Конспект відкритого уроку з літератури рідного краю Ми довго будем пам’ятати і вам забути не дамо…

Ми довго будем пам’ятати і вам
забути не дамо...

Мета уроку: ознайомити учнів з творчістю і життєвою долею Ганни Павлівни Світличної. На прикладі особистої долі поетеси виховувати почуття порядності, великої сили волі, уміння контролювати себе. Виховувати повагу до поетеси Г. Світличної, любов до українського слова, до своєї Батьківщини.
Методи і форми роботи: виступ учнів із повідомленнями, читання віршів і уривків з творів Г. Світличної напам’ять.
Тип уроку: Стежинами життя письменника.
Обладнання: Портрет Г. Світличної, збірки її поезії, свічка.

Хід уроку

Учитель. Світлій пам’яті поетеси із Павлоградщини Дніпропетровської області ГАННІ ПАВЛІВНИ СВІТЛИЧНІЙ присвячуємо.

О Ганно, Ганно, мила Ганно!
В душі моїй ти незрівнянна.
Тобі я хочу поклонитись,
Наснаги творчої напитись,
Щоб сил набратись і змужніти,
Щоб щедро жити і творити.
Позняк В.Г. 1995.

І учень. Ганна Павлівна не для одного з нас була і буде провідною зорею.
Ганна Павлівна Світлична народилася в місті Павлограді Дніпропетровської області 20 квітня 1939 року, в сім’ї службовця. Вряди – годи виїжджала за межи міста, бо з 7 літ не могла ходити: надто тяжка хвороба підстерегла її в роки війни і покарала невинну душу навічно.
Росла Ганна Павлівна без рідної мати, бо померла ненька, ще тоді, коли Ганнуся була маленькою. Жила з батьком Павлом Михайловичем та мачухою Оленою Василівною, котра стала для неї другою матір’ю – доброю, уважною. Шкільну науку опанувала вдома за допомогою друзів і вчителів.
Перенесла 8 операцій, але недуга не відійшла від неї.
Навчалася у Харківському університеті. І це за умови, що все життя прикута до ліжка, до інвалідної коляски. Та ніщо не зламало сильного духу і волі цієї жінки. Наполегливо досягала поставленої мети.
Зеленим, ніжним пагоном проростає її поетичне слово. Ганна спочатку пише російською мовою, а після приїзду для консультації Павла Кононенка, - українською. Перші публікації на шпальтах міської, районної та обласної газет, а потім збірки, збірки.
Однією з перших збірок є “Стежки неходжені весняні” (1961). Її поетичний доробок складає цілу бібліотеку. Це цілком самобутня, неповторна сторінка в українській поезії.
(Звернути увагу на виставку збірок поезії)
ІІ учень. Ганна Павлівна Світлична – член спілки України.
До її поетичної криниці припадають спраглі душі сучасників, щоб причаститися з джерела правди і добра.
Поетеса свято вірила:
Краща пісня – завжди попереду.
Весь такий вік – переддень її.
З дня у день, як безсонний перепел,
У зіниці зове свої.
А в зіницях – прозріння сходу
І майбутніх мужнінь наказ.
Не питаючи в ріках броду,
Водить пісня між люди нас.
Водить пісня по містах строгих,
Аж трояндиться стиглий день.
Все життя моє – то дорога.
До найкращої із пісень.

ІІІ учень. Вона не просто жила - існувала, а болісно дошукувалася сенсу життя, свого місця, свого призначення і шляху. Небагатьом дано піднятися над собою, здолати біль, котрим людина прикута, мов Прометей до скелі. Література знає слово, народжене таким болем, і люди приймають його, як частку свого буття, інше слово – слово мужності, лицарства, слово – заклик, слово – зброя, що народжене в тяжких муках і стражданнях – це слово Лесі Українки.
Учитайтесь і вслухайтесь у ці рядки, і ви переконаєтеся в причетності Ганни Павлівни до Лесиного слова. Це прозора поезія, висока і світла, як зоря, що ніколи не згасне, до якої звертається погляд Світличної:

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Боюсь торкнутись імені твойого,
Але зоря, ота, що у вікні,
Твоя зоря, задумлива і строга,
Зорить подовгу уночі мені.
Молюсь на неї, сподіваюсь їй,
Її тремтіння ніжно зберігаю.
Сім струн твоїх у тиші золотій,
Сім вічних струн в душі моїй співає.
І вже не знаю, на якій із хвиль
Моя ріка в твою впадає круто.
До слова – слово, як до болю біль,
До думи – дума, як до рути рута.
І вже не знаю, у чиїм житті,
З ким це було, з тобою чи зі мною?
На барикади мужності круті
Встає дзвінка поезія до бою.
А слово і тремтить, і поспіша,
І чути наче дзвонів десь бриніння,
Й сміється мавка – страчена душа,
А у вікні зоря, ота, що й нині.
Небо многомудре та хмільне,
Оце, що й нині, вечорове небо.
І хай мене хтось тяжко докірне
Нескромною причетністю до тебе.
Нехай! Та я мов хвиля до ріки,
Мов зерня спрагле до свойого поля,
Таки причетна міцно й навіки
До віри, до надій твоїх і болю.
Причетна від найпершого “люблю”,
Причетна до останнього “кохаю”.
Мою причетність, як судьбу мою,
Твоя зоря ген – ген благословляє.
Благословля ще й сіє на уста.
На серце сіє ломикаменю сім’я,
А сім’я те, як сонце, пророста,
І зацвіта твоїм правдивим ім’ям.

ІV учень. Минали роки... В блокнотах мережила рядки квола, але мужня рука. Лягали на папір крицеві слова, мудрі роздуми:

До поезії
Наче бранка,
З натхненним лицем
На тортури твої ішла.
Над рядком непросохлим
Тебе в безсиллі,
Многотерпну,
Тебе кляла.
І горіла, і в болях диких
На скрижалях твоїх
Пеклась.
Відрікалася тричі.
Чому ж і разу
Ти від мене
Не відреклась?

V учень. Тяжкі були часи для України, для її інтелігенції, особливо для тих, хто висловлював національні проблеми. Та Світлична вірить у неминучість перемоги. Вона створює образи – символи. Одним із них є сонце. Це символ життя, щастя, радості:
Сонце, сонце – погляньте, люди,
Під ногами стелиться вам габою.
Жити – буду, творити – буду!
Бо сонце ллється рікою в груди,
Бо я солдат, що лиш рани згоє, -
Вступає знов до важкого бою.
Вона сама була вірною дочкою свого народу. Всією душею любила життя, свій народ. Їй не байдужа була доля тих, хто як смолоскип горів проти вітрів.
Історична пам’ять не дає поетесі такої розкоші – думати сторонньо про страждання, що звідав рідний народ. Живе вона ними. Пам’ятає і судить насильство, наруг і смерть.
VІ учень. Багато віршів присвятила Великому Кобзареві, зокрема:

Арешт Шевченка
Уже в нього й воля.
Уже у столичних вітальнях
Навкіл його імені гулом усе гуло.
Розводив руками ображений вболівальник:
- Чого йому треба іще було?
Уже в нього й слава – прийшла, сповила, засліпила,
Уже над панами всіма і сам, як пан,
Ридало у відчаї щире земляцтво підпиле:
- Пустить ні на що такий талан!
А він – вергав брили думи свої невеселі,
Обводив похмуро очима зустрічні пости.
Оце тобі й воля – руда косаральська пустеля.
Заплачено мало, - сказали, - іще плати.
А він – біле полум’я степу вбирав у зіниці,
Щоб дике огнище в собі вгамувати хоч на мить.
Оце тобі й слава – розкриленим хижим кібцем
Над ним угорі котрий день висить.

VІІ учень. Ганна Павлівна народилася навесні, є людиною з гострим весняним зором. Зором весняного серця творилася її поезія. Зором гордого серця:
З дні затяжних важких своїх невдач,
Коли на тріску всі мости й загати.
Я затамую в серці тихий плач –
І солов’я плачем не дам злякати.

Це присяга на вірність вищої людяності, якій слугує своїм мужнім словом Ганна Павлівна Світлична. Її вірші лірично – філософські. Вона вміла, поєднати простоту і величність. В останні роки свого життя публікувала статті на животрепетні теми, давала чітку оцінку подіям, не піддавалася ні ейфорії, ні песимізму, які складалися в її побутовому житті.
VІІІ учень. Вона спілкується з людьми, до неї йдуть юні поетеси за порадою.
Сама була людяною, любила людей. Мала лебедину вірність по відношенню до Батьківщини. Образ лебедя у її творах – наскрізний.

Лебедина балада
Василю Симоненку
присвячується.
Ой летіли лебеді та над Україною,
Зоряно пісенною, росянокалинною,
Ой кричали лебеді над одною хатою,
Мудро – Василевою, чебрецем заллятою.
Покотилась слізонька в серце у Васильчине,
Зайняла вогнем його, жаром спопелила.
Ой мої ви лебеді, що ж ви наробили?
Може, і не думано, може, й не навмисно.
А у серці ж лебедем лебеділа пісня.
А у ній, у пісні тій, - мила батьківщина.
Тополила місячно ніч, як тополина.
Мовчазні постояли друзі край порога.
Полетіли лебеді – їм своя дорога.
За село, за виселок ромашковопінний,
Їм услід поглянути вийшла Україна.
Вийшла – і побачила: в сивій круговерті
Пролягла у лебедів путь – аж у безсмертя.
І кропила крилоньки злива їм провісна,
І була на крилоньках – Василева пісня.

Їй не байдужа доля інших. Особливо її вражає, коли хворіють діти:
Дитинча сусідське захворіло,
За стіною в мене дитинча.
Котру ніч, мов чаєня безсиле,
Гірко так заходиться в плачах.
Прислухаюсь аж тамую подих:
Що, ну що таке йому болить?..

ІХ учень. Ганна Павлівна настійно закликає любити Батьківщину, пам’ятати заповіти наших дідів, бо то є велике щастя:

Є щастя...
Своїх дідів шаную заповіти,
Рощу свій сад в рожевій куряві.
Є щастя, о високе щастя жити
І чути Батьківщину у крові.
Отак, як сонце чує в собі сонях,
Отак, як небо чує в собі птах.
Є щастя при снігах і при осонні
У неї бути словом на устах.
І промовлять до всесвіту й колиски,
Своє дитя – її іменню вчить.
Є щастя – хай з вершечку обеліска –
А все ж світить,
Їй одній світить.

Х учень. Світлична писала не тільки величну поезію, ай хвилюючу до глибини душі прозу. Привертаю Вашу увагу до оповідання “Медсестра Свєта”. Кому – кому, а Ганні Павлівні ці почуття відомі й особисто пережиті. З 7 літ вона залежала ось від таких “Свєт” і до останнього подиху, тобто понад 50 років.
Без кінця можна говорити про її поезії, вчитуватись у рядки, які повертають нас до життя, вчать замислюватись над своїми вчинками і діями. Спонукають творити прекрасне.
Учитель. Шановні! Відшукайте хоч одну із нижченазваних збірок, і ви зрозумієте, що це – джерело, яке втамує спрагу вашої душі (Запис на дошці):
“Стежки неходжені весняні” (1961)
“Золоте перевесло” (1963)
“Сонячні причали” (1963)
“Дозрівання” (1969)
“Кольори” (1970)
“Доброго ранку” (1972)
“Літозбір” (1973) (Збірка удостоєна Премії ім.. Миколи Островського, 1978)
“Кордони серця” (1974)
“Сьогодні і завжди” (1978)
“В сяйві крила” (1980)
“Зором серця” (1980)
“Терновий цвіт” (1983)
“За хвилину до вересня” (1987)
“Свято калини” (1988)
“І буде лет” (1989).
Працювала над повістю – сповіддю.
ХІ учень. Українська поетеса В. Позняк згадує: “Мені випала велика честь провести Ганну Павлівну в останню її дорогу. 18 листопада 1995 року... Міський будинок культури (м. Павлоград), переповнений тими, хто знав Ганну Павлівну, хто кохався в її поезіях, хто захоплювався і дивувався її мужності. Це були години прощання з жінкою, якій не було рівних за силою волі, мужності, людяності. 50-літню війну вела вона з недугою. Все витримала, витерпіла, і перемогла.
Місцеві художники за одну ніч створили її портрет. На ньому вона схожа, на лебедя. На її крихітних, тендітних плечах легкий повітряний, білосніжний шарф, ніби крила птаха, який приготувався злетіти в безсмертя, опалив вогнем доброти і людяності наші серця, навіки закарбував слід у нашій пам’яті.”
Урок закінчується музикою.