Виховний потенціал творів В. Симоненка

Виховний потенціал творів Василя Симоненка
Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя. В.Симоненко

Виступ учителя української мови та літератури Скиби В. М.
Донецька школа №15
2015 рік
Доброго дня, колеги! Я, Скиба В. М., учитель української мови та літератури, школа №15.
Сьогодні вашій увазі хочу представити мій виступ на тему « Виховний потенціал творів В. Симоненка».
Ця доповідь буде присвячена вшануванню пам’яті видатного українського поета В. Симоненка.
Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для В. Симоненка.
« Чесний і чистий, він нагадує велику рибу, яка радісно вискочила з води, вхопила свіжого повітря, сп’яніла від кисню свободи, затріпотіла на березі довіри і затихла…», так писав про Василя Симоненка Жулинський Микола Григорович, доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, сучасник поета.
Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.
Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітлило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Твори Василя Симоненка сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття, поряд з творами кращих поетів сучасності заявили про Україну як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями.
Твори його, напоєні високим життєстверджуючим оптимізмом, живуть і шануються людьми як дорогоцінне надбання духовної культури. Поета називають сурмачем доби, витязем української поезії, спадкоємцем шевченківських рис поета-революціонера. Будь-якої фальші позбавлені сказані ним слова: "Я хочу правді бути вічним другом". Творчість Василя Симоненка самобутня, непересічна і духовно невичерпна, бо йде від серця самого народу. Вона глибинно мудра і прониклива.
Виважена, як золоті зерна, філософськи мудра, як сама природа, поезія Василя Симоненка навічно увійшла в українську літературу, освітила її добротворною чистотою почуттів, напоїла свіжим повітрям оновлення, вселила віру мільйонам молодих сердець. Вона воює нині і буде вічно воювати з підлістю і злом, завжди говоритиме правду, навіть тоді, коли не можна:Люди всі по-своєму уперті:Народившись, помирає кожна,А живуть століття після смертіТі, що роблять те, чого "не можна".Можна
Новаторська суть творчості В. Симоненка виявляється в переосмисленні самих підходів до літературної діяльності, позначена афористичністю вислову, новизною поетичного мислення. Він відкидає штукарство, неприродну гіперболізацію образів і наповнює свої твори жилавою мужицькою фактурою, повертається обличчям до реалій повсякдення, заглиблюється у психологію простого трудівника, вболіває за його долю, наповнюючи кожен твір конкретикою життя.
Що не вірш, то відкриття, простий, доступний для реалістичного осмислення малюнок долі людини чи тих обставин, в яких вона знаходиться, живий відгомін подій, підсилених художньо виваженими деталями, які вражають уяву:Сім десятків дідові старому,Сам незчувсь, коли і відгуло, —Вже лице пожовкло, як солома,Борознами вкрилося чоло.Старість Від романтизованих літературними попередниками героїв В. Симоненко переходить до відтворення дійсності такою, якою вона є насправді. І тут майстерно вмонтовані художні образи тільки підсилюють враження, змушують краще осмислювати життя. Простота, відчуттєва доступність поетичних образів у творах Василя Симоненка наповнені такою життєвою правдою, що напрошується думка провести деякі паралелі між манерою письма поета і його великого попередника Тараса Шевченка. Обидва вони — сільські діти, обидва генетичне успадкували дух козацької вольниці, чесність, прагнення справедливості.За будь-якого суспільно-політичного ладу, там, де панує бездушність і байдужість чиновників, їх свавілля, тупість і бездарність, де відсутня людяність і патріотизм, там однаково погано живеться чесній мозолястій людині. І все-таки, мабуть, новаторство — це саме та якість, котрою позначена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам'ять, коли вона піде з нього. Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В. Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили — існували — люди, є вірш «Ти знаєш, що ти — людина...».
При цьому, змальовуючи злободенні грані життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, долучив до духовних здобутків світової культури. Таким постає Василь Симоненко і сьогодні. Він — наш сучасник, який допомагає шукати шляхи в майбутнє, обстоює правду простої людини, яка починає відчувати свою людську сутність, стоїть на обороні рідної України, її мови, культури, її національної самобутності.Сила поезії Симоненка — в безмежній щирості й правдивості.
Мова поезії Симоненка глибоко народна. Вона взята від народу й адресована йому. Майже всі вірші поета легко сприймаються, є зрозумілими навіть найменш освіченим людям — при всій їх складності, навіть філософській наповненості.У його творах нерідко зустрічаємо речення, образи заклично-лозунгової побудови та значення, причому часто вони звучать як афоризми.
Василь Симоненко прожив неповних 29 літ, із них на літературну творчість припадає 10.
За життя поета вийшла друком лише одна збірка – « Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті.
Незважаючи на різні перепони, заборони на друк, слово поета поширювалося між людьми. Ніяка цензура не могла його зупинити.
Василь Симоненко – це народна совість в українському красному письменстві. Не судилося його талантові розкритися вповні, але те, що він створив – нетлінне. Слово його- справжнє коштовне надбання, воно висяває всіма мальовничими гранями. Хоча автор і не думав про те, щоб доскочити літературної слави. А вона прийшла до нього посмертно, вона утвердилася навіки.Дмитро Павличко сказав: «Він мало жив. Немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб’ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, заряджений тривогою двадцятого віку і любов’ю до української землі. Це порівняння неточне, бо звук моторів неодмінно гине, а звук поетового серця, хитаючи серцями мільйонів, відроджується в душі народу».
Симоненкові вірші – це філософські роздуми, які по часі розширюють творчий діапазон автора. Вражаюче жанрово-тематичне розмаїття: інтимно-громадянська лірика, сатира, казка, публіцистика, байка, художня проза – вміщається всього в одному десятилітті. Збірка оповідань «Вино з троянд» (1965) засвідчила Симоненка як талановитого прозаїка
Дійсно, поезія Симоненка витримала випробування протягом майже півстоліття. Чим же бере за живе автор? Простотою,щирістю, глибоким проникненням у душу людини, в її зачарований світ, патріотичним звучанням своєї музи.він – майстер слова високого класу, великий патріот, поборник співучої мови України. Її культури.
Все в тобі з’єдналося, злилося –
Як і поміститися в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.
Ти даєш поету дужі крила,
Що підносить правду в вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости й не в’януть зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. Найбільш відомим твором на цю тему є «Лебеді материнства». Вірш «Україні» — це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитність з Україною, з її долею. Оптимістично, піднесено й щиро звучить вірш «Люди — прекрасні», в якому поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та її людей:Люди — прекрасні.Земля — мов казка.Кращого сонця ніде нема.Загруз я по серцеУ землю в'язко.Вона мене цупко трима.
Він закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам'ять, щоб не сказали люди — «їх на землі не було».
У вірші "Грудочка землі" у людській душі засіваються перші зерна любові до рідного краю, коли ще мала дитина любується природою, серед якої зростає:
Ще в дитинстві я ходив у трави,В гомінливі трепетні ліси,Де дуби мовчали величавоУ краплинах ранньої роси.
Краса природи зливається з красою рідного слова, пісень "замріяних і ніжних", у яких "дзвеніло щастя непочате", а співали ці пісні дівчата, які "ішли на поле на жнива". Оці прикмети, чудова природа, пісні, праця, люди чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити "радощі, турботи і жалі" І в його грудях стукотить як в серце, "грудочка любимої землі" (А. Малишко "Балада про колосок"
В. Симоненко - поет — гордість нашої літератури, застава її майбутнього. Його творчість залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його — щире слово поета про вічні і безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати і знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти і любити людей.
Уся творчість Симоненка — це крик ХХ віку, і він не пролунав, а «прогримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Рядок про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачитимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби,  звучать негативні нотки про відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Усе це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.
Висновки У цілому поезії В.Симоненка властивий дух непоборності, вогонь неспокою, жага гуманізму. Писав він про те, що і його сучасники, побратими по перу. Але в нього на кожне явище, факт — свій кут зору, а відповідно ж своя поетика і естетика. У віршах В.Симоненко відкривав "духовні острови" в океані людської цивілізації, збуджував і вселяв у людські душі доброту і милосердя. Його гуманізм адресувався тим, хто "сіяв хліб і свиней пас", у кого "натуга на руках, від втоми чорних, здувала жили, ніби мотузки", хто "будить дзвоном дійниці село" і тим, над чиїм "розстріляним коханням скажено глузували солов'ї", і тим, що відробили своє і їх "закопали навіки у землю святу". У поетичному слові В.Симоненка ці люди уособлюють духовний і морально-етичний потенціал народу. Поет жив не тільки своєю сучасністю. Його болі й тривоги спрямовувались у день прийдешній, коли на зміну встануть "кирпаті барометри" із своїх колисок. Його хвилювало те, що "міліють ріки і лисинами світять береги", і долю вини за екологічні потрясіння брав на себе як поет і громадянин. Поет сягав думками в космос, його бентежили проблеми війни і миру, у серце стукав попіл спалених у крематоріях та загиблих на фронтах:Щоб не здригався Всесвіт,малярійно,І небо не стогнало відзаграв,Щоб нам годинник радісной спокійноВіки ясної дружби рахував. Поезія В.Симоненка — це символ незнищеності нашої духовності, нашого першородства, символ правди і вірності ідеалам, без яких немає повнокровного життя. Це заповіт і застереження від манкуртства нинішньому молодому поколінню:Можна все на світі вибирати, сину,Вибрати не можна тільки Батьківщину.Плин часу не владний над справжнім мистецтвом. Вірші В.Симоненка й сьогодні варті високого пошанування, як їх автор.
Ми повинні сьогодні подбати, щоб слово, дух, поклик цього поета залишилися для майбутніх поколінь; щоб його творчість не пішла у небуття. Ми повинні вшанувати пам’ять Василя Симоненка, не забуваючи, що «людина, яка не знає свого минулого, не заслуговує на майбутнє».