Урок по украинской литературе на тему: Літературні читання. Інтимна лірика поетів ХХ століття. “ Така любов буває раз в ніколи…” (11 класс)
Тема: Літературні читання. Інтимна лірика поетів ХХ століття.
“ Така любов буває раз в ніколи...”
Мета: Розкрити незбагненну красу найхвилюючого почуття – кохання; збагатити духовний світ школярів; формувати здатність сприймати почуття любові як силу, що може перетворювати дійсність за законами краси.
Обладнання: поезії, запис пісні, афоризми.
Хід уроку.
І. Оголосити тему і мету уроку
ІІ. Вступна частина
Слово вчителя: Багато написано поетами про кохання. Прекрасне і могутнє почуття, воно підносить людину, робить її вищою, благороднішою, хоча часто приносить із собою муки і страждання. Минають роки, пролітають століття, а таїна кохання вічна і незбагненна, завжди хвилюватиме, вимагатиме свого осмислення.
Нема поетів, які б не писали про любов – вже надто значиме місце вона займає в спектрі людських почуттів. Чудові поетичні шедеври про кохання створили Леся Українка і Пушкін, Франко і Тютчев, Байрон і Шекспір. Сьогоднішній урок ми присвятимо інтимній ліриці поетів ХХ століття.
ІІІ. Поетичні читання
Розпочне наше свято поезії Зозуля Катя віршем Василя Симоненка “Є в коханні і будні, і свята...”
***
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, темніла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дріб'язкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів любов.
В душах щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ошляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання. Перу Ліни Костенко належать ряд прекрасних творів про одне з найпрекрасніших людських почуттів. Поезія Ліни Костенко – класика української любовної лірики.
Вашій увазі один з віршів Ліни Костенко:
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю
.
Вона, любов, приходить негаданно, нежданно, коли душа спалахує барвистими іскорками мрій і лине у світ Ромео і Джульєтти.Вона приходить, коли однієї неповторної миті тернисті стежки двох перетинаються і зливаються воєдино.
Вірш Василя Симоненка:
Вона прийшла непрохана й нежданна,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й нежданна –
Ну як мені за нею не піти?
Звучить пісня у виконанні Наталії Могилевської “Місяць”.
Кохання і поезія. Вони є дзеркалом людської душі, де, мов на рентгенівській плівці, відбиваються найсокровенніші думки й найзаповітніші мрії. Саме тому любов і лірика зливаються в одне нерозривне ціле, ім’я якому – безсмертя.
Саша Привалов зачитає безсмертний вірш Володимира Сосюри “Так ніхто не кохав...”
***
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
Ні в чому так повно , радісно і світло не виражається душа людини, як в любові. Коли до людини приходить любов, то в душі особистості вмирає все випадкове і розкриваються найкращі частинки її душі.
Макаришина Юля, поезія Ірини Жиленко:
Не вір, що все пройшло,
Не зневажай бажання,
В життєвій метушні
Не вір в убогі сни.
Кохання ожило
І освітились грані
В оновленій душі
Ціною втрат сумних.
Відкинь печаль ночей,
Не повни сумом вії,
Ночей не оскверни,
Не кинь в затмення дні...
І Боги нас простять –
Кохання і надії
Так бажано пізнать,
Не легко зберегти..
.
.
Всі ми любимо так, як розуміємо світ. Історія любові кожної людини – точний зліпок з історії її ставленя до світу. Той, хто кохає, не тільки вимагає, але й віддає, не тільки прагне насолоди, але й готовий до найбільших подвигів самовідречення.
СВІТЛИЙ СОНЕТ Ліни Костенко:
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Говорячи про любов, не можна не згадати про любов до найдорожчої, найріднішої людини – священну любов до матері і до рідної землі.
Віталій Пунько зачитає вірш Андрія Малишко.”Пісня про рушник”.
Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Марінова Тоня зачитає вірш Володимира Сосюри
* * *
Солов'їні далі, далі солов'їні...
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні.
На гіллі рясному цвіт, немов сніжинки.
Знову серце б'ється молодо і дзвінко.
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині,
як весну стрічати на моїй Вкраїні.
У росі фіалки, ріки у тумані...
В серці сяють очі, рідні і кохані...
В птичім щебетанні все кругом проснулось,
і до мене знову молодість вернулась.
Я іду до гаю, і в блакить безкраю
серце моє лине й птицею співає
про весну чудесну на моїй Вкраїні...
Солов'їні далі, далі солов'їні!
ІV. Афоризми про кохання
Багато написано поетами про кохання. Це прочуття, як ніяке інше, прагне висловлення. Прекрасне і могутнє почуття підносить людину, робить її кращою, благороднішою, людянішою.
“ Невесело на світі жить, коли нема кого любить”, - писав Тарас Шевченко у своїй поемі “Княжна”. Зовсім по-іншому, з притаманним тільки їй відчуттям всесвіту передає свої почуття Ліна Костенко: “Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.” Олександр Олесь стверджує:
“Я знаю,знаю тільки те, Що підеш ти, - і вирита могила, І згасло сонце золоте.”
V. Домашнє завдання: підібрати афоризми про кохання з творів російськомовних поетів і письменників, спробувати їх перекласти українською.
Епіграф:
Краса душі, краса
любові – найвища на
Землі краса.
В. Сосюра
15