Дослідницька робота Філософські засади моделювання системи освіти в XXI столітті
Філософські засади моделювання системи освіти в XXI столітті
ПЛАН
1. Філософія як світоглядне знання.
2. Характеристика основних філософських концепцій освіти
3. Філософські засади моделювання системи освіти в XXI столітті
РІЗНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПІДХОДИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ
1. Філософія як світоглядне знання.
Світ, у якому живуть люди, надзвичайно містке, суперечливе, багатогранне утворення як у природному, так і культурно-соціальному вимірі. Воно позбавлене статичності й вирізняється неперервною, досить складною діалектикою, динамізмом. Перед людською спільнотою, як і перед окремим індивідуумом, постає низка непростих питань. Як вижити в цьому складному природному й соціальному середовищі? Яким чином людина має готуватися до життєдіяльності в нових умовах? Як можна (і треба) впорядкувати зв'язки між людиною і природою, між людиною і надбаннями сучасної науки, між людьми різних національностей, рас, віросповідань, політичних переконань? І чи можна взагалі якось упорядкувати світ, забезпечити гармонію людського буття?
Ці та інші запитання вимагають гігантської праці людського розуму й душі з опорою передусім на наукові засади. В основі діяльності кожної людини лежать світоглядні знання. їх дає базова наука суспільного розвитку філософія.
Філософія це наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення, про сенс людського життя.
Філософія в буквальному перекладі з грецької (phileo люблю і sophia мудрість) означає любов до мудрості. Іншими словами, філософія - це "форма культури, яка передбачає рефлективне осмислення людини і її місця у світі"1, яка прагне теоретично розв'язувати питання світогляду з погляду відносин людини і світу, мислення і буття, духовного і матеріального. У такий спосіб філософія виробляє загальний цілісний погляд на світ, досліджує практичне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення людини до світу. Філософія як базова, методологічна наука, що теоретично виражає світогляд, покликана в кінцевому підсумку дати науково обґрунтовані відповіді на питання про мету і сенс життя, про щастя і шляхи його досягнення, створити теоретичну основу для вироблення системи життєвих цінностей та ідеалів. Отже, в центрі філософських завдань лежить проблема формування світогляду. Це вихідна точка доцільної та ефективної діяльності людини. Що таке світогляд? У найбільш широкому розумінні це найзагальніше усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця в ньому, свого ставлення до цього світу й до самого себе, своїх намірів стосовно світу. Це, по суті, знання людини про світ, оцінка його й самої себе. Світогляд досить складне інтегративне явище, що включає знання, цінності, розум, чуття, інтелектуальну діяльність. Звідси можна говорити про світогляд як більш-менш систематизований комплекс уявлень, установок, оцінок, що забезпечують цілісне бачення й усвідомлення світу, місця й ролі в ньому людини. Таким чином світогляд поєднує пізнавальну, аксіологічну й спонукально-діяльнісну функції людської життєдіяльності.
Розумна й ефективна діяльність людини залежить передовсім від рівня сформованості її свідомості, від знання основних закономірностей розвитку природи й суспільства. Аналізуючи результати тієї чи тієї діяльності людських спільнот, можна зробити висновок, що глобальні (і навіть незначні) помилки є результатом дій усупереч вимогам об'єктивних законів і принципів чи то в природі, чи в суспільстві. І, навпаки, успіхи, ефективність діяльності досягаються тоді, коли вони ґрунтуються на істинній свідомості, на знанні законів. Звернемося до прикладів. Педагогічна теорія, яку свого часу виклав видатний чеський педагог
Я.А. Коменський, залишається історично цінною більше 300 років, тому що ґрунтується на глибоких знаннях про природу людини, на усвідомленні необхідності виховання її в гармонії з довкіллям (природним і соціальним). Педагогічний доробок К.Д. Ушинського є актуальним і тепер, оскільки кожну педагогічну дію вчений моделює на знаннях закономірностей анатомо-фізіологічного і психічного розвитку людини. Це яскраво простежується в його праці "Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології".
Нині не вщухають дискусії навколо педагогічної системи відомого педагога А.С. Макаренка. Центральне питання: чому педагогічна діяльність Макаренка була досить ефективною з позиції творення людини? Чому його система увійшла до скарбниці світової педагогічної культури? Адже у 20-х роках минулого століття, коли було створено велику кількість виправних виховних закладів для дітей, скалічених соціальними катаклізмами, в колонії імені М. Горького, а потім у Комуні імені Дзержинського під керівництвом А.С. Макаренка вдалося педагогічно занедбаних дітей сформувати повноцінних громадян. Думається, успіх криється в тому, що талановитий педагог проникливо збагнув дві важливі закономірності соціального становлення людини визначальної ролі продуктивної праці та організуючої ролі колективу.
У другій половині XX ст. в системі освіти СРСР набули великого поширення школи-інтернати різного типу. Для вихованців намагалися створювати тепличні умови життя, але труднощів з погляду виховання залишалося (і нині залишається) надзвичайно багато. Чому? Очевидно, це наслідок порушення закономірностей вихованці вилучаються із природного соціального середовища, із системи продуктивної праці. Та, власне кажучи, цілий "пласт" підростаючого покоління до 1618 років не включається у сферу праці. Як бачимо, це глобальна проблема, яка виникла через нерозуміння філософських засад, закономірностей розвитку людини. Ясна річ, треба уникати проявів експлуатації дитячої праці, але не можна вилучати дитину із системи праці взагалі.
Розглянемо ще одну важливу проблему, яка виникла в результаті порушення закономірностей природно-соціального розвитку людини. Важливим чинником історичного поступу є навчання, освіта, знання, але їх характер, зміст, спрямованість і результати цілком визначаються вихованням. Головний недолік в едукації людини тривалий період (впродовж 34 останніх століть) полягає у стрімкому випередженні освітою, знаннями, наукою виховання, насамперед виховання морально-духовних якостей особистості.
Порятунок світу філософи, педагоги вбачають в усуненні цієї вади, у зміні пріоритетів: на шляху дальшого історичного розвитку виховання, педагогіка мають стати домінантними чинниками, а освіта, знання, наука, політика й усі галузі людської діяльності враховувати їх дію. Пріоритет виховання або загибель саме так можна сформулювати безальтернативний вибір людства, яке стоїть над прірвою. Пригадаймо відому біблійну притчу. Бог створив Адама і Єву; під страхом смерті заборонив їм їсти плоди з дерева пізнання з огляду на те, що за рівнем розвитку свідомості вони не могли відповідально скористатися цими знаннями2.
Практика випередження освіти, знань, науки і відставання виховання була започаткована ще в часи Я.А.Коменського. Тоді ж розпочалася освітньо-дидактична революція, що триває донині. Вона викликала суперечність між високим рівнем освіченості й неадекватним рівнем вихованості. Грандіозні злети в науці дали в руки недостатньо вихованої людини небезпечну зброю, яка може призвести до планетарної катастрофи, до самознищення людської спільноти і всього живого на Землі.
У більшості країн світу і дотепер акцент незмінно робиться на освіті, зокрема на інноваційних технологіях, формах, методах, засобах навчання. У нормативних документах, прийнятих в Україні останніми роками, увага педагогів, організаторів освітньої справи концентрується передусім на освітніх проблемах (закони України "Про освіту", "Про загальноосвітню школу", "Про вищу освіту", Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти та ін.).
На сучасному переломному етапі розвитку цивілізації проблема виховання людини висувається на перший план серед багатьох інших соціальних проблем. Виховання та освіта стають стратегічними чинниками виживання людства, його подальшого стійкого й безпечного розвитку. Нині потрібні така орієнтація вектора суспільної свідомості, формування такого світогляду і світорозуміння, культивування такого світоладу, за якими головною цінністю було б досягнення гармонійного співіснування природи та суспільства.
На XXI Всесвітньому конгресі "Філософія обличчям до світових проблем", який відбувся у 2003 р. в Стамбулі, відчутно лунали ідеї обмеження прав розуму. Антропогенна, техногенна діяльність руйнує біосферу. Необмежена технологічна діяльність людини створює небезпеку знищення самої людини. А тому одним із принципово важливих і конструктивних завдань сучасного виховання є формування нового, глобального типу свідомості ноосферного.
Філософська наука якраз і досліджує подібні суперечності, які виникли у суспільстві (не лише в Україні, айв усьому світі), вказує на необхідність пошуків шляхів їх усунення. Академік В.І. Вернадський, розробляючи концепцію ноосфери, наголошував, що члени суспільства мають поступово готувати себе до життєдіяльності в умовах ноосфери. Він окреслив найістотніші характеристики процесів, що відбуваються в ноосферній цивілізації. Це, по-перше, формування особливої ноосферної свідомості, яка має ґрунтуватися на тому, що на планеті Земля існують єдність і незаперечна цінність усього живого, що необхідно постійно підтримувати гуманістичний морально-психологічний клімат у суспільстві, який би стримував людей від різноманітних соціально-економічних конфліктів. По-друге, твердження про єдність людей на Землі, їх рівність незалежно від расової, національної, релігійної, соціальної належності. По-третє, усі жителі Землі мають встановлювати тісні взаємозв'язки у різних сферах діяльності: економічній, політичній, інформаційній, забезпечувати рівноправний обмін матеріальними й духовними цінностями. По-четверте, дбати про здорове довкілля, створення оптимальних умов для матеріального й духовного добробуту. По-п'яте, необхідно впроваджувати демократичні засади в соціальному розвитку спільнот, які проживають на планеті.
Такий філософський, глибинний підхід до розуміння означених глобальних завдань життєдіяльності в умовах ноосфери, виховання підростаючого покоління як учасника ноосферних процесів майбутнього має становити провідне завдання освітньо-виховної діяльності педагогів усіх рівнів без винятку, а також усіх соціальних інституцій, щоб не постати перед явищем природного апокаліпсису.
Наближення до життя за законами ноосфери процес тривалий і досить складний, потребує значних зусиль і наполегливої праці багатьох поколінь. Однак альтернативи тут немає і не може бути. Маємо зрозуміти, що людина невід'ємна частина ноосфери і її діяльність мусить бути узгодженою із законами й глобальними процесами, що відбуваються в ноосфері.
Сучасні "привласнювальні", споживацькі цивілізаційні тенденції в основному вичерпали свої можливості. Адже вони базувалися і базуються на розробці нових технологій, які поглинають велику кількість природних ресурсів, залишаючи після себе величезні масиви шкідливих відходів і створюючи нестерпні, протиприродні умови для подальшого проживання людини на землі.
Спроби окремих країн побудувати комунізм закінчилися крахом. Штучно створена в кабінетах на утопічних принципах з нехтуванням законів природного й соціального розвитку концепція комуністичного суспільства виявилася привабливою в теорії, але нежиттєздатною на практиці. По-перше, це суспільство (навіть на етапі соціалізму) будувалося на засадах бездумного "привласнення" природних цінностей і недосконалих, часто руйнівних (особливо у військово-промисловій сфері) технологій. По-друге, у розв'язанні головного питання "людина і праця" виходили з помилкового постулату, що джерелом додаткової вартості є праця людини. По-третє, методи і засоби, якими "керманичі" зводили прекрасне майбутнє, вели до руйнації найдорожчого скарбу будь-якого суспільства Людини. А ще давні філософи говорили: "Усі режими реакційні, коли руйнується людина". Це ж стосується і так званого капіталістичного суспільства. Повернення назад, повторення експериментів над великими масами людей з метою створення утопічного "раю" історично не має шансів на успіх.
Філософи, соціологи, економісти невтомно працюють над пошуками альтернативних систем розвитку суспільства. Найбільш життєвою і перспективною видається думка, що ґрунтується на усвідомленні людством фатальності "привласнювальної" цивілізації, на вірі у колективний розум, здатний віднайти шляхи створення суспільства за законами біосфери й ноосфери. Життєдіяльність людей у системі ноосфери вимагає високого рівня інтелектуального розвитку членів суспільства, морально-духовної досконалості й відповідальності за довкілля, природні чинники, які забезпечують оптимальні умови еволюції. Цей процес досить складний. Він вимагає посилення виховного впливу освітніх інституцій.
Виховання це організований, цілеспрямований процес формування особистості. У широкому розумінні виховання охоплює всю сукупність впливів на фізичну, психічну й соціальну сфери людини, спрямованих на підготовку її до активного діяння в суспільному житті. Мету виховання найчастіше вбачають у забезпеченні всебічного гармонійного розвитку особистості. Всебічний розвиток передбачає формування в особистості якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання. Гармонійний розвиток означає, що п'ять складників, які становлять систему, мають перебувати у комплексі, бути взаємодоповнюваними.
Коли ми говоримо про освітню діяльність, то маємо на увазі в основному розв'язання завдань розумового виховання. Виходячи ж з філософських поглядів, з потреб підготовки членів суспільства до гармонійного життя в умовах ноосфери, необхідно розробляти комплексні державні програми не лише освіти, а й виховання в цілісному й широкому розумінні цього соціального явища.
Трактуючи філософію як науку про світоглядні знання, треба пам'ятати, що, з одного боку, педагогіка як наука про виховання, вийшла з лона філософії, а з іншого філософські знання лежать в основі розуміння й розв'язання проблем освіти, навчання й виховання.
Сутність поділу сфер дослідження і впливу між філософією та педагогікою полягає в тому, що головним завданням філософії є розробка нових ідей, концепцій, систем, що стають загальнотеоретичною основою розвитку світогляду, причому такого, котрий сприяв би прогресу, поліпшенню життя людей. Завдання педагогіки впровадження певного світогляду в життя людства, визначення закономірностей, принципів навчання й виховання, розробка доцільних напрямів, форм, методів, засобів освітньо-виховної роботи. Зважаючи на динамічну взаємопов'язаність філософії й педагогіки, французький педагог А. Фуйє слушно зауважив: "На будівлі педагогіки треба написати: сюди заборонений вхід нефілософу". А.С. Макаренко теж помітив у педагогіці філософську природу: "Взагалі педагогіка є найбільш діалектична, рухлива, дуже складна й різноманітна наука"4.
Довгий час філософія і педагогіка функціонували як цілісна наука про суспільство й людину. Лише пізніше педагогіка виокремилась як галузь знання, а на певному етапі розвитку науки об'єктивно виникла потреба в організаційному оформленні філософії освіти й виховання як цілком самостійного наукового напряму. Це відбулося в 4060-х роках XX ст. у США й Великій Британії. А в 1990 р. на міжнародній конференції в Лондоні була створена "Міжнародна мережа філософів освіти".
Таким чином, між філософією та педагогікою спостерігається тісний взаємозв'язок, оскільки вони мають спільне коріння. Це дає окремим вченим підстави і нині дотримуватися погляду, що це єдина наука. Та все ж більшість дослідників вважають, що між філософією і педагогікою має бути логічно-сполучна ланка філософія освіти, яка на сучасному етапі досліджує низку актуальних питань: у чому сутність глобального виклику цивілізації в XXI ст.; якою мірою педагогіка має нести свою частку відповідальності у пошуках розв'язання гострих соціальних проблем: екології, бідності, відповідальності особистості за збереження світу і підготовки до життєдіяльності в умовах ноосфери, співвідношення знань і морально-духовних цінностей та ін.; яким шляхом мають розвиватись освіта і цілісна система виховання у майбутньому. її цікавлять проблеми місця і ролі родини у формуванні духовних цінностей особистості; взаємозв'язку загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей тощо.
Спроба відповісти на ці та багато інших питань, розв'язати нагальні проблеми суспільного розвитку становить сутність філософії освіти й виховання в широкому розумінні цих понять.
Якщо розглядати функції філософії освіти, то вони полягають передусім у виборі оптимальної для розв'язання педагогічних проблем філософської системи; конкретизації філософських ідей у вирішенні проблем педагогіки; дослідженні й розробці загальних закономірностей розуміння та дії педагогічних систем, їх впливу на суспільний розвиток.
Особливо зростає роль філософії освіти й виховання у зв'язку із загостренням полеміки між прибічниками сцієнтистського і людиноцентристського підходів. Який із цих підходів є дієвим, перспективним у прогностичному плані? Хто має рацію? Прогресисти просвітники з формулою "знання сила" чи гуманісти, які стоять на позиції "людина міра усіх речей?" А може, Г. Ващенко і О. Вишневський, для яких пріоритетом є Абсолют добра Бог, а потім людина?
2. Характеристика основних філософських концепцій освіти
Упродовж усієї історії людства сенсом життя людини, з філософського погляду, є продовження роду людського. Усе, чим займалися і займаються люди (полювання, хліборобство, скотарство, спорудження житла, турбота про побут, здобуття освіти, розвиток науки та ін.), спрямовувалося на реалізацію цієї надмети, хоча зовні вона дещо й прихована. У центрі уваги життєдіяльності залишалась людина, її фізичний, психічний і соціальний розвиток.
Різні людські спільноти залежно від рівня розвитку, природних умов, національної належності, релігійних уподобань вибудовували відповідні концепції виховання підростаючих поколінь. Ці концепції виступали методологічними засадами освітньо-виховної діяльності.
Найбільш поширеною у всіх країнах була й залишається концепція народності у вихованні, яка базується, по-перше, на тисячолітньому досвіді виховної роботи конкретної етнічної групи, певної національності, і, по-друге, вбирає в себе загальнолюдські цінності в царині виховної діяльності. Ідею народності у вихованні наполегливо обстоювали Г.С. Сковорода й К.Д. Ушинський. Принцип народності є стрижнем виховного ідеалу у філософії Г.С. Сковороди. У притчі "Благодатний Еродій" автор яскраво показав багатство народного виховання, насамперед наголосивши на необхідності батьків бути хранителями національних морально-духовних устоїв.
К.Д. Ушинський після ознайомлення із системами освіти й виховання в країнах Західної Європи опублікував 1857 р. ґрунтовну працю "Про народність у суспільному вихованні". Спираючись на аналіз філософського, історичного й педагогічного матеріалу, учений висунув і обґрунтував центральну ідею своєї педагогічної теорії ідею народності виховання. Автор розкрив корінну закономірність, якій підлягає розвиток системи виховання. Ця закономірність названа ним принципом народності й полягає в тому, що система освіти в кожній окремій країні будується насамперед відповідно до потреб і специфічних особливостей народу цієї країни. Саме ці потреби й особливості насамперед визначають форми і зміст розвитку освіти, процесу виховання. Тому механічне запозичення, штучне перенесення якихось виховних матриць, освітніх систем з одного національного ґрунту на інший в основі своїй приречене на невдачу. Підсумовуючи аналіз історичного, педагогічного досвіду виховання багатьох народів, К.Д. Ушинський писав: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більше як теорія німецького виховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим. Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але якраз у тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"5.
Концепція народності має залишатися основоположною для побудови в Україні системи національного виховання. Не варто копіювати і бездумно пересаджувати на наш специфічний національний ґрунт освітньо-виховні системи інших народів, хоча вони й можуть видаватися привабливими. Ті країни, які зуміли відстояти свою національну ідентичність у справі виховання (Японія, Велика Британія, Швеція, Фінляндія та ін.), вистояли проти експансії так званої масової культури, розсадником якої є головно США, мають успіхи не лише в освіті, а й у царині соціально-економічного розвитку взагалі. Треба залишатися самими собою, користуватися власними надбаннями, не займаючи при цьому ізоляціоністську позицію. Не забуваймо застережень нашого національного пророка, рівноапостольного Тараса Григоровича Шевченка, який у своєму безсмертному творі "І мертвим, і живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" радив:
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слоїв велику силу,
Та й більш нічого
Не дурієте самі себе, Учитесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.
Упродовж XX ст. на базі вчень минулого склалися і продовжують функціонувати різні філософські напрями, концепції (лат. conceptio сукупність, система система поглядів на ті чи ті явища, процеси; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ, подій; основна ідея будь-якої теорії), які є методологічною базою різних людинознавчих наук, у тому числі педагогіки. Це екзистенціалізм, неопрагматизм, неотомізм, неопозитивізм, біхевіоризм та ін. Розглянемо сутність окремих концепцій і теорій з погляду побудови на їх ідеях педагогічних систем.
Екзистенціалізм (лат. existentia існування) філософська основа індивідуалізації навчання. Як філософія існування, переживання людиною свого буття у світі пропонує крайній індивідуалізм, протиставлення особистості суспільству і колективу. Останній проголошується ворогом індивіда, оскільки прагне нібито перетворити його в "стадну тварину". Представники цієї філософії проповідують заглиблення у власне "Я", заперечують об'єктивні знання й істини. Зовнішній світ постає таким, яким його сприймає внутрішнє "Я" кожної особистості. Моральні норми екзистенціалісти розглядають як продукт "саморефлексії", як вираження абсолютної "свободи волі", поза будь-якими вимогами суспільної діяльності. Ці ідеї породжують пасивність, елементи анархістського бунтарства. Центр виховного впливу несвідоме (інтуїція, настрій, почуття, імпульсивність). Свідомість, інтелект, логіка, на думку екзистенціалістів, мають другорядне значення. Головне у життєдіяльності індивіда не розум, а почуття, віра, надія. Кожен залишає за собою право йти в житті своїм неповторним шляхом, незважаючи на загальнолюдські норми моралі. У галузі освіти заперечуються конкретні програми й підручники, проголошується ідея індивідуалізації.
До основних представників цієї філософської течії належать М.О.Бердяев, М. Гайдеґґер, К. Ясперс, Ж. Сартр, А. Камю, Е. Брейзах, Дж. Кнеллер, Г. Гоулд, У. Баррей, М. Марсель, О.Ф. Больнов, Т. Моріта та ін.
Неопрагматизм (грец. пео новий і prahma дія, діяння) філософська основа педагогіки самоствердження особистості. Базується на суб'єктивному ідеалізмі. Звідси заперечення об'єктивної істини, абсолютизація суб'єктивного досвіду, ідея самоутвердження особистості. Головними поняттями неопрагматизму є "досвід", "справа". Неопрагматики переконані, що об'єктивного наукового знання немає. Істинне лише те знання, яке здобуте в процесі практичної діяльності, тобто корисне.
Людина не повинна керуватися завчасно сформульованими принципами й правилами. Треба поводитись так, як диктують ситуація і мета. Моральне все, що допомагає досягненню особистого успіху. Відповідно основою навчального процесу стає індивідуальний досвід дитини, а метою освіти процес "самовиявлення" притаманних їй від народження інстинктів і схильностей. Домінантною є опора на особистісну спрямованість виховання. Люди, які оточують особистість, не можуть бути засадними для вибору, бо їхня функція полягає в контролі, критиці поведінки людини. Вони можуть лише заважати її зростанню і самовираженню. Сутність методології виховання на базі неопрагматизму добре ілюструють слова А. Маслоу, згідно з яким джерела росту і гуманності особистості знаходяться тільки у самій особистості, вони аж ніяк не створені суспільством. Останнє може лише допомогти або перешкодити росту гуманності людини подібно до того, як садівник може допомогти або перешкодити росту куща троянд, але він не може спрогнозувати, щоб замість куща троянд виріс дуб. Наслідками педагогіки, яка базується на ідеях неопрагматизму, є функціональна неграмотність значної частини випускників навчальних закладів.
Основні представники: Ч. Пірс, У. Джеме, Дж. Дьюї, А. Мас-лоу, А. Комбс, Е. Келлі, К. Роджерс.
Неотомізм (лат. пео новий і Thomas Фома) філософська основа релігійного виховання. Свою назву дістав від іхмені основоположника релігійного діяча Фоми Аквінського. Як офіційне філософське вчення католицизму (у 1879 р. енциклікою папи Лева XIII проголошено офіційною доктриною церкви) неотомізм відтворює основні положення схоластичної теорії. В енцикліці папи Шя XI "Християнське виховання молоді" (1929 р.) неотомізм визнано основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.
Неотомізм вимагає будувати виховання на пріоритеті "духовного начала", обґрунтовує ідею "гармонійного поєднання" наукових знань і релігійної віри. Основні постулати цієї концепції: світ двоїстий матеріальний, "мертвий", "нижчого рангу" і духовний, багатий, благородний. Так само і Людина має "подвійну природу": становлять єдність матерії і духу. Людина індивід: як матеріальна, тілесна істота вона підкоряється законам природи і суспільства. Людина особистість, що володіє безсмертною душею і підкоряється лише Богу. Наука безсила визначити цілі виховання, це може зробити лише релігія, яка відіграє стрижневу роль у вихованні. Головне душа, тому виховання має будуватися на пріоритеті духовного начала. Неотомісти піддають різкій критиці падіння моральних устоїв, деструкцію, злочинність, жорстокість. Вважають, що людина слабка, гріховна і їй треба допомогти стати морально кращою, що треба виховувати загальнолюдські доброчинності: гуманізм, доброту, чесність, любов, непротивлення Богу і його випробуванням, покору, терпіння, сумління. Система навчання і виховання має позбутися зайвої раціональності. Освіта має бути спрямована на розвиток "досвідомого" намагання наблизитися до Бога.
Основні представники: Ж. Марітен, У. Канінгхем, У. Макга-кен, М. Казотті, М. Стефаніні.
Неопозитивізм філософська основа педагогіки раціоналізму. Представники цього напряму у філософії ігнорують світоглядні аспекти наукових знань, принижують роль теорії, заперечують об'єктивні закони моралі і їх зумовленість соціальними відносинами, проповідують вічність моралі та біологічне успадкування. Своє формалістичне вчення про мораль називають ме-таетикою (від гр. meta поза, після і eticos той, що стосується моралі, етики), протиставляючи її нормативній етиці. Неопозитивісти вважають, що теорія моралі, щоб бути науковою, має утримуватися від розв'язання будь-яких моральних проблем, оскільки моральні судження не можна обґрунтувати за допомогою фактичних знань.
Основні постулати філософії неопозитивізму можна коротко позначити такими засадними тезами. Педагогіка слабка, оскільки в ній домінують безкорисні ідеї і абстракції, а не реальні факти. Виховання має бути звільнене від світоглядних ідей, від ідеології. Сучасне життя потребує "раціонального мислення". Повна гуманізація системи виховання. Створення умов для вільного самовираження особистості. Розвиток інтелекту. Формування людини, що мислить раціонально. Заперечення формування уніфікованих норм поведінки.
Основні представники: П. Херс, Дж. Вільсон, Р.С. Пітере, Л. Кольберг, Дж. Конант.
Біхевіоризм (англ. behaviour поведінка) філософська основа виховання "індустріальної людини", напрям у психології, започаткований американським зоопсихологом Дж. Ватсоном на початку XX ст. Біхевіоризм вважає предметом психології не свідомість, а поведінку людей, яку розглядає як механічні реакції у відповідь на зовнішні подразники. Біхевіоризм не визнає активної ролі психіки, свідомості.
Філософська концепція біхевіоризму характеризується такими постулатами: в основі формула "стимул реакція підкріплення". Головна ідея людська поведінка є керованим процесом. Вона зумовлена стимулами й потребує позитивного підкріплення. Для того щоб викликати певну поведінку, потрібно застосувати дієві стимули. Бажання, мотиви, характер, здібності людини ролі не відіграють. Значення мають лише дії відповідні реакції на стимули. Моральні якості теж визначаються обставинами, стимулами. Головне якнайкраще пристосуватися до середовища.
У навчальному закладі мають панувати: атмосфера напруженої розумової праці; широке застосування техніки; всіляке стимулювання індивідуальної діяльності; жорстке суперництво у боротьбі за результат; виховання діловитості, організованості, дисциплінованості, заповзятливості.
Чільні представники: Дж. Уотсон, Б.Ф. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С Прессі.
Останнім часом теоретики педагогіки все частіше звертаються до гуманістичних теорій. Гуманізм є філософським підґрунтям нової (неокласичної) методології педагогіки. Гуманізм (лат. humanus людський, людяний) система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. В історичному аспекті гуманізм прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Видатними представниками гуманізму були Леонардо да Вінчі, Т. Кампанелла, Дж. Бру-но, Ф. Петрарка, Т. Мор, Ф. Рабле, Я.А. Коменський, М. Коперник. В Україні гуманістичними ідеями були пройняті суспільно-політичні погляди І. Вишенського, Г. Сковороди, Т. Шевченка.
Гуманізм це сповідування загальнолюдських цінностей: любові до людини, свободи, справедливості, гідності людської особистості, працелюбності, досконалості, милосердя, доброти, благородства. Гуманістичні ідеї застосовні до всіх людей і всіх соціальних систем. Визнається взаємодія гуманістичних і національних цінностей. Стрижнева ідея: при формуванні особистості не можна застосовувати насилля, якими б благими цілями воно не обґрунтовувалося. Благо людини вище за все. Норма людських відносин: принцип рівності, людяності, справедливості.
Гуманістичні цінності є фундаментальними. На засадах гуманізму будується демократична, гуманна педагогіка, педагогіка рівноправства, співпраці, співробітництва, партнерства, суб'єктно-суб'єктна педагогіка.
У процесі розгляду проблем освіти й виховання необхідно зважати також на два напрями філософської науки, які в останні десятиріччя активно розвиваються, герменевтику і синергетику.
Герменевтика (гр. hermeneutike пояснюю, мистецтво тлумачення). У класичній філології означає вчення про тлумачення рукописних і друкованих текстів. У сучасній філософії метод інтерпретації культурно-історичних явищ, процесів. Прибічники герменевтики вважають її адекватним способом осягнення історії, оскільки герменевтика базується на "внутрішньому досвіді" людини, яка нібито є сферою безпосереднього сприйняття нею "життєвої цілісності" суспільства, на противагу "зовнішньому досвіду", здатному фіксувати лише ізольовані факти природи й суспільства.
У педагогіці герменевтика використовується як інструмент наукового дослідження, що потребує більш глибокого й осмисленого розуміння сутності процесів освіти і виховання, взаємодії внутрішніх механізмів цих процесів з метою моделювання науково доцільних технологій навчально-виховної роботи. Упродовж століть людство прагнуло наблизитися до істини явищ і процесів. Тому основним способом збагачення істини є навчання технології (мистецтву) розуміння. Це твердження має стати вихідним в організації процесу навчання.
Синергетика як самостійна наука виникла у середині 70-х років XX ст. Вона досліджує процеси переходу складних систем із невпорядкованого стану в упорядкований і розкриває такі зв'язки між елементами цієї системи, за якими їх сумарна дія в рамках системи перевищує за своїм ефектом просту суму функцій дії елементів, взятих окремо. Нині синергетика все більше поширюється на соціальні науки, зокрема на педагогіку. Синергетика пропонує дивитися на світ дещо по-іншому. Цінність синергетичного мислення в тому, що воно забезпечує цілісність світобачення, всеохопність сприйняття світу.
У педагогіці синергетика виступає одним із методологічних принципів, тому що в межах цілеспрямованої взаємодії в цілісному педагогічному процесі якраз і спостерігаються ефекти синергетики.
В останні десятиліття з'явилася концепція антипедагогіки, ідейним джерелом якої є постмодернізм. Це радикальний дискурс, спрямований на повне заперечення всієї історичної педагогічної теорії і практики, на нищівну критику класичних систем, цілей та ідеалів виховання й освіти. Прихильники цієї течії категорично заперечують необхідність виховання й освіти, вважають, що дитина інтуїтивно сама здатна визначати, що для неї є прийнятним, що педагогіка це терор, а виховання суворе дресирування. Один із авторів цієї теорії Е. Браунмюль виховний акт характеризує як смерть промивання розуму і душі людини.
Антипедагоги пропагують ліквідацію школи в сучасному її вигляді. Вони вважають, що школа має бути закладом пропозиції, а вирішувати відвідувати її чи ні, якими мають бути зміст, цілі, методи і форми навчання повинен сам школяр. Антипедагоги прагнуть переглянути роль розуму, критикують гуманізм, заперечують будь-які фундаментальні цінності принципи, ідеали, норми, правила. Вони є прихильниками відмови від практики соціального життя, кордонів, сексуальних табу, заборони продажу наркотиків і взагалі будь-яких обмежень. Людина сама має вирішувати, що для неї корисно, а що шкідливо.
Ставлення до антипедагогічної теорії неоднозначне. Є апологети, які вбачають у ній новий етап у розвитку педагогіки, можливість створити принципово інший тип педагогічного знання. Частина педагогів-практиків і теоретиків вважає, що з цієї концепції можна дещо запозичити, зокрема деякі дефініції, які розширять концептуальний апарат педагогіки. Спостерігаєтся й абсолютно негативне, категорично критичне ставлення. На нашу думку, постмодернізм і його дитя антипедагогіка це не просто екзотична, епатажна "філософія освіти", а шкідливий небезпечний дискурс, дуже схожий на антилюдяні, протиприродні ідеї комунізму і фашизму.
3. Філософські засади моделювання системи освіти в XXI столітті
Завершилося XX ст., залишивши помітний слід в історії людства. На його історичних теренах були світлі, прогресивні діяння людей і водночас темні, трагічні, що ганьблять людську спільноту. З одного боку, XX ст. вирізняється величезними досягненнями в галузі науки і техніки. На цей період припадають грандіозні відкриття в природничих, технічних науках. З небаченою раніше швидкістю зростали обсяг наукової інформації і засоби її систематизації, збереження та трансляції. Досить лише згадати, що за останні 25 років у світі видано стільки книг, скільки їх було видрукувано за попередні 500 років з часу появи книгодрукування. Суспільство, вочевидь, відчуло вплив величезного інформаційного масиву. У цілому за XX ст. закріпилася назва епохи науково-технічної революції.
З іншого боку, століттям прокотилися дві великі світові війни (19141918 і 19391945 pp.) з небаченим досі застосуванням військової техніки, які забрали або скалічили понад 100 мільйонів людських життів і доль, знищили величезні матеріальні та духовні багатства. Крім того, у різних кінцях планети спалахувала безліч локальних воєнних конфліктів. У першій половині минулого століття на Євразійському континенті активно "творили" брудні справи дві одіозні постаті А. Гітлер і Й. Сталін. Відкинувши гуманізм, загальнолюдські цінності, вони породили небачений терор і геноцид цілих народів.
Великі досягнення людства в галузі науки й техніки, колосальні матеріальні ресурси в країнах-монстрах використовувалися для підтримання військово-промислового сектору. Трапилося (зокрема, й у випадку з народами СРСР), як у античного Аполлона: озброєний, але без одягу. Так було і в нас: голі й босі, але з атомними бомбами й ракетами.
На цей період припав тривалий процес експерименту будівництва комунізму. Коли німецькому рейхсканцлеру О. Бісмар-ку (1815 1898) під впливом комуністичних ідей К. Маркса, Ф. Енгельса політики запропонували будувати соціалізм, він відповів: "Оберіть народ, якого не жаль". І народ колишнього Радянського Союзу підпав під той вибір.
Та головною вадою і темною сторінкою в історії розвитку світового суспільства впродовж XX ст. було те, що кардинально змістилися вектори уваги з людини на техніку. Людина стала додатком до техніки, "коліщатком і гвинтиком пролетарської справи". У результаті воєн, репресій, геноцидів, комуністичних експериментів катастрофічно, всупереч природі відбулося знецінення Людини.
Чи може людська спільнота, переступивши поріг XXI ст., залишатися у своїй діяльності на попередніх позиціях? З усіх поглядів ні. Треба шукати нові шляхи й підходи в усіх сферах діяльності. Інакше людство самознищиться.
Зупинимося на філософському осмисленні проблем, які треба розв'язувати у XXI ст. в соціально-педагогічній галузі. "Це ставить перед людиною, а отже, й перед освітою сферою, що готує людину до життя, небачені раніше вимоги, наголошує академік В.Г. Кремень. Але водночас створює для освіти й нові можливості. Викликано це врешті-решт вступом людства на перетині тисячоліть до нового типу цивілізації, опанування новими способами й різновидом прогресу"6.
Важливо осмислити основні загальноцивілізаційні тенденції, що стали визначальними у XXI ст. і впливають, на думку академіка В.Г. Кременя, на всі сфери діяльності людини і подальший суспільний розвиток7. Це тенденція до глобалізації суспільного розвитку, яка характеризується такими ознаками, як зближенням націй, народів, держав; кроками до створення спільного економічного поля, інформаційного простору; тіснішим зближенням характеру суспільних відносин у різних країнах світу, залежністю прогресу кожної країни від здатності спілкуватися зі світом; загостренням конкуренції між державами у всіх сферах діяльності та ін. Це набуття людством здатності до самоліквідації, що зумовлено появою зброї масового знищення (ядерної, хімічної, біологічної), порушенням екологічної рівноваги внаслідок бездумної тенденції "споживацького" господарювання, використання загрозливих технологій та ін. Це й перехід людства від індустріальних до науково-інформаційних технологій. На відміну від індустріального виробництва, новий підхід базується не на матеріальній, а на інтелектуальній основі. Прогрес кожної країни за- лежить передусім від наявності та дієвості інтелектуального по- тенціалу нації. Яскравим прикладом є Японія, де завдяки зосередженню уваги на розвитку інтелектуального потенціалу громадян за мізерних запасів матеріальних багатств вдалося за 4050 років зайняти передові позиції у світовому економічному просторі.
Суспільство стає все більш людиноцентристським. Індивідуальний розвиток особистості головна передумова соціально-економічного прогресу. "Ось чому найпріоритетнішими сферами у XXI столітті, слушно наголошує В.Г. Кремень, стають наука, як сфера, що продукує нові знання, та освіта, як сфера, що олюднює знання і, насамперед, забезпечує індивідуальний розвиток людини"8.
У міжнародному змаганні лише та країна зможе успішно просуватися вперед, яка забезпечить розвиток основних сфер діяльності насамперед інтелектуальної. При цьому не варто забувати, що великою цінністю є не лише інтелектуальне багатство, а й високий рівень вихованості, моральне, духовне багатство.
Об'єктивні закономірності розвитку суспільства на межі XX і XXI ст. викликали, за словами В.Г. Кременя, необхідність науково обґрунтованого розв'язання низки кардинальних проблем:
1. Забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли зміна ідей, знань і технологій відбувається набагато швидше, ніж зміна поколінь. Віднайти раціональні схеми співвідношення між прискореним зростанням знань, нових технологій і здатністю людей творчо підходити до їх використання.
2. Забезпечити оптимальне співвідношення між локальними та глобальними соціально-економічними проблемами, щоб людина, формуючись як патріот своєї країни, відчувала відповідальність за щастя, добробут у всьому світі.
3. Сформувати на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння людини як найвищої цінності, від якої залежить успішність суспільно-економічного розвитку.
4. Виробити у людині здатність ефективно діяти в умовах нових суспільно-економічних реалій (глобалізації, інформатизації, високих технологій).
5. Мінімізувати асиметрію між матеріальністю і духовністю, культивування у кожної особистості національної гідності, культури спілкування та ін.
Виходячи з названих соціальних проблем, постають завдання вироблення нових підходів до модернізації системи освіти у всіх ланках її функціонування. Вони перспективно визначені в Національній доктрині розвитку освіти.
Завдання коригування освіти з погляду перспектив її розвитку стисло можна окреслити так:
1. Зміна змісту навчання. Сепарація надмірної інформацій-ності, пізнання людиною себе. Цілісне бачення світу. Систематичне оновлення змісту навчання.
2. Корекція спрямованості навчального процесу. Вироблення в учня, студента розуміння необхідності та уміння навчатися впродовж життя, а також засвоєння суми базових знань. Це головна функція навчального процесу.
3. В інформаційному суспільстві знання стають безпосередньою продуктивною силою. Це потребує вміння все життя набувати нових знань і застосовувати їх. Тобто учень, студент у ході навчально-виховного процесу повинен набути важливих компе-тенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, що дасть змогу знаходити оптимальні рішення в будь-яких життєвих ситуаціях. Оволодівши технологією прийняття рішень, свободою вибору, людина стає здатною адаптуватися в умовах постійних змін.
4. Утвердження особистісно орієнтованої педагогічної системи. Вимогою часу є дитиноцентризм у виховному процесі як відображення людиноцентризму в розвитку сучасного світу. Це особливо важливо для України, яка тривалий час терпіла поневолення, тоталітаризм, авторитаризм. Тепер потрібно робити все можливе, щоб замінити авторитарну педагогіку суб'єктно-суб'єктною моделлю відносин. Система освіти має готувати самодостатніх людей.
5. Освіта має готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв'язків, від контактів з найближчим оточенням до глобальних. Треба навчити молоде покоління культурі плюралізму думок. Людина XXI ст. має розуміти і керуватися світоглядними принципами "Єдність у розмаїтті" та "Доповнення замість протиставлення". Потребує особливої уваги зміцнення внутрішньонаціональних, громадянських зв'язків, патріотичного єднання нації, народу.
Глобалізація це тенденція до єдності світу і загострення в цивілізованих рамках конкуренції між державами-націями. І тільки згуртована, консолідована нація зможе ефективно відстоювати національні інтереси. Держава матиме успіх тоді, коли її громадяни виявляться здатними до спілкування зі світом. Ось чому в освіті зокрема і в суспільстві в цілому необхідно здійснити своєрідний "мовний прорив". До цього спонукає й світова практика. Наприклад, в окремих ВНЗ Польщі для вступу обов'язковим є знання двох іноземних європейських мов.
6. Освіта має набути інноваційного характеру. Освічена людина має бути здатною до інноваційного типу життя й життєдіяльності. Надзвичайно важлива риса способу життя людини у XXI ст. змінність, динамізм. Звідси необхідність формувати особистість, налаштовану на сприйняття зміни як природної норми. Але сприйняття повсякчасних запитів неможливе без задоволення освітніх потреб людини впродовж життя. Тому виникає потреба побудувати ефективну систему неперервної освіти. Зокрема, змінюється функція вищої освіти. Вона покликана не лише готувати фахівців, а стати обов'язковим етапом у житті людини.
7. Суспільство знань, у якому відбувається формування особистості, вимагає загальної педагогізації, упровадження масової педагогічної культури. Необхідно ліквідувати психолого-педаго-гічну неграмотність. Треба обов'язково передбачати педагогічні наслідки будь-якої суспільно-політичної чи соціально-економічної дії.
XXI ст. висуває нові вимоги до освіти, але й надає нові можливості для освітньої діяльності. Передусім це пов'язано із сучасними інформаційними технологіями, комп'ютерною технікою, що використовується і як засіб набуття комп'ютерної грамотності, і як засіб вивчення предметів, і як шлях до знань і досвіду людства, і як засіб дистанційного навчання.
Нові завдання освіти вимагають застосування інноваційних педагогічних технологій, які базуються на фундаментальних епістемологічних і герменевтичних аспектах педагогіки.
Органічною стає потреба в узаконенні множинності освітніх траєкторій, варіативності методик (кейс-системи, тренінгові технології, тьюторство, фасилітація, модерація).
Має розширюватися застосування досвіду світової освіти, зокрема кредитної системи як можливості вибору студентом дисципліни і викладача. Треба враховувати інтеграційні процеси в європейській і світовій освіті. Стандарти освіти мають збагачуватися шляхом диференціації учасників навчального процесу за рівнем підготовки. Активніше необхідно впроваджувати індивідуальні й "поглиблені" програми для обдарованих особистостей, відходити від усереднення.
Але треба мати на увазі, що ніхто і ніщо не замінить викладача. Нинішній педагогічний і науково-педагогічний працівник має відповідати інтеграційному критерію "педагогічна майстерність + мистецтво комунікативності + нові технології". Висока культура комунікативності вимагає розвитку та поглиблення риторичного виміру в освіті. А для цього потрібна всебічна підтримка процесу використання друкованих засобів навчання як основних джерел набуття знань.
Освіта у XXI ст. це не лише надання знань і вихованості особистості. Освіта в добу глобалізації та високих технологій це чинник соціальної стабільності, економічного добробуту, конкурентоспроможності й національної безпеки.
Освіта це загальнонаціональна, стратегічна проблема. Тому на перший план виступає і поціновування гідності педагога, науковця, інтелектуала. Це теж одна з вимог філософії XXI ст.
Однією з тенденцій сучасної освітньої парадигми, зумовленою новою філософією освіти, є підготовка спеціаліста нової генерації, який би володів достатнім тезаурусом на початковій стадії своєї практичної діяльності й мав належну базу знань для успішної орієнтації в будь-якій ситуації протягом усього періоду активного життя. Визначальними чинниками успіху випускника вищої школи в післядипломній кар'єрі є моральна довершеність, надійний знаннєвий багаж, високий рівень інтелектуального розвитку, володіння методами самостійної пізнавальної діяльності, прагнення досягти успіху й уміння будувати міжособистісні стосунки.
Що ж становить багаж знань у сучасному розумінні? Це сума фундаментальних знань плюс розуміння необхідності й уміння навчатися упродовж усього періоду фахової діяльності. Це уміння і міцні практичні навички.
Яких саме якостей вимагає нинішній ринок праці від фахівця з вищою освітою? Це має бути спеціаліст з ґрунтовним багажем знань, практичних умінь, професійних навичок, добре підготовлений до повноцінного виконання посадових обов'язків. Крім того, випускник має винести зі стін навчального закладу високу культуру, комунікабельність, здатність неперервно поповнювати свої знання самостійно.
Ще одна вимога ринкового середовища до випускника вищої школи наявність прагнення досягти успіху, орієнтація на високі результати, перманентне бажання діяти й досягати мети. Обов'язкові риси динамічність і витривалість як постійна потреба реалізовувати фізичну й психічну енергію та здатність витримувати довготривалі фізичні й нервові навантаження. Важлива якість фахівця висока професійна компетентність. Не останню роль у цьому плані відіграє здорова амбіційність як іманентна потреба постійно бути попереду, здобувати визнання, значимість, прагнути досконалості.
Нинішній спеціаліст має бути психологічно підготовленим до змагальності, уміти здобувати успіх у конкурентній боротьбі.
Фахівець повинен мати тверді життєві переконання як потребу зорієнтовувати свої дії відповідно до панівних у довкіллі духовних і моральних цінностей, а також чітко усвідомлювати свою місію як бажання втілити в життя свої переконання і прагнення. Важливим є також дотримання на шляху до життєвого успіху етичних норм. Успіх не за будь-яку ціну, а лише за нормальних умов, без завдання шкоди іншим.
Одним з визначальних чинників успіху розвитку кар'єри є уміння фахівця будувати міжособистісні стосунки. Випускник ВНЗ XXI ст., який хоче домогтися успіху у своїй діловій кар'єрі, має орієнтуватися на розуміння й підтримку своїх дій, своєї життєвої позиції. Необхідною рисою є емпатія уміння співчувати, співпереживати іншим людям, поставити себе в умови, в яких перебуває інша людина. Нинішній фахівець має бути комунікабельним, уміти спілкуватися з будь-якою категорією людей, знаходити спільну мову в будь-якій ситуації. Треба вміло створювати широку мережу знайомств і ефективно їх використовувати. Ділова людина працює не індивідуально, а, як правило, з партнерами, в групі, в команді. Отже, у неї має бути добре розвинене відчуття команди, уміння працювати в команді, уміння керувати й підкорятися волі інших. Невід'ємною рисою спеціаліста, який бажає домогтися успіху, є оптимізм, тверда віра в досягнення поставленої мети. У жорсткому, прагматичному ринковому середовищі важливою запорукою успіху в кар'єрі є енергійність, заповзятливість, наполегливість, послідовність, мужність.
ВИСНОВОК