Поняття «мовленнєві навички» у психолого-педагогічній літературі та їх умови

Поняття «мовленнєві навички» у психолого-педагогічній літературі та їх умови
У психолінгвістиці об’єктивно визнається, що, по-перше, мовлення є діяльністю; по-друге, підкреслюється нерозривний зв’язок мови (як конкретної знакової системи, коду, що існує в соціумі), мовлення (як вищої психічної функції людини, її психічний і психофізіологічний процес) та мовленнєвої діяльності, що протікає в часі й виражається в певній формі (звуковій або письмовій).
Проблема психологічних механізмів мовлення вперше була піднята М.І.Жинкіним у праці “Механізми мовлення” [ REF _Ref417036637 \r \h \* MERGEFORMAT 18].
За М.І.Жинкіним, процеси оперативної мовленнєвої пам’яті й випереджувального синтезу “слугують тими внутрішніми загально-функціональними механізмами, за допомогою яких діє основний операційний механізм мовлення”. Цей механізм становить єдність двох ланок:
1) складання слів з елементів;
2) складання фраз із слів.
Тісна взаємодія двох ланок регулює й реалізує процес вербального вираження думки мовця [ REF _Ref417036637 \r \h \* MERGEFORMAT 18].
Важливу роль для досягнення зв’язності мовлення відіграє механізм випереджувального синтезу. В результаті дії цього механізму “…утворюється справді цілісне об’єднання, в якому наступний ланцюг має бути випереджений попереднім імпульсом, щоб сформувався ще один” [ REF _Ref417036637 \r \h \* MERGEFORMAT 18].
Процес випереджувального синтезу здійснюється в трьох напрямках:
1) словесно-артикуляційного стереотипу;
2) лінгвістичних вимог, до яких входять як вірогідність поєднання слів, так і реалізація (розгортання) граматичних правил;
3) смислових вимог до розкриття задуму, що проявляються як на рівні речення, так і на відрізках висловлювань більших, ніж речення.
Дослідження М.І.Жинкіна показали, що труднощі, які виникають у дітей при побудові зв’язних усних висловлювань, пов’язані з невмінням завчасно відшукувати слова. Це призводить до того, що висловлювання або втрачає свою логіку, або містить у собі протиріччя, або взагалі не може реалізуватися. Отже, конструювання й розгортання монологу спирається на механізм випереджувального синтезу.
Не менш важливим у мовленнєвій діяльності є механізм оперативної мовленнєвої пам’яті. Оперативна пам’ять дозволяє виділяти суттєвий смисл висловлювання, гальмувати сторонні асоціації й відповідно до поставленого завдання відбирати мовленнєві конструкції. Цей процес проходить на рівні внутрішнього мовлення, або мислення, з випередженням, його обсяг зростає з мовленнєвим розвитком людини. Дослідження М.І.Жинкіна показали, що складність побудови дітьми усного зв’язного висловлювання пов’язана з недосконало розвиненою оперативною пам’яттю, функція якої полягає в тому, щоб у процесі породження висловлювання (речення) утримувати вже поєднані між собою слова [ REF _Ref417036637 \r \h \* MERGEFORMAT 18].
Отже, продукування розгорнутого висловлювання обов’язково має включати вибір дітьми доречних (адекватних) мовленнєвих конструкцій для вираження й доведення власних переконань.
Проблему формування у молодших школярів мовленнєвих навичок неможливо розглядати поза мовленнєвим спілкуванням, адже розвиток мовлення, як вважає О.О.Леонтьєв, це, перш за все, розвиток способу спілкування [ REF _Ref417036680 \r \h \* MERGEFORMAT 32].
У психолінгвістиці встановлено, що для повноцінного спілкування, дитина має оволодіти такими мовленнєвими вміннями:
- швидко й правильно орієнтуватися в умовах спілкування;
- правильно спланувати своє мовлення та вибрати зміст акту спілкування;
- знайти адекватні засоби для передачі цього змісту;
- забезпечити зворотний зв’язок.
Мовленнєві вміння – це особлива здатність дитини, яка виникає в результаті розвитку в неї мовленнєвих навичок.
Мовленнєві навички є фундаментом для формування в дошкільників основ мовленнєвих умінь.
У психолінгвістиці розмежовують сутність двох понять: мовленнєві навички та мовленнєві вміння, які взаємопов’язані і взаємообумовлені, хоч і є двома діаметрально протилежними явищами, що якісно відрізняються одне від одного.
Мовленнєві навички – це мовленнєві операції, що здійснюються несвідомо, з повним автоматизмом, відповідно до мовної норми й слугують для самостійного вираження думок, намірів, переживань.
Формуються мовленнєві навички на мимовільному, ненаміреному, неусвідомленому рівні (Л.С.Виготський, О.М.Леонтьєв, О.Р.Лурія) [ REF _Ref417036706 \r \h \* MERGEFORMAT 16; REF _Ref417036712 \r \h \* MERGEFORMAT 33; REF _Ref417036715 \r \h \* MERGEFORMAT 38]. Так, на думку О.Р.Лурія, жодна дитина 4-5-річного віку не усвідомлює тих способів, за допомогою яких здійснюється її мовлення; правила побудови усного мовлення стають предметом її усвідомлення тільки в школі, коли дитина починає вивчати граматику тієї самої мови, яку вона практично давно використовує [ REF _Ref417036715 \r \h \* MERGEFORMAT 38].
Усне мовлення засвоюється практично, “живим прикладанням” до мовлення дорослих, його артикуляція ще довго залишається неусвідомленою. Закони побудови мови залишаються неусвідомленими доти, поки в школі дитина не починає спеціально вивчати граматику мови [ REF _Ref417036715 \r \h \* MERGEFORMAT 38].
На думку Л.О.Калмикової, мовленнєві навички, розвиваючись, передбачають, що спонтанно повинна виникнути рефлексія (підсвідомий контроль) дитини над мовленням [ REF _Ref417036764 \r \h \* MERGEFORMAT 24].
Мовленнєві вміння – це мовленнєві дії, що реалізуються на основі мовних (інтуїтивних) знань дошкільників, довільного й варіювання під час вибору та поєднання мовленнєвих операцій (навичок) залежно від мети, ситуації спілкування і співрозмовника, з яким відбувається комунікація. На рівні вмінь діє механізм конструювання висловлювання на основі відбору доречних слів, але з використанням готової схеми граматичної структури фрази, а також механізм конструювання фрази на основі інтуїтивного дотримування граматичних правил-зразків [ REF _Ref417036764 \r \h \* MERGEFORMAT 24].
Отже, вияв у учнів мовленнєвих умінь – це можливість довільно користуватися мовленнєвими навичками (операціями) у процесі побудови вислову. При цьому структура (композиція) вислову не є предметом усвідомлюваного засвоєння дітьми. Якщо дитина оволодіває мовленнєвими навичками й вільно використовує їх у процесі комунікації, то можна говорити про сформованість у неї мовленнєво-комунікативних умінь щодо побудови вислову (тільки на рівні комунікації, а не на рівні усвідомлення істотних ознак вислову).
Як відомо, мовленнєвим навичкам властива стійкість і здатність до відтворення в нових умовах, нових мовних одиницях та їх поєднаннях. Важливу роль при цьому відіграє так зване “відчуття мови” або “мовне чуття” – вміння користуватися мовними засобами відповідно до мовленнєвої ситуації без звертання до теоретичних знань про мову [ REF _Ref417036764 \r \h \* MERGEFORMAT 24].
Функціонують і такі терміни, як “чутливість до мовних явищ” (Д.Б.Ельконін, Г.О.Люблінська); “невиразне (нечітке) усвідомлення” (Д.Б.Богоявленський, Н.О.Менчинська; С.Ф.Жуйков), “інтуїтивна мовна здатність” (Л.О.Калмикова).
“Мовне чуття” керує процесами породження мовлення, дає дитині можливість застосовувати сформовані мовленнєві навички до незнайомого мовного матеріалу, відрізняти правильні граматичні форми від неправильних. За словами Л.І.Божович, “відчуття мови” виникає мимовільно, як побічний продукт діяльності, що спрямована на оволодіння практикою мовленнєвого спілкування [ REF _Ref417036826 \r \h \* MERGEFORMAT 7].
Це неусвідомлене, нерозчленоване емоційне (на рівні почуття, а не мислення) узагальнення мовленнєвого досвіду дитини може бути використане для регулювання й контролю правильності мовлення.
Мовленнєвий досвід, за Є.Д.Божович, включає два компоненти:
1) практичне володіння рідною мовою;
2) емпіричне узагальнення спостережень над мовою, здійснених її носієм незалежно від спеціальних знань про мову, що відповідає “чуттю мови” [ REF _Ref417036837 \r \h \* MERGEFORMAT 6].
За словами С.Ф.Жуйкова, чуття мови зовнішньо виражається в тому, що діти використовують уже засвоєні мовні форми стосовно нового матеріалу, комбінують елементи мови відповідно до її законів, хоча останні й не усвідомлюються у формі понять і суджень [ REF _Ref417036845 \r \h \* MERGEFORMAT 20, с. 284].
О.С.Ахманова “мовне чуття” розуміє як інтуїтивну реакцію на певну форму висловлювання з боку мовця, для якого ця мова є рідною, критерієм правильного мовлення [ REF _Ref417036854 \r \h \* MERGEFORMAT 2, с. 519].
Л.О.Калмикова визначає “чуття мови” як сукупність відчуттів, що безпосередньо відображають зв’язки й відносини, характерні для мови як системи засобів взаємного спілкування людей; це вміння користуватися мовними засобами відповідно до мовленнєвої ситуації без звертання до теоретичних знань про мову [ REF _Ref417036764 \r \h \* MERGEFORMAT 24, с. 31].
Б.В.Бєляєв обґрунтовано довів, що рідна мова засвоюється “на рівні відчуття”, тому що “відчуття створює основу будь-якої психічної діяльності” [ REF _Ref419811625 \r \h 3, с. 54].
І лексичні, і граматичні значення рідної мови людина відчуває задовго до того, як набуває здатності усвідомлювати їх. Усвідомлення свого мовлення, на думку Б.В.Бєляєва, тому тільки й можливе, що воно вже засвоєне інтуїтивно. Гарно чи погано людина володіє мовленням – залежить не від того, чи вміє вона усвідомлювати своє мовлення, а від того, наскільки повно й правильно вона засвоїла мовлення інтуїтивно, тобто на рівні відчуття, а не мислення [ REF _Ref419811625 \r \h 3, с. 54].
Таким чином, недостатній рівень сформованості в дітей мовленнєвих навичок є негативним явищем для подальшого розвитку в них умінь будувати вислови, оскільки такі вміння формуються тільки на основі інтуїтивного дитячого досвіду – мовленнєвих навичок.