Жіноча доля в творчості Т.Шевченка

Тема : Жіноча доля в творчості Кобзаря.
Мета: поглибити знання учнів про тяжку, страдницьку долю жінки у творчості Т.Шевчнка, доторкнутися до сумної сторінки в житті жінки, пройнятися співчуттям до її долі.
Обладнання : портрет Т.Шевченка, прикрашений вишитим рушником, поряд слова на плакаті:
І на оновленій землі…
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
(Виходять ведучі.)
Ведуча: Для Шевченка нещаслива доля доля жінки – кріпачки була не лише суспільною, а й особистою трагедією. Його матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», рідні сестри поневірялися на панщині. Добре знав Шевченко, як нелегко живеться братам, але сестрам ще гірше.
Учень :
Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаїНад чистим ставом край села.Мене там мати повилаІ, повиваючи, співала,Свою нудьгу переливалаВ свою дитину...Та матір добрую моюЩе молодую –У могилуНужда та праця положила......А сестри! Сестри! Горе вам,Мої голубки молодії,Для кого в світі живете?Ви в наймах виросли чужіїУ наймах коси побіліють,У наймах, сестри, й помрете!
Ведучий: у вірші «Сестрі», присвяченому молодшій від нього на два роки сестрі Ярині, з великою любовю поет пише:
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Ведуча: Не забував Тарас і подругу своїх дитячих літ Оксану Коваленко, що стала жертвою кріпосницького ладу.
Учень:
Ми в купочці колись росли,Маленькими тоді любились,А матері на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх. Не вгадали....ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала,Вернулась, правда, через год,...З байстрям вернулась...Апотім знов кудись пішла,Ніхто й не зна куди поділась.
Ведучий: Життя жінки у кріпосницькому суспільстві було нестерпним. На панщині її шмагав канчуками осавула, вдома вона виконувала всю хатню роботу і терпіла сімейний гніт, а на панщині працювала без відпочинку, релігія вважала її нижчою порівняно з чоловіком.
Учениця:
На панщині пшеницю жала,Втомилася; не спочиватьПішла в снопи, пошкандибалаІвана сина годувать.Воно сповитоє кричалоУ холодочку за снопом.Розповила, нагодувала,Попестила; і ніби сном,Над сином сидя, задрімала.
Ведуча: А скільки жінок, ставши жертвами поміщицької розпусти, накладали на себе руки. Тільки за 1839 рік у Київській губернії покінчили життя самогубством 37 дівчат.
Учень:
А он бачиш? Очі! Очі!На що ви здалися,Чом ви змалку не висохли,Слізьми не злилися?То покритка попідтиннюЗ байстрям шкандибає,Батько й мати одцурались,Й чужі не приймаютьСтарці навіть цураються!А панич не знає,З двадцятою, недоліток,Душі пропиває!
Ведучий: Шевченко ніби зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і на весь голос розказав про них правду цілому світові. Кожна жінка – жертва для поета рідна. Він плаче її слізьми, мучиться її муками. Поет кличе до помсти над тими, хто топтав жіночу честь , гідність і щастя.
Ведуча: Скривджена паном дівчина – покритка, яку люди називають відьмою, збожеволіла від горя, шукаючи своїх діток – близнюків Івана та Наталю. Пан – батько віддав сина , якійсь пані в лакеї, а дочку занапастив. Відьма розповідає циганам:
.Діточок шукаю.Наталоньку! Ні, ні, ні!Я шукаю пана.Розірву... Возьміть до себеІ мене, цигани,Я ведмедя водитиму,А як найду ката, то й спущу його на його,Отойді, проклятий!..Ні, не спущу. Сама йогоЗагризу......Чи я найду моїх діток,Чи так і загину?
(Звучить українська народна пісня «Така її доля»)
Ведучий: про трагічну долю дівчини – покритки написано поему «катерина». Героїня гине, не витримавши сорому, страждань і зради коханого. Ганна з поеми «Наймичка» теж покритка, але вона залишилася жити заради свого сина. Її материнська любов настільки сильна, що героїня принесла себе в жертву заради щастя свого сина.
Інсценізація уривка з поеми «Наймичка»
Автор :
Іде Марко з чумаками.
Ідучи, співає,Не поспіша до господи —
Воли попасає.Везе Марко КатериніСукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпокПарчі золотоїІ червону добру хусткуЗ білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі — червоногоВина з ЦареградуВідер з троє у барилі,
І кав’яру з Дону —
Всього везе, та не знає,Що діється дома!
Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава Богу!
І ворота одчиняє,І молиться Богу.
Марко:
Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче!
Швидче веди в хату!..
Слава тобі Христе-Боже!
Насилу діждала!
Автор:
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,Занози ховаєМережані, а КатрусяМарка оглядає.Марко:
А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?
Катерина:
Ні, не вмерла, 
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягаєВоли батько: вона тебе,
Марку, дожидає.Автор:
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
Ганна:
Слава... слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати.
Автор:
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схиливсяДо наймички у голови.
Ганна:
Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я...
Автор:
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
Ганна:
Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати.
Автор:
Та й замовкла...
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!
Ведуча: Шевченкові героїні вміють не тільки терпіти страждання, а й мститися своїм насильникам. Оксана, божеволіючи, підпалює палати свого кривдника, Марина вбиває ножем пана, який знівечив її солодість. Шевченкова Відьма горить гнівом, ненавистю до розпусника – пана.
Інсценізація з поеми «марина»
МатиМариночко, ходімо спать!
Марина
Ходімо спать, бо завтра рано
До церкви підемо; поганийДивися, лізе цілувать.
Ось тобі, на!..
МатиХодімо спать.
(До людей.)
Хрещені люде, поможіте!
Марина
Беріть мене! Беріть, в’яжіте,
Ведіть до пана у світлицю!
А ти чи підеш подивиться,
Якою панною Марина
У пана взаперті сидить?
І в’яне, сохне, гине, гинеТвоя єдиная дитина,
Твоя Мариночка ....
(Співає.)
«Ой гиля, гиля, сірії гуси,
Гиля на Дунай.
Зав’язала головоньку,
Тепер сиди та думай».
І пташкам воля, в чистім поліІ пташкам весело літать.
А я зов’янула в неволі.
(Плаче.) 
Хоча б намисто було взять,
Оце б повісилась... От бачиш,
Тепер і шкода... хоч топись!
Чого ж ти, мамо моя, плачеш?
Не плач, голубочко, дивись,
Це я, Мариночка твоя!
Дивися, чорная зміяПо снігу лізе... Утечу,
У ірій знову полечу,
Бо я зозулею вже стала...
Чи він у гості не приходив?
Убили, мабуть, на войні?
А знаєш, снилося мені:
Удень неначе місяць сходив,
А ми гуляєм понад морем
Удвох собі; дивлюся, зоріПопадали неначе в воду,
Тілько осталася одна,
Одна-однісінька на небі;
А я, неначе навісна,
В Дунаєві шукаю броду,
З байстрям розхристана бреду,
Сміються люде надо мною,
Зовуть покриткою, дурною,
І ти смієшся, а я плачу,
Ба ні, не плачу, регочусь...
Дивися, як я полечу,
Бо я сова...
Автор:
— Та й замахала,
Неначе крилами, руками
І пострибала через двірУ поле, виючи мов звір.
Пошкандибала стара матиСвою Марину доганяти.
Пани до одного спеклись,
Неначе добрі поросята,
Згоріли білії палати,
А люде тихо розійшлись.
Марини й матері не стало.
Уже весною, як орали,
Два трупи на полі найшлиІ на могилі поховали.
Ведучий: Невимовно тяжку материнську долю жінки – кріпачки розкриває Шевченко в багатьох своїх творах. Особливо вражаюче описав поет удовине горе, коли єдиного сина забрали у солдати.
Учениця.
Ой привезли до прийому
Чуприни голити;
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
… усі невлад, усіх назад,
в усіх доля мати.
А у вдови один син,
та й той якраз під аршин.
Ведуча: Уже в маленькій дівчинці бачив Т.Шевченко майбутню жінку – страдницю, її тяжку долю і співав їй , тужив, плакав разом із нею. У 1845 році в Переяслав --Хмельницькому районі зустрів молодий Тарас дівча з відрами. Красиве, але одях на ньому – одне лахміття, босе. Це була сирота Мар’яна, яка служила за харчі наймичкою в багатіїв. Поет дав їй грошей на хустку. Після цього написав вірш «Маленькій Мар’яні».
Учениця.
Рости, рости, моя пташко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоєСерце не розбите,
Поки люди не дозналиТихої долини,
Дознаються — пограються,
Засушать та й кинуть.
Ані літа молодії,
Повиті красою,
Ні карії оченята,
Умиті сльозою,
Ані серце твоє тихе,
Добреє дівочеНе заступить, не закриєНеситії очі.
Найдуть злії та й окрадуть...
І тебе, убогу,
Кинуть в пекло... ЗамучишсяІ прокленеш Бога.
Не цвіти ж, мій цвіте новий,
Нерозвитий цвіте,
Зов’янь тихо, поки твоєСерце не розбите.
Ведучий: Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощав аморальності і жорстокості.
У поемі «Титарівна» дочка титаря насміялася над найкращим, але бідним парубком Микитою, який запросив її до танцю. Згодом вона жорстоко поплатилася за це.
Учениця.
— Одчепися, пройдисвіте! —
І зареготаласьТитарівна, — хіба тобіНаймичок не стало! —
Насміялась титарівнаЗ бідного Микити.
Насміялася при людях,
Що він в сірій свиті!
Мине небагато часу, й титарівна гірко пошкодує про те, що наробила.
І живую положили
В домовину!.. й сина з нею!
Та й засипали землею!
Ведуча:. Поплатилася своїм життям за обман і дівчина Катерина.
Читає вірш «У цієї Катерини хата на помості»
Ведучий: є у Кобзаря й жартівливі поезії про веселу , життєрадісну українську жінку.
Учень читає вірш «Утоптала стежечку»
Ведуча. Немає в світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов’ю оспівав у своїй творчості жінку - матір , берегиню, продовжувачку свого роду.
Звучить запис пісні «Шлях до Тараса».