Внеклассное мероприятие Любові память незабутня.Моя любове

Моя любове, моя висока! Не відпускай мене, храни! Храни від буднів, злого ока, Храни мої пречисті сни!

Ведуча. Усе прекрасне на землі створено любов'ю і в ім'я любові. Видатні люди, натхнені високим почуттям, здійснювали подвиги, робили відкриття, створювали шедеври. Історія кохання - це ключ до розуміння їхнього внутрішнього світу, джерела духовної енергії. Cтосується це і творчого генія Тараса Шевченка. Із трепетом наважуємося торкнутися найтонших струн душі нашого великого поета. Кого любив він, і хто любив його? Хто з жінок своїм полум'яним почуттям і самопожертвою надихнув його на створення вершинних поезій? Хто своєю щирою любов'ю осяяв йому дорогу? Хто покинув його самотнього на тернистому шляху, додаючи гіркоти й розчарування.
Нехай промовляє сам поет і жінки, які змушували пришвидшено битися його серце. Листи і документи - свідчать. Найперше жіноче ім'я в інтимній ліриці Шевченка, муза його дитячих літ - Оксана Коваленко. Вона була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству.
Ми вкупочці колись росли,Маленькими собі любились.А матері на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх.

Інсценізація.
Оксанко, а йди-но сюди, щось скажу.
Ну, що? Мені череду зустрічати.
Та підійди ближче.
І звідси почую.
Знаєш пісню «Ох, зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Ну, то що?
Зіронька, то це ти!
Як це?
Зіходить кожного вечора, як ти виходиш проти череди.
Таке сказав! Чим же я до неї подібна?
Ти така гарна, як зіронька.
А , кажуть, Ткаченкова Варя краща.
Немає кращої за тебе!
-На всю Кирилівку?
-На весь світ! А я тобі чобітки із срібними підківками справлю.
-Чобітки із срібними підківками?
-Так та ще з золотими дзвіночками.
-Таких чобіт ні в кого немає.
-А в тебе будуть.
-А за що ми купимо?
-Одіб'ємось від злиднів і купимо. А я по дзвіночках угадаю, що ти йдеш.
-А я без тебе нікуди.
-А як до пана покличуть?
-Не піду! Хоч убий – не піду!
-А я не віддам тебе нікому!
-Ой матінко моя! Череда! Я зовсім забула!. Це ж мені буде!
-Оксаночко! Зачекай, я з тобою!
Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Тарас переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона — така сама, як він, пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з'явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
«Мені тринадцятий минало». А дівчинаПри самій дорозіНедалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльозиІ поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Шевченко згадуватиме Оксану скрізь: у Петербурзькій академії, на засланні, під час перебування в Україні. Завжди в жіночих очах і обличчях Тарас шукатиме дорогі з дитинства Оксанині риси.
Через десять років поет з гіркотою скаже про свої несправджені мрії: А я так мало, небагато Благав у Бога. Тільки хату, Одну хатиночку в гаю, Та дві тополі коло неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку...

Ведуча. Шляхи їхні розійшлися в дитинстві. А коли вже дорослим повернувся до Кирилівки, він запитав у брата: Чи живаОта Оксаночка? — питаюУ брата тихо я. — Яка?— Ота маленька, кучерява,Що з нами гралася колись.Чого ж ти, брате, зажуривсь?— Я не журюсь. ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того. З байстрям вернулась,Острижена. Було, вночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає; або кричить,Або тихесенько співаєТа ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла,Ніхто не знає, де поділась,Занапастилась, одуріла.А що за дівчина була,Так-так, що краля! і не вбога,Та талану господь не дав...—А може й дав, та хтось укравІ одурив святого Бога.
Перше кохання Тараса Шевченка, світлий янгол його дитячих років, Беатріче його поезії, занапащена і покинута москалями, була покриткою! Вражаюча деталь - «острижена», як і скупі братові слова про лиху долю дівчини знайшли втілення в поемах і повістях Шевченка.
Тарас Шевченко: (підходить до столу, на якому підручник. Запалює свічку,читає – на фоні музики Й.Баха):
Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
ЩО в сірій свитині, бувало щасливий,
Як побачить диво-твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчилаОчима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І хоч так, як жарти, колишнє згадай.
Згинула Оксана, перший цвіт його серця, але життя його не завершувалося, а тільки починалося, Тарас Григорович був уже відомим автором скандальних поезій та портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи..На одному з таких балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника поміщика села Березова Рудка Ганною Закревською. Молода пані, якій ішов 21 рік пробудила у Тарасові справжнє велике кохання. Поет трепетно оберігав честь своєї коханої, коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів. Красива, розумна, високоосвічена... Його зачарувала ця жінка3122930195897500.
Учениця в ролі Ганни Закревської Перед моїм портретом зупиняються й довго стоять люди, навіть ті, котрі нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На жодному іншому з портретів Тараса, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі лише спочатку здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Т. Шевченко витримав справжній їх колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були карі.
Звучить пісня «Зоре моя. вечірняя».
Тарас Григорович приятелював з Віктором Закревським - братом Ганниного чоловіка, що
був його цілковитою протилежністю. Поет писав до нього: «Всім вашим родичам низенько кланяюсь. А Ганні вродливій скажи, що як тільки очуняю, то неодмінно прибуду з пензлями й фарбами на цілий тиждень, скажи їй: я аж плачу, проклята дорога на цей раз так зі мною пожартувала».
Та незабаром Шевченко одержує листа від Олексія Капніста, написаного чи то з власної ініціативи, чи то на прохання родини.
Ч и т е ц ь. М не доручено просить Вас незаезжать, как вы предполагали, к Закревскому, а главное, не писать ему ни под каким предлогом. Я знаю Вас и совершенно уверен, что Вы свято и нерушимо это исполните. Не огорчайтесь, добрый Тарас Григорьевич, моею откровенностью. Она не из дурного источника. Если вспомните мои слова, то признаете меня вправе говорить Вам искренностью. Временное увлечение исчезает, как дым, но нередко память остается на совести.
Я рассчитываю на твердость Вашего характера и думаю, что вы исполните мою просьбу не для меня...»
Прохання виконав, а почуття не згасло.
Перебуваючи на засланні, він пише:
Оце нагадую. Ніколи ти не здавалася мені Такою свіжо-молодою і прехорошою такою Так, як тепер на чужині, та ще й в неволі... Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за .... А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.
Ганна Закревська. Про неї мріяв, марив, бажав побачити. Так з'явилася поезія "Якби зострілися ми знову".
Якби зустрілися ми знову,Чи ти злякалася б, чи ні?Якеє тихеє ти словоТоді б промовила мені?Ніякого. І не пізнала б.А може б, потім нагадала,Сказавши: — Снилося дурній. -А я зрадів би, моє диво!Моя ти доле чорнобрива!Якби побачив, нагадавВеселеє та молодеєКолишнє лишенько лихеє.Я заридав би, заридав!І помоливсь, що не правдивим,А сном лукавим розійшлось,Слізьми-водою розлилосьКолишнєє святеє диво!
Але зустрітися не довелося, Ганна Закревська померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини. Дехто з дослідників уважає її єдиною, на все життя, його любов'ю.
Близькою приятелькою Шевченка була княжна Варвара Рєпніна — правнучка останнього гетьмана України — добре знала своє родове коріння й пишалася українським походженням. Вона часто відвідувала Батурин — столицю українських гетьманів. На той час Батурин був власністю Варвариного дядька Андрія Розумовського. Доля звела Т. Шевченка з Варварою влітку 1843 р. Романтично описує княжна їхню першу зустріч у Яготині. Із літнього дощу з'явився він перед Варварою, наче провидіння. Із цього часу ім'я Тараса Шевченка супроводжуватиме її до останніх днів життя.
Їхні стосунки укладаються в слово «кохання». Вона — чи не одна з перших — назвала його генієм. Княжна зробила його ідеальним у своїх думках, у своїй уяві, а він був живий, схильний захоплюватися, любив жартувати й залицятися до дівчат, гульнути у веселій парубоцькій компанії. Варвара вважала своїм святим обов'язком нагадувати поетові про його високе покликання. Т. Шевченко був зворушений, розчулений, він сприймав княжну як друга, називав її своїм янголом-хоронителем...
Не судилося Т. Шевченкові й княжні бути разом: її рідня, особливо мати, доклали зусиль, щоб розлучити їх.
Інсценізація.
Княгиня. Навіщо ти написала свою сповідь Шевченкові? Ти можеш завдати йому великої шкоди. Твоя відвертість може заморочити йому голову.
Княжна. Мені 35 років. І я можу дозволити собі таке, на що раніше не наважилася б.
К н я г . А ти забула, що він набагато молодший за тебе? Йому лише 29 років.
К н я ж н а. Я вважаю себе його сестрою...
К н я г . Чи тільки сестрою?..
К н я ж її а. Не тільки сестрою. Я... хочу стати для нього чимось більше, як сестра.
К н я г Ти... ти хочеш вийти за нього заміж?
К н я ж н а. Так. Я готова це зробити.
Княгиня. Ти збожеволіла! Припустимо, Шевченко в тебе закоханий. Це цілком імовірно, бо зв'язок з тобою тішить його самолюбство... Але ти? Як смієш думати про це ти? Хіба ти забула, хто ти, а хто він? Ти - княжна, правнука гетьмана... фельдмаршала, дочка генерал-ад'ютанта... а він учорашній кріпак, внук гайдамаки. Так, так, у нього є щось непримиренне, гайдамацьке. Хіба ти не розумієш, яка стіна стоїть між вами?
Княжна. Я правнучка свинопаса, який випадково став гетьманом. Ти знаєш мама, знаєш все... У моєму одруженні з Шевченком я не бачу нічого скандального... Хіба забули, мама, що мати князя Одоєвського - кріпачка. Я люблю Шевченка і готова піти на все.
Княгиня. Так он воно що... Я ціную його талант, але йому треба виїхати з Яготина негайно!
К ня ж н а. Мама, ти не зробиш цього!
Княгиня. Йому не можна жити у нас. Моє рішення остаточне. Колись пізніше ти будеш вдячна мені за це. (Княжна плаче. Княгиня виходить.)
Дівчина читає вірш під музичний супровід.
У княжім домі панночка блідаЖар серця нишком в вірші вилива,
Листок долоньки свічку затуляє.
Про що вона? Чого їй так болитьДалекий хтось, “хто під ружжом гуляє”?
Їй, панночці б – та суджений панич!
Зітхання соловейка у альтанці.
У княжім домі, в домі Рєпніних,
Невже нікого. Вартого в обранці?!
Нащо тобі за стіни кам’яні,
По вікнах тюрем лячно заглядати?
До Бога правди криком день при дніЗа Україну в’ярмлену волати?!
Молилася При свічці При серця світлі..Учениця в ролі Варвари Рєпніної (читає вірш-посвяту).
Вернути б час, і я — Варвара, сумна, задумана княжна,
Я б утекла із Яготина аж за Урал, де, наче хмара,
Пісок підводивсь над тобою, де цар кривавою рукою
Вершив безбожнії діла. Я б у задушливу казарму,
Як вірна подруга, прийшла... Твоєю стала б я сестрою,
І в Придніпровський рідний край листи б од тебе одсилала,
Я берегла б твої пісні... Щоб чорний вітер Кос-Аралу
Не спопеляв даремно дні.
«Історія стосунків Тараса Шевченка і Варвари Рєпніної сповнена зворушливого взаєморозуміння двох вразливих гуманних душ - і водночас драматичних колізій, що виникали з їхнього неоднакового соціального становища, життєвого досвіду та особистої вдачі» Шевченко «бачив у княжні споріднену душу, "сестру"? але не більше. З її боку було не тільки розуміння його поетичного генію... а й глибоке почуття любові...
Напевне, вона згодна була б задля Шевченка на все, і ніякі перешкоди не стримали б. Але - не судилося їй, не судилося Шевченкові.
До кінця своїх днів В. Рєпніна жила в Москві, у родинному будинку (за борги княжна продала будинок у Лефортово; жила, переїжджаючи з квартири на квартиру, займалася благодійництвом, хоча й не мала статків). Померла княжна Варвара в 1891 р. Похована на цвинтарі московського Олексіївського монастиря.
Узимку 1854—1855 p Т. Г. Шевченко знову закохався.
У Новопетрівську фортецю на зміну колишньому комендантові Маєвському приїхав Іраклій Усков, із дружиною й дітьми. Перше, що зігріло Шевченкові душу, були діти. Поет щиро полюбив їх. Про його незвичайне вміння спілкуватися з дітьми, палку любов і ніжність до них є десятки зворушливих свідчень.
Захоплення дітьми перейшло в схиляння перед їхньою матір'ю — Агатою. Ця жінка довго здавалася йому найвищою досконалістю.
Ось як вона згадувала про Т. Шевченка:
(Входить Агата Ускова. Зупиняється поглядом на своєму портреті).
Ускова: (стримано, дещо надмірно). Шевченко мав приємний голос, говорив
гарно, плавно, особливо дуже добре читав уголос. Тарас був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили. Надя тоді була ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень».
Наше товариство відзначало, що в моєму портреті Шевченко благородно використав божественно-рембрандтівські світлотіні, передав в очах ніжність і материнство і просто опоетизував мене. А розчарування? Так, воно було... А як він любив прості польові квіти! (Бере зі столу ромашки, пригортає їх, виходить).
Із часом тверезий розум Т. Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім'ї, але серце переконати було важче. Кохання зблиснуло і згасло.

1857 рік. Шевченко у Нижньому Новгороді відвідав театр .
Ведучий. Виступала Піунова Катерина Борисівна - молода, досить відома провінційна актриса, вона зіграла свою роль так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкїна, більше від усіх шалів у театрі: він кричав і тупав ногами від задоволення.
Після того Тарас Шевченко дуже часто відвідував Катрусю, приносив їй книжки і читав . Разом із Щепкіним навчали її української мови, любив її , як свою рідну дитину.
Піунова припала до серця поетові, в її особі він знаходив якусь частку своєї трагічної Оксани.Часто відвідував її, ходив з нею до знайомих, де їх радо зустрічали. Шевченко був завжди веселий, багато жартував. Закохавшись, Тарас Григорович намагався одночасно впливати на її досить провінційний світогляд, на її смаки. Проте про свої почуття він, певно, не говорив або вона не сприймала того серйозно.
(Бо коли він нарешті зайшов у справі одруження до її батьків, то це сприйняли як несподіванку.
Шевченко приїхав до Піунових, але дівчина саме збиралася йти на репетицію. Поет цього разу був серйозний, зосереджений, що навіть налякало дівчину, і вона хотіла швидше піти.)
Сценка
Ш. –Добрий день, Катрусю! Куди ви збираєтесь?
П.- Я на репетицію.
Ш.- Стривайте, не йдіть.
П.— Мені треба, Тарасе Григоровичу, репетиція сьогодні.
Ш. — Серденько моє, постривайте! Покличте батька та неньку.
П. – Навіщо?
Ш. – Покличте.
П. –Тату, мамо, Тарас Григорович запрошує.
(Зайшли батьки) Ш. - Ви давно мене знаєте, бачите: ось я, який є — такий і буду. У вас, є товар, а я купець — віддайте мені Катрусю! П. (Злякалась, тікаючи кричить) Пробачте, Тарасе Григоровичу, мені ніколи! Мені треба на репетицію. Я не знаю, я не знаю, як татусь... мені ніколи…
Батько. – Це для нас велика честь, але.
Мати.- Т. Г. вона ще дитина, хай підросте, їй 15 немає.
Батько.- Ми Вас дуже поважає і любимо, але Ви, Ви значно старші. Давайте зачекаємо рік чи два, а тим часом Катруся подорослішає.
Ш.- Так. Так. Зачекаємо. Я буду надіятись. Бувайте здорові! Б.. – На все добре.
М - Хай Бог Вас береже! І що нам робити?
Б.- Час, час покаже, поживемо, побачимо.
Незабаром Тарас Григорович поїхав до Петербургу.
Деякий час намагався з Катериною Піуновою підтримати зв'язки, надсилати літературу, але, побачивши небажання навіть підтримувати знайомство, пише листа. "Люба і щироповажана Катерино Борисівно! Я сам приніс вам книги, щоб ви їх прочитали. Але ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як пояснити мені ваш вчинок? Чи не відповідь це на мою пропозицію одружитись? Справа надто для мене важлива. Я вас люблю і кажу вам це просто, без усяких вигуків і захоплень. . Зробитися вашим чоловіком — для мене найбільше щастя, і відмовитись від цієї думки буде тяжко. Але коли доля вирішила інакше, якщо я мав нещастя не сподобатись вам і якщо повернуті вами книги означають відмову, то нема чого робити: я мушу підкоритись обставинам.»
Цього листа я облила гіркими слізьми і зберігала його довгі, довгі роки. Після всіх пережитих мною хвилювань, батько звелів мені не вводити в оману Тараса Григоровича і не подавати йому надій, оскільки дружиною його я бути не можу — для цього я надто молода і надто нерозумна. І я скорилася волі батьків. Багато листів одержав мій батько від Тараса Григоровича — та прямої відповіді не було, а тим часом... приїхав з Катеринбурга Максиміліан Карлович Шмідтгоф, справив на мене велике враження... Навесні, на Великдень, послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь... Я вийшла заміж за Шмідтгофа Максиміліана Карловича». Якби з ким сісти хліба з’їсти, Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокійАбо під тином простягтись.
Або... Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одурітьВ самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнутьІ скажуть: — Десь його убито,
Сердешного, на чужині... —
О горе, горенько мені!
Сум і відчай минають, з'явилася нова надія одружитися зі своєю, із кріпачкою. Шевченко зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову — і знову довірливо закохується. У Ликері побачив свою Оксану, і з новою силою захотілося поетові тихого і сімейного щастя.
Учениця (в ролі Ликери). Була я кріпосною у панів Макарових. А дочка їх Карташевська взяла мене в Петербург. Карташевські одягли мене в малоросійську одежу. І все, бувало, я прислужую за столом. Одних стрічок було на мені яких півсотні аршин та десяток низок намиста.Я гарна була. Шевченка я боялася, але знала, що він великий пан, бо за ним вже карету посилати, як його немає.
Я раз сиджу на крилечку та співаю: «Де мій чорнобривий коня напуває». А він підкрався та й каже: «А де ж твій милий?..» Я нічого не знала, що сказати... Якось ранком він приїхав до нас. Каже Кулішиха: «Принеси води Тарасу Григоровичу», - а сама пішла. Він випив воду і каже: «Сідай коло мене». - «Не сяду». Він нахмурився, я й сіла. Каже: «Підеш за мене?» Я сказана, що піду. Тарас Григорович мені подобався. Тоді я була зовсім дурна і не знала, який він великий чоловік. Він мені подарунки давав... Тарас був добрий до мене.
Ликеру Тарас Григорович сприймає спочатку як селянську просту дівчину, життєво мудру й кмітливу. І. Тургенев, який бачив Ликеру в Карташевських, так описує дівчину: «Істота молода, свіжа, не дуже красива, з чудовим білявим волоссям і тією чи то гордовитою, чи то спокійною поставою...». Ця постава й обдурила поета. Насправді ж Ликера мріяла про гроші, багатство, панське життя. А ще їй хотілося «досадити панночкам Карташевським».
ЛИКЕРІ
На пам’ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа.
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський СаваофОдурить! Не одурить Бог,
Карать і миловать не буде:
Ми не раби Його — ми люде!
Моя ти любо! усміхнисьІ вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І Він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебелеВ хатині тихій і веселій.
Учениця в ролі Ликери. Шевченко пропонував мені руку й серце. Казав, що купить хатинку, біленьку, гарненьку, із садочком. Я буду в ній справжньою господинею! Узимку поїду до Парижа або Петербурга. Я в дорогому вбранні, уся в коштовностях, наче справжня пані. І я заведу собі прислугу. Та хіба ж би я за такого старого пішла, якби не подарунки та не те, щоб бути панією?! . Поетові таке поняття про сімейне життя було абсолютно чужим і незрозумілим. Т. Шевченко не обіцяв багатства корисливій дівчині, і вона йому грубо відмовила. Він присвятив їй дві поезії, намалював портрет, вірш «Барвінок цвів та зеленів...» - написав після розлуки з нею.
Барвінок  цвів  і  зеленів,  Слався,  розстилався;  Та  недосвіт  перед  світом  В  садочок  укрався.  Потоптав  веселі  квіти,  Побив...  Поморозив...  Шкода  того  барвіночка  Й  недосвіта  шкода!
Нікому було допомогти кріпачці Ликері збагнути велич людини, котра хотіла зробити її вільною та щасливою. Мовби весь світ піднявся проти їхнього кохання. Ликера, що вже дала згоду на одруження з Тарасом Григоровичем, не без впливу панів відмовляється від любого і тим заподіює йому смертельну рану, не відаючи і не розуміючи, що чинить. Каяття і розуміння прийдуть до неї лише після смерті поета. Повідомила дівчині про смерть нареченого сама пані. "Чи хотіла б ти бачити Тараса Григоровича?"  - "Хочу",-кажу.- "То царство йому небесне".У відчаї Ликера кинулася у Неву. Її врятували, однак кілька місяців довелося пролежати у Обухівській лікарні.Отримавши волю, Ликера все своє життя тяжко наймитувала. Є відомості, що спершу працювалал у французькому магазині, пізніше - переїхала у Царське Село. Там одружилася з перукарем, гірким п'яницею Яковлєвим...Та глибоко в серці носила світлий спогад про Шевченка, його ніжну, велику і щиру любов, усвідомила, що "він був для неї першим після батька і матері".
Ведучи й. Так і не одружився Тарас Григорович. Судилося йому прожити самотнім. Нездійсненною залишилася мрія про власну хату над Дніпром, «садок-райочок», дружину - берегиню родинного затишку.
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Поси́жу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в] мали́йРайочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
Через 44 роки по смерті Шевченка у Канів, на Чернечу гору, на могилу поета прибуде шістдесятип'ятирічна Ликера й у книзі відгуків тремтячою рукою, ковтаючи сльози, напише: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Інсценізація уривка з поеми О. Пухного «Ликера». Діалог між Ликерою й Тарасом.
(Ликера ворушить губами, бачить Тараса. Він торкає її плеча, як тоді, востаннє, багато літ назад.)
«Тарас», Годі, любо, мій єдиний друже. Не йняли нам віри без хреста.
Там бо не калюжі — красні ружі, в них твоя голівка золота.
В них моє кохання, що від Бога, і твоя розпука й каяття.
І рушник весільний, і дорога на Чернечу, крізь усе життя.
Красні ружі, ой, ці красні ружі, і любистку ніжні пелюстки.
І раби, невольники недужі, що на нас сичать зоддалеки.
І недосвіт, той барвінок вмерлий. Тую одинокість не зови.
Ой Ликеро, зманлива химеро із чорнявим видугом брови.
Ти мене і кликала, й манила, сном щасливим ти мені була.
Ти самотній рай мій запалила і старцям навіщось віддала.
Гілонько вишневої Вкраїни з барвами між стрічок у вінку,
Я тебе кохав ще у Раїмі, я тебе напитував таку.
Я тебе гукав із Кос-Аралу, з Орська, Оренбурга, Островні.
Я — в Новопетрівських муштрувальнях... Нащо ти злукавила мені?!
Нащо? У холоднім Петербурзі, у оту жахку останню ніч, —
Стала ти калиною при лузі, що востаннє доторкнулась віч.
Ти закрила небо над очима. Наді мною, як ота зоря.
Ти, Ликеро, ти — моя причинна. Тополина з берега Дніпра.
Ти прийшла — чи так мені здалося? Ти схилилась — свічечка в руці.
І війнули пахощі волосся, і сльоза скотилась по щоці.
«Ликера» Ми з тобою на Чернечій — разом: я ось тут — на тому світі ти.
Я тобі наречена, Тарасе, забери з собою і прости.
«Тарас» Там Харон, і Стікс, і тиша раю. Тут — Дніпро, і небо, і земля.
Хай тебе, Ликеро, Бог прощає. Хай прощає... і благословля.
Каялась вона всі останні роки свого життя. Спочатку приїжджала до могили Т. Шевченка щорічно, а після 1911 р. розпродала рештки майна в Царському Селі й переїхала до Тараса. Та коштів купити хату не вистачило. Знімала кутки в різних селах біля домовини Кобзаря. 1914 го «воєнна» інфляція знищила всі її заощадження. Перебралась у Канівську богодільню та чекала там смерті й зустрічі з Шевченком. І він прийшов. Не дочекавшись три тижні до свого дня народження й смерті. Прийшов 4 (17) лютого 1917 року. І забрав її до себе... Усе, що в неї залишалось, віддала місцевій жінці, щоб та поховала її на Чернечій горі. Та не виконала та обіцянки. Поховали Ликеру на богодільницькому кладовищі в Сельці. Тільки через більше ніж півсторіччя знайшла її забуту могилку Зінаїда Тарахан-Береза й домоглася, щоб поставили на могилі надгробок. От тільки не видно звідти Тараса...
Шевченко високо цiнував справжнє кохання, iдеалом якого були однолюбство, вiдданiсть, незрадливiсть i щирiсть, цнотлива невиннiсть i чистота стосункiв. Саме таке кохання, як сонце, осяює людське життя, примушує серце прискорено битись, творити.
Люблю, цілую, обнімаю,
Таку як є тебе кохаю.
І якщо в долі два крила
Одне це ти, а друге я.
Любіть, кохайте, цінуйте й бережіть це почуття!