Наукова робота з теми «Тричі являлася мені любов» (за матеріалами збірки «Зівяле листя» Івана Франка)

Міністерство освіти і науки України
Вільногірська загальноосвітня школа I – III ступенів №3
«Тричі являлася мені любов» (за матеріалами збірки «Зів'яле листя» Івана Франка)
188214042545
Виконавець:Мальцева
учениця 10 класуАнтоніна
ЗОШ I -III ступенів №3Романівна
м. Вільногірськ
Науковий керівник: Левковець
вчитель української мовиОльга
та літературиСергіївна
Вільногірськ
2011

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………..………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1. Іван Франко і місце його творчості в історії української літератури
Постать Івана Франка у літературному періоді XX століття………….5
Збірка «Зів'яле листя». Її основні мотиви……………….……………….…..7
Висновки до розділу 1………………………………………..………………..…….…….13

РОЗДІЛ 2. «Тричі являлася мені любов» або постаті жінок у житті письменника
2.1 Відображення кохання у збірці «Зів'яле листя» Івана Франка…..13
Висновки до розділу 2…………………………………….………………………..……...24
ВИСНОВКИ………………….………………….………………………………………...…..….25
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………..……..……26
ДОДАТКИ (у вигляді мультимедійної презентації)

ВСТУП
Постать Івана Яковича Франка є дуже виразною в історії української літератури кінця 19-початку 20 століття. Здається, ця людина встигла за своє життя зробити стільки, скільки не встигають і 10-ро, але це – дійсність. Геніальні люди геніальні у всьому. Іван Франко – письменник, поет, драматург, перекладач, політичний діяч, казкар, етнограф, фольклорист… Можна довго перераховувати якості Івана Франка, але найголовніше є незмінним, він - людина, яка мала за своє життя почуття, емоції, злети та падіння, радощі та горе. Саме ці етапи життя надають творця на шедеври. Однією з перлин творчості письменника є його лірична збірка «Зів'яле листя», у якій відображено інтимні почуття Івана Франка. Саме цим і зумовлена актуальність нашого дослідження.
Мета дослідження: визначити основні мотиви збірки Івана Франка «Зів’яле листя» та дослідити аспекти особистого життя письменника, ґрунтовно розглянути поезії та дослідити долю відносин поета з коханими жінками.
Для ефективної та ґрунтовної дослідницької роботи нам необхідне розв’язання таких завдань:
Ґрунтовно проаналізувати поезії зі збірки «Зів’яле листя»;
Визначити місце Івана Франка у літературному періоді;
Дослідити, як саме відображено закоханість поета у Ольгу Рожкевич, Юзефу Дзвонковську, Ольгу Хоружинську, Ольгу Білінську та Целіну Зигмунтовську.
Об’єкт дослідження: відображення стану закоханості, передачі інтимних почуттів у збірці Івана Франка «Зів’яле листя» до трьох жінок, у яких він був закоханий.
Предмет дослідження: лірична збірка Івана Франка «Зів’яле листя».
Для розв’язання поставлених перед нами завдань нашого дослідження ми користувалися комплексом теоретичних та практичних методів:
комплексний аналіз та узагальнення науково-методичної та художньої літератури;
наочний метод: збирання та аналіз ілюстрацій до поезій та фотоматеріалів з життєвої спадщини поета;
дослідницький матеріал.
Наукова новизна нашої роботи полягає у тому, що найчастіше постать І.Франка досліджується з позиції революції, розглядаються його громадянська лірика.
Практична цінність: дана робота може слугувати матеріалом для вчителів, студентів та вчителів у підготовці до уроків. Також наукове дослідження буде цікаве шанувальникам інтимної лірики Івана Франка.
Апробація роботи проходила на базі ЗОШ I -III ступенів №3.
Структура роботи:
Наукова робота складається із вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загального висновку, додатку у вигляді мультимедійної презентації, списку використаної джерел. Зміст роботи викладено на 25 сторінках основного машинального тексту (повний обсяг роботи - 27 сторінок).
Список використаних джерел містить 41 найменування.

РОЗДІЛ 1. ІВАН ФРАНКО І МІСЦЕ ЙОГО ТВОРЧОСТІ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Постать Івана Франка у літературному періоді XX століття
Від смерті Шевченка ніхто з українців не здобув собі більшого імені на всіх просторах України й ширшого роз гласу між чужими, як Іван Франко. На це велике ім’я зложилися його небуденний талант і рідке багатство й різнорідність його діяльності й творчої праці. Політика й поезія, публіцистика й філософія, новелістика й літературна критика, повість і історія, драма й етнографія, комедія й соціологія, література перекладів і редагування часописів – все те одночасно, всуміш стало полем його творчої праці та глибоких досліджень. Він знаходив насолоду у відчитуванні давніх полинялих рукописів і разом з тим із глибин душі видобував правдиві ізмарагди почування, уяви й думки; занурювався у досліди над староукраїнськими апокрифами й повістями й разом із тим «у днях журби» виливав терпіння своє і свого народу; вслухувався у гомін українських народних пісень, поринав у глибінь народних приповідок і разом із тим пильно намічував людські типи й характери та виводив їх у своїх повістях. Просліджував давні твори народної музи, наслухуючи одночасно, як б'є живчик життя сучасної йому суспільності,сягав до індійських легенд, жидівських мелодій і разом із тим продумував над поліпшенням соціальних та економічних відносин народного життя, вказуючи на нові шляхи. Поет сходив у низини «на дно» і враз із тим на бистрих крилах уяви й думки зносився «на вершини» - туди, куди є доступ тільки геніям… [26; 37-39]
Франко був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, який довгі літа лупав скалу безідейності, байдужості, тим ковалем, що клепав серця й сумління свого громадянства, був тим ідейним провідником, котрий вів народ в обітовану країну народного щастя і впав на тім шляху. Був у першу чергу громадянином. Розбуджував серед суспільності думки, кидав між неї нові кличі, вказував нові шляхи в політичнім та суспільнім житті. Громадську службу передусім мав на оці, коли працював на полі українські журналістики, коли ознайомлював українську суспільність із перекладами найвизначніших творів людського духу, коли інформував чужинців у польських, німецьких та російських видавництвах життя свого народу. Громадську службу передусім мав на оці, коли кидався на поле науки й літератури та збагачував ці ділянки творами першорядної ціни. Сам дивився на свою працю, як на твердий життєвий обов’язок. «Муруючи стіну, - говорив він на своєму ювілейному святі 25-ліття літературної діяльності в 1898 році., коли дякував за слова визнання з боку громади, - муляр кладе в неї не тільки самі гранітні квадри, але, як випаде, то і труск і обломки й додає до них цементу. Так само і в тім, що я зробив, може, і знайдеться деякий твердий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, яким я заповнював люки і шпари…» [26;47]. А далі говорив він: «Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю тому простому народові» [22;16].

Збірка «Зів'яле листя». Її основні мотиви
Найкращою збіркою ліричних поезій Франка є збірка «Зів’яле листя», що вийшла у 1896 році. Сам поет у передмові до другого видання назвав «Зів’яле листя» «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що з’явилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка». Композиція всієї тієї «ліричної драми» є така, що поет виводить постать людини слабої волі, яку сила й глибина кохання кладе в могилу. Очевидно, це тільки така літературна форма, в яку поет вложив вислів своїх власних глибоких почувань. Поодинокі «жмутки» тієї збірки поставали в різних відступах часу: перший – у 1886 – 1893 р.р., другий – у 1895 р.р., третій і останній – у 1896 р. У першому «жмутку» поет говорить про своє кохання, про свою «бліду, горем п’яну, безнадійну любов» [21;11], описує красу й принаду тієї, що всеціло полонила всі його думки. У захопленні її вродою пише:
Твої очі, як те море,Твої очі – мов криниця
Супокійне, світляне:Чиста надія на перловім дні,
Серця мого давнє горе,А надія, мов зірниця,
Мов перлинка, в них тоне.З них поблискує мені. [21;86]
Але почув з її вуст страшні, жорстокі слова: «Не надійся нічого», і герой «Зів’ялого листя» погоджується:
Я не надіюсь нічогоЩо ж, коли гляджу на тебе
І нічого не бажаю - І не можу не глядіти,
Що ж, коли жию і мучусь,І люблю тебе! Куди ж те
Не вмираю!Серце діти? [21;87]
Свідомий того, що «спільним шляхом не судилось» їм іти, рішається:
Йди направо, я налівоСам його до себе справлю
Шлях верстатиму в тумані,І прийму його тягар.
І не здиблемось ніколи,А як щастя часом схоче
Як дві краплі в океані.В мою хату загостить,
Як в дорозі здиблю горе,Я його до тебе справлю,
Що тобі несе удар,Най голубочком летить…[21;46]
Тільки у мріях і снах він чудовим образом, тільки як «привиди» ввижається йому гарна квітка, його «сон царівни». З наболілої душі несеться в епілозі його безнадійна пісня:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтішені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто знає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками. [21;89]
У другому «жмутку» на взір народних пісень, повних глибокої символіки, автор дає свої власні стилізації:
Ой ті, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Чом твої очі сяють ти чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не схоче!
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой, ти, дівчино, ясная зоре!
Ти – мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу. [21;25]
Всі ці пісні служать поетові для вислову власних почувань і власних настроїв. Але його кохання міцнішає, й на нього герой поеми не знаходить ради:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.
Це не та сирота. що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко,
Це розпука моя, невтишима тоска,
Це любов моя плаче так гірко. [21;87]
Третій «жмуток» повний пісень глибокого внутрішнього схвилювання. З тужних, сумовитих настроїв переходить герой у тон повної миттєвої безнадійності й розпуки. Вкінці у чудових, зворушливих словах прощається з матір’ю:
Матінко моя ріднесенька!
В нещасний час, у годину лиху
Ти породила мене на світ!..
Не дала ти мені чарівної краси,
Не дала мені сили, щоб стіни валить,
Не дала нені роду почесного.
Ти пустила мене сиротою у світ,
Ти дала ще мені три недолі в наділ,
Три недолі важкі, невідступнії.
Що одна недоля – то серце м’яке.
То співацькеє серце вразливеє.
На красу, на добро податливеє.
А що друга, то хлопський рід,
То затроєний хліб, безславний гріб.
А що третя недоля – то горда душа,
Що нікого не впустить до свого нутра,
Мов запертий вогонь сама в собі згора…[21;36]
Після того в пісні «Пісне моя. ти підстрелена пташко» прощається також зі своєю піснею, якій «час уже на спокій» [21;74], і накладає на себе руку. Франко розумів, що слабовільний герой «Зів’ялого листя» не повинен нікому служити взором.
Спогади поетові поливалися в думки і дії ліричного героя, оживали, щоб почати на сторінках книги вічне життя. Рядок за рядком, листок за листком складалися сумні вірші "Зів'ялого листя".
Франко тяжко пережив розрив з Ольгою Рошкевич, сестрою Ярослава Рошкевича, з яким товаришував, навчаючись в гімназії. З нею були пов'язані всі мрії на майбутнє. Та Ольгу Рошкевич, без її згоди, віддали за іншого.
Чи не про першу любов йдеться у шостому листку першого жмутку?
Так, ти одна правдивая любов
Та, що не суджено, в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший той порив, що бурлить кров,
Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться. [21;99]
Можна з певністю сказати: відчуваються перші сильні потрясіння, трагізм юнака, силоміць розлученого з коханою.
Під впливом спогадів навіяні рядки вірша "Чого являєшся мені у сні?"- такі звичайні, такі знайомі:
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні... [21;61]
Цей вірш супроводжується цілим потоком докорів, гірких спогадів, важких дум, що нагромаджуються, спричиняють посилення почуттів болю, образи від кривд, яких зазнав герой через байдужість коханої. Нестримний потік емоцій раптово обривається різким поворотом думки: "О, ні! Являйся, зіронько, мені хоч уві сні!" [21;61]. Мотивація зміни в настроях героя здійснюється з допомогою емоційного образу гарячого серця, яке без щастя, в турботах буденщини, "неначе перла у болоті, марніє, в'яне, засиха" [21;65]. Коли дійсне щастя обминуло героя, нехай хоч його привид в образі коханої проходить до нього у сні, щоб оживити і заспокоїти змучене серце.
Складний мотив неподіленого кохання, як єдність радощів і муки, тонко розвиває Іван Франко у вірші "Ой, ти, дівчино, з горіха зерня". Обличчя дівчини, вся її юна горда постать прекрасні і гармонійні, однак саме ця дівоча привабливість є джерелом бентежних почувань героя. Виснажений, спустошений і надломлений, ліричний герой залишається на одинці з собою. Але він не дає розгорятися полум'ю, яке б стало на перешкоді його праці й боротьбі. І продовжували лягати на папір рядки у спогадах почуттів минулих літ:
Розвійтесь з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання... [21;53]
І далі, бажаючи бодай трохи розповісти людям про хмари і світле небо нещасливого кохання:
В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу зеленого гаю? [21;53]
Історичним було прагнення поета розкрити своє вразливе серце для нових почуттів, може й таких, які навічно увійшли б у його життя. І такі почуття, хай на час, приходили.
Маревом пройшли через життя поета Ганна, сестра Михайла Павлика і Целіна Журавська (Зігмунтовська), які стали щирими його друзями. Дружба взяла гору у почуттях до власної дружини, Ольги Хоружинської, до сільських учительок Ольги Бєлінської, Уляни Кравченко, які поділяли думи і сподівання Франка, подихом краси і молодого запалу розвіювали його самотність.
А вона у тужливих спогадах зливалися з його пера, добудовуючи величну споруду "Зів'ялого листя", в стражданнях якої поет залишався красивим.

Висновки до розділу 1
В історії української культури творчість Івана Франка складає цілу епоху. Важко знайти галузь, у якій би він не сказав своє вагоме слово. Творчий діапазон Франка – безмежний. "Ми не можемо назвати, мабуть, жодної ділянки людського духу, в якій би не працював Іван Франко і в якій він би не був великий", - так оцінив Павло Загребельний діяльність видатного українського письменника, знаного в усьому світі під символічним іменем Каменяр. Це - геніальний поет, прозаїк, драматург, критик, журналіст, учений, громадський і культурний діяч, який став для України "університетом, енциклопедією, академією наук".
Важко знайти у світовій літературі більш хвилюючу поетичну розповідь про страждання людської душі, зраненої нещасливим коханням, як збірка Івана Франка "Зів'яле листя". Кожен її рядок - це частка душі поета, це іскра великого, найчистішого почуття, що схвилює будь-яке людське серце.
Ліричний герой драми - це людина з ніжною, вразливою і, разом з тим, багатою душею та сильним характером. Ніщо йому не страшне: ні життєві бурі та незгоди, ні наклепи й переслідування, навіть цісар з його тюрмами і жандармами. Не страшить його гнів і злоба ворогів. З усіма він готовий помірятись силою. Важко йому тільки з собою боротись, з власними душевними муками, бо не може він відмовитись від великого почуття, не може вирвати з душі чарівний образ тієї, яку покохав до самозречення.

РОЗДІЛ 2. «ТРИЧІ ЯВЛЯЛАСЯ МЕНІ ЛЮБОВ» АБО ПОСТАТІ ЖІНОК У ЖИТТІ ПИСЬМЕННИКА
2.1. Відображення кохання у збірці «Зів'яле листя» Івана Франка
Кохання - це сфера життя людини, яка часто не піддається логіці, а кохання великої людини - завжди легенда.
Першим сильним почуттям юного Франка було кохання до попівни Ольги Рошкевич. Вона мала добру освіту: володіла німецькою та французькою мовами, захоплювалася збиранням етнографічних матеріалів, мала друковані праці.
Батьки Ольги спочатку заохочували її дружбу з Іваном, сподіваючись, що він зробить блискучу кар'єру. Та після першого арешту та ув'язнення заборонили з'являтися в їхньому домі.
Ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться;
Ти найтайніший порив той, що бурить кров,
Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться. [21;24]
Попри заборони зустрічатись, Іван та Ольга ще протягом десяти років листувалися.
Ольга теж кохала Івана та по велінню батька вийшла заміж за священника, а Франкові написала: "Не думай, що я за тебе забула! Ти мені ніколи з думки не зійдеш - все буде тісно пов'язане з тобою, твоєю роботою, твоїми думками".
Лист Ольги звалив його з ніг, і він їй написав: "Втративши тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра могла б зв'язати свою долю з моєю"
І ти лукавила зо мною!
Ах, ангельські слова твої
Були лиш облиском брехні!
І ти лукавила зо мною!
І нетямущому мені
Затрули серце гризотою
Ті ангельські слова твої!..
І ти лукавила зо мною!
І серце бідне рвесь у мні,
Що ти - злукавила зо мною!.. [21;27]
***
Я не лукавила з тобою,
Клянуся правдою святою!
Я чесно думала й робила,
Та доля нас лиха слідила.
Ти ж думаєш, я не терпіла,
В новії зв'язки радо бігла?
Ти ж думаєш, я сліз не лила,
По ночах темних не тужила?
Не я лукавила з тобою,
А все лукавство в нашім строю -
Дороги наші віддалило
І серця наші розлучило,
Та нашої любви не вбило. [21;30]
Він перелив свій біль у найкращі поезії, - вона ж на сім замків закрила своє горе.
Протягом усього життя ім'я Ольги було для Франка священним:
Я не тебе люблю, о ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
Не голос твій, що, мов дзвінок,
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кожний крок
Відчути серцем мушу.
Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.
А Ольга до кінця життя зберігала Іванові листи. Сестрі Михайлині заповіла покласти їх у труну, під голову, як найцінніший скарб її життя.
Про красу Юзефи Дзвонковської, її начитанність, передові й оригінальні погляди Іван Франко уперше почув від своїх польських друзів. Один із них Іванові писав: "Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись, молитись! За такою королевою можна піти на край світу, кинутись в огонь або воду... Це якийсь диявол, а не жінка! А знаєте, чим ще притягує? Величезним тактом - тримає людей на поводку - нічим не ділиться і нічого не говорить і тим доводить людину до шалу. Це ангел доброти, розсудку, невинності".
При зустрічі на Франка Юзефа справила сильне враження. Він відразу ж палко закохався. І вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч нього, може бути його дружиною.
Та Юзя не відповіла взаємністю. Він страждав.
Жіноче серце! Чи ти лід студенний,
Чи запашний чудовий цвіт весни?
Чи світло місяця? Огонь страшенний,
Що нищить все? Чи ти, як тихі сни невинності?
Чим б'єшся ти? Яка твоя любов?
В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?
В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!
Ти океан: маниш і потопляєш;
Ти рай, добутий за ціну оков.
Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.
***
Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти.
Йди направо, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи,
Як дві краплі в океані.
Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
Наче крапля в океані,
Розпливусь я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
Я ж спадатиму ік дну. [21;32]
Лиш потім Іван Франко довідався про справжню причину відмови. Юзефа була хвора на сухоти (туберкульоз). Йому відмовила, як і всім іншим. Франкові про свою хворобу сказала чесно і відверто.
Саме Фзефі він присвятив вірш, в якому передає біль утрати і розпачу.
Щось горло душить. Чи моїм очам
Хтось видер світло?.. Хто се люто гонить
Думки з душі, що в собі біль заперла?
Сам біль? Вона умерла! Вмерла! Вмерла!
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.
Ридать! Кричать! - та горло біль запер,
Вона умерла! - Ні, се я умер. [21;33]
Могилу Юзефи Дзвонковської віднайшли зовсім недавно на кладовищі міста Івано-Франковська. Плита з пісковику понадтріскувалась і поросла мохом. На ній написані дати народження і смерті - 1862-1892. Усього 30 років життя.
Уже тридцятирічним Іван Франко у Києві зустрів Ольгу Хоружинську. Вона закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, володіла французькою, німецькою, англійською мовами, чудово грала на фортепіано. Він їй також сподобався енергією, розмахом думок, розумом.
Ця освічена жінка стала йому вірною дружиною, народила трьох синів і доньку, писала статті, допомогала у написанні та виданні творів, переживала з ним радість і горе. Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.
По-різному говорять про Ольгу. Дехто вважає, що, вихована в буржуазній родині, де все робила прислуга, вона не була доброю господинею, не вміла дати ладу хаті й забезпечити своєму чоловікові спокійного життя, не вміла пристосуватися до обмежених сімейних фінансових ресурсів [15;46].
Інші згадують, що "вона була добра, чула до людського горя, але непрактична в житті, не навчена до біди"[15;22].
Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір'ю, дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал "Життє і слово", на свій кошт опублікувала книжку Франка "В поті чола" і вдруге збірку "З вершин і низин".
Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба цього замало? Хіба це не свідчення жертовності й любові? Здавалося б, що саме їй і були адресовані любовні гімни. Але...
Дочка Анна через багато років скаже: "Чи ж не вона була вірною помічницею - дружиною батька, чи ж не допомагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім'я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею"[23;72].
Та Іван Франко у листі до друга писав:
- З теперішньою моєю жінкою одружився без любоі, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, освіченою. Но то дарма. Судженої і на коні не об'їдеш [37;65].
Одна із найромантичніших історій із життя уже одруженого Івана Франка - це його кохання до Целіни Журавської - дівчини з голівкою грецької богині. Він побачив її за прозаїчних обставин, за касовим віконцем пошти міста Львова. Він знов і знов приходив до пошти, щоб побачити її.
Але гордовита красуня не покохала "русина" з рудим волоссям.
Благоговійно схиляючи голову перед своїм ідеалом Іван Франко писав:
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій;
Я ж мов одурілий стою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п'яна,
Безнадійная любов. [21;58]
***
За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так, і мучусь, і терплю? [21;64]
***
Я не кляв тебе, о зоре,
Хоч як сильно жаль мій ріс;
Насміх твій і власне горе
Я терпливо переніс.
Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Чи ти знала, що руйнуєш
Щастя власного підклад,
Те, чого життя так мало
Звикло всякому давать?
Чи ти знала, що небавом,
От мов раз махнуть пером,
Ти не раз заплачеш гірко
За потоптаним добром? [21;67]
***
Як на вулиці зустрінеш,
То мене обходиш ти.
Добре робиш! Спільним шляхом
Не судилось нам іти.
Йди направо, я наліво
Шлях верстатиму в тумані,
І не здиблемось ніколи,
Як дві краплі в океані.
Що мені без тебе щастя?
Звук порожній і мана!
Що мені без тебе горе?
Щезла і йому ціна.
Наче крапля в океані,
Розпливусь Я, потону;
Ти гуляй на сонці, пані,
Я ж спадатиму і к дну. [21;53]
***
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні -
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці - минаєш,
Вклонюся - навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні! [21;61]
Однак є факт, який цю жінку підносить. Коли самітній письменник помирав від важкої хвороби (дружина на той час була у божевільні) Целіна прийшла у його помешкання і доглядала за ним.
Чи любив Франко с вою дружину, якщо писав, «одружився з нею "з доктрини", тобто їхній шлюб мав символізувати єдність Західної та Східної України? Важко сказати. Але годі, звинувачувати Франка в нетолерантності, бо це все-таки був геній, а з геніальними людьми вжитися не так просто Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючич вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.
Личаківському кладовищі, недалеко від камної брили - скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Листя дерев та кущів спадає на нього блідо-зеленим, блідо-жовтим, червоним і коричневим неквапливим дощем. Міцно пахне листя дуба і бука. Коли сонце хилиться на захід і його промені пробиваються крізь густі крони дерев, довга тінь од скелі з могили Франка пригортає її могилу. Ольга Хоружинська з ним завжди... [26;78]
Франко напрочуд точно й тонко подає образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьблює його з граніту. Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використовує запозичений з Біблії символ - білу лілію.
Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги - то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в "Украденому щасті", еталоном, до якого рівнятиме всіх інших жінок [24;18-19].
Також у творчості Івана Франка помітний слід залишила ще одна жінка - Ольга Білінська.
У дні, коли втратив Ольгу, прийшов він у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. "Пісеньки "Понад тими гороньками" та "Одна гора високая, а другая низька" полонили були наші душі, - згадує Білинська. - Ми задумалися. Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці...". [16;27]
Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмутовська (Журавська). Ці жінки принесли серцю Івана Франка щастя і горе, радість і муку.
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана...
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай!
Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її красою зір.
За саме серце вхопила мене,
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась. [21;34]

Висновки до розділу 2
Іван Якович Франко як і всі живі люди має серце, яке вміє закохуватися, палко любити та страждати. Його збірка інтимної лірики «Зів’яле листя» як життєпис ілюструє найінтимніші сторінки поетового життя. Кожен «жмуток» по-своєму передає той чи інший період з життя письменника. Тут ми спостерігаємо і радість, і печаль, і відчай, і безнадійний спокій душі, що страждала. Як ми бачимо, не завжди Фракові щастило у стосунках з жінками: Ольга Ржкевич – перше кохання поета, але нещасливе, їм не судилося бути разом через політичну діяльність Франка, Юзефа Дзвонковська рано померла, так і не зазнавши радості бути коханою, Ольга Хоружинська, що кохала Франка була з ним поруч та він кохав її вимушено. За іронією долі саме тоді, коли вона помирала, він зрозумів, на скільки вона була важливою у його житті.
Всі почуття, які переповнювали душу Івана Франка, він висловив гарними, поетичними словами, які викликають бурю емоцій у серці людини, що читає їх. Жоден вірш не залишить байдужим читача.
Висновки
Кажуть, щоб зрозуміти поета чи письменника, щоб відчути всі тонкощі його творчості, потрібно поцікавитися його біографією і зазирнути в потаємні закутки душі. Саме це ми й намагалися зробити у нашій роботі. Збірка Івана Яковича Франка «Зів’яле листя» - це хронограф поетової душі, що передає всі його порухи, сподівання, радості та страждання. Збірка містить у собі три «жмутки», що присвячені коханим жінкам Івана Франка - Ольги Рожкевич, Целіни Журавської, Юзефи Дзвонковської, Ольги Хоружинської та Ольги Білінської.
Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки:
Іван Франко присвятив вірші зі збірки «Зів’яле листя» п’ятьом жінкам, не всі з яких були йому дружинами, а дехто просто став нерозділеним коханням…
Всі вірші мають глибокий ліричний зміст та перейняті смутком.
Саме нещасливе кохання надихало поета на ліричні інтимні вірші.
Основні мотиви збірки: нещасливе, нерозділене кохання, трагедія закоханої душі, муки відчаю від безвихідного положення, саможертовне ставлення до жінки, яку кохаєш.
Іван Франко мав у своєму житті не одне кохання, і бувши емоційною особистістю часто закохувався, навіть маючи законну дружину. Саме ці сплески нових почуттів породжували інтимну лірику поета.
До всіх жінок, що згадуються у даній збірці у Франка шанобливе та поважне ставлення, переповнене вдячністю.
Постать Івана Франка дуже часто трактується однобоко «вічний революціонер», «каменяр». Ми ж дослідили постать поета з людського погляду.
Усе сказане вище, надає нам підстави стверджувати, що мета нашого кваліфікаційного дослідження досягнута, завдання, які висувалися на початку роботи, виконані.
Список використаної літератури
Багалій Д. Іван Франко як науковий діяч. // Україна, кн. 6. — К., 1926.
Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. — К., 1956.
Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. — К., 1956.
Брагінець А. Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка. — Л., 1956.
Вервес Г. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70 —90-их pp. XIX ст. — К., 1957.
Вілецький О. Художня проза. Поезія. Світове значення Івана Франка. // Зібрання праць у 5 тт., т. 2. — К., 1965.
Возняк М. Велетень думки і праці. — К., 1958.
Возняк М. Жите і значіне Івана Франка. — Л., 1913.
Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. — К., 1955.
Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму. // Україна, кн. 6. — К. 1926.
Возняк М. Матеріали до життєпису Івана Франка. // За сто літ, кн. І. — К., 1927.
Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. — К., 1981.
Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916—1932). // ЗНТШ, т. CLIII. — Л., 1935.
Грушевський М. Апостолові праці. // Україна, кн. 6. — К., 1926.
Дей О. Іван Франко і народна творчість. — К., 1955.
Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання. // Матеріали до укр. бібліографії, т. IV. — Л.: Вид. НТШ, 1918.
Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. — Л., 1966.
Євшан М. Іван Франко. Нарис його літературної діяльности. // Літературно-науковий вісник, кн. 9, 1913.
Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913.
Зеров М. Франко — поет. // До джерел. — Кр. —Л., 1943.
Іван Франко. «Зівяле листя». – Л. 1992.
Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. — К., 1981.
Іван Франко у спогадах сучасників. — Л., 1956.
Іван Франко як історик. Збірник статей. — К., 1956.
Іван Франко. Документи і матеріали, 1856—1965. — К., 1966.
Іван Франко. Збірник. За заг. ред. І. Лакизи. П. Филиповича, П. Кияниці. — X.: Книгоспілка, 1926.
Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник. І-XII. — Л., 1948—1965.
Кирилюк Є. Іван Франко. Біографічний нарис. — К., 1956.
Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. — К., 1956.
Колесник П. Син народу. — К., 1957.
Колесса О. Наукова діяльність Івана Франка. // Літературно-науковий вісник, 1913, кн. 9.
Коцюбинський М. Іван Франко. — К., 1917.
Кримський А. Іван Франко. — Л., 1900.
Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. — К., 1958.
Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. — Відень: Вид. СВУ, 1917.
Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874—1964. — К., 1966.
Музичка А. Шляхи поетичної творчості Івана Франка. — X., 1927.
Сидоренко Г. Літературно-критична діяльність Івана Франка. — К., 1956.
Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльности Івана Франка. — Л., 1913.
Шаховський С. Майстерність Івана Франка. — К., 1956.
Шляхами Івана Франка. — Л., 1982.