Стаття на тему: ,, ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ ПОДРУЖНЬОЇ ПАРИ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ,,
ДНЗ Черкаське вище професійне училище ім. Г.Ф. Короленка
Стаття на тему:
,, ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ ПОДРУЖНЬОЇ ПАРИ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ,,
Практичний психолог
Зайчук Ян Михайлович
Черкаси 2017
ЗМІСТ
ВСТУП3
РОЗДІЛ 1.ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ЛЮДЕЙ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ..5
1.1.Наукові засади визначення кризи середнього віку ..5
1.2.Соціальні проблеми середнього віку та особливості професійної діяльності.......13
1.3. Ознаки та причини кризи середнього віку..........16
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ КРИЗИ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ НА ПОДРУЖНІ СТОСУНКИ...22
2.1. Причини сімейного неблагополуччя...22
2.2.Кризові періоди шлюбу.24
2.3. Розлучення як соціально-психологічний феномен27
ВИСНОВКИ......32
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.....33
ВСТУП
Однією з актуальних проблем психології є вивчення особливостей взаємостосунків подружньої пари середнього віку, психології вікових криз. Загальні особливості і зміни, які відбуваються з людиною на певному віковому етапі життя призводять до порушення гармонійності особистості. Вони створюють психологічний дискомфорт людини, спричиняють болісні переживання ситуацій, і призводять до різних наслідків в розвитку особистості в післякризовий період. Саме через ці причини кризи заслуговують на увагу вчених психологів. Окремого місця у дослідженнях потребує, зокрема, криза середнього віку. Дуже важливим є питання про винайдення шляхів подолання подружньою парою кризи середнього віку з метою допомоги зберегти сімейні стосунки.
Наукою доведені гендерні відмінності поведінки у різних життєвих ситуаціях. Переоцінка цінностей, підсумок результатів свого життя звичайно стосується людини як цілісної особистості, у всіх сферах її буття, в яких чоловіки і жінки вже мають свої відмінності. Так, чоловіки спрямовані на предметну діяльність, жінки – на комунікативну, чоловіки орієнтовані професійно, а жінкам властиві сімейні цінності, вони відрізняються у прояві емоційних переживань. У середньому віці вже чітко усвідомлені і сформовані стереотипні соціальні ролі, які відіграються за статевою ознакою: чоловік – це захисник, людина, яка забезпечує родину, жінка – осередок домашнього затишку, мати для дітей.
Кожна людина опиняється на рубежі середнього віку. Досягнення цього віку несе для неї нові зміни у житті, ініціює глибокі роздуми щодо свого існування в світі, свого місця в ньому, власних можливостей і способів подолання різних життєвих ситуацій. Раптово з’являються думки про сенс життя, починається оцінка своїх досягнень, виникають болючі емоційні переживання, з приводу втрачених можливостей. З’являється відчуття втраченого часу і його незворотності. Такі переживання надають певного забарвлення всьому життю людини, спричиняють проблеми у професійній діяльності, відносини з власною родиною змінюються, в тому числі і в негативний бік.
Мета роботи: вивчення особливостей взаємостосунків подружньої пари середнього віку.
Об’єкт дослідження: особливості протікання кризи середнього віку.
Предмет дослідження: психологічні чинники кризи середнього віку.
Мета роботи зумовила формулювання таких завдань:
Опрацювати наукову літературу з досліджуваної проблеми.
Розглянути соціальні проблеми середнього віку та особливості професійної діяльності.
Виявити психофізіологічні відмінності чоловіків і жінок середнього віку та їх вплив на протікання кризи.
Для виконання завдань були використані наукові методи: аналіз, синтез, узагальненя, систематизація.
РОЗДІЛ 1.
ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ ЛЮДЕЙ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ
1.1. Наукові засади визначення кризи середнього віку
На різних етапах життєвого шляху людина зіштовхується з кризовими ситуаціями, які можуть спровокувати особистісну (екзістенційну) кризу. В деяких випадках можна виявити події, які є пусковим механізмом для кризи, такі як нещасний випадок, операція, отримане в результаті травми каліцтво. Це можуть бути також ситуації, пов’язані зі смертю коханої людини, переживання різного роду втрат, втратою родини чи роботи; кризи, викликані розлученням, одинокістю, невиліковною хворобою, зміною соціального статусу та ін. Однак природа кризи така, що серед пускових механізмів можуть бути не тільки сумні або травматічні переживання. Причиною кризи можуть бути і радісні, позитивні події – наприклад, народження дитини, закоханість, одруження або підвищення по службі. Іноді у кризи взагалі складно знайти якусь зовнішню причину. Просто у людини з’являється відчуття, що всередині щось змінилося, і сьогодні вона вже не може жити так, як жила вчора: вона стала іншою. Дуже часто подія, яка спричиняє кризу, може бути абсолютно незначною: спрацьовує принцип «останньої краплі». У сучасній психологічній літературі [1,8] і в практиці все частіше використовуються поняття «життєва криза», «критичні життєві ситуації», «вікова криза».
Саме поняття «криза» (від гр. Сrisis – рішення, поворотний пункт) характеризує, що породжується проблема, яка постала перед індивідом і якої він не може уникнути та не може розв’язати за короткий час і звичним способом [5].
«Життєва криза» – феномен внутрішнього світу людини, котрий виявляється в різних формах переживання непродуктивності свого життєвого шляху. Життєва криза є поворотним пунктом життєвого шляху, який виникає в ситуації неможливості реалізації життєвого замислу, що склався [8].
Початковим для введення уявлення про кризи вікового розвитку та кризу середнього віку зокрема є поділ онтогенезу на окремі етапи. Виділимо психологічні теорії онтогенезу, які визначають саму проблему розгляду кризи середнього віку як існуючу і таку, що має місце в житті і у дослідженнях вчених і взагалі відсутність даної проблеми. Для розгляду ж базових уявлень про вікові кризи звернемось до основних періодизацій психічного розвитку. Серед різноманіття наукових шкіл в психології можна виділити дві групи психологічних теорій в залежності від їхнього погляду на онтогенез. Представники першої з них розглядають розвиток в його цілісності та неподільності, не виділяючи в ньому окремих періодів або етапів (Г. Оллпорт, Дж. Кеттелл, К. Роджерс, Г. Айзенк та ін).
У теоріях цієї групи основним є уявлення про деяку цілісність, наприклад поняття особистості. Далі предметом дослідження стають характеристики цієї цілісності, її внутрішня структура, умови походження. Навіть визнаючи життєву динаміку даної цілісності, вивчаючи умови її походження, дослідники не пов’язують жорстко ці зміни з будь-яким певним віком. Віковий розвиток у цьому випадку визнається фоном досліджуваних змін.
Другу групу психологічних теорій створюють ті, хто вважає, що онтогенез являє собою чергування, зміну визначених періодів розвитку (З. Фрейд, Ж. Піаже, А. Валлон, Е. Еріксон, Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв та ін. ) Для обгрунтованого поділу онтогенезу на певні періоди кожен дослідник вводить власні підстави цього поділу і представляє власну теорію психічного розвитку людини в онтогенезі [25].
Таким чином, в залежності від вихідних теоретичних засад онтогенез розглядається як суто індивідуальна траєкторія, як безперервна поступова зміна мікроперетворень або, навпаки, як послідовність відносно стійких і відокремлених стадій. Поняття періодізаціі тісно пов’язане з поняттям розвитку в онтогенезі, хоча вони й не повністю збігаються.
Розвиток можна розуміти двояко:
а) зміни, що відбуваються з часом в організмі, психіці та поведінці людини в результаті біологічних процесів та впливів навколишнього середовища ;
б) процес, що характеризує якісні перебудови в розглянутому предметі – поведінці, психічному розвитку, інтелектуальному або емоційному розвитку.
Перше визначення характерно для західної психологічної традиції, друге – для вітчизняної. Суть їх відмінності є в тому, що в першому випадку в основу покладений кількісний характер змін, що відбуваються, а в другому – якісний.
Ризниця у цих двох підходах центрується навколо механізму переходу від одного періоду до іншого. В багатьох теоріях періодізаціі постулатом є поділ онтогенезу на окремі періоди, але самі переходи між періодами не розглядаються спеціально. Найбільш яскравим прикладом такого погляду на онтогенез є теорія Е. Еріксона. У ній онтогенез складається з восьми періодів, кожен з них описаний досить детально, розкритий їх псіхологічний зміст. Е. Еріксон, вводячи уявлення про вісім віків людини кожну стадію (кожен вік) визначає за своїм можливим результатом. Кожен відрізок онтогенезу – вік – називается кризою. Однак за рамками розгляду залишається питання про природу та зміст переходу – зміни періодів [25].
Теорії першого і другого роду можуть збігатися у визнанні існування періодів розвитку, але докорінно відрізняються у відповіді на питання про зміст переходів.
У 70-ті роки з’явилася й набула популярності періодизація Левінсона. За Левінсоном життєвий шлях був розбитий на три ери, розміром приблизно по 20 років. Кожна ера поділяється на періоди. Ера характеризується особливою структурою життя, яка складає основу способу життя, опосередковуючи відносини особистості і суспільства. Ери розділяються перехідними періодами – в них колишня структура життя піддається сумніву, а потім і руйнується, а її місце займає нова структура, яка вже є наступним етапом життя людини.
Приблизно в той же час з’являється і періодізація Дж. Ловінгер (1976) та Р. Кегана (1982). Ці періодізаціі спрямовані на аналіз стадій формування Я–концепції. Дж. Ловінгер засновувала свої дослідження на періодізаціі психоаналізу, а також використовувала і деякі аспекти періодизації розвитку моральних суджень Колберга. Були виділені сім основних стадій розвитку і три перехідні стадії. Стадії не пов’язані прямо з хронологічним віком. Більшість людей не досягає вищих стадій, «застрягаючи» на проміжних.
За Р. Кеганом, індивід, що розвивається знаходиться в стані виділення себе з навколишнього світу і одночасно відчуває свій зв’язок з ним. Кеган запропонував наступну періодизацію:
0 – інкорпоративна стадія (0–2 роки) – відсутність поділу себе та іншого;
1 – імпульсівная стадія (2–7 років) – імпульсивна поведінка, егоцентризм;
2 – імперська (7–12 років) – прагнення до незалежності, досягнення майстерності;
3 – інтерперсональна(13–19 років) – перебудова структури статевих відносин;
4 – інституціональна (рання дорослість) – реінтеграція взаємопов’язаних компонентів Я;
5 – інтеріндівідуальна (дорослість).
Р. Гоулд, який також підтримує стадіальний погляд на розвиток, вважає дорослішання процесом відмови від дитячих ілюзій і помилкових припущень на користь впевненості в своїх силах і самоприйняття. Його стадії визначаються тими ілюзіями, від яких відмовляється людина, яка переживає цю стадію.
16–22 років – «я назавжди пов’язаний з батьками»;
22–23 років – «успіху можна досягти, йдучи по шляху батьків, але, якщо я не доб’юся успіху, вони мені допоможуть»;
28–34 року – «життя просте, і ним можна керувати»;
35–45 років – «розквіт життя» – люди, які пережили втрати і осмислили кінцівку власного життя, що рятує від дитячих ілюзій і потреби в безпеці. Це власне вершина розвитку та повна автономна доросла свідомість і самосприйняття.
Ми бачимо, що розвиток ідей стадіальності онтогенезу в цілому йшов від об’єктного уявлення про людину до вивчення його суб’єктивних, особистісних характеристик. Отже, існує два типи теорій періодизації психічного розвитку. Ті, в яких предметом дослідження є самі стадії розвитку, і ті, в яких поряд з вмістом стадій досліджуються і механізми та умови переходу до наступної стадії.
Періодизацію психічного розвитку, в яких описується не тільки зміст стадій онтогенезу, але й механізм переходу, складають блок психологічних концепцій, побудованих на діалектичних принципах. У теоріях обох типів періодізаціі використовується уявлення про вік, або більш конкретно – про інтелектуальний вік. В кожній теорії основою періодизації є та вихідна модель або схема, яка описує вік. Уявлення про віковий перехід є похідним, вторинним щодо загальної теорії розвитку в онтогенезі.
Першопочатковими для вивчення питання кризи середнього віку були дослідження, які визначали саме поняття критичного віку і криз самого віку. Розглянемо поступовий перехід і передумови виокремлення поняття «криза середнього віку» та наповнення його змістом .
Основні положення концепції вікових криз були сформульовані у вітчизняній психології. Перший обґрунтований поділ онтогенезу на окремі вікові періоди дав у вітчизняній психології П. П. Блонський. Він же звертав увагу на особливий – перехідний вік і підкреслював, що цей так званий «перехідний вік» представляє в педагогічному відношенні труднощі. Нерідко його називають також критичним віком. Першопочаткова назва «критичний вік» закріпилось за віком статевого дозрівання. Аналіз Блонського базувався переважно на узагальненні емпіричних даних про специфіку поведінкових характеристик в критичні періоди.
В роботі «Проблема віку» Л. С. Виготський поряд з загальними питаннями визначення віку та побудовою нової періодизаціі розвитку в онтогенезі вводить теоретичне уявлення про два типи віку – критичний та стабільний.
Стабільний вік, як вважає Л. С. Виготський, вивчений більш повніше, ніж той, який характеризується іншим типом розвитку – кризами. Розрізнення стабільного та критичного віку Л. С. Виготський засновує на аналізі соціальної ситуації розвитку як фактичного визначення віку: стабільний період визначається гармонією між середовищем та ставленням дитини до неї, критичний же період – дисгармонією, протиріччям. Розвиток в стабільний період призводить до виникнення нової структури особистості – новоутворення. «Відносно стійкий, або стабільний, вік розвитку відбувається головним чином за рахунок мікроскопічних змін особистості дитини, які, накопичуються до відомої межі, а потім миттєво виявляються у вигляді наступного вікового новоутворення» [13, с.23].
Описуючи критичні періоди в розвитку, Л. С. Виготський пише, що з чисто зовнішньої сторони вони характеризуються рисами, протилежними стійкому або стабільному віку. У цих періодах протягом відносно короткого проміжку часу (кілька місяців, рік або, найбільше, два) зосереджені різкі та кардинальні зрушення і зміщення, внесення змін і переломів в особистість. Л. С. Виготський визначив зовнішні поведінкові особливості криз: межа, яка відділяє початок і кінець криз від суміжного віку, вкрай нечітка; криза виникає непомітно, її початок важко діагностувати; як правило, в середині кризового періоду спостерігається його кульмінація, наявність цієї кульмінаційної точки відрізняє критичний період від інших; відзначаються виражені особливості поведінки
Таким чином, за Виготським, криза представляється кульмінацією мікрозмін, що накопичуються протягом попереднього стабільного періоду, в переломні періоди розвиток характерізуєтся «відмиранням». Виникнення нового в розвитку є обов’язково одночасно і розпадом старого і таке руйнування необхідним.
Основні положення Л. С. Виготського про періодизацію психічного розвитку отримали своє продовження в роботах його послідовників.
О. М. Леонтьєв вважав, що криза (хворобливий, гострий період в розвитку) не є необхідним симптомом переходу від одного стабільного періоду до іншого, від однієї провідної діяльності до іншої: «В дійсності кризи аж ніяк не є неминучими супутниками психічного розвитку. Неминучі не кризи, а переломи, якісні зрушення в розвитку. Навпаки, криза – це свідчення нескоєного своєчасно перелому, зсуву. Криз зовсім може не бути, якщо психічний развиток складається не стихійно, а є розумно керованим процессом» [25, с. 30].
Д. Б. Ельконін використовує термін «криза», не замінюючи його терміном «перехід», він, виявив базову суперечність, яка складає основу кризи. На кожному ступені розвитку інтенсивно розвивається якась одна сторона людської діяльності (і відповідні здатності), друга ж сторона – відстає. Коли це відставання досягає критичного рівня, відбувається зміна провідної діяльності, відбувається криза. Д. Б. Ельконін вказує на необхідність спеціальної розробки питань, пов’язаних із психологією кризового віку [43]. Але механізм критичного переходу в даній роботі не розкритий. Таким чином, у роботах Д. Б. Ельконіна уявлення про критичні періоди в цілому інкорпорує лінії, які виникають ще в роботах Л. С. Виготського й О. М. Леонтьєва. З однієї сторони, Д. Б. Ельконін вперше будує цілісну діяльнісну концепцію онтогенезу, з іншого – утримує і розвиває ідею про неможливість звести поняття кризового періоду до простої зміни діяльності. Він продовжує шукати шляхи аналізу механізму перебудови соціальної ситуації розвитку.
Роботи вітчизняних та західних вчених сформували теоретичні передумови і засади, на яких ґрунтується визначення і розкриття кризи середнього віку
Взагалі саме поняття «криза середнього віку» було введене канадським психоаналітиком Еліотом Жаком, який в 1965 році опублікував статтю під песимістичною назвою «Смерть в середині життя». Дослідивши біографічні дані він прийшов до думки, що в середині життя люди відчувають певну кризу, що обумовлена двома факторами. По–перше, до цього моменту індивідууми починають відчувати власну природу як істоти, що мають смертельний кінець, по–друге – до цього моменту у людей змінюється сприйняття дійсності, внаслідок чого відлік «від народження» перетворюється на відлік «до смерті». Дана концепція набула поширеності, не дивлячись на те, що вона зіштовхувалась з концептуальними труднощами. Проте, вона була поверховою і можна зазначити її як ім’ястверджувальною і тільки.
З узагальненням Левінсоном уявлення про кризу середини життя стало популярним і загальновживуваним. Однак багато хто з дослідників сумнівається в тому, що про кризу середини життя можна говорити як про щось, що відбувається в нормі, і з усіма людьми, в тому числі тому, що люди, знаючи про те, що в 40–45 років настає криза, схильні посилювати власні проблеми, кваліфікуючи власні переживання як прояви кризи, в той час як насправді не відчувають кризових переживань.
Левінсон, однак, ввів уявлення не про одну (найбільш відому) кризу, а про три – перехід до ранньої дорослості, перехід до середньої дорослості, перехід до пізньої дорослості. При цьому для того, щоб стати по–справжньому дорослим, чоловікові необхідно впоратися з чотирма завданнями: пов’язати мрії та реальність, знайти наставника, забезпечити кар’єру, налагодити інтимні відносини [25].
У зв’язку з критикою на адресу нормативно хронологічно визначених криз дорослості Г. Крайг у своїй книзі «Психологія розвитку» описує ці явища під симптоматичною назвою «Міф про кризу середини життя». Вона розглядає дві моделі перехідного віку – модель переходу і модель кризи. Модель переходу припускає, що зміни в житті заздалегідь плануються, і тому людина виявляється здатною упоратись з ними. Модель кризи – протилежна. При кризовому стані протягом середини життя відбувається втрата ілюзій, виникає хвороблива нездатність впоратися з можливими проблемами – розлученнями, втратою роботи, з фізіологічними ознаками потенційної старості [24]. У дослідженнях особлива увага надається фізичним і когнітивним змінам, психосоціальному розвитку, відносинам у сім’ї і стабільності у ній міжособистісних моментів, стабільності і мінливості професійного життя. Детально розглядається зокрема і сама модель кризи середнього віку.
У протиставлення цих моделей відразу ж впадає в очі і наперед негативне розуміння самого терміну «криза». Криза розуміється як таке подолання важливого життєвого кордону, при якому можливі ускладнення, дискомфорт, відчуття ранимості, і т. п. Таке розуміння характерне практично для всіх робіт західних авторів. Термін «криза» також досить часто трактується як синдром, що характеризує несприятливість вікового (або біографічного) переходу. Так саме у цьому напрямку Гейл Шихі у своїх працях [41] досліджує відносини у шлюбі, розкриває ці аспекти міжособистісних відносин, виокремлює поведінкові моделі під час кризи чоловіків і жінок, особливості їх статевих взаємин, визначає єтапність проходження самої кризи. Д. Шарп, у своїй роботі «Записки про виживання» ставить окреме питання про позитивність кризи, про сигнал психіки в обличчі кризи прийти до рівноваги, вважає саме кризу середнього віку кризу засобом порозуміння самого себе [40].
Таким чином середина життя в західній психології розглядаєтся як час, коли людина критично переоцінює своє життя, аналізуює її. Одні можуть бути задоволені собою і своїми досягненнями, для інших, навпаки, цей процес може бути болючим. Але варто звернути увагу на те, що незалежно від моделі (переходу або кризи), мова йде про особливого роду рефлексії, про погляди на власне життя. На даний момент питання кризи середнього віку широко вивчається у різних контекстах багатьма вченими психологами і з кожним днем стає більш змістовним у теоретичному, а також у практичному плані. Нині робота вчених спрямована у руслі дослідження методології вивчення кризових станів, зокрема кризи середнього віку, розробляє основи соціальної та психологічної роботи з особистістю, що перебуває у кризовому стані, а також зокрема вивчає гендерні аспекти кризи середнього віку.
Таким чином, передумовою виникнення змісту питання про кризу середнього віку , його формулювання, було дослідження вітчизняних вчених –Виготського Л. С. (уявлення про два типи віку – критичний та стабільний), Леонтьєва О. М. («безкризовість»), Божович Л. І. (експериментально–психологічне дослідження окремих вікових криз), які виявили дві принципові позиції в розумінні критичного віку. Розкриття концептуальності поняття кризи середнього віку відбулося у роботах західних вчених (Д. Левінсон, Д. Шарп, Г. Крайг, Г. Шихі та ін.).
1.2. Соціальні проблеми середнього віку та особливості професійної діяльності
В кінці 60-х років минулого століття американський психолог К. Пек сформулював сім основних проблем, які суттєвим чином впливають на формування кризи середнього віку.
1. Необхідність переорієнтації основних життєвих сил з фізичної діяльності на розумову. Це пов’язано з істотною зміною фізіологічних особливостей організму.
2. Необхідність визнання пріоритету соціальних інтересів (збільшення акценту на дружніх, товариських відносинах) над сексуальними. Це пов’язано з однієї сторони з розширенням кола соціальних інтересів особистості, з іншого - з біологічними змінами.
3. Необхідність формування емоційної гнучкості на тлі емоційного спаду, пов’язаного з втратою близьких, друзів, руйнуванням сім’ї і звичного способу життя.
4. Потреба розвивати в собі розумову гнучкість, долаючи розумову прямолінійність. Необхідність подолання занадто жорстких засад життя, сформованих до цього часу.
5. Необхідність диференціації своїх соціальних інтересів, які в більшості випадків концентруються навколо сім’ї і роботи, і будь-які серйозні проблеми в цих сферах часто приводять людину на межу катастрофи.
6. Доцільність перенаправляти свою увагу з хвороб, які насуваються, на інші соціальні орієнтири.
7. Необхідність не концентруватися на проблемі наближення старості і неминучості смерті.
Сукупність усіх цих проблем і веде до формування такого феномену як криза середнього віку у обох статей [21].
Динаміка кризи чоловіків середнього віку у соціальній сфері обумовлюється прагненням відповідності до стереотипу чоловіка, який сформувався у суспільстві. Цей стереотип змушує чоловіків відповідати єдиному зразку успіху і мужності, і більшість з них намагаються відповідати цьому зразку. Ряд проблем виникає у середині життя як раз із-за того, що їм доводиться звикнути до думки, що вони не задовольняють цим зразкам, або з-за того, що вони змушені були відмовлятися від багатьох власних бажань, намагаючись досягти відповідності до них. Лише небагатьом чоловікам вдається в цей час подолати відчуття невдачі, внутрішнього розладу або втрати самоповаги. Для жінок такого чіткого рольового стереотипу не існує. Точніше жінкам властиве виконання стереотипної ролі матері та дружини, але вона є більше біологічною, ніж соціальною. Жінці природно бути матір’ю і немає потреби відповідати певним вимогам [18].
У середньому віці як чоловіки, так і жінки переглядають свої цілі і міркують про те, чи виконали вони раніше поставлені перед собою завдання. У період ранньої дорослості люди стверджують себе в професійній області. У середньому віці вони часто по–іншому починають дивитися на свою роботу. Відбувається переоцінка професійної діяльності. Більшість при цьому усвідомлюють, що вони зробили свій професійний вибір і повинні з ним жити. Лише мала частина людей різко змінює свою професійну кар’єру в середині життя [12]. Це роблять, як правило, ті, хто відчуває, що їх здатності не використовуються повністю на тій роботі, яка у них є. Причиною цього можуть бути зміна характеру роботи або зниження труднощів задач за рахунок досягнутого професіоналізму. Частка тих, хто розчарувався у своїй роботі, втратив її, або не досяг того професійного положення, на яке сподівався, може відчувати гіркоту і занепад духу. Люди середнього віку можуть також змінювати роботу внаслідок «згорання». Інші можуть перебудувати свою систему пріоритетів. Внаслідок зміни пріоритетів в області професійної діяльності відбуваються перетворення у інших сферах життя. Наприклад, дехто в середині життя вирішує приділяти більше уваги міжособистісним відносинам або моральним зобов’язанням і менше – професійному розвитку. Дані особливості протікання кризи у професійній сфері властиві чоловікам, оскільки вони в середньому віці реалізують себе через кар’єру або громадську роботу. Відповідність або невідповідність планів ранньої дорослості фактично досягнутими результатами визначає психофізіологічний стан чоловіка в середньому віці. Якщо розрив між очікуваним життям і його реальним втіленням занадто великий, чоловік, як правило, впадає в депресію.
Жінки в цей час традиційно визначають себе через своє місце в сімейному циклі. Її образ життя, соціальний статус і можливості вибору багато в чому визначаються також подіями в її професійному житті. Від того, наскільки збігаються її прагнення молодості з реальними життєвими умовами, визначається стан її внутрішнього світу. І якщо порівняння цих прагнень занадто болісне, то це викликає той психологічний конфлікт особистості. Але професійної сфери ці постулати стосуються не першочергово, більш опосередковано, ніж у чоловіків. Робота для чоловіків найчастіше є виключно джерелом грошей і соціального становища. Для жінки ж властиві прагнення отримати від роботи задоволення і самореалізацію. В той же час жінка очікує і отримуює від своєї роботи більшого. Це нівелює для жінок гостроту проблеми «незадоволення роботою і кар’єрою». Більш того, жінки більш схильні до експериментів, і будучи незадоволені роботою можуть піти в абсолютно іншу область, почати новий бізнес.
Характеристики, що супроводжують переживання кризи середини життя працюючої жінки такі: переосмислення життя на новому етапі, актуалізація спрямованості на пошук нових способів самореалізації і зміни в структурі особистісних характеристик. Якщо порівнювати життєві орієнтації, особливості самореалізації і характерологічні особливості особистості жінки в період кризи середини життя у порівнянні з жінкою зі стабільною кар’єрою, то виявляється, що жінка зі стабільною кар’єрою в меншому ступені, ніж жінка з динамічною кар’єрою, зайнята пошуком сенсу життя на новому життєвому етапі, рівень самореалізації її вище. Взагалі особистість жінки зі стабільною кар’єрою має більшу цілісність в період кризи середини життя, тому що існує взаємозв’язок між осмисленістью життя, самореалізацією і особливостями особистісних характеристик.
1.3. Ознаки та причини кризи середнього віку
Cередній вік сприймається дорослими людьми як той період, коли руйнуються надії, а більшость можливостей здаються втраченими назавжди. Перша стадія середнього віку починається близько тридцяти років і переходить у початок наступного десятиліття. Цю стадію і називають «кризою середини життя». Її головною характеристикою є розходження між мріями і життєвими цілями людини і дійсністю її існування [22].
У порівняні з вивченням криз дитячого та підліткового віку набагато складніше в силу багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів дослідити кризи розвитку дорослого життя. За межами дитинства розвиток не відбувається лінійно, а проходить складно, суперечливо, кризово. Проте критичні періоди не такі різкі, як це було, наприклад, у підлітковому віці, не є такими прив’язаними до вікових рамок. Як правило, вони проходять більш гладко, інтеріоризовано, і менш драматично, ніж кризи дитинства. Загалом вони виникають рідше, ніж у дитинстві, з великим часовим інтервалом (7–10 років) і більш тісно залежать від соціальної ситуації розвитку. Кризи зрілості проходять достатньо усвідомлено і більш приховано, у внутрішньому плані, не демонстративно, хоча близькі люди можуть помітити підвищену тривожність, критичність стосовно власних зовнішніх і внутрішніх досягнень, нестійкість поведінки, симптоми розчарування тощо. На сьогоднішній день нормативні кризи зрілості недостатньо вивчені.
На думку Б. С. Братуся та В. Ф. Моргуна особистісні зрушення найчастіше пов’язані з наступними періодами життя: 28–34 роки, 40–45 років, 50–55 років [6]. На цей час припадають кризи дорослості або кризи середнього віку, оскільки в інтервалах між ними розвиток як правило проходить більш рівномірно, відбувається нагромадження суперечностей, які яскраво виявляються під час кризи.
Необхідно особливо підкреслити, що вказані вікові рамки є достатньо умовними. Як характер, так і терміни тих чи інших криз можуть помітно змінюватися в залежності від конкретних особливостей двох основних умов протікання психічних процесів: фізіологічних умов (наприклад, тривала тяжка хвороба, гормональні зрушення тощо) і – що найбільш важливо – зовнішніх соціальних умов (зміна зовнішніх вимог, соціальних очікувань тощо). Вказані терміни, на думку Б. С. Братуся, можна розглядати лише як нормативні, тобто достатньо типові для нормального, не переобтяженого хворобами чи особливими соціальними потрясіннями ходу розвитку особистості [6].
Кожному з виділених періодів властива своя феноменологія. Ось як описує один з критичних періодів дорослої людини П. М. Зінов’єв: «Періодом, коли душевному спокою загрожує небезпека, є вік за 40 років. Організм слабшає і починає помітно здавати. Настає підведення підсумків: старість, про яку раніше не думалося, хоч і не прийшла, проте заставляє людину відчувати своє дихання, – мимоволі з’являються думки про те, що кращий, найбільш працездатний період життя вже позаду, а зроблено так мало. Спливають у пам’яті мрії і очікування юності, починається їх порівняння з досягненнями і, звичайно, не на користь останніх. Іноді з’являється смуток, похмурі думки: життя пройшло даремно, нічого не здобуто» [23]. Аналогічно описують цю кризу і зарубіжні психологи (Р. Гаулд, Д. Левінсон, Д. Вейлант), визначаючи вік 40–42 років як «вибух в середині життя, коли виникає враження, що життя проходить задарма, наступає усвідомлення втрати молодості» [21]. Зрозуміло, що всі деталі описаної картини зовсім не є обов’язковими для людини. Рання дорослість – це момент переходу людини від юнацького стану до стану повноправного дорослого. Фактично всі матеріальні психічні структури, необхідні для повноправного «включення» в активну соціальну дійсність, сформувалися. Тепер основна задача людини – знайти ті соціальні навички, які необхідні йому для підтримки гомеостазу наступного порядку, соціального (професія, статус, сімейне життя, діти).
Ті кризові ситуації, які спостерігаються у людини в ранній дорослості можна визначити як:
а) нормативні (що визначають його вікову періодизацію);
б) соціальні (що знаходяться в рамках нормативних, але відрізняються від них, тому специфічні для ранньої дорослості);
в) ненормативні (кризи, що виникають при неможливості подолати їх – або «нехарактерні» труднощі: смерть родича, друга; війна; стихійне лихо та ін.). Необхідно відзначити, що будь–яка нейтралізація самих криз не може бути реальною, тому що кризи – це не негативне явище (хоча і супроводжується деякими негативними емоційними проявами), криза – це момент розкриття можливостей. Людина може подолати її, і, тим самим, увійти в нову реальність, а може й не подолати, залишаючись в рамках тих можливостей, які вже не можуть задовільнити різноманітні потреби людини (фізіологічні, психічні – пізнавальні).
З віком 40–45 років пов’язана чергова психологічна нормативна криза. Після 40 років, коли нагромаджений досвід дозволяє реалістично оцінити співвідношення очікуваного і досягнутого, людина починає підводити підсумки своєї попередньої діяльності і того, що вона зробила, задумуватись про суть і цінність зробленого. Відтепер, заглядаючи у майбутнє, людина змушена переглядати свої цілі з урахуванням свого професійного статусу, фізичного стану і стану справ у сім’ї.
Зрілий вік характеризуеться як кульмінаційний період життєвого шляху, коли людина набула вже життєвого досвіду, знань, умінь i може користуватися цим. Водночас, цей період пов’язаний з суперечностями в житті, подоланням ix. Зміну етапів життєвого шляху можливо розглядати не тільки як зміну етапів людського розвитку, не тільки як зміну статусів людини в будь–якій сфері життєдіяльності (звідси типові життєві цикли), але й як резуль тат розвитку суперечностей у прoцесі життєдільності особистості. Якщо життя людини розглядати як діяльність, у пpoцeci якої створюютъся умови життя і відбувається самореалізація, то можливо припустити, що діалектика взаємозв’язку створення умов життя та самореалізація є джерелом внутрішньої суперечності, яка визначає динаміку життя особистості. Особливо слід підкреслити, що переломи і зрушення в розвитку дорослої людини виникають тоді, коли яскраво виражена невідповідність між наявними можливостями, областю знань і умінь та системою смислових зв’язків зі світом. У дорослості людина проходить через період критичної самооцінки: аналізується автентичність способу життя; вирішуються проблеми моралі; розглядаються сімейні відносини, професійне становлення [23].
Існує сукупність причин, які обумовлюють виникнення кризи. Першочерговою причиною і поштовхом для початку кризи є психофізіологічні зміни, які відбуваються з людиною. Криза середнього віку пов’язана зі страхом старіння та усвідомлення того, що досягнуто іноді значно менше, ніж передбачалося, і є коротким піковим періодом, за яким йде поступове зменшення фізичної сили і гостроти розуму. Людині притаманне перебільшене занепокоєння з приводу власного існування і відносинами з тими, хто поряд. Фізичні ознаки старіння стають дедалі очевидніші і переживаються особистістю як втрата краси, привабливості, фізичних сил і сексуальної енергії. Все це і на особистісному і на соціальному рівні оцінюється негативно. Крім того, у людини з’являється і зростає занепокоєння, що вона може опинитися на крок позаду нового покоління, яке здобуло професійну підготовку у відповідності з новими стандартами, енергійного, що володіє новими ідеями та готовністю погодитися, принаймні, на перших порах, на значно меншу зарплату.
Наступною причиною, що призводить до виникнення такого стану особистості, який характеризується гострими та важкими переживаннями, є неможливість повністю розкрити свої здібності, обдарування, здійснити намічену програму життя з огляду на на якісь внутрішні або зовнішні причини. Позначимо витоки кризи середини життя у нереалізованості життєвої перспективи. Так, більшість старшокласників збираються реалізувати свої наміри до 35 років. Витоки кризи середнього життя вбачають в обмеженні життєвої перспективи, коли юнаки та дівчата намічають прожити до 70 років, а межу самореалізації встановлюють на рубежі 30 та 40 років. Успішне розв’язання кризи середньго віку включає переформулювання цілей, більш реалістичних за змістом. Дослідники пов’язують кризу середини життя з переоцінкою особистістю того, що вже досягнуто, та того, що ще належить зробити в житті, наприклад, у трудовій сфері [18]. Відсутність значних досягнень у професійній діяльності, у зв’язку з цим невдоволеність трудовою кар’єрою спричиняють глибокі переживання у людини, яка все життя присвяти себе цій професії, і коли домінуюча смисложиттєва потреба не задовільняється і не може бути задоволена, в такому разі можлива життєва драма.
Причинами кризи також зазначені зміни у сімейних стосунках, пов’язані з дорослішанням дітей, старінням батьків, новим аспектом взаємовідносин між шлюбними партнерами. Причиною кризи зрілого віку може бути орієнтація на відтворення індивідом типового життєвого шляху представників попередніх поколінь, а не на творче ставлення до життя. Творче ставлення до життя передбачає творчий пошук шляхів самореалізації, готовність до перебудови своєї життєвої перспективи з урахуванням вимог, обставин життя. Умови життя в світі, що постійно змінюються, вимагають від особистості вміння конструювати змістовну і гнучку перспективу, життєву активність та ініціативність.
Протікання кризи характеризується певними ознаками. Першою ознакою є зміна ставлення до того, що раніше здавалося важливим, значимим, цікавим, відштовхуючим. Це сигнал протікання глибокої внутрішньої роботи. Наступна – це усвідомлення в тій чи іншій мірі того, що відбулося, визначення його людиною для себе. І, нарешті, – вкорінення нового у світогляді, тобто поява нових вимог до себе і до інших, нових повсякденних дій і звичок.
Спеціалісти з галузі психокорекційної роботи з проблем особистості виділяють три найбільш загальні види кризи зрілого періоду життя: нереалізованість, спустошеність, безперспективність та різновиди їх [6, 17]. Відсутність значущих цілей у майбутньому суттєво впливає на усвідомлення цінності свого життя і на активність людини сьогодні. Невизначеність майбутнього в картині життя є показником кризи безперспективності. Утруднення у життєздійсненні здатні викликати певну розгубленість особистості, коли нові обставини життєдіяльності вимагають нових форм самореалізації. В такому разі людині важко зв’язувати своє минуле з майбутнім, у картині життя майбутнє сформувалося, надії на сприятливе вирішення життєвої ситуації є, але майбутнє спонукальної сили поки що не має. Стан нереалізованості, що є проявом ще одного виду кризи, іноді в майбутньому посилює активність у досягненні життєвих цілей або призводить до зниження рівня домагань. Зріла особистість повинна поступово і своєчасно здійснювати особистісну перебудову, змінювати ієрархію системи мотивів і спрямованостей.
РОЗДІЛ 2.
ВПЛИВ КРИЗИ СЕРЕДНЬОГО ВІКУ НА ПОДРУЖНІ СТОСУНКИ
2.1. Причини сімейного неблагополуччя.
Люди, що створюють сім'ю, прагнуть задовольнити комплекс потреб - в любові, в дітях, в переживанні загальних радощів, в розумінні, спілкуванні. Проте становлення сім'ї - це не тільки реалізація ідеальних уявлень про брак, які склалися у майбутнього подружжя. Це реальне життя два, а потім і декількох людей, у всій її складності і різноманітті; вона включає безперервні переговори, укладання угод, компроміси і, звичайно, подолання труднощів, вирішення конфліктів, які є в кожній сім'ї.
Невдачу в браку багато в чому зумовлюють помилки у виборі партнера: обранець в реальності або не володіє необхідними особовими рисами, або сукупність його психофізіологічних особливостей, поглядів і цінностей не відповідає уявленням і потребам того, що обирає.[4]
Розглянемо найважливіші чинники сімейного неблагополуччя (благополуччя).
1. Психобіологічна сумісність. Мова йде про «невизначній внутрішній симпатії», в основі якої можуть бути такі ясні причини, як захоплення талантом, досягнутим успіхом, суспільним положенням або зовнішнім естетичним ідеалом. Брак без спонтанного потягу зазвичай не гарантує вдалого шлюбу.
2. Гармонійний брак припускає соціальну зрілість подружжя, підготовленість до активної участі в життя суспільства, здатність матеріально забезпечити свою сім'ю, борг і відповідальність, самовладання і гнучкість
3. Чинники, що надають непряму дію на благополуччя подружнього життя. Важливо знати, якими були подружні відносини батьків обранця, який сімейний устрій, матеріальний рівень сім'ї, які негативні явища спостерігаються в сім'ї і в характері батьків. Навіть невелика сімейна травма часто залишає глибокий слід, формуючи у дитини негативні погляди і позиції. Часом непереборні конфлікти неминучі там, де партнери діаметрально відрізняються по своєму світогляду.
4. Освіта. Вища освіта не завжди підвищує рівень стабільності сімейних відносин. Навіть у браку, ув'язненому між двома молодими людьми, що закінчили вищі учбові заклади, можуть виникнути конфлікти, які, якщо їх своєчасно не вирішити, дадуть привід для розлучення. Проте інтелектуальний рівень і характери партнерів не повинні надмірно відрізнятися.
5. Трудова стабільність. Люди, що часто міняють місце роботи, відрізняються нестійкістю, надмірною незадоволеністю, нездатністю налагоджувати тривалі відносини.
6. Вік. Визначає суспільну зрілість партнерів, підготовленість до виконання подружніх і батьківських обов'язків. Найбільш оптимальним вважається вік 20-24 року. Найбільш природна різниця у віці подружжя 1-4 року. Стійкість так званих нерівних шлюбів багато в чому залежить не тільки від характеру обох партнерів, від їх взаємного відчуття, але і від підготовленості до вікових особливостей, від уміння протистояти «лихослів'ю» тих, що оточують і т.д.
7. Тривалість знайомства. За період знайомства важливо добре дізнатися один одного не тільки в оптимальних умовах, але і у важких ситуаціях, коли яскраво виявляються особисті якості і слабкості характеру партнера.
Всі ці чинники створюють передумови виникнення подружньої сумісності і несумісності. Психологічна несумісність - це неможливість в критичних ситуаціях зрозуміти один одного. У браку кожен з подружжя може виступати як «психотравмуючий чинник», наприклад, коли один з подружжя є перешкодою в задоволенні потреб іншого. Психологічна сумісність визначається як взаємне ухвалення партнерів по спілкуванню і спільній діяльності, засноване на оптимальному поєднанні - схожості або взаємності - ціннісних орієнтацій, особових і психофізіологічних особливостей. [7]
Особливо велику значущість в сімейно-шлюбних відносинах мають ціннісна і психофізіологічна сумісність людей. Решта всіх видів сумісності або несумісності схильна до динамічних змін і достатньо легко змінюються в процесі взаємної адаптації членів сім'ї. Психофізіологічна, і зокрема сексуальна, несумісність здатна привести до розпаду браку. А розузгодження цінностей у взаємодії людей, особливо в повсякденних контактах, приводить до майже необоротного руйнування спілкування і подружніх взаємин.
При аналізі стадій розвитку подружніх відносин виділяються: молодий шлюб, шлюб середнього віку і шлюб зрілих років.
Молодий шлюб продовжується менше п'яти років. Вік подружжя - від 18 до 30 років. У цей період вони звикають один до одного, купують меблі і предмети ужитку, часто не мають власної квартири і живуть з батьками одного з них. З часом з'являється квартира, яка поступово обставляється, будується власне домашнє господарство. Подружжя чекає дітей, з народженням яких виникають обов'язки, пов'язані з відходом і турботою про них.
Шлюб середнього віку триває 6-14 років. У цей період люди економічно активні, займають стабільне суспільне положення і позбавлені від необхідності придбання квартири, меблям і т.д
Шлюб зрілого віку наступає після 15 і триває до 25 років. У сім'ї вже дорослі діти, подружжя залишаються одні або звикають жити з їх сім'ями і виховувати внуків.
Для шлюбу літнього віку характерне зниження продуктивності праці і збільшення проблем, пов'язаних із здоров'ям. Брак, як правило, стабільний. Подружжя потребує допомоги і боїться втратити один одного. Відносини між ними такі, якими вони склалися протягом довгого сумісного життя. В цей час вже важко що-небудь міняти.
2.2.Кризові періоди шлюбу
Кризова ситуація в сім'ї може виникнути і без впливу яких-небудь зовнішніх чинників, що обумовлюють побутове і економічне положення подружньої пари, без втручання батьків, зради або якихось патологічних рис особи одного у подружжя. Присутність цих чинників прискорює створення кризової ситуації і посилює її. Наростає відчуття незадоволеності, виявляються розбіжності в поглядах, виникають мовчазний протест, сварки, відчуття брехні і докори. [5]
Є два основні критичні періоди в розвитку подружніх відносин.
Перший наступає між третім і сьомим роками подружнього життя і продовжується в сприятливому випадку близько року. Його виникненню сприяють такі чинники:
- зникнення романтичних настроїв, активне неприйняття контрасту в поведінці партнера в період закоханості і в повсякденному сімейному побуті;
- зростання числа ситуацій, в яких подружжя виявляє різні погляди на речі і не може прийти до згоди;
- частіші прояви негативних емоцій, зростання напруженості у відносинах між партнерами.
Другий кризовий період наступає приблизно між сімнадцятим і двадцять п'ятим роками сумісного життя. Він менш глибокий, чим перший, і може продовжуватися декілька років. Його виникнення часто співпадає:
- з наближенням періоду інволюції, з підвищенням емоційної нестійкості, страхами, появою різних соматичних скарг;
- з виникненням відчуття самоти, пов'язаної з відходом дітей;
- з емоційною залежністю дружини, що посилюється, її переживаннями з приводу швидкого старіння, а також можливого прагнення чоловіка сексуально проявити себе на стороні «поки ще не пізно».
Таким чином, кризові ситуації мають певні закономірності, лежачі в основах подружніх відносин. Для ефективного вирішення виникаючих проблем не слід шукати провину лише в поведінці кого-небудь з партнерів.
Жодна сфера життя людини не вільна від конфліктів. Виключенням не є і сім'я. Конфлікт - це зіткнення, серйозні розбіжності, під час яких людини охоплюють неприємні відчуття або переживання. Конфлікти незламні, вони з'являються при будь-яких життєвих обставинах і супроводжують нас від народження до самої смерті. Конфлікти соціально обумовлені і опосередковані індивідуальними особливостями психіки людей.
Сімейні конфлікти зазвичай пов'язані з прагненням людей задовольнити ті або інші потреби або створити умови для їх задоволення без урахування інтересів партнера. Причин для цього дуже багато. Це і різні погляди на сімейне життя, і нереалізовані очікування і потреби, грубість, неповажне відношення, подружня невірність, фінансові труднощі і т.д. Конфлікт, як правило, породжується не одній, а комплексом причин, серед яких умовно можна виділити основну, - наприклад незадоволені потреби подружжя. Уникнути багатьох помилок дозволяє дотримання основних принципів сумісного подружнього життя. [5]
- Реально дивитися на суперечності, що виникають до браку і після його висновку.
- Не будувати ілюзій, щоб не розчаруватися, оскільки сьогодення навряд чи відповідатиме тим нормам і критеріям, які були заздалегідь сплановані.
- Не уникати труднощів. Сумісне подолання важких ситуацій - прекрасна можливість швидше дізнатися, наскільки обидва партнери готові жити за принципом двостороннього компромісу.
- Пізнавати психологію партнера. Щоб жити в згоді, треба розуміти один одного, пристосовуватися, а також уміти «догоджати» один одному.
- Знати ціну дрібницям. Невеликі, але часті знаки уваги цінніші і значущі, чим дорогі подарунки, за якими деколи криється байдужість, невірність і ін.
- Бути терпимим, уміти забувати образи. Людина соромиться деяких своїх помилок і не любить згадувати про них. Не слід нагадувати про те, що одного разу порушило взаємини і що слід було б забути.
- Уміти розуміти і передбачати бажання і потреби партнера.
- Не нав'язувати свої вимоги, оберігати гідність партнера.
- Розуміти користь тимчасової розлуки. Партнери можуть набриднути один одному, а розлука дозволяє зрозуміти, наскільки сильно любиш свою другу половину і як її в даний час не вистачає.
- Стежити за собою. Неакуратність, безладність народжують неприязнь і можуть спричинити за собою серйозні наслідки.
- Мати відчуття міри. Уміння спокійне і доброзичливо сприймати критику. Важливо підкреслювати в першу чергу достоїнства партнера, а потім в доброзичливій формі указувати на недоліки.
- Усвідомлювати причини і наслідки невірності.
- Не впадати у відчай. Зіткнувшись із стресовою ситуацією в подружньому житті, було б невірно «гордо» розійтися і не шукати виходу. Але ще гірше зберігати хоч би зовнішню рівновагу шляхом принижень і погроз.
2.3. Розлучення як соціально-психологічний феномен.
Сім'я як джерело психічних травмПроблема розлучення знаходиться в тісному зв'язку із зміною типу відносин в сучасній сім'ї: нові моделі сім'ї породжують власні форми розриву цих відносин. Якщо в традиційному браку під розлученням розуміють розрив відносин в юридичному, економічному, психологічному плані, що спричиняє за собою реорганізацію життя обох подружжя, то сучасні форми сімейних відносин припускають, що і після їх припинення психологічні аспекти наслідків розставання не тільки зберігаються, але і виходять на перший план. [2]
Відомий вітчизняний соціолог Н. М. Римашевская вважає, що проблема розлучення і долі сім'ї в переломний момент життя суспільства набуває незвичайно серйозного значення. Останніми роками в наший країні росте число розлучень при одночасному скороченні браків, що укладаються, а позашлюбна народжуваність приводить до збільшення кількості неповних сімей. По розрахунках демографів, близько половини чоловіків і жінок протягом життя розриває брак: в середньому розпадається два з кожних п'яти зареєстрованих браків. Більше 30 % розлучень доводиться на молоді сім'ї, що проіснували менше 5 років.
Причини розлучень можна підрозділити на чотири групи: [2]
- причини, пов'язані з нестійкістю або нерозвиненістю особи (легковажний брак, шкідливі звички, грубість, зрада і т.п.);
- причини, пов'язані з умовами життя сім'ї (житловими, матеріальними і т.п.);
- причини, пов'язані з об'єктивною неможливістю продовжувати сумісне життя (душевне захворювання, безпліддя і т.п.);
- масовий алкоголізм, економічна криза, безробіття, відчуття нестабільності і депресії як характерні риси стану Російського суспільства.
Проте всі ці причини розлучень є лише зовнішніми показниками, що сигналізують про кризові процеси, що протікають в інституті сім'ї, про комплекс проблем внутрісімейної взаємодії, що накопичилися за час існування браку.
На думку вітчизняних соціологів, основні умови, що зумовлюють розлучення, - це урбанізація способу життя, міграція населення, індустріалізація країни, емансипація жінок. Ці чинники знижують рівень соціального контролю, роблять життя людей в значній мірі анонімною, у них атрофуються відчуття відповідальності, стійкої прихильності, взаємної турботи один про одного. Але це лише фон: кожне розлучення має власні основні і супутні причини і мотиви.
Важливою умовою дослідження є принцип нетотожності мотивів розлучення його причинам. Найчастіше виділяються наступні мотиви розлучень:
- відсутність загальних поглядів і інтересів (у тому числі і релігійні розбіжності)
- невідповідність (несумісність) характерів
- порушення подружньої вірності
- відсутність або втрата відчуття любові, любов до іншого
- легковажне відношення до подружніх обов'язків
- погані відносини з батьками (втручання батьків і інших родичів)
- пияцтво (алкоголізм) чоловіка
- відсутність нормальних житлових умов, статева незадоволеність.
Під мотивом розлучення розуміється обгрунтування рішення про те, що потреби в браку не можуть бути задоволені в даному шлюбному союзі.
З психологічної точки зору розлучення є зміна балансу сил, що підтримують і руйнують брак. До підтримуючих чинників можна віднести морально-психологічну і частково економічну зацікавленість один в одному, задоволеність шлюбний-сімейними відносинами, а також соціальні норми, цінності, санкції. До чинників, що руйнують брак, - прояви взаємної незадоволеності і неприязні, антипатію, роздратування, ненависть. Зовнішні чинники також стимулюють розвиток і загострення внутрісімейних конфліктів (неприємності на роботі, суперечності з родичами і сусідами, зв'язки характеру адюльтера).
Розлучення не відбувається раптово. Йому, як правило, передує період напружених або конфліктних відносин в сім'ї. Думки про розлучення відображають ступінь задоволеності взаєминами в сім'ї. Дослідження, проведене російсько-американським колективом соціологів, показало, що 45% (з 706) жінок-респондентів і 22 % (з 696) чоловіків думають про розлучення. Думки про розлучення, як у мужів, так і у дружин, корелюють з віком. Особливо часто вони з'являються в 30-39 років, а в 20- 29 років цим стурбовані найменше.
Намір розвестися не пов'язують з рівнем освіти і матеріальними доходами. Проте існує вікова закономірність. Частіше замислюються про розлучення подружжя, що полягають в браку від 12 до 21 року, а також жінки, що прожили заміжній від 6 до 11 років, чоловіки, одружені менше 6 років, як правило, не стурбовані розлученням.
Якщо очікування благополуччя і інтимного щастя в молоді роки високі, то будь-які серйозні конфлікти можуть привести до думок про розлучення. Ранні розчарування в сімейному житті, ймовірно, зв'язані і з раннім віком народження дітей: у Росії 60-90 % всіх жінок реєструють брак і реалізують свої репродуктивні плани до 25 років. Ранні щлюби менш стабільні у зв'язку з проблемами дітей, економічними складнощами і відсутністю повного уявлення про бажаного партнера, яке остаточно складається до 25 років. Психічна травма - це перш за все психічне переживання, в центрі якого знаходиться певний емоційний стан.
Психотравмуюче переживання - це стан, що сильно впливає на особу через вираженість (гострота), тривалість або повторюваність. Травмують є не будь-які сильні або приголомшливі переживання, а лише такі негативні переживання, які можуть бути причиною певної клінічної патології. Важливе місце у вченні про психічну травму займає поняття про патогенну ситуацію - сукупність чинників, що найбільш безпосередньо обумовлюють психотравмуюче переживання.
Патогенна ситуація може виникнути в самих різних взаєминах індивіда: службових, трудових, учбових і т.д. Сімейні відносини, як правило, виступають в ролі найбільш важливих, значущих для індивіда. Звідси - їх провідна роль у формуванні патогенних ситуацій особи і далі психічних порушень. [10]
Провідна роль сім'ї у виникненні патогенних ситуацій і психотравмуючих переживань обумовлюється поряд обставин:
1. Провідною роллю сімейних відносин в системі взаємин особи. Сім'я на ранніх, найбільш важливих для подальшого розвитку, етапах життя є єдиною, а пізніше за одну з найбільш важливих соціальних груп, в які включений індивід. Сімейні події набагато більшою мірою «приймаються близько до серця», ніж зовні аналогічні події у сфері трудової діяльності, сусідських відносин і ін.
2. Різносторонністю сімейних відносин і їх тісним взаємозв'язком. Домашнє господарство, дозвілля, емоційні взаємини, сексуально-еротична сфера життя сім'ї - всі вони найтіснішим чином взаємозв'язані. Будь-яка спроба внести більш менш значну зміну до однієї з них викликає «ланцюгову реакцію» змін у всіх інших. Через цю особливість сім'ї від сімейної травми «важче піти», тобто у члена сім'ї при спробі уникнути травматизації виникає більше складнощів.
3. Особливою відвертістю і, отже, уразливістю члена сім'ї по відношенню до різних внутрісімейних впливів, у тому числі і травматизуючим. У сім'ї індивід найбільш доступний дії з боку інших членів сім'ї; слабкості і недоліки його виявляються найбільш відкрито.
Психічні травми в сім'ї, як і будь-які інші, можуть бути одиничними і повторними, короткими і тривалими. В той же час сама тривалість сімейних відносин створює особливо сприятливі передумови для що тривало діють, закономірно і психічних травм, що часто повторюються.
3. Для розуміння сім'ї як соціального інституту велике значення має аналіз ролевих відносин в сім'ї.
Рольові відносини в сім'ї. Для розуміння сім'ї як соціального інституту велике значення має аналіз ролевих відносин в сім'ї. Сімейна роль – один з видів соціальних ролей людини в суспільстві. Сімейна роль – це відповідний прийнятим в сім'ї нормам спосіб поведінки человека залежно від позиції, займаної їм в системі сімейних відносин. [2] Сімейні ролі визначаються місцем і функціями однієї людини в сімейній групі і їх розподілу: на подружніх (дружина, чоловік), батьківських (мати, отець), дитячих (син, дочка, брат, сестра), міжпокоління і внутріпокоління (дід, бабуся, старший, молодший) і т.д. Виконання сімейної ролі залежить від виконання ряду умов, перш за все, від правильного формування ролевого образу.
Для успішного формування сім'ї важливе значення також має чутливість до ситуативних вимог сімейної ролі і пов'язана з нею гнучкість ролевої поведінки, яка опиняється в здатності без особливих утруднень виходити з однієї ролі, включатися в нову відразу, як цього зажадає ситуація. Наприклад, той або інший багатий член сім'ї грав роль матеріального покровителя інших її членів, але його фінансове положення змінилося, і зміна ситуації відразу ж вимагає зміни його ролі. Ролеві відносини в сім'ї, які утворюються при виконанні певних функцій, можуть характеризуватися ролевою згодою або ролевим конфліктом.
Конфлікт може поглибитися, якщо дружина займає вищий статус в соціальній або професійній сфері і переносить ролеві функції свого статусу у внутрісімейні відносини. У подібних випадках дуже важлива здібність подружжя до гнучкого перемикання ролей. Особливе місце серед передумов ролевого конфлікту займають труднощі з психологічним освоєнням ролі, пов'язані з такими особливостями осіб подружжя, як недостатня моральна і емоційна зрілість, непідготовленість до виконання подружнім і, особливо, батьківським ролям.
У сучасному суспільстві спостерігається процес ослаблення сім'ї як соціального інституту, зміна її соціальних функцій, неролевих сімейних відносин. Сім'я втрачає свої провідні позиції в соціалізації індивідів, в організації дозвілля і в інших найважливіших функціях. Традиційні ролі, при яких жінка вела домашнє господарство, народжувала і виховувала дітей, а чоловік був господарем, часто одноосібним власником майна, і забезпечував економічну самостійність сім'ї, замінилися ролевими, при яких переважна більшість жінок в країнах з християнською і буддійською культурами стали брати участь у виробничій, політичній діяльності, економічному забезпеченні сім'ї і приймати рівне, а іноді провідна участь в ухваленні сімейних рішень. Це істотно змінило характер функціонування сім'ї і спричинило за собою ряд позитивних і негативних для суспільства наслідків. З одного боку, заміна ролей сприяла зростанню самосвідомості жінки, рівність, в подружніх відносинах; з іншого боку, підсилила конфліктну ситуацію, почала впливати на демографічну поведінку, призводячи до зниження народжуваності і збільшення рівня смертності.
ВИСНОВКИ
1. Головною характеристикою кризи середнього віку є розходження між мріями і життєвими цілями людини і дійсністю її існування. Причинами розвитку кризи є психофізіологічні зміни, нереалізованість життєвої перспективи, переоцінка особистістю досягнутого, зміни у сімейних стосунках, орієнтація на відтворення індивідом типового життєвого шляху представників попередніх поколінь. Ознаками кризи є зміна ставлення до попередніх життєвих цінностей, усвідомлення та оцінка здобутого у минулому, зміна світогляду, поява нових вимог до себе.
2. Психофізіологічні зміни віку сприймаються чоловіками і жінками не однаково. Жінки набагато критичніше і адекватно сприймають свій вік, втрата краси, яка використовувалась як засіб здійснення життєвих цілей, є сильним сприяючим фактором розвитку кризи. Чоловіки неадекватні у сприйнятті змін, вони сконцентровані на тілесних переживаннях і відчуттях.
3. У контексті міжособистісного спілкування спільного для обох статей є осмислення оборотності ролей, неосмисленість приводить до складного внутрішнього конфлікту. Жінки у плані їх глибокої пов’язаності з сімейним циклом, відчувають проблемність цього періоду сильніше, ніж чоловіки. Вона може виражатися як у відсутності дітей, так у виконанні ролі бабусів та дідусів; переживання періоду «порожнього гнізда», опіка над старіючими та хворими батьками.
4.Шлюбний союз в своєму розвитку переживає ряд етапів, що супроводжуються так званими нормативними кризами. Все залежить від бажання і культури міжособових відносин подружжя, їх здатності переглядати свої погляди, прагнення підтримувати психологічно благополучні, здорові відносини. Наявність усвідомленої установки на сумісний з партнером розвиток, своєчасне виявлення змін у взаєминах дозволяють подружжю коректувати свою поведінку. Розлучення як крайній варіант рішення виникаючих сімейних суперечностей може стати конструктивним досвідом, якщо чоловік усвідомлює необхідність зміни власних уявлень про себе, інших людях, сімейному житті.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Абрамова Г. С. Возрастная психология: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: Академия, 1997. – 240 с.
Баканова А. А. Отношение к жизни и смерти в критических жизненных ситуациях. – СПб.: Питер, 2000. – 204 с.
Баканова А. А. Экзтистенциальный контекст преодоления кризисних ситуацій в зрелом возрасте. – СПб.: Питер, 2000. – 166 с.
Братусь Б. С. К проблеме развития личности в зрелом возрасте // Вестник МГУ – 1980. – № 2. – С. 15–18.
Василюк Ф. Е. Типология переживания различных критических ситуаций // Психологический журнал. – 1995. – № 5. – С. 101–119.
Виткин Дж. Женщина и стресс. – СПб.: Питер, 1996. – 155 с.
Виткин Дж. Мужчина и стресс. – СПб.: Питер, 1996. – 179 с.
Выготский Л. С. Психология. – М.: ЭКСМО–Пресс, 2000. – 1008 с.
Гроф С., Гроф К. Духовный кризис: понимание еволюционного кризиса. // Духовный кризис: статьи и исследования. М.: МТМ, 1995. – 256 с.
Головин С. Ю. Словарь практического психолога. – Минск, 1997. – 668 с
Гюнтер С., Зундель М. Миф среднего возраста. – М., 2002. – 230 с.
Козлов В. В. Социальная работа с кризисной личностью. Методическое пособие. – Ярославль, 1999. – 344 с.
Крайг Грейс. Психология развития. – СПб.: Питер, 2000. – 980 с.
Крайг Г., Бокум Д. Психология развития. 9–е изд. – СПб.: Питер, 2006. – 992 с.
Кулагина И. Ю., Колюцкий В. Н. Возрастная психология: Развитие человека от рождения до поздней зрелости: (Полный жизненный цикл развития человека): Учеб. пособие для студентов высших спец. учебных заведений. – М., 2001. – 543 с.
Логинова Н. А. Развитие личности и ее жизненный путь // Принцип развития в психологии / Под ред. Л. И. Анциферовой. М.,: Наука, 1978. – С. 156–172.
Обухова Л. Ф. Возрастная психология. – М., Просвещение, 2000. – 445 с.
Поливанова К. Н. Психология возрастных кризисов. – М.: Академия, 2000. –
234 с.
19.Рыбалко Е. Ф. Возрастная и дифференциальная психология. – М., Наука, 1999. – 298 с.
20. Холлис Дж. Перевал в середине пути. – М., 2002. – 199 с.
21. Хорни К. Женская психология. – СПб., 1993. – 220 с.
22. Хорни К. Невроз и развитие личности. – М., 1996. – 224 с.
23. Шихи Гейл. Возрастные кризисы. – СПб.: Ювента, 1999. – 270 с.
24. Эльконин Б. Д. Психология развития: Учеб. пособие для вузов / Б. Д. Эльконин. – М.: Академия, 2001.-345с.
25. Эриксон Э. Идентичность: юность и кризис. – М.: Изд. группа «Прогресс», 1996, – 338 с.
13PAGE 15
13PAGE 143415
Заголовок 1 Заголовок 4 Заголовок 915