Воспитательный час С годами не проходит боль Афганистана

Виховна година «З роками не проходить біль Афганістану»
Мета: ознайомити з життям земляка – афганця Стовби О.І., виховувати патріотичні почуття, гордість, любов до поезії Хід
Вступне слово вчителя.
Пройшло 24 роки відтоді, коли наші війська було виведено з Афганістану. Але біль і пам'ять живі. Наш талановитий земляк загинув, щоб інші жили.
Виступ 1 учня.
Олександр Іванович Стовба народився 1957 року у Дніпропетровську. Родина жила поряд з Палацом культури металургів, біля тополиної алеї, що веде до заводської прохідної. Хлопчиком Сашко чекав в цій алеї батька чи матір і, тримаючись за руку, повільно йшов з ними. Він пишався своїми батьками. Батько з боями дійшов до Вени, демобілізувався в званні старшини. Працював на заводі і заочно навчався в ДІІТі. Трудові медалі матері лежали поряд з батьківськими. Хлопчик знав сімейну легенду про те, що його далекий предок, кріпак, за бунтарство був прив’язаний до стовпа і битий батогами, тому і отримав прізвище Стовба.
Виступ 2 учня.
У родині всі любили книги. Сашко відвідував 4 бібліотеки. Читав художню літературу, воєнні мемуари, збірки віршів. Робив з книг виписки, нумерував численні зошити і ставив на них екслібрис – прямокутник із зірочкою всередині. В одному з віршів юнака є рядки:
Вихрь пламени взметнулся и угас,
Успев историю лишь с краю опалить.
Где мы берём той прочности запас,
Что помогает нам страдать и жить?
Виступ 3 учня.
Між тим відшумів випускний вечір. Для Стовби питання призвання було вирішено давно – він буде воєнним. Чому? Як хочеться відповісти: в діда, батька. Але не все так просто. Сашко народився і виріс під мирним небом, але на Землі мира не було.
Но Родина не только мера
Надежд, тревог и горьких слёз.
Она ещё святая вера
В простую искренность берёз.
И жизнь зависит от солдата,
Пусть не знакомого тебе,
И в злобной речи автомата
Есть слово о твоей судьбе.
Виступ 4 учня.
Працювати почав у пожежній команді рядовим бійцем. Тривога! Відбій! Привітний і дисциплінований, Сашко користувався повагою у ветеранів і молодих бійців. Заразив усіх фізкультурою: біг, гандбол, плавання. Ніби в руках тримав магніт, так до нього тягнулися люди. У щоденнику він записав:
Немного смугл, немного бледен,
Не кучеряв и не блондин,
В употреблении не вреден,
Но говорят, что нелюдим.
Ленив немного от природы,
Болтлив не в меру иногда,
Из тех людей, что, зная броды,
Не выдают их никогда.
Виступ 5 учня.
Навчався у Київському вищому загальновійськовому командному училищі імені Фрунзе. Вступав двічі. Перший раз не повезло: 17 років, молодий, ще погуляй. Після закінчення училища О.Стовба був направлений для проходження служби в Афганістані.
…Ніч опустилася над випеченою сонцем афганською землею. Лейтенант оглянувся. Всі відійшли за приказом. Перевірив зброю. Кулемет, автомати, пістолети. Сумки з гранатами.
Поранений у ногу, він виповз з БМП, яка горіла. Бійцям наказав відходити. Сам остався – прикривати. На цей раз танків не було – з долини повзли вороги. Між двох валунів просунув ствол кулемета. Зняв ремінь, перетягнув ногу. Хай повзуть.
Після його загибелі друзі склали в пам'ять про товариша пісню і співали її під гітару:
Бой затих у взорванного моста,
БМП запуталась во мгле.
Лейтенант, забывший про удобства,
Умирает на сырой земле.
А на юге зацвела ромашка,
Прометей на вахту заступил,
Не увидит его Сашка…
Знайомство з книжковою виставкою «Аїст розправляє крила».
Читання напам’ять улюблених віршів, написаних О. Стовбою.