Презентація Наш біль — Афганістан (3 частина)

Пам’ять Афганістану — це данина людям, котрі героїчно виконували свій обов’язок, їхній хоробрості й мужності. Спогади, що залишилися на все життя … Закінчення цієї трагедії залишається майже в тіні. Лише ветерани афганської війни та їх родини щороку відзначають День виведення радянських військ. Дорого заплатила Україна за помилки і прорахунки радянського керівництва. Живі є в боргу перед мертвими. Сучасне покоління має знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди… Пилипенко Ігор Борисовичвчитель Покровького ліцею, житель смт Покровське Народився 26 лютого 1968 року у місті Помічна Кіровоградської області.Навчався у Помічнянській середній школі №2, вчився добре, займався спортом.Після закінчення школи вступив до Черкаського середньо-технічного училища. Освоїв професію слюсаря контрольно-вимірювальних приладів та автоматики.У травні 1986 року був призваний служити у прикордонні війська, виявив бажання служити в Афганістані. У Чугуївській школі авіаспеціалістів молодшого складу пройшов підготовку за спеціальністю бортовий механік, повітряний стрілок.Після навчання був направлений до Окремого Марійського Прикордонного авіаполку, який базувався у місті Мари.За час служби брав участь у багатьох військових операціях по вогневій підтримці з повітря. Однією з операцій було визволення території провінції Кунгус кишлаку Мазарі – Шеріф (палац Блакитних куполів). Бойові дії з душманами тривали 1,5 місяці. Після закінчення операції був представлений до нагородження “Медаллю за бойові заслуги”.За час служби у Афганістані отримав нагороди: “ Відмінник прикордонної служби 1 ступеня”, “Медаль від вдячного народу Афганістану”, медаль “Воїн-інтернаціоналіст”, ювілейною медаллю до Дня виведення військ з Афганістану. Іваннікова Таїсія Олександрівна У 1985 році після закінчення медичного училища я працювала у дитячому відділенні Покровської лікарні. Зі мною працювала медсестра Надія. Потім вона поїхала до Афганістану. Через деякий час, перебуваючи у відпустці, вона прийшла до нас у лікарню. Надія розповідала , в яких важких умовах доводилося працювати в Афганістані: води давали тільки одну літру на цілу добу, тому що вода була там зараженою, а привозної було мало. Солдати пили воду з річки, тому дуже хворіли, підхоплювали різні інфекції. Найпоширенішими хворобами були: жовтуха і брюшний тиф. А ще розповідала, що дуже багато солдат там гинули, що не вистачає медсестер для надання допомоги пораненим, що “чорні тюльпани” літали цілодобово. У мене відразу з’явилося бажання їхати до Афганістану. Батьки були категорично проти, всіляко відмовляли мене від цієї думки, але я все- таки тихенько від батьків почала збирати документи. Коли вони були готові, то вдома я сказала, що їду працювати медсестрою до Німеччини. Тато звісно відразу здогадався, мамі нічого не розповів. СПОГАДИ Таїсії Олександрівни,жительки смт. Покровське Коли ми приїхали до Кабулу, то побачили що там іде страшна війна: дуже багато поранених, часті обстріли з гранатометів, страшно було навіть вийти з модуля, щоб іти до їдальні. Після побаченого дуже захотілося додому, до батьків, у своє відділення. Але назад дороги вже не було. Через кілька днів ми потрапили у свою частину, радощів було мало, за огорожею стояли металеві модулі (це невеличкі приміщення, у яких були розташовані інфекційне, хірургічне та терапевтичне відділення), їдальня, житло для нас. І жодного дерева, тільки пісок… Наступного дня ми прийняли присягу і пішли на свої робочі місця. Медсестер не вистачало. Працювали цілодобово. Ми були дуже дружними, не було зла, всі ставилис один до одного з повагою, з турботою. Новий рік, 8 Березня завжди відзначали, готували свята своїми силами. Роботи було так багато, що пропрацювавши цілий рік, відпустки я не отримала. І знову поранені, крапельниці, операції…В Афганістані я пропрацювала 1 рік 8 місяців. Потім був вивід наших військ. Колосок Геннадій Володимирович Геннадій Володимирович житель селища Покровське.На службу в лави Радянської Армії був призваний 21 жовтня 1983 року. Так згадує про це Геннадій Володимирович: “После призвания меня отправили в Узбекистан. Там мы проходили воинское обучение и подготовку. По распределению я попал в Краснознаменный Средне-Азиатский пограничный округ. С 1983 по 1985 годы служил в воинской части города Термез. Я был назначен водителем машины, которая чаще всего перевозила боеприпасы нашим солдатам. Самым опасным было то, что машины обстреливали душманы. Во время таких обстрелов погибали наши ребята. От рейса к рейсу думали только о том, чтоб не было новых смертей» Кудлін Олександр Миколайович