Краєзнавство. Бронепоїзд 712 на Великобурлуччині. В. Важенцев.

Ніхто не забутий, ніщо не забуте.
Володя ВаженцевПередмова
Війна… Це маленьке слово, а скільки в ньому горя, муки і страждання. Скільки людей не встигли дочитати, дописати, доробити, доспівати, бо війна забрала їхні життя. Скільки їх спить вічним сном в братських могилах.
Розкажіть мені про війну…
І Вітчизняна, і Велика,
І Друга світова війна.
А ще – така багатолика
Була минула та війна.
І скільки доль перемолола
У жорнах битв, полонів, втрат…
Про це – сьогодні наше слово,-
Воно вагоміше стократ,
Якщо розкаже людям правду,
Хоч так давно те все було:
До переможного параду
Вас так багато не дійшло!
Хтось пошанований наразі,
Що там лишив геройський слід,
Когось пече гірка образа
Багато зим, багато літ.
Усе було. Хай знають люди
Ціну заплачену за те,
Що нас сьогодні вранці будить
Ласкаве сонце золоте,
І колосяться мирні ниви,
й шумлять березові гаї,
І захлинаються в пориві
Пісень коханим солов’ї.
Те достеменно мають знати
Й син – сирота, і вже онук…
Старенький зранений солдате,
Ще розкажіть про ту війну.
Р. Баштан.
На всіх фронтах, у різних родах військ, у найзапекліших битвах,
у десантних операціях, у партизанських загонах, у підпіллі, на трудовому фронті – кували люди Перемогу.
Прокотилася війна вогняним смерчем над нашою землею. Спопеляючою блискавкою пронизала серця і душі, обпалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя, наклала відбиток на декель поколінь. Грізна правда війни ніколи не полишить нас. Для фронтовиків - вона у спогадах, ранах і нагородах. Для вдів, матерів і дітей, у сіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, воно – у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання.
Для нас усіх війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвітліша істина. Увічнення пам’яті захисників Вітчизни – мета всіх живих.
Захищаючи нашу землю від ворога, загинув і спить вічним сном на землі бурлуцькій і Володя Важенцев. Моя розповідь про нього.
Бронепоїзд 712.
«В роки Великої Вітчизняної війни 3 – й Окремий дивізіон бронепоїздів вів бойові дії на великобурлуцькій землі.У двох братських могилах у селищі Приколотне та селі Пролетарка покояться воїни нашого дивізіону» - згадував Олексій Іванович Цвєтков, який був командиром першого бронемайданчика на бронепоїзді 712 « Красноуфимский железнодорожник», під час зустрічі бойових товаришів у селі Пролетарка у 1977 році. Серед загиблих і Володя Важенцев. Прибувши на бойову дільницю, дивізіон згідно наказу штабу Воронезького фронту увійшов до

складу 7-ї гвардійської армії. Бойова обстановка на дільниці була складною. Бронепоїзду було поставлено завдання: з допомогою нальотів підтримувати бойові дії 15-ї гвардійської стрілецької дивізії на дільниці Огурцово -Стариця-Рубіжне. На дільниці залізниці ст. Бурлук- ст. Вовчанськ зенітними засобами вести боротьбу з авіацією противника, забезпечити вивантаження та рух військових ешелонів.
Бронепоїзд № 712 був важливою бойовою одиницею на дільниці Вовчанськ-Куп’янськ. Оснащений потужною на той час технікою і зброєю, він несподівано зв’являвся поблизу фашистських позицій, знищував важливі військові об’єкти і несподівано зникав. Часто й подовгу полювали за ним німці, та все марно. Зупинка бронепоїзда була в селі Пролетарка. Але все ж таки фашисти вистежили його.
28 травня бійці бронепоїзда засиділися допізна. Відзначали день народження Олексія Івановича Цвєткова, що був командиром першого броне майданчика поїзда. Розмова йшла про перемогу, про повернення додому. Але не знали бійці, що вранці 29 травня для деяких з них вічною домівкою стане земля Великобурлуччини.
Вранці 29 травня до бійців долинув гул двигунів. Пролунала команда «Повітря». Всі зайняли свої бойові місця. Літаків нарахували 38. Вони летіли у напрямку Великого Бурлука. Скоро зникли. Подали команду «Відбій». Та раптом літаки з’явилися за місцем стоянки бронепоїзда і почали пікірувати на нього.
Бронепоїзд відкрив вогонь. Вибуховою хвилею від першої бомби один з броне майданчиків був скинутий з рейок. Бронепоїзд оповили чорні хмари диму і пилу.
Бій тривав півгодини. Зенітним вогнем бронепоїзда один літак був збитий, інший пошкоджений. Бронепоїзд уцілів. Але для чотирнадцяти бійців це був останній бій. П’ятеро з них поховані поблизу улоговини, де вони й прийняли свій останній бій за роз’їздом Розорене, біля залізничного знаку «90 км.». Серед них був і командир кулеметного відділення сержант Володимир Фомич Важенцев. І було йому 19 років.

Володя Важенцев.
Володя народився в уральському містечку Солікамськ в 1923 році. Його батьки – Марія Георгіївна та Фома Ілліч Важенцеви. Фома Ілліч працював редактором уральської газети « Уральский рабочий». Мабуть тому Володя рано почав писати, був кореспондентом газети « Всходы коммуны», «Пионерская правда», «Комсомольская правда». Багато читав, писав вірші. Улюбленим його поетом був О. Блок.
« Романтик з томиком Блока» (так сам себе називав Володя) був закоханий в море, мріяв плавати по морям і океанам, хотів стати моряком. Після закінчення восьми класів середньої школи м. Солікамська, Володя в 1940 році поїхав до Херсону навчатися в морехідному технікумі.
Під час першої його практики на вітрильнику « Товариш» розпочалася війна. Володя повернувся додому. Пішли на фронт старші товариші. А Володя Важенцев, якому ще «не вийшов строк», штурмував пороги військкомату. Нарешті йому пообіцяли дати призначення в танкове училище. Чекав його з дня на день… І поспішав прочитати, що не дочитане, зробити останні записи по «косій лінійці» про те, як жив, чому навчився, чим засмучувався і чому радів.
Можливо, саме тоді по-справжньому відчув Володя свій потяг до літератури, творчості?
Ще недавно він «нахабно відражав Блоку», як визнавав сам. Ще вчора присвячував захоплені вірші знайомій дівчинці. А тепер, подорослішавши, як сотні хлопчаків, в один день 1941-го, закреслив всі колишні захоплення і томик Блока змінив на інші книги.
Хто в юності не довіряв своїх таємниць щоденнику? Переді мною сторінки учнівського зошита. Тут майже все - про любов і поезію, про море. І я неначе бачу юного автора щоденника-хлопчика з русявим хвилястим чубом, високого, худорлявого. Захоплений, неспокійний і трепетний, як весняний вітер. Тільки, тільки починається його юність, тільки, тільки визначається мрія. Ще розпливчаста, туманна. Мрія стати письменником. А можливо, журналістом? Або моряком?
В щоденнику Володі є виписки з книги Виноградова « три кольори часу». Прекрасна, сплюндрована чужоземцями Італія. Чи не так дорога вона серцю, чи не так зрозуміла вона зараз, коли твоя Батьківщина в небезпеці? Його хвилювали вірші Монті «Битва при Маренго» так, як колись хвилювали молодого бунтаря-письменника Анрі Бейля.
Пізніше Володя Важенцев напише вірш, схожий ледь-ледь на рядки Монті, і відішле солдатським трикутником з позначенням двох польових пошт: адресата-батька і відправника – сина.
Війна жорстоко скоротила дистанцію років. Батьки й діти разом ішли в атаку. Батьки хотіли повернути юність, а юність поспішала змужніти.
З хвилюванням читав Володя в газетах про положення на фронтах і з гіркотою писав у своєму щоденнику:
Слышишь, как ветер в снастьях завывает,
Видишь вода глубока.
Страх ни к чему: буря счастье вещает,
Море хранит моряка!
Останній записом Володі перед відправкою на фронт у своєму щоденнику був таким:
« Сьогодні наші війська залишили Маріуполь, вчора Вязьму, позавчора Брянськ. Що ж це робиться? Просто і не знаю, що думати. Чому здають міста? Хочу йти в Червону Армію, треба бити німців по їх свинячому рилу. Прийде час і до воріт Берліна підійдуть наші війська, Гітлер втече, та куди?- скрізь його впіймають та повісять, а треба навіть четвертувати.
Батько з фронту не пише,і де він я нічого не знаю. Може під Москвою, або під Ленінградом.
Після війни я думаю систематично зайнятися вивченням історії. Хочу стати всебічно розвиненою людиною. Хочу бути письменником.
Сьогодні отримав повістку на фронт. Дома залишається багато справ недоробленими. Я задумав написати поему « Лебедине озеро» на сюжет балету П. І. Чайковського, звичайно зі своїми варіаціями. Ця поема стала моєю єдиною мрією і дуже жаль залишати її незакінченою..Та нічого, час воєнний, і зараз не до ліричних поем.
Завтра рюкзак на плечі, і- на фронт. Бо зараз, як сказав Анрі Барбюс: «Померти не страшно - страшно так жити.»»
Володя був люблячим сином, постійно хвилювався про батьків, писав їм листи.
В листі до мами з танкового училища він писав: « Вчора ми здали екзамени. Я одержав три «добре» та два «відмінно». Сьогодні йду до маршової роти. Днів за два – три ми одержимо бойові машини і поїдемо на фронт. Не хвилюйся, і, будь ласкава, не плач. Ти повинна пишатися, що твій син – танкіст, якому довірена найвеличніша із місій: приймати участь у знищенні німецького фашизму.
Писати я буду і, по можливості, частіше. А ти, працюючи, докладай усіх зусиль, як рідного сина доглядай поранених бійців, бо чим швидше вони вилікуються і повернуться до строю, тим швидше прийде день повного і остаточного розгрому фашизму. Я висилаю тобі портрети Державіна, Тургенєва. Їх поклади в мої папери. Якщо я повернуся, вони ще знадобляться мені, а не повернуся, то будуть як пам’ять про сина романтика, поета, моряка…
Ну цілую тебе, моя старенька. Живи щасливо, чекай чоловіка і сина з фронту переможцями.
Твій син Володя.»
Після закінчення танкового училища Володя був направлений на Північно-Західний фронт, деякий час був командиром танку.
В серпні 1942 року був переведений на бронепоїзд 712.
І знову всі думки про матір.
« Мамуся, посилку висилати не треба, бо в тебе немає ні продуктів, ні грошей. А останнє ти від себе не повинна відривати, більше того-не маєш права…».
Володя дуже цінував дружбу, вмів дружити і завжди цікавився долею друзів. В листі до мами він пише: « Я нічого не знаю ні про Павлушу, ні про Костю, ні про кого… Дуже хочу встановити зв’язок з Костею Саниним, але не знаю адреси…
Мамусю дорогенька!
Напиши мені про всіх них: де вони і що з ними»
(19 грудня 1942 р.)
Неможливо спокійно дивитися на пожовклі сторінки щоденника, на листи з фронту, написані на обгорточному папері, в кожному з них пише вірші.
В селе Вологодском заждалась мать сына
Ей нет утешенья ни в ком, и ни в чем.
Подолгу стоит у поникшего тына
И ветер играет пуховым платком.
А в іншому листі:
Идут полки, не видно им концаВедут на бой их с вражескою силойТри маршала, три друга и бойцаБуденый, Тимошенко, Ворошилов.
Листи до батька сповнені тугою за мирним життям, надією на швидке закінчення війни.

« Дорогий татусю! Мама мені пише, що готує для нас різні смачні страви: гриби, сало, соління різне. Значить, після війни вип’ємо, закусимо солоними грибами і салом, потім побалуємося чайком з малиною, а потім закуримо російської махорочки. Так чи ні?
Багато чого треба буде розказати… Будемо разом з тобою вивчати історію ВКП(б), праці Маркса, Енгельса, Леніна.
Давно відганяв я своїх голубів, пора братися за розум.»
( 15 травня).
Великого смутку завдав Володі лист мами, де вона писала синові про смерть його друзів.
20 травня 1943 року, відповідаючи на лист мами, Володя писав:
«Моя дорога, люба матуся!
Сумну звістку приніс мені твій лист. Убили Мишка Ширева. Скільки смерті, крові, сліз і горя! Загинув Костя Гусишний, Льова Пуцилло , Славко Буторин і ось Мишко. За всі муки і сльози, за горе і кривду ми віддячимо сторицею!
Все, що пишуть в газетах і журналах, істинна правда. Я бачив своїми очима. Звірствам фашистів немає кінця: палять, вбивають, грабують, знущаються. Та їм, сучим синам, це дуже дорого обійдеться.
Велика Вітчизняна війна буде фашистській Німеччині могилою.
Смерть німецьким загарбникам!»
Це був останній лист до мами.
В травні 1943 року німці потерпіли поразку в Північній Африці. Ця подія сповнювала серце Володі великою радістю. Про це він писав своєму другові Сані Олександрову в листі від 25 травня 1943 року:
« Мій дорогий Сан Санич!».
Ось уже п’ять днів стоїть холодна, дощова і вітряна погода. Трохи мерзнемо. Хоч взагалі в цьому краї клімат теплий. Ранок. Повільно, ніби самохіть піднімається сонце. Зовсім розсіявся туман і пташиний щебет наповнює повітря.
Я сиджу і пишу огризком олівця, вставленим в патронну гільзу, лист тобі, дружище. Пишу на папері з-під обкладинки « Пшенична каша». Вибач мені, та іншого паперу я не маю.
Саша! Тиждень тому Німеччина отримала велику поразку в Тунісі. Війська Роммеля розбиті, як кажуть в пух і прах. Очищена вся територія в Північній Африці, яка була у німців. Гітлер отримує поразку за поразкою. Видихаються коричневі наволочи. Видихається, та ще має силу.
Кожного дня, Санько, ми б’ємо німців, виконуючи наказ тов. Сталіна не давати німцям спокою. Нам же загрожує часто авіація ворога. Декілька раз вже вони клювали нас, та все поки закінчувалося відносно щасливо…»
А 29 травня Володі вже не стала.
30 травня 1943 року Марія Георгіївна отримала похоронку на чоловіка. А через п’ять днів жінка отримала ще один трикутничок з фронту. Адреса була написана не Володіною рукою Серце матері боляче стиснулось, відчуваючи недобру звістку. Дочитати цього страшного листа сама Марія Георгіївна в цей день так і не змогла.
«Доброго дня, дорога тітка Маруся! 29 травня 1943 року в 9 голин 30 хвилин був наліт фашистської авіації на наш бронепоїзд. Їх було 38.Це трапилось на станції Розореній неподалік від Великого Бурлука. Бомба розірвалася біля броне майданчика, яким командував Володя. Поранило його в спину, голову і живіт.
Сховали його не одного, а разом з друзями, в одній могилі. Схоронили по-доброму.
Пишіть мені. Міцно цілую Вас, як рідну неньку, бо ми з Володею були найкращими друзями.
Ваня Сарсатських.
Володя жив повнокровним життям. Незадовго до нальоту ворожих літаків випускав стінгазету в бронепоїзді і вів гарячу дискусію з товаришами про те, чи час зараз для поезії. І читав прихильним бійцям свої вірші. Звичайно доля юнака сорокових років, який пішов із життя в 19 літ і повернений до життя безсмертного в пам’яті людській.
Післямова.
На обеліску в селі Пролетарка - фотографія кучерявого хлопчика – Володі Важенцева. Прізвища решти не були відомі до недавнього часу, і ім’я Володі було немовби символом єдиної солдатської долі.
Мама Володі Марія Георгіївна після війни побувала на могилі сина, а потім і зовсім переїхала жити до Великого Бурлука, бо тут на землі бурлуцькій спить вічним сном її єдина радість, надія і щастя – її синочок. Вона подарувала шкільному музею «Пам’ть» всі листи, щоденники та речі Володі. На жаль, Марії Георгіївни уже немає серед нас. ЇЇ поховано на цвинтарі селища Великий Бурлук.
Не забули Володю і його друзів, похованих в селі Пролетарка, і їх бойові товариші. В 1973 році до обеліску поклали квіти колишній командир першого броне майданчику Олексій Іванович Цвєтков та Дмитро Степанович Дроботов, в минулому член екіпажу, лікар.
В 1977 році на відкриття шкільного музею «Пам’ть» в Великобурлуцькій середній школі приїхала і землячка Володі – кореспондент газети «На зміну» Т. Пахомова, яка поклала квіти до обеліску в селі Пролетарка. 9 травня в «Учительській газети» була опублікована її стаття «Це потрібно живим».
Збирати по краплиночці всі знайдені матеріали про загиблих у Великій Вітчизняній війні, щоб не залишилося жодного невідомого солдата – це потрібно не мертвим, це потрібно живим.
І закінчити свою роботу хотілось би віршем Володі Важенцева.
Не для фонов и баронов
Наша русская земля.
Много смерти, слез и стонов
Видели ее поля.
Опустить смертельным градом
Месть на голову врага,
Чтоб не грезил Сталинградом
И не рвался на Баку!
Гнать немчуру до Берлина,
Уничтожить до конца
Дело внука, дело сына,
Дело старого отца.