність виконувати свої короткі та довгострок о ві зобовязання за рахунок власних активів. Показники платоспро можності: 424 1. коефіцієнт платоспроможності – це відношення власного капіталу до загальних з о бовязань підприємства: 2. коефіцієнт заборгованості вважається нормальним при значенні пока з- ника 0,5: де З зовн. – зовнішні зобовязання підприємства. Показники прибутковості характеризують ефективність використання всіх видів рес у рсів, які забезпечили одержання певного валового доходу. 1) коефіцієнт прибутковості власного капіталу 2) коефіцієнт прибутковості а ктивів Показником прибутковості є рентабельність. Рентабельність – це відносний показник, що характеризує рівень ефективн о- сті (доходн о сті) роботи підприємства. Розрізняють: 1. Рентабельність окремих видів продукції (Р і ): 2. Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виро б- ництво і збут і обчислюється: 3. Рентабельність виробництва, яка може бути загальною і розрахунковою: Основні фактори підвищення рентабельності: А) при оцінці рентабельності виробництва: 1) ріст прибутку; 2) зменшення вартості основних виробничих фондів та залишків нормованих оборотних з а собів; Б) при оцінці рентабельності окремих видів продукції: 1) зн иження собівартості виробів. 425 Показники ефективності використання активів 1) оборотність основних засобів – це співвідношення між обсягом реалізації та фіксов а ними нематеріальними активами: 2) оборотність активів: 5. Ефективність виробництва – це узагальнене і повне відображення кінцевих результатів використання засобів, предметів праці і робочої сили на підприєм с- тві за певний проміжок часу. Загальну економічну ефективність виробництва ще називають загальною продук тивн і стю виробничої системи. Загальна методологія визначення економічної ефективності полягає у в і- дношенні результату виробництва до затрачених ресурсів (витрат), тобто оде р- жаного економічного еф е кту до витрат на його досягнення. Проблема підвищення ефек тивності виробництва полягає в забезпеченні максим а льно можливого результату на кожну одиницю затрачених трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Тому критерієм еф - ті виробництва є зр о- стання продуктивності су с пільної праці. Основні фактори підвищення ефективності виробництва – це підвище н- ня його те х нічного рівня, вдосконалення управління, організації виробництва і праці, зміна обсягу і структури виробництва, поліпшення якості природних р е- сурсів та інші. TEMA: ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ПІДПРИЄМСТВА Мета: вивчити основні поняття економічної безпеки, методи та напрями о р- ганізації, вміти виявити недоліки економічної служби підприємства, загрози безпеки підприємства. ПЛАН 1. Поняття про економічну безпеку підприємства та її визначення. 2. Методи оцінки екон омічної безпеки підприємства. 3. Напрями організації економічної безпеки на підприємстві. 1. Поняття про економічну безпеку підприємства та її визначення У ринкових умовах господарювання підприємство, як відкрита система, функціонує у складному зовнішнь ому середовищі, що характеризується нест а- більністю та постійною динамікою. Таке середовище змушує керівництво шв и- 426 дко адаптуватися до нових умов, потребує знання законів розвитку та пошуку шляхів виживання в ринковій економіці, врахування чинників невизначе ності та нестійкості економічного середовища. Найважливішими факторами, що впливають на економічну безпеку під п- риємства, є ступінь досконалості законодавчої бази, рівень оподаткування, до с- туп на світові ринки збуту, інвестиційна привабливість регіону, держ ави. Н а- самперед, економічна - безпека підприємства залежить від економічної безпеки держави, регіону, адже ґрунтується на їхньому фінансовому, сировинному та виробничому потенціалі, перспективах розвитку. Наявність багаторівневої ко н- цепції економічної безпек и господарюючих суб'єктів усіх рівнів дає можливість забезпечити передбачуваність зовнішніх загроз підприємствам. Економічній безпеці підприємства властивий подвійний характер: з одн о- го боку, вона забезпечує можливість власного функціонування, з іншого — є частиною (елементом) економічної безпеки системи вищого рівня і суб'єктом, що забезпечує виконання функцій регіоном, державою. В перехідні періоди р о- звитку економіки домінуючими є дослідження макроекономічних аспектів ек о- номічної безпеки. Поняття "економі чна безпека" пройшло чимало переосмислень у зв'язку зі зміною умов зовнішнього середовища і з урахуванням факторів, які зумо в- люють процеси управління. Вперше поняття "економічна безпека" почало з а- стосовуватися на Заході у зв'язку зі зростанням проблеми обм еженості ресурсів та розпадом колоніальної системи, що призвело до порушення традиційних зв'язків між постачальниками ресурсів, життєво необхідних індустріальним с у- спільствам. Сутність економічної безпеки полягає в забезпеченні поступального ек о- номічного р озвитку суспільства з мстою виробництва необхідних благ та по с- луг, що задовольняють індивідуальні та суспільні потреби. Раніше усі питання, пов'язані із забезпеченням безпеки покладалися на державні органи. Останнім часом спостерігається відтворення систем и безпеки, в якій провідна роль відв о- диться державі. На мікрорівні економічна безпека проявляється в забезпеченні нормал ь- ної і стабільної діяльності підприємства, попередженні витоку інформації. Економічну безпеку підприємства можна трактувати, як: — стан захищеності усіх систем підприємства при здійсненні господарської д і- яльності в певній ситуації; — стан всіх ресурсів підприємства (капіталу, трудових ресурсів, інформації, т е- хнологій, техніки, прав) та підприємницьких здібностей, при якому можливе найефект ивніше їх використання для стабільного функціонування і динамічн о- го науково - технічного та соціального розвитку, здатність запобігати або шви д- ко нівелювати різні внутрішні та зовнішні загрози; — сукупність організаційно - правових, режимно - охоронних, технічни х, техн о- логічних, економічних, фінансових, інформаційно - аналітичних та інших мет о- дів, спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов для забе з- печення ефективного функціонування суб'єктів підприємницької діяльності в і- дповідно до їхніх цілей та завдань; 427 — стан соціально - технічної системи підприємства, котрий дає змогу уникнути зовнішніх загроз і протистояти внутрішнім чинникам дезорганізації за допом о- гою наявних ресурсів, підприємницьких здібностей менеджерів, а також стру к- турної організації та зв'язків менеджменту. Головна мета управління економічною безпекою — забезпечення най е- фективнішого функціонування, найпродуктивнішої роботи операційної системи та економічного використання ресурсів, забезпечення певного рівня трудового життя персоналу та я кості господарських процесів підприємства, а також по с- тійного стимулювати нарощування наявного потенціалу та його стабільного р о- звитку. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать: — забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фі нансової стійкості та незалежності підприємства; — забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурент о- спроможності технічного потенціалу того чи того суб'єкта господарювання; — досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної т а ефективної організаційної структури управління підприємством; — досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР; — мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо - господа рської діял ь- ності на стан навколишнього середовища; — якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства; — забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і дося г- нення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації; — ефективна організація безпеки персоналу підприємства, його капіталу та майна, а також комерційних інтересів. Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних стр у- ктуроутворюючих елементів і загальної схеми організації економічної безпеки. Загальна схема процесу організації економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно або одночасно: а) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав інформац ії, технології та устаткування); б) загальностратегічне прогнозування та планування економічної безпеки за функціональними складовими; в) стратегічне планування фінансово - господарської діяльності підприємства; г) загально - тактичне планування економічної бе зпеки за функціональними складовими; г) тактичне планування фінансово - господарської діяльності підприємства; д) оперативне управління фінансово - господарською діяльністю підприємства; е) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки; є) загал ьна оцінка досягнутою рівня економічної безпеки. Тільки за здійснення в необхідному обсязі зазначених дій (заходів) можна буде досягти належного рівня економічної безпеки підприємства. Система економічної безпеки підприємства традиційно включає такі складо ві: 428 а) інтелектуальну і кадрову; б) інформаційну; в) техніко - технологічну; г) фінансову; г) політико - правову та екологічну: д) силову. Для аналітичного оцінювання кожної з них слід визначити спектри мо ж- ливих загроз (ризиків) та оцінити ймовірність і наслід ки їх реалізації. За умов невизначеності існує, сказати б, суперечність між теоретично досконалим і практично можливим підходами. Теоретично досконалий підхід полягає в тому, щоб урахувати всі, можливі варіанти сценаріїв руху грошових потоків. Однак практи чно це здебільшого неможливо зробити, бо доведеться враховувати на д- то багато альтернатив. Суть основного завданий полягає в процедурі проведення таких розрах у- нків, котрі навіть у разі їх неповної адекватності уможливлювали б отримання достатньо надійних ре зультатів, на які можна спиратися за вибору господарс ь- кої альтернативи. Крім цього, слід особливо наголосити, що механізм створе н- ня економічної безпеки мас базуватися па внутрішньосистемних характерист и- ках підприємства, тобто сама соціально - економічна сист ема має включати "вбудовані" механізми запобігання зовнішнім і внутрішнім загрозам. За джерелом походження загрози безпеці підприємства можна розподіл и- ти па внутрішні та зовнішні. До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності належать: — робота сп еціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з мстою здійснення антиконкуре н- тних заходів; — робота служб безпеки суб'єктів підприємницької діяльності як вітчизняних так і зарубіжних, з мстою подавл ений конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів; — протиправна діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб'єктів підприємницької діяльності. До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести: — протиправні чи інші негативні дії персоналу суб'єкта підприємницької ді я- льності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва; — порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим дост у- пом для сторонніх осіб; — порушення п орядку використання технічних засобів; — інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів; — низький рівень кадрового, організаційно - прав ового, інформаційно - аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз. За напрямами роботи ризик потенційних загроз можна умовно розподіл и- ти ще на дві великі групи — економічні та режимно - охоронні. 429 Беручи загалом, усі ризики підприємницької діяльності можна класифікувати так: 1. За сферами виявлення: 1.1. Економічний — ризик, пов'язаний зі змінами економічних факторів у ході реалізації інвестиційного проекту. 1.2. Політичний — ризик виникнення різно манітних адміністративно - законодавчих обмежень інвестиційної діяльності, які пов'язані зі зміною інве с- тиційної політики держави. 1.3. Соціальний — ризик страйків, здійснення під тиском робітників незаплан о- ваних соціальних програм та інші аналогічні види ри зиків. 1.4. Екологічний — ризик виникнення екологічних катастроф і різних стихі й- них лих (землетруси, лісові пожежі, повені і под.), котрі негативно впливають на інвестиційний проект, 1.5. Інші - ризик рекету, крадіжок майна, нечесності партнерів тощо. 2. З а формами інвестування: 2.1. Ризики реального інвестування — ризики, пов'язані з помилковим вибором місцезнаходження об'єкта будівництва, порушення графіків поставок необхі д- них матеріалів, комплектувальних деталей за проектами, суттєвим зростанням цін на і нвестиційні товари, неправильним підбором підрядчиків та з іншими факторами, що знижують ефективність інвестиційного проекту. 2.2. Ризики фінансового інвестування — цю групу ризиків пов'язано з непрод у- маним вибором фінансових інструментів для інвестування, фінансовими тру д- нощами чи банкрутством окремих емітентів, непередбаченими змінами умов інвестування і т. п. Ризики інвестицій у фінансові інструменти мають таку структуру: а) ризики втраченого зиску; б) ризики зниження доходності, а саме: — відсоткові риз ики; — кредитні ризики; — біржові ризики; — селективні ризики; — ризики втрати ліквідності; — ризики банкрутства. 3. За джерелами: 3.1. Системний ризик — на цей вид ризику наражаються всі учасники інвест и- ційної діяльності і форм інвестування. Він значною м ірою визначається зміною стадій економічного розвитку країни чи кон'юнктурних циклів розвитку інве с- тиційного ринку та іншими аналогічними факторами, на які інвестор не може вплинути, добираючи об'єкти інвестування. 3.2. Несистемний ризик — цей вид ризику п ритаманний конкретному об'єкту інвестування чи діяльності конкретною інвестора. Він може бути пов'язаний з некваліфікованим менеджментом проекту, посиленням конкуренції на певному сегменті інвестиційного ринку, нераціональною структурою інвестиційних р е- сур сів та іншими аналогічними факторами, негативним наслідкам, яких зна ч- 430 ною мірою можна запобігти за допомогою ефективного управління інвестиці й- ним процесом. Основними напрямами організації економічної безпек и підприємства за окремими функціональними складов ими є: 1. Фінансова складова, яка вважається провідною й вирішальною, оскільки за ринкових умов господарювання фінанси є "двигуном" будь - якої економічної системи. Спочатку оцінюються загрози економічній безпеці, що мають політико - правовий характер і включа ють: — внутрішні негативні дії; — зовнішні негативні дії; — форс - мажорні обставини; У процесі оцінки поточного рівня забезпечення фінансової складової економі ч- ної безпеки підлягають аналізу: — фінансова звітність і результати роботи підприємства — платоспр оможність, фінансова незалежність, структура й використання капіталу та прибутку; — конкурентний стан підприємства на ринку — частка ринку, якою володіє с у- б'єкт господарювання; рівень застосовуваних технологій і менеджменту; — ринок цінних паперів - підприєм ства — оператори та інвестори цінних пап е- рів, курс акцій і лістинг. Важливою передумовою охорони фінансової складової економічної бе з- пеки є планування (включаючи й бюджетне) комплексу необхідних заходів та оперативна реалізація запланованих дій у процесі з дійснення тим чи іншим с у- б'єктом господарювання фінансово - економічної діяльності. 2. Інтелектуальна й кадрова складова — належний рівень економічної безпеки у великій мірі залежить від складу кадрів, їхнього інтелекту та професіоналізму. Охорона інтелектуа льної та кадрової складових економічної безпеки охоплює взаємопов'язані і водночас самостійні напрями діяльності того чи того суб'єкта господарювання. На першій стадії процесу охорони цієї складової економічної безпеки оцін ю- ються загрози негативних дій і м ожливої шкоди від таких дій. З - поміж осно в- них негативних впливів на економічну безпеку підприємства виокремлюють недостатню кваліфікацію працівників тих чи інших структурних підрозділів, їхнє небажання або нездатність приносити максимальну користь своїй фі рмі. Це може бути зумовлене низьким рівнем управління персоналом, браком ко ш- тів па оплату праці окремих категорій персоналу підприємства чи нераціонал ь- ним їх витрачанням. Процес планування та управління персоналом, спрямований на охорону нале ж- ного рівня ек ономічної безпеки, мас охоплювати організацію системи підбору, найму, навчання й мотивації праці необхідних працівників, включаючи матер і- альні та моральні стимули, престижність професії, волю до творчості, забезп е- чення соціальними благами. 431 3. Техніко - техно логічна складова — процес охорони техніко - технологічної складової економічної безпеки, як правило, передбачає здійснення кількох, п о- слідовних станів. Перший етап охоплює аналіз ринку технологій стосовно виробництва проду к- ції, аналогічної профілю даного під приємства чи організації проектувальника. Другий етап — це аналіз конкретних технологічних процесів і пошук внутрі ш- ніх резервів поліпшення використовуваних технологій. На третьому стані здійснюється аналіз товарних ринків за профілем продукції, що виготовл яється підприємством, та ринків товарів - замінників; оцінювання перспектив розвитку ринків продукції підприємства; прогнозування можливої специфіки необхідних технологічних процесів для випуску конкурентоспром о- жних товарів. Четвертий етап присвячується пере важно розробці технологічної стратегії ро з- витку підприємства. На п'ятому етапі оперативно реалізуються плани технологічного розвитку під п- риємства в процесі здійснення ним виробничо - господарської діяльності. Шостий етап є завершальним, на якому аналізуються результати практичної р е- алізації заходів щодо охорони техніко - технологічної складової економічної безпеки на підставі спеціальної карти розрахунків ефективності таких заходів. Формалізована оцінка рівня техніко - технологічної складової економічної бе з- пеки підприємства "за окремим функціональним критерієм (коефіцієнтом) зді й- снюється на підставі аналізу розрахунку останнього (ОФК) за формулою де Звідв — сумарний відвернений збиток від реалізації комплексу заходів для охорони техніко - технологічної безпеки пі дприємства; Вркз — загальна сума витрат підприємства на реалізацію зазначеного компле к- су заходів; Ззавд — сумарний завданий підприємству збиток за техніко - технологічною складовою його економічної безпеки. Як додаток до плану охорони техніко - технологічної с кладової економі ч- ної безпеки треба розробити планову карту розрахунку ефективності заходів з виокремлюванням прогнозованих необхідних показників. 4. Політико - правова складова — загальний процес охорони політико - правової складової економічної безпеки здійсн юється за типовою схемою, яка охоплює такі елементи (дії) організаційно - економічного спрямування: а) аналіз загроз негативних впливів; б) оцінка поточного рівня забезпечення; в) планування комплексу заходів, спрямованих на підвищення цього рівня; г) здійсн ення ресурсного планування; ґ) планування роботи відповідних функціональних підрозділів підприємства; д) оперативна реалізація запропонованого комплексу заходів щодо організації належного рівня безпеки. 432 Основними причинами виникнення внутрішніх негативних виливів м о- жуть бути: а) низька кваліфікація працівників юридичної служби відповідного суб'єкта г о- сподарювання та помилки у підборі персоналу цієї служби; б) недостатнє фінансування юридичного забезпечення підприємницької або і н- шої діяльності; Причини виник нення зовнішніх негативних виливів здебільшого бувають подвійними, а саме: небажання чи нездатність підприємства активно виливати на зовнішнє політико - правове середовище його (її) діяльності: 1. Політичний; 2. Законодавчо - правовий. До першої групи причин м ожна віднести: а) зіткнення інтересів суспільних груп (верств) населення з економічних, наці о- нальних, релігійних та інших мотивів; б) військові конфлікти (дії); в) економічна й політична блокада, ембарго; г) фінансові та політичні кризи світового (міжнарод ного) характеру. Інформаційна складова — належні служби підприємства виконують певні фу н- кції, які в сукупності характеризують процес створення та захисту інформаці й- ної складової економічної безпеки. До таких належать: а) збирання всіх видів інформації, що має відношення до діяльності того чи і н- шого суб'єкта господарювання; б) аналіз одержуваної інформації з обов'язковим дотриманням загальноприйн я- тих принципів і методів; в) прогнозування тенденцій розвитку науково - технологічних, економічних і п о- літичних проц есів; г) оцінювання рівня економічної безпеки за всіма складовими та в цілому, ро з- робка рекомендацій для підвищення цього рівня на конкретному суб'єкті госп о- дарювання; ґ) інші види діяльності з розробки інформаційної складової економічної безп е- ки. На підпр иємство постійно надходять потоки інформації, що розрізняют ь- ся за джерелами їхнього формування (виникнення). Заведено виокремлювати: — відкриту офіційну інформацію; — вірогідну нетаємну інформацію, одержану через неформальні контакти пр а- цівників фірми з но сіями такої інформації; — вірогідну нетаємну інформацію, одержану через неформальні контакти пр а- цівників фірми з носіями такої інформації. Оперативна реалізація заходів з розробки та охорони інформаційної скл а- дової економічної безпеки здійснюється послідов ним виконанням певного ко м- плексу робіт, а саме: 1. Збирання різних видів необхідної інформації, що здійснюється через офіційні контакти з різноманітними джерелами відкритої інформації, неофіційні конта к- ти з носіями закритої інформації, а також за допомогою спеціальних технічних засобів. 433 2. Оброблення та систематизація одержаної інформації, що провадиться відп о- відною службою підприємства (організації) з метою упорядкування для наст у- пного, більш глибокого, аналізу. Для цього створюються класифікатори інфо р- мац ії та досьє, внутрішні бази даних і каталоги. 3. Анапо одержаної інформації, котрий включає всебічне оброблення одерж а- них даних з використанням різних технічних засобів і методів аналізу. У проц е- сі здійснення аналітичних робіт виконуються прогнозні розраху нки за всіма а с- пектами інформаційної діяльності та можливими варіантами поведінки серед о- вища бізнесу за допомогою різних методів моделювання. 4. Захист інформаційного середовища підприємства, що традиційно охоплює: — заходи для захисту суб'єкта господарюва ння від промислового шпіонажу з боку конкурентів або інших юридичних і фізичних осіб; — технічний захист приміщень, транспорту, кореспонденції, переговорів, різної документації від несанкціонованого доступу заінтересованих юридичних і ф і- зичних осіб до закр итої інформації; — збирання інформації про потенційних ініціаторів промислового шпигунства та проведення необхідних запобіжних дій з метою припинення таких спроб. 5. Зовнішня інформаційна діяльність. 5. Екологічна складова — проблему охорони екологічної бе зпеки суспільства від суб'єктів господарювання, що здійснюють виробничо - комерційну діял ь- ність, можна вирішити тільки через розробку і ретельне дотримання націонал ь- них (міжнародних) норм мінімально допустимого вмісту шкідливих речовин, які потрапляють у нав колишнє середовище, а також дотримання екологічних параметрів продукції, що виготовляється. Сутність процесу забезпечення екологічної безпеки підприємства можна вир а- зити у вигляді функції такого типу: де Z — витрати на заходи для дотримання екологічних н орм; Q — втрати від штрафних санкцій за порушення екологічних норм; М — втрати від закриття для продукції підприємства ринків інших держав з більш жорсткими нормами екологічної чистоти товарів. При цьому індикаторами екологічної складової економічної безпе ки є, з одного боку, нормативи гранично допустимої концентрації шкідливих речовин, уст а- новлені національним законодавством, а з іншого — аналіз ефективності зах о- дів для забезпечення такої екологічної складової. Алгоритм процесу охорони екологічної складово ї економічної безпеки полягає в проведенні таких послідовних дій: а) розрахунок карти ефективності здійснюваних заходів для охорони екологі ч- ної складової економічної безпеки на підставі звітних даних про фінансово - господарську діяльність підприємства; б) а наліз виконаних розрахунків і розробка рекомендацій для підвищення ефе к- тивності здійснюваних заходів, в) розробка альтернативних сценаріїв реалізації запланованих заходів; 434 г) вибір пріоритетного сценарію на засаді порівняння розрахунків ефективності заплан ованих заходів; ґ) передача вибраного планового сценарію в складі загального плану охорони економічної безпеки в підрозділи, які здійснюють функціональне планування фінансово - господарської діяльності підприємства; д) практичне здійснення запланованих заход ів у процесі діяльності відповідн о- го суб'єкта господарювання. 6. Силова складова. Принципову схему організації силової складової економі ч- ної безпеки з виокремлюванням послідовно виконуваних робіт. Явища (дії), що негативно впливають на рівень силової скла дової економічної безпеки, зумовлюються кількома причинами. Основні з них: — нездатність підприємств - конкурентів досягти переваг коректними методами ринкового характеру, тобто за рахунок підвищення якості власної продукції, зниження поточних витрат на виро бництво (діяльність), удосконалення марк е- тингових досліджень ринку тощо; — кримінальні мотиви одержання злочинними юридичними (фізичними) ос о- бами доходів через шантаж, шахрайство або крадіжки; — нeкомeрційні мотиви посягань на життя та здоров'я керівників працівників підприємства (організації), а також на майно фірми. Названі спонукальні мотиви можуть зумовити спроби негативного впливу (фізичного та морального характеру) на працівників фірми. Спроби фізичного усунення керівників, вищих менеджерів і головних спеціалістів спричинюються переважно зіткненням комерційних інтересів підприємств (організацій) конк у- рентів конфліктами керівництва підприємства (організації) з кримінальними організаціями (особами), а також політичними мотивами. Спроби морального тиску н а працівників тієї чи тієї фірми, як правило, робляться з мстою змусити їх учинити дії, що завдаватимуть шкоди економічній безпеці та ефективному функціонуванню фірми. Виконавцями таких дій можуть бути представники криміналісту, корумповані чиновники служб безпеки та податкових служб або спеціально найняті для цього люди та організації. У кінцевому підсумку сукупність негативних дій щодо силової складової економічної безпеки можна стисло сформулювати так: а) фізичні та моральні впливи особистого спрямування (спрямовані проти ко н- кретної особистості); б) негативні дії, спрямовані на завдання шкоди майну, включаючи загрози зм е- ншення активів підприємства (організації) і втрати ним (нею) фінансової нез а- лежності; в) негативний вплив на інформаційне середовище суб' єкта господарювання (промислове шпигунство). 2. Методи оцінювання рівня економічної безпеки підприємства Для оцінювання економічної безпеки підприємства потрібен відповідний інструмент. Критерій (інтегральний показник) економічної безпеки підприєм с- тва пов инен задовольняти таким умовам: 435 — наявність чітких фіксованих меж; — зіставність різночасових оцінок рівня економічної безпеки одного підприє м- ства, а також підприємств різних галузей; — простота і доступність методики розрахунку, яка ґрунтується на наявних о б- лікових даних, її універсальність. Вплив усіх факторів, як внутрішніх, так і зовнішніх, на економічну безпеку пі д- приємства дістає свій прояв у зміні показників його діяльності. Отже, рівень економічної безпеки підприємства Рек.б може бути поданий у вигл яді функції багатьох змінних: де х1,х2,« хn — основні показники діяльності підприємства; ?(х1),?(х2),« ?(хn) — локальні функції залежності рівня економічної безпеки від відповідних показників діяльності підприємства; ?1,?2,..?n — частка значущості кожног о показника для економічної безпеки п і- дприємства; і — кількість показників. Щоб вивести функцію рівня економічної безпеки підприємства, розгл я- немо її залежність від одного показника — ?(хі) при незмінних значеннях ре ш- ти показників. Значення показника рівня економічної безпеки підприємства мають ро з- ташовуватись у загальноприйнятій декартовій системі координат: по осі абсцис — значення аргументу, по осі ординат — значення функції. Над віссю абсцис X розташовується дільниця економічної безпеки, максимальне зна чення її рівня становить 1. Під віссю абсцис X розташовується дільниця економічної небезп е- ки, мінімальне значення її рівня становить — 1. У реальному житті не існує а б- солютної захищеності (а також абсолютної небезпеки), тому рівень економічної безпеки (так само як і рівень економічної небезпеки) ніколи не досягне свого максимального (мінімального) значення, нескінченно наближаючись до нього. Значення показника х, є додатним. Графік функції перетинає вісь X у критичній точці хкр Це гранична точка між дільниц ями економічної небезпеки і безпеки, в якій рівень економічної безпеки підприємства дорівнює 0. Функція є зростаючою або спадною, залежно від типу показника. Можна виділити три типи економічних показників: показник — "мінімум", показник — "максимум" і пока зник — "інтервал". Для показника першого типу критичне значення мінімально можливе для досягнення економічної безпеки (при х > хкр і Рек.б> 0), представником є продуктивність праці. Для другого типу показн и- ків, навпаки, коли х> хкр і Рек.б < 0, представник ом є коефіцієнт спрацювання основних виробничих фондів. Для третього типу показників функція економі ч- ної безпеки підприємства стає додатною лише при значеннях аргументу, що лежать у межах певного інтервалу, представником може слугувати частка фо н- ду оплати праці у витратах підприємства на виробництво продукції (робіт, по с- луг). Коли його значення є меншим від 20 і більшим від 70 %, існує небезпека для діяльності підприємства. 436 В інтервалі між критичними значеннями аргументу хкр1 та хкр2 показника тр е- тього типу значення функції лишається сталим і найвищим, рівним 1 — ?, де ? — нескінченно мала величина. Крива першого типу зростає до значення 1 - ? у точці х = хmax, відповідній м а- ксимально можливому реальному значенню показника, яке є найліпшим для досягнення еко номічної безпеки. У подальшому крива асимптотично наближ а- ється до 1. Крива другого типу убуває до значення - 1 + а у точці х = *тах, що відповідає максимально можливому реальному значенню показника, яке є найгіршим для досягнення економічної безпеки. У пода льшому крива асимптотично наближ а- ється до - 1. Аналогічно поводиться функція залежно від показника третього типу. За основу формули цієї залежності від показника — мінімуму приймають фо р- мулу функції показникового закону розподілу неперервної випадкової вели ч и- ни: Графік цієї функції мас вигляд кривої, що асимптотично наближається до 1. Виконавши перетворення формули, необхідні для перенесення початку графіка у точку х, а також для описання лівої (від'ємної) гілки графіка функції, яка з а- лежить від показника — "мінімуму", можна отримати: де F1(х) — функція, що описує залежність рівня економічної безпеки від пока з- ника діяльності підприємства на інтервалі від 0 до хкр. F2(х) — функція, що описує залежність рівня економічної безпеки від показн и- ка діяльності підп риємства, коли його значення перевищує хкр (рис. 1). Рис. 1. Графік залежності рівня економічної безпеки підприємства від показн и- ка — "мінімуму" 437 Величини ?1 і ?2 визначаються логарифмуванням рівнянь лівої та правої гілок кривої у точках (0; - 1 + ?) і (xmах; 1 - ?), відповідно; З огляду на критичні та максимальні значення кожного показника і прийняту величину а виводяться формули залежності рівня економічної безпеки підпр и- ємства від кожного з показників його діяльності — типу "мінімум", "максимум" та "інтервал". Частка значущості показників у рівні економічної безпеки підприємства визн а- чається пропорційно середнім відсоткам зростання функції ?(хі) (лівої та правої віток) при зміні аргументу хі на 1 %. Для підприємств різних галузей набір показників, як і характеризують їхню в и- робничо - фінансову діяльність, буде неоднаковим. Але принципи вибору пока з- ників для всіх підприємств є спільними: показники мають бути, по - перше, н а- дійними; по - друге, зіставними в різні періоди; по - третє, узагальнюючими (си н- тетичними ) для своїх груп; по - четверте, відносно незалежними один від одного для забезпечення адекватності розроблюваної формули. Необхідно перевірити всі показники на мультиколінеарність і виключити сильно корельовані (коеф і- цієнти кореляції котрих перевищують 0,80 — 0,85). З двох сильно корельованих факторів виключається менш важливий логічно та слабше пов'язаний з резул ь- татом (рівнем економічної безпеки підприємства). Вихідні критичні значення показників треба трактувати як теоретичні (розр а- хункові). Реальними ж є з начення хі що лежать на межі дільниці ризику та д і- льниці безпеки. Для промислових підприємств оцінка економічної безпеки є важливою, перед у- сім, через те, що їх активно задіяний потенціал є визначальним чинником ант и- кризового розвитку, гарантом економічного зростання і підтримки економічної незалежності та безпеки країни. Його втрата пов'язана з непередбачуваними н а- слідками деіндустріалізації держави, в якій багатогалузева індустрія є одним з найсильніших засобів зміцнення його єдності. Стратегія економічної безпеки повинна включати : характеристику з о- внішніх і внутрішніх загроз економічній безпеці підприємства; визначення і моніторинг чинників, які зміцнюють або негативно впливають на стійкість його соціально - економічного стану на короткострокову і середньост рокову (три - п'ять років) перспективу; визначення критеріїв і параметрів (допустимих зн а- чень) показників, що характеризують інтереси підприємства і відповідають в и- могам його економічної безпеки; розробку економічної політики, що включає механізми обліку, як і впливають на стан економічної безпеки чинників; напр я- ми діяльності підприємства відносно реалізації стратегії. Стратегічне планування є ефективним засобом формального прогноз у- вання майбутніх проблем і можливостей, забезпечуючи вищому керівництву можливіс ть планування виробництва на тривалий період. Воно є основою для прийняття рішень щодо попередження і зниження ризиків. 438 Тактичне планування економічної безпеки має на меті розробку та здій с- нення тактичної політики підприємства в певній галузі, що забезпечу є цілес п- рямовану реалізацію конкретних тактичних завдань. Інформаційні системи управління підприємством, серед яких ключове м і- сце належить системі бухгалтерського обліку, повинні організовуватися таким чином, щоб забезпечувати стратегічне і тактичне планув ання діяльності та ун е- можливлювати вихід інформації не призначенням, що й слугує основою екон о- мічної безпеки підприємства. Для інтегрального оцінювання рівня економічної безпеки можна реком е- ндувати методику, що ґрунтується на використанні традиційних показ ників, темпів їхньої зміни та ймовірності реалізації специфічних ризиків. Процедура проведення розрахунків складається з таких етапів: 1. Визначення нормативного рівня показників кожної складової економічної безпеки (наприклад, фінансову складову можна оха рактеризувати системою показників фінансової стійкості; інформаційну — показниками ефективності інвестицій в інформаційні технології, ефективності володіння інформацією, п о- казниками новизни інформації тощо). 2. Визначення системи цільових показників, сформ ованої на попередньому ет а- пі, на поточний період, а також визначення темпів їхньої зміни (вибір того чи іншого показника здійснюється керівництвом підприємства на базі корпорати в- ної стратегії розвитку). 3. Визначення системи ризиків, якими переобтяжено дія льність підприємства, їх перегрупування за складовими та оцінка ймовірності їх реалізації (форм у- вання спектра можливих загроз за кожною складовою). 4. Визначення порівняльних індексів за кожним показником у розрізі складових економічної безпеки підприємств а (під порівняльним індексом слід розуміти співвідношення фактичного значення кожного показника з його нормативним (середньогалузевим)значенням). 5. Визначення рівня економічної безпеки для кожної складової, як добуток те м- пів зміни показника (не менше ніж за три роки), коефіцієнта вагомості кожного показника в системі оцінки кожної складової, що визначається керівництвом (аналітиком) на основі стратегічних цільових орієнтирів та загальної ймовірн о- сті реалізації ризиків даної складової. 6. Визначення загальн ого показника економічної безпеки даного підприємства, як суми оцінки фінансової складової, техніко - технологічної складової, інтеле к- туальної та кадрової складової, інформаційної складової, екологічної складової, політико - правової складової, силової складов ої економічної безпеки. На підставі цих розрахунків аналізують чутливість загального показника реалізації найімовірніших загроз та визначають коефіцієнти еластичності за кожною складовою. Потім формують систему організації економічної безпеки підприємства з урахуванням складових, що мають найбільший вплив. Загальна методологія оцінки рівня економічної безпеки. Економічна на у- ка розробила, а господарська практика випробувала загальну методологію оц і- нювання рівня економічної безпеки підприємства (організації). Його пропон у- ється оцінювати на підставі визначення сукупного критерію через зважування й 439 підсумовування окремих функціональних критеріїв, які обчислюються порі в- нянням можливої величини шкоди підприємству та ефективності заходів щодо запобігання цій шкоді. Сукупний критерій економічної безпеки будь - якого с у- б'єкта господарювання (ксс6) можна розрахувати, користуючись формулою де кі — величина окремого (поодинокого) критерію за і - ю функціональною складовою; dі — питома вага значущості і - ї функціональної скл адової; n — кількість функціональних складових економічної безпеки підприємства. З досвіду понад 50 підприємств України, частка значущості функціонал ь- них складових економічної безпеки становить: у промисловості, сільському г о- сподарстві та торгівлі найбільш а значущість 0,3, а найменша — 0,05. Рівень економічної безпеки оцінюється порівнюванням розрахункових значень kсеб із реальними величинами цього показника по підприємству (організації), що аналізується, а також (коли це можливо) за аналогічними суб'єктами госп о- дарювання відповідних галузей економіки. Після розрахунку впливу функціональних складових на зміну kсеб здійснюєт ь- ся функціональний аналіз заходів з організації необхідного рівня економічної безпеки за окремими складовими з використанням відповідного алгоритму. 1. Визначення структури негативних впливів за функціональними складовими економічної безпеки. Розподіл об'єктивних і суб'єктивних негативних впливів. 2. Фіксація здійснених превентивних заходів для запобігання негативним впл и- вам за всіма функці ональними складовими економічної безпеки. 3. Оцінювання ефективності здійснених заходів з погляду нейтралізації конкр е- тних негативних впливів за кожною складовою економічної безпеки. 4. Визначення причин недостатньої ефективності заходів, здійснених для по д о- лання вже наявних і можливих негативних впливів на економічну безпеку. 5. Виявлення неусунених та очікуваних негативних впливів на рівень економі ч- ної безпеки і тих, що можуть з'явитися в майбутньому. 6. Опрацювання рекомендацій щодо усунення існуючих нег ативних впливів на економічну безпеку і запобігання можливим таким впливам. 7. Оцінювання вартості кожного з пропонованих заходів щодо усунення нег а- тивних впливів на рівень економічної безпеки та визначення відповідальних за їхню реалізацію. Результати фун кціонального аналізу оформляються у вигляді спеціальної та б- лиці - карти. Заповнюючи її, негативні явища, що впливають одразу на кілька складових економічної безпеки, враховують окремо для кожної з них, натомість вартість заходів, які повторюються стосовно рі зних функціональних складових, враховують у бюджеті підприємства (організації) лише один раз. Оцінка ефективності діяльності відповідних структурних підрозділів підприє м- ства (організації) з використанням даних про витрати на запобігання можливим негативним впливам на економічну безпеку та про розміри відверненої і запод і- яної шкоди дає об'єктивну (підкріплену економічними розрахунками) панораму результативності діяльності всіх структурних підрозділів (відділів, цехів) з ць о- 440 го питання. Конкретна оцінка ефекти вності роботи структурних підрозділів т о- го чи того суб'єкта господарювання щодо економічної безпеки здійснюється з використанням таких показників: — витрати на здійснення заходу; — розмір відверненої шкоди; — розмір заподіяної шкоди; — ефективність здійсне ного заходу (як різниця відверненої та заподіяної шк о- ди, поділеної на витрати на здійснення заходу). Для більшої наочності та зручності користування зазначені показники доцільно подавати у формі нескладної таблиці. 3. Напрями організації економічно! безпе ки на підприємстві Середовище, в якому працює підприємство, потребує постійної роботи упра в- лінського персоналу над удосконаленням рішень щодо забезпечення його ек о- номічної безпеки. Одним із напрямів цього процесу є організація системи бе з- пеки на підприємст ві. У зв'язку з цим усі підприємства створюють власні або використовують міжвідомчі служби безпеки. Міжоб'єктні служби безпеки, як правило, спеціалізуються або на чисто режи м- но - охоронних послугах (охорона будівель, споруд, транспорту, окремих пр а- цівників п ідприємств, установ, членів їх сімей тощо), або на суто економічних, правових чи консультаційних. Клієнтами таких служб є сукупність малих та с е- редніх підприємств, організацій та установ, для яких важко утримувати власні служби безпеки. Більш великі підпри ємства, банківські чи інші установи кред и- тно - фінансової системи також звертаються з окремих питань у ці служби бе з- пеки. Такі суб'єкти економіки не зможуть забезпечити ефективного функціонування своєї організації без комплексного підходу до питань безпеки. Тому, як прав и- ло, вони створюють власні служби безпеки. Структура цих підрозділів зал е- жить від рівня становлення підприємства, масиву питань, вирішення яких по к- ладає на ці служби керівництво організації на тому чи іншому етапі її розвитку. Але в структурі типових служб безпеки повинні обов'язково бути підрозділи, до функцій яких входять такі елементи системи безпеки, як: — розвідка, контррозвідка з економічних та інших питань; — внутрішня безпека, режим діловодства, моніторинг факторів ризику; — режим прохо ду на об'єкт та охорону його будівель, територій і споруд; — фізична безпека персоналу; — протипожежна безпека; — технічна безпека, до якої входять: — робота охоронно - технічного обладнання; — захист засобів зв'язку, комп'ютерних систем та інших комунікацій них м е- реж; — радіаційно - хімічна безпека, цивільна оборона; — безпека перевезень; — інформаційно - аналітична робота; — психолого - соціологічна робота; 441 — рекламно - пропагандистське забезпечення діяльності суб'єкта підприємниц т- ва; — експертна перевірка механізму системи безпеки. Для ефективного виконання перерахованих функцій важливо врахувати такі допоміжні елементи системи безпеки, як: а) система повідомлення про екстрений збір; б) типове планування дій особового складу служби безпеки (далі — СБ), перс о- налу орг анізації в критичних ситуаціях; в) нормативне регулювання питань безпеки; г) режим ділових зустрічей та переговорів; г) взаємодія з правоохоронними органами; д) навчальна підготовка особового складу СБ; с) навчальна підготовка персоналу об'єкта з питань бе зпеки. Такі служби охорони, як правило, створюються при місцевих органах внутрішніх справ або при державній службі безпеки. СБ будь - якої фірми по с- тійно виконує певний комплекс завдань. Головними з них для будь - якої фірми є такі: а) охорона виробничо - господ арської діяльності та захист відомостей, що вв а- жаються комерційною таємницею даного підприємства; б) організація роботи з правового та інженерно - технічного захисту комерційних таємниць фірми; в) запобігання необґрунтованому допуску й доступу до відомостей та робіт, які становлять комерційну таємницю; г) організація спеціального діловодства, яке унеможливлює несанкціоноване одержання відомостей, віднесених до комерційної таємниці відповідного під п- риємства; ґ) виявлення та локалізація можливих каналів витоку конфіденційної інформ а- ції в процесі звичайної діяльності та за екстремальних ситуацій; д) організація режиму безпеки за здійснення всіх видів діяльності, включаючи зустрічі, переговори й наради в рамках ділового співробітництва підприємства з іншими партне рами; е) забезпечення охорони приміщень, устаткування, офісів, продукції та техні ч- них засобів, необхідних для виробничої або іншої діяльності; є) організація особистої безпеки керівництва та провідних менеджерів і спеці а- лістів підприємства; ж) оцінювання м аркетингових ситуацій та неправомірних дій конкурентів і зл о- вмисників. Сукупність конкретних завдань, що стоять перед службою безпеки під п- риємства, зумовлює певний набір виконуваних нею функцій. Загальні функції, що покладаються на службу безпеки підприємс тва полягають в такому: — захист законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності та їх співробітників; — збірання даних, їх аналіз, оцінювання і прогнозування оперативної обстан о- вки та різноманітних ризиків на підприємстві, в організації, у станові; — вивчення та перевірка партнерів, клієнтів і конкурентів; 442 — своєчасне виявлення можливих посягань на об'єкт чи його співробітників з боку джерел зовнішніх загроз безпеці; - недопущення проникнення на об'єкт структур промислового шпіонажу, злочинних формувань чи осіб із протиправними намірами; — протидія технічному проникненню на об'єкта чи його комунікаційні сист е- ми; — захист співробітників об'єкта від насильницьких посягань; — виявлення, запобігання можливій протиправній чи іншій негативній діяльн о- сті співробітників суб'єкта підприємництва на шкоду його безпеці; — збереження матеріальних цінностей, відомостей з обмеженим доступом; — пошук та здобування необхідної інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень з питань стратегії і тактики подальшої підприємницької діяльності; — фізичну і технічну охорону будов, споруд, територій, транспортних засобів; — формування в засобах масової інформації у партнерів та клієнтури позити в- ного іміджу про суб'єкт підприємницької діяльності, що повинно спри яти реал і- зації бізнес - проектів; — відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених неправом і- рними діями юридичних чи фізичних осіб; — організація і забезпечення пропускного та внутрішньо - об'єктного режиму в приміщеннях; порядок несення служби; контроль дотримання вимог режиму персоналом підприємства і партнерами (відвідувачами); — участь у розробці основоположних документів (статуту, правил внутрішнь о- го розпорядку, договорів тощо) з метою відображення в них вимог організації безпеки й захисту (к омерційної таємниці): — розробка та здійснення заходів із забезпечення роботи з документами, що містять відомості, які є комерційною таємницею, контроль виконання вимог матеріалів інструктивного характеру; — виявлення і перекриття можливих каналів витоку к онфіденційної інформації, облік та аналіз порушень режиму безпеки працівниками підприємства, клієнт а- ми та конкурентами; — організація та проведення службових розслідувань за фактами розголошення або втрати документів, інших порушень безпеки підприємства; — розробка, оновлення і поповнення переліку відомостей, що становлять ком е- рційну таємницю, та інших нормативних актів, які регламентують порядок о р- ганізації безпеки й захисту інформації; — забезпечення суворого виконання вимог нормативних документів з питан ь захисту комерційної таємниці; — організація та регулярне проведення навчання працівників підприємства й служби безпеки за всіма напрямами захисту комерційної таємниці; — ведення обліку сейфів і металевих шаф, якщо в них дозволене постійне чи тимчасове зб ерігання конфіденційних документів, а також облік та охорона спеціальних приміщень і технічних засобів; 443 — підтримка контактів із правоохоронними органами та службами безпеки с у- сідніх підприємств (організацій) в інтересах вивчення криміногенної обстано в- ки в районі; — контроль за ефективністю функціонування системи безпеки. У нормативних документах, які визначають організацію діяльності служб безпеки підприємств, виокремлюються конкретні об'єкти, які підлягають захи с- ту від потенційних загроз і протиправних по сягань. До них належать: — персонал (керівники; персонал, який володіє інформацією, що становить к о- мерційну таємницю підприємства); — матеріальні цінності та фінансові кошти (приміщення, споруди, устаткува н- ня, транспорт; валюта, коштовні речі, фінансові до кументи); — інформаційні ресурси з обмеженим доступом; — засоби та системи комп'ютеризації діяльності підприємства; — технічні засоби та системи охорони й захисту матеріальних та інформаці й- них ресурсів. Тема: Банкрутство підприємств . Мета: знати поняття б анкрутства, санації, мирової угоди, види банкрут с- тва. План 1. Необхідність, функції та завдання інституту банкрутства підприє м- ства. 2. Завдання претензій кредиторів. 3. Фінансова санація на ухвалу господарського суду. 4. Мирова угода. 5. Санація через реорганізацію (рес труктуризацію). 6. Приховане, фіктивне та навмисне банкрутство. Банкрутство підприємств (організацій) як економічне явище Поняття банкрутства органічно притаманне сучасним ринковим відносинам. Воно характеризує н еспроможність підприємства (о р- ганізації) задовольнити вимоги кредиторів щ о до оплати товарів, робіт, послуг, а також забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фо н ди. Закон України «Про банкрутство» під банкрутством розуміє зв’язану з нед о- стаче ю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи суб’єкта п і- дприємницької діяльності задовольнити у встановлений для цього строк пред’явлені до нього з боку кредиторів вимоги і в и конати зобов’язання перед бюджетом. За нормальних умов господарюван ня акціонери та кредитори сподіваються на винагороду, рівень якої залежить від ступеня прибутковості ф і рми. Одна з Сутність, прич и ни та озн а ки банкрут с тва 444 перших ознак руху до банкрутства — спад прибутковості фірми нижче за ва р- тість її капіталу. Відсотки за кредит і дивіденди, що сплачуються фір мою, пер е- стають відповідати сучасним ринковим умовам господарювання, а вкладання коштів у таку фірму стає невигідним. Кр е дитори (власники облігацій та інші) одержують певні суми, визначені кредитними угодами, але відносна вигідність їхніх вкладень у дану ф ірму зменшується, а в зв’язку зі спадом вартості акці о- нерного капіталу падає й ціна акцій, збільшується ризик неповернення коштів, у фірми виникають труднощі з готівкою, особливо якщо кредитори не проло н- гують кредитні угоди на наступний період і фірма змуш ена буде виплатити не тільки ві д сотки, а й суму основного боргу. Може виникнути криза ліквідності і фірма увійде в стан «технічної неплатоспроможності». Це явище можна вже р о- зглядати як банкрутс т во. Зарубіжний досвід показує, що спрогнозувати банкрутство м ожна за 1,5 — 2 роки до появи його очевидних ознак. Цілком можливим є виявлення початк о- вих ознак банкрутства через прогнозування «ціни підприємс т ва» на найближчу та довгострокову пер с пективу. Зниження прибутковості фірми або збільшення середньої вартос ті з о б ов’язань означає зниження її ціни. Ціна фірми — це приведені до теперішнього часу п о- токи виплат кредиторам та акціонерам. Як дисконтна ставка використовується середньозважена вартість капіталу. Ціна фірми може впасти нижче за суму з о- бов’язань кредиторам. Ц е означає, що акц і онерний капітал «зникає». Ось це і є повне банкрутство — банкрутство акціонерів. Ціна фірми може впасти навіть нижче за ліквідаційну вартість активів. Тоді ліквідаційна вартість розглядат и- меться як ціна фірми, а ліквідація фірми стає вигі днішою за її експлуатацію. Акціонери у цьому разі втрачають свій кап і тал. Причини банкрутства підприємств (організацій) можуть бути найрізномані т- нішими. Беручи загалом, їх можна поділити на дві групи: 1) зовнішні, які пра к- тично дуже важко (іноді неможливо) врахувати; 2) внутрішні, що безпосере д- ньо залежать від форм, методів та організації роботи на самому п і дприємстві. Результатом одночасного впливу всіх чинників є настання банкрутства (рис. 20.1). Зовнішні фактори можуть бути міжнародними та національними . Міжнаро д- ні фактори ф о рмуються під впливом динаміки загальноекономічних показників розвитку провідних країн, стану світової фінансової системи, стабільності мі ж- народної торгівлі, митної політики, рівня міжнародної конкуренції, руху міжн а- родного капіталу т а ін. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економ і- кою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств спричиняєт ь- ся зовнішніми, а 2/3 — внутр і шніми причинами. Очевидним є й те, що фактори банкрутства для вітчизняних під приємств є іншими, п о хідними від кризового стану національної екон о міки. Саме необґрунтована економічна політика уряду, некеровані інфляційні пр о- цеси, тотальна економічна криза, політична нестабільність суспільства, спад д і- лової активності в економіці найб ільш впливають на результати діяльності пі д- приємств передовсім через недосконалість законодавчої бази. На сучасному ет а- 445 пі дуже уповільнився розвиток науки та техніки знов - таки через глибоку кризу в інвестиційній сфері. Низький рівень інтегрованості вітчизн яної еко номіки, не е- фективне використання зарубіжного капіталу, різке погір шання кон’юнктури внутрішнього і зовнішнього ринків спричиняють помітні симптоми банкрутства в багатьох підприємствах України. Рис. 20.1. Основні причин и банкрутства підприємств (організ а цій). Рух до кризового стану починається в момент виникнення кумулятивного зростання величини відхилення тих чи тих показників, які характ е ризують стан зовнішнього та внутрішнього середовища функціонування фірми, від довг о- строкових тенденцій динаміки цих показників. Напр и клад, якщо обсяг продажу товару коливався в межах ±3% середньомісячної величини від середньокварт а- льної, а наступного місяця впав на 10% і негативна тенденція наростає, то ма є- мо вже певні симптоми кризовог о стану. Існують і цілком конкретні симптоми настання тотальної заборгованості і повної неплатоспроможності підприємства (організації). Найбільш х а рактерні з них показано на рис. 20.2. Процес зростання процентних ставок і цін зумовлює подорожчання сиров и- ни , матеріалів, комплектуючих виробів, яке випереджає підвищення цін на г о- тову продукцію, збільшує за інших однакових умов кредиторську заборгов а- ність підприємства. Усе це потребує додаткових кредитних ресурсів і, як насл і- 446 док, призводить до негативних змін у структурі з о бов’язань підприємства через пі д вищення середньої вартості пасивів. У дальшому наростають кризові явища (більш явні ознаки банкрутства), які зумовлено різкими змінами структури балансу підприємства, а с а ме: труднощі з готівкою та різке зменшен ня грошових коштів на рахунках; збільшення деб і- торської заборгованості (різке зниження її теж може бути негативним явищем, бо свідчитиме про труднощі зі збутом, зростання запасів готової продукції); збільшення кредиторської заборгованості; зниження обсягів продажу (хоча п е- ред ліквідацією підприємства можливий повний розпродаж його продукції). Крім того, характерною є затри м ка з поданням звітності, наявність конфліктних ситуацій на підприємстві. Банкрутство може виникнути на кожному з етапів життєвого циклу конкур е- нтної переваги фірми (ЖЦКПФ). Дослідники називають такі о с новні фактори, що сприяють банкрутству фі р ми. Першим детермінантом є параметри факторів виробництва. Вплив цих ф а- кторів спостерігається на всіх стадіях (етапах) життєвого циклу КПФ, але осо б- л иво важливі вони на стадії зародження. На даній стадії є сім причин, унаслідок дії яких фірма може зазнати банкрутства: — неправильне визначення місії фірми та її виробничого проф і лю; — низькі підприємницькі здібності власника (власників) фі р ми; — низька к валіфікація управлінського персоналу фірми; — неадекватний маркетинг; — велика частка позикового капіталу; — низька кваліфікація виконавців (робітників, інженерів і т. п.); — неадекватність трансакційних витрат. Наступним етапом життєвого циклу КПФ є приск орення зростання. Даний етап характеризується тим, що фірма має добрий попит на свою продукцію, с и- льну маркетингову стратегію, високу кваліфікацію упра в лінського персоналу, що дає змогу їй процвітати та збільшувати виробництво. У цій ситуації для ф і- рми є н ебезпечною тільки велика частка позикових коштів у загальній масі к а- піталу, що використовується. Фірма може своєчасно не забезпечити виплат св о- їм кредиторам і збанкрутіти. 447 Рис. 20.2. Сутність можливих симптомів банкрутства під пр и ємств. 448 На етапі уповільнення зростання загрозу банкрутства створюють: погане використання оборотного капіталу, втрата гнучкості в управлінні, неадекватний маркетинг, неадекватність трансакційних витрат. Рівень в и користання капіталу можна визначити, ана лізуючи коефіцієнти ліквідності активів. Швидкість об о- роту коштів, тобто швидкість перетворення їх на гроші, безпосередньо впливає на платоспроможність підприємства. Брак гнучкості в управлінні призводить до неефективних управлінських рішень, несвоєчасного прийняття таких і, як н а- слідок, до збільшення витрат на управління та до втрат прибутку від неадеква т- ного й несвоєчасного реагування на з о внішні та внутрішні відхилення. Етап зрілості характеризується стабільним станом фірми, стабільним пр и- бутком, насичен ням усіма виробничими ресурсами. На цьому етапі небезпе ч- ною є низка таких факторів: високий ступінь неліквідності оборотного капіт а- лу, старіння основного капіталу, неадекватний маркетинг, неадекватність тра н- сакційних витрат. Так, фізичне спрацювання та тех ніко - економічне старіння основного капіталу призводить до зниження продуктивності праці, як порівн я- ти з іншими фірмами, до втрати конкурентної переваги фірми, а внаслідок ць о- го — до бан к рутства. На етапі спаду виробництва діють ті самі фактори, що й на ета пі зрілості. Але стан погіршується загальним незадовільним фінансовим становищем суб’єкта господарювання. Він втрачає споживачів, а негативна дія внутрішніх факторів може призвести до прискореного й о го банкрутства. Іншим важливим детермінантом слугують пар аметри попиту . Аналіз сві д- чить, що ці параметри діють на всіх стадіях ЖЦКПФ і, як правило, є однаков и- ми для всіх етапів. Різке зниження с у купного попиту негативно впливає на всі види діяльності: скорочуються обсяги виробництва, збільшуються в и трати на один ицю продукції, зменшується прибуток на одиницю продукції та заг а льний обсяг прибутку. У разі розвитку виробництва товарів - замінників настає процес витискання товарів, що їх виробляє фірма, з ринків, зменшення попиту на цю продукцію і, як можливий наслідок, утрата фірмою прибутку та банкрут с тво. Аналогічно діють і інші фактори параметрів попиту, але їхній вплив рі з ний на різних етапах ЖЦКПФ. Так, на етапі прискорення зростання до банкрутства м о- же призвести тільки один фактор — різке зниження сукупного попиту . Інші фа к- тори не мають вирішального значення, оскільки фірма перебуває на стадії інте н- сивного зр о стання. Наступним детермінантом є рівень галузевої конкуренції. Збільшення конкур е- нтних переваг інших фірм галузі може бути каталізатором бан к рутства фірми на будь - якому етапі ЖЦКПФ. Цей процес свідчить про те, що інші фірми викори с- товують ліпші технології, маркетингову стратегію та управлінські кадри. Відст а- вання фірми погіршує її становище на ринку і також може призвести до банкру т- ства. Вплив державної політи ки є важливим фактором, що впливає на ро з виток та функціонування фірми через фіскальну та кредитно - грошову сист е ми. 449 Етапи і процедура порушення справи про банкрут с тво Умови та механізм визнання юридичних осіб, які займаються підприє м ницькою діяльністю , суб’єктами банкрутства (банкрутами) і порядок задоволення прет е- нзій кредиторів визначено законодавчо. Основні етапи порушення справи про банкрутство того чи того суб’єкта госп о дарювання показано на рис. 20.3. Згідно із законом України «Про банкрутство» с уб’єктом банкрутства може бути будь - яка юридична особа, що не спроможна своєчасно задовольнити в и- моги кредиторів та сплатити податки. Ця юридична особа має бути зареєстр о- ваною як суб’єкт підприємниц ь кої діяльності. Боржником є юридична особа, проти якої по рушено справу про банкрутство, а банкрут — це боржник, що п е- ребуває у процесі ліквідації. Як кредитор може виступати будь - яка українська або іноземна юрид и чна чи фізична особа, що має вимоги (претензії) до боржника на підставі як майнових, так і немайнових зобов’язань останнього. Вартість вимоги визначається залежно від її сутності: вартість негро шового з о бов’язання — за ринковою ціною на день подання заяви про банкрутство (до подання такої заяви сума будь - якої вимоги включає лише відсотки та штрафи), варт ість вимоги за контрактом — за варті с- тю збитків заподіяних кредитору боржником у зв’язку з невиконанням умов кон т ракту. Заяву про банкрутство можуть подати кредитори (крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечено заставою), органи державної под аткової служби, органи державної ко н трольно - ревізійної служби, сам боржник. Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або біл ь ше кредиторів, останні утворюють так звані збори кредиторів. Заява про банкрутство подається до А р- бітражного суду за місцем знаходження б о ржника. 450 Рис. 20 .3. Основні етапи порушення справи про банкрутство підприємства (організації). Письмова заява кредитора (боржника, органів податкової служби або держ а- вної контрольно - ревізійної служби) до арбітр ажного суду і є підставою для п о- рушення справи про банкрутство. До заяви кредитора дод а ються список інших кредиторів, яких знає заявник; список підписаних боржником контрактів; сп и- сок арбітражних чи інших судових справ бор ж ника чи проти боржника. Якщо борж ник у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспромо ж- ності, з власної ініціативи звернувся до арбітражного суду, то до йо го заяви д о- даються список боржників і кредиторів, суми їхніх вимог, забезпечених або н е- забезпечених заставою (якщо вимо ги забезпечено заставою, то вказується ва р- тість застави); список майна та його в а ртість. Заяву кредитора може бути відкликано заявником до прийняття арбі т ражним судом рішення про визнання боржника банкрутом. Відкликання заяви боржн и- ком можливе тільки за зг одою кред и тора. Після прийняття заяви проводиться попереднє засідання Арбітражного суду, на якому розглядаються подані документи, заслуховується поясне н ня сторін і, в разі необхідності, призначається розпорядник майна боржника. Якщо суд вир і- шує, що всіх пр оцедурних вимог дотримано, то він призначає судовий розгляд справи, надсилає повідомлення всім сторонам судового процесу і публікує п о- 451 відомлення про рішення суду в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів Укр а їни. У місячн ий строк (від дня опублікування повідомлення) Арбітражний суд виносить ухвалу, в якій зобов’язує всіх осіб, що подали заяви з майновими в и- могами до боржника, скликати збори кредиторів, а якщо кіл ь кість кредиторів перевищує десять осіб — створити повноважни й комітет. Повноваження ком і- тету визначаються збор а ми кредиторів. Будь - яка фізична чи юридична особа (у тім числі і сам боржник чи кред и- тор), які бажають взяти участь у реструктуризації або санації боржника, у той самий строк повинні подати до Арбітражного суду заяви з письмовим з о- бов’язанням про переведення на них боргу, а також указати умови проведення процесу реструктуризації або с а нації. У даному разі санація є процедурою, що включає угоду між санатором та кредиторами, спрямовану на врегулювання боргів та фінансове оздор о влення юриди ч ної особи боржника. Отже, першим етапом санації є перехід до санатора боргів бор ж ника; другим — узгодження умов реструктуризації юридичної особи боржника; третім — у з- годження між санатором та кредиторами умов виплати боргу. Практика показує, що реструктуризація може здійснюватись у різних формах через придбання санатором та/або фізичною чи юридичною особами, ним в и- значеними, усього чи частки статутного фонду боржника для виплати боргів боржника згідно з умовами плану реоргані зації; усього чи частки майна бор ж- ника (включаючи частину або всі його угоди) з метою оде р жання коштів для погашення боргів; здавання в оренду (лізинг) усієї або частини власності бор ж- ника з метою розподілу орендних платежів між кредиторами; передачі підпр и- ємства в оренду трудовому колективу, якщо боржник — державне підприємс т- во. Реструктуризація може бути інструментом приватизації цілісного ма й нового комплексу державного підприємства або часток (паїв, акцій) держави в госп о- дарських товариствах у таких випа дках: якщо боржником є державне підприє м- ство; боржник сам порушив справу про банкрутство; план реструктуризації п е- редбачає процес приват и зації боржника. Будь - який план санації має включати черговість задоволення претензій (в и- мог) до боржника відповідно до умов пропозиції про санацію. За браком відсутності пропозицій щодо проведення санації або в разі незгоди кредиторів з умовами проведення санації боржника Арбітражний суд визнає боржника ба н- крутом і з цього приводу ухвалює відповідну постанову. 20.2. Мето дичні основи визначення ймовірності банкрутства суб’єктів госп о дарювання Для успішного господарювання на ринкових засадах суттєво важливим є можливість оцінки ймовірності банкрутства суб’єктів підприємницької та іншої діяльності. В Україні, де протягом б агатьох десятиріч панувала позаринкова 452 система господарювання, що виключала офіційне визнання банкрутства як ек о- номічного явища, нема загальновизнаної вітчизняної методики визначення ймовірності банкрутства суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим доводит ься користуватися зарубіжними методичними п і дходами, в основу яких покладено факторні моделі прогнозування бан к рутства підприємств та організацій. Найпростішою є двофакторна модель оцінки ймовірності банкрутства пі д- приємства (о р ганізації) . Вона передбачає обчислення спеціального коефіцієнта Z і має такий формалізов а ний вигляд: , (20.1) де k зл — коефіцієнт загальної ліквідності; q пк — частка позикових коштів у з а- гальній величині пасиву б а лансу. За двофакторною моделлю ймовірність банк рутства будь - якого суб’єкта го с- подарювання є дуже малою за будь - якого від’ємного значення коефіцієнта Z , і великою — за Z � 1 . Більш обґрунтованою і більш поширеною є п’ятифакторна модель Альтм а- на . Професор Нью - Йоркського університету Едвард Альтман розроб ив алг о- ритм розрахунку індексу кредитоспроможносі, який одержав назву індексу (моделі) Альтмана. Цей індекс дає змогу з достатньою вірогідністю розподіл и- ти суб’єкти господарювання на тих, що працюють ст а більно, і на потенційних банкрутів. Свою модель Е. Ал ьтман побудував на підставі дослідження фіна н- сового стану та результатів господарської діяльності 66 компаній, розрахува в- ши 22 фінансові коефіцієнти і скориставшися для своєї моделі лише п’ятьма найбільш вагомими. Ці коефіціє н ти характеризують з різних сто рін (усебічно) прибутковість капіталу та його структуру. Індекс Альтмана « Z » розраховується за форм у лою Z = 3,3К 1 + 0,99К 2 + 0,6К 3 + 1,4К 4 + 1,2К 5 , (20.2) де 3,3; 0,99; 0,6; 1,4 і 1,2 — коефіцієнти регресії, що характеризують міру впл и- ву на індекс « Z »; К 1 — характеризує прибутковість основного та оборотного капіталу; визначається діленням суми балансового прибутку на загальну ва р- тість активів; з певною часткою умовності його можна назвати показником ре н- табельності виробництва; К 2 — відображає дохі д ність с уб’єкта господарювання і розраховується як співвідношення чистої виручки від реалізації продукції і з а- гальної вартості активів підприємства (організації); К 3 — визначає структуру капіталу фірми; обчислюється як відношення власного капіталу (за ринковою вар тістю) до позикового к а піталу (суми коротко - і довгострокових пасивів); К 4 — відображає рівень чистої прибутковості виробництва (діяльності); розрах о- вується діленням обсягу реінвестованого прибутку (суми резерву, фондів соц і- ального при з начення та цільового фінансування, нерозподіленого прибутку) на загальну вартість активів фірми; К 5 — характеризує структуру капіталу й в и- значається як відношення власного оборотного капіталу до загальної вартості активів суб’єкта господарювання. Для визначення ймовірності ба нкрутства того чи того суб’єкта господар ю- вання розрахунковий індекс « Z » необхідно порівняти з критичним його значе н- ням. Для точнішого визначення ступеня ймовірності банкру т ства підприємства (організації) рекомендується користуватися таблицею 20.1. Зрозуміл о, що в 453 процесі ранжування (розподілу) підприємств та інших суб’єктів підприємниц ь- кої діяльності часто виникає потреба врах у вати специфіку відповідної галузі (сфери діяльності), а відтак визначити іншу шкалу градації і н дексів. Таблиця 20.1 СТУПІНЬ ІМОВІРНО СТІ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВА (ОРГАН І ЗАЦІЇ), ЩО ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ЗА ІНДЕКСОМ Е. АЛЬТМАНА Значення інде к су « Z » Ступінь імові р ності банкрут с тва 1,8 і нижче від 1,81 до 2,6 від 2,61 до 2,9 від 2,91 до 3,0 і вище Дуже висока Висока Достатньо йм о вірна Дуже низька У вітчизняній практиці господарювання застосування моделі Е. Альтмана зв’язане з певними труднощами. По - перше, коефіцієнти регресії К 1 — К 5 розр а- ховувалися автором за результатами діяльності комп а ній, що функціонували у зовсім іншому конкурентному ринковом у середовищі. По - друге, у шкалі Аль т- мана не враховано галузевих особливості господарювання. По - третє, вітчизн я- ним спеціалістам бракує інформації для розрахунку коефіцієнта К 3 через нед о- розвинутість ринку цінних паперів. Тому запропоновані Е. Альтманом мето д и- чні при н ципи визначення ймовірності банкрутства можна використовувати у вітчизняній практиці господарювання за такої умови: коефіцієнти регресії та критичні значення індексу « Z » треба обов’язково розраховувати для конкре т- них галузей (сфер діяльності) з в икористанням оптимальних критеріїв, які від о- бражали б специфічні умови господарювання вітчизняних підприємств (орган і- зацій). 20.3. Ліквідації збанкрутілих підприємств (орган і зацій) Причини і процедура ліквідації збанкрутілих суб’єктів госп о дарювання Причини ліквідації (припинення діяльності) підприємств та організацій можуть бути рі з ними. Головними є такі: 1) вартість майна боржника продовжує знецінюватися і бракує будь - якої м о- жливості її ві д новлення; 2) жодна юридична чи фізична особа не звернулася до відповідного о р гану із заявою про проведення реструктуризації або санації б о ржника; 3) жодний з поданих реструктуризаційних чи санаційних планів не було схвалено кредит о рами; 4) запропонований план виходу підприємства (організації) з кризового стану з т их чи тих причин немо ж ливо реалізувати. 454 Рішення про ліквідацію боржника може прийняти суд зі своєї ініціативи чи на клопотання розпорядника майна, кредитора, зборів чи комітету кредиторів. Про визнання боржника банкрутом Арбітражний суд ухвалює відповідну по с- танову, яка надсилається всім учасникам, причетним до цього процесу (засно в- нику визнаної банкрутом юридичної особи; власнику майна банкрута або впо в- новаженому ним органу; банку, клієнтом якого є банкрут; органу, що зареєс т- рував банкрута як суб’єкта підп риємн и цької діяльності; усім кредиторам; усім учасникам угод, що в них бор ж ник бере участь; усім учасникам арбітражного процесу; державній службі зайнятості; відповідним профспілковим органам). Цією постановою призначаються також ліквідатори з представникі в зборів кр е- диторів, банків, фінансових органів, а також з Фонду де р жавного майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство або орган і зацію. Призначені арбітражним судом ліквідатори утворюють ліквідаційну комісію, якій надаються певні повноваження. До ліквідаційної комісії п е реходить право розпорядження майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки. Ліквід а- ційна комісія: управляє майном банкрута; здійснює інвентаризацію та оцінку майна; визначає ліквідаційну масу і розпор я джається нею; вживає за ходів для стягнення дебіторської заборгованості; реалізує майно збанкрутілого підприє м- ства (організації) і здійснює інші заходи, спрямовані на задоволення вимог кр е- дит о рів. Ліквідаційною масою є майнові активи банкрута, на які, з метою погашення боргу, мож е бути звернене стягнення на вимогу кредиторів. Мається на увазі все майно боржника, що належить йому на праві власності або повного господарс ь- кого відання. Якщо суб’єкт банкрутства є засновником або учасником господа р- ського товариства та відповідно власни ком частки у статутному фонді товарис т- ва, зазначена частка підлягає викупу або вил у ченню зі статутного фонду через його зменшення; одержані кошти включаються до складу ліквідаційної маси. Орендоване майно виключається з ліквідаційної маси. Оцінка ліквідаці йної вартості збанкрутілого підприємства має певні особл и- вості, зумовлені характером незвичайної ситуації. Головна особл и вість полягає в тім, що це активний вид оцінки, на підставі якої приймаються певні управлі н- ські рішення і здійснюються певні практичні дії. Крім того, оцінка ліквідаційної вартості підприємства безпосередньо впливає на інтереси третьої сторони (крім замовників і оцінювачів), а саме: кредиторів, інвесторів, судових органів. На думку провідного амер и канського оцінювача Ш. Пратта, ліквідацій на вартість — це чиста грошова сума, яку власники (власник) підприємства можуть оде р- жати за ліквідації підприємства і окремого розпродажу його а к тивів. У світовій практиці розрізняють поняття упорядкованої та примусової лікв і- дації, а також відповідно термі ни «упорядкована ліквідаційна вартість» і «в и- мушена ліквідаційна вартість». За упорядкованої ліквідації продаж активів здійснюється протягом визначеного (розумного) строку з тим, щоб одержати за них найвищу можливу ціну. Для найбільш нелікв і дних активів це й період може становити до двох років. Вимушена ліквідація передбачає негайний розпр о даж активів, як правило, усіх одночасно (на одному аукціоні). Спеціалісти розрі з- 455 няють також ліквідаційну вартість припинення функціонування активів підпр и- ємства. У цьому р азі а к тиви списуються. Величина ліквідаційної вартості від продажу активів, очищена від супутніх витрат, дисконтується на дату оцінки за ставкою дисконту, яка враховує ризик, зв’язаний із цим продажем. Ліпше, ув а жає Ш. Пратт, продавати окремо активи, ніж ціле підприємство. Т о ді сума виручки є, як правило, вищою. Зарубіжна практика виокремлює певні етапи технологічної послідовності процесу розрахунку впорядкованої ліквідаційної вартості підприємс т ва: ● перший етап — розробка календарного графіка ліквідації активів підпр и- ємс т ва; ● другий етап — оцінка поточної вартості активів з урахуванням витрат на їхню ліквід а цію; ● третій етап — обчислення обсягів зобов’язань підпр и ємства; ● четвертий етап — визначення різниці між поточною (скоригованою) варт і- стю активів і величиною з о бов’язань підприємства. За визначення ліквідаційної вартості активів використовуються дані балансу підприємства, розраховується ринкова вартість земельних ділянок, вартість і н- ших активів за різними методами оцінки (акумуляції акт и вів, порівня льним або ринковим, дохі д ним). Визначення ліквідаційної маси здійснюється з метою реалізації активів бан к- рута і за необхідності майна інших осіб, які відповідають за його з о- бов’язаннями, для розподілу виручених коштів між кр е диторами. Визнання в установленому порядку боржника банкрутом має певні юр и дичні наслідки: по - перше, припиняється підприємницька діяльність так о го боржника (підприємства, о р ганізації); по - друге, до ліквідаційної комісії переход ить право розпоряджання майном банкрута і всі його майнові права та обов’язки; по - третє, вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов’язань бан к- рута; по - четверте, припиняється нарахування пені і відсотків на всі види забо р- гованості підприємства - банкрута (орган і зації). Рішення про продаж майна банкрута за погодженням зі зборами (ком і тетом) кредиторів приймає ліквідаційна комісія, яка визначає порядок продажу майна банкрута (склад, умови і строки придбання майна). Реал і зація майнових активів банкр ута провадиться через викуп у разі надх о дження лише однієї пропозиції; якщо пропозицій надходить дві або більше, то призначається проведення ко н- курсу чи аукціону. У світовій практиці загальновживаними способами реалізації є такі: продаж одному чи кільком п окупцям; продаж на аукціоні або з допомогою тендера; н а- дання в оренду одному чи кільком орендарям усіх або частини майнових акт и- вів банкрута з дальшим розподілом коштів, виручених від оренди, між кред и- Наслідки ліквідації і форми реалізації майна банкр у тів 456 торами; передання заставленого майна заставодержателю; залишення боржн и- кові збиткового майна або такого, що має незначну цінність і не впливає на зб і- льшення майнових активів. Можна використовувати й будь - які інші способи реалізації, затверджені в суд о вому порядку. У разі, коли суб’єктом банкрутства є унітарне державне підприємство або г о- сподарське товариство, у статутному фонді якого переважна частка майна н а- лежить державі, проведення аукціону (конкурсу) здійснюється органом прив а- тизації. У разі, коли суб’єктом банкрутства є юридична особа, заснована на н е- держа вній формі власності, ліквідаційна комісія може або безпосередньо пр о- водити аукціон, або доручити його проведення спеціалізованому ліцензов а ному підприємству (установі). Усі форми продажу майна банкрута (через викуп, на аукціоні, за конк у рсом) оформляються договорами купівлі - продажу, який укладається між ліквідаці й- ною комісією від імені підпр и ємства - банкрута та покупцем. Ліквідаційна комісія за погодженням зі зборами (комітетом) кредиторів в и- значає послідовність реалізації об’єктів ліквідаційної маси та кри терії ї х нього відбору для продажу, оскільки допускається продаж як цілісних майнових ко м- плексів, так і окремого індивідуально визначеного майна, об’єктів незаверш е- ного будівництва або законсервов а них об’єктів. Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів (рис. 20.4). Вимоги кожної н а- ступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. За браком майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові суми. Вимоги, не задоволені за браком майна, вважают ь- ся погашеними. Не розглядаються і вважаються погашеними також вимоги, з а- явлені після закінчення строку, встановленого для їхнього пред’явлення. Майно (крім коштів державних підприємств - банкрутів), що залишилося після задов о- лення вимог кредиторів і членів трудового коле к тиву, передається власникові або відповідному органу приватизації для реалізації, якщо арбітражний суд прийняв ухвал у про ліквідацію юридичної особи - боржника. Кошти, що зал и- шилися після задоволення державним підприємством - банкрутом вимог кред и- торів і членів трудового колективу, зараховуються до відповідного позабюдж е- тного фонду приватиз а ції. Черговість задоволення претензій кредиторів 457 Рис. 20.4. Черговість задоволення претензій кредиторів. Після завершення реалізації майнових об’єктів, що входять до складу лікв і- даційної маси є необхідними для повного задоволення всіх вимог кредиторів, та розподілу виручених сум між кредиторами ліквід аційна комісія складає та п о- дає в Арбітражний суд ліквідаційний баланс. У лі к відаційному балансі мають бути відображені показники обсягу майнових активів (ліквідаційної маси), дані їхньої інвентаризації, відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з п о- силанням на укладені договори купівлі - продажу, а також суми розподілу вир у- чених коштів поміж кред и торами. Результати розгляду арбітражним судом ліквідаційного балансу становлять кінцевий етап ліквідаційної процедури. Арбітражний суд виносить ухвалу пр о затвердження ліквідаційного балансу у разі, коли ліквідаційна комісія нале ж- ним чином здійснила заходи для виявлення й реалізації всіх майнових активів, що підлягали включенню до ліквідаційної маси, та у встановленому порядку розподілила виручені суми між кредиторами. Якщо за результатами ліквідаці й- ного балансу не залишилося майна після задоволення вимог кредиторів і не н а- дійшло будь - яких заперечень, арбі т ражний суд виносить ухвалу про ліквідацію цієї юридичної особи. У разі, коли Арбітражний суд доходить висновку, що ліквідаційна к о місія не виявила або не реалізувала всіх наявних майнових активів, необхідних для по в- ного задоволення кредиторів, він виносить ухвалу про призначення нових лі к- відаторів. Нова ліквідаційна комісія знову здійснює всі етапи ліквіда ції підпр и- ємства. Комітет кредиторів (за браком такого — збори кредиторів) або будь - який окремий кредитор можуть опротестувати ліквідаційний баланс. Пі с ля розгляду заперечень Арбітражний суд приймає рішення щодо затвердження (не затве р- дження) балансу. 458 Післ я затвердження ліквідаційного балансу: 1) суд виносить ухвалу про лі к- відацію юридичної особи боржника; 2) оприлюднює цю ухвалу; 3) звільняє лі к- відаторів від виконання своїх обов’язків. У разі незатве р дження звіту суд може висунути вимогу про виправлення ви явлених недоліків або, як уже було сказ а- но, призначити нових ліквід а торів. Отже, справа про банкрутство вважається закритою тільки після затвердже н- ня плану реструктуризації або санації майна боржника або після затве р дження ліквідаційного балансу. Згідно з чинним законодавством, якщо майна банкрута вистачило, щоб зад о- вольнити всі вимоги кредиторів, він вважається вільним від боргів і може пр о- довжити свою підприємницьку діяльність. Арбітражний суд має право винести ухвалу про реорганізацію (лікв і дацію) юридич ної особи тільки тоді, коли в неї залишилось майнових активів менше, ніж потрібно для її функціонування згі д- но із законодавством, або на клопотання вла с ників її майна. 459