Образ української жінки-страдниці у творах українських письменників

Проноза М.С.
Образ української жінки-страдниці
у творах українських письменників
Однією з провідних в українській літературі XIX століття була жіноча тема, а точніше – тема жінки-страдниці. Образ дівчини, яку скривдив коханий, образ уярмленої чоловіком та його ріднею дружини, щирої та сердечної матері, що всією душею вболіває за своїх дітей, пригнобленої кріпачки і водночас духовно багатої, волелюбної й поетичної натури, якою завжди була українська жінка, завжди приваблював майстрів слова.
Панас Мирний теж збагатив тему інтимної трагедії жінки. В українській літературі другої половини XIX – початку XX століття про це не раз уже писали В.Самійленко, І.Франко, І.Манжура, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, В.Мова-Лиманський, О.Кобилянська та інші. Особливо значне місце займала жіноча тема в п’єсах провідних діячів театру корифеїв Марка Кропивницького, Івана Тобілевича (Карпенко-Карого) й Михайла Старицького, які намагалися привернути увагу до наболілої теми. Ця популярна тема у творах відомих авторів потрапила в поле зору багатьох відомих літературознавців і театрознавців, серед яких М.Йосипенко („Марко Лукич Кропивницький”), С.Дурилін („Марія Заньковецька. Життя і творчисть”), Л.Стеценко („Драматургія М.П.Старицького”), Л.Мороз („Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)”) та інші.
Доля Христі була типова за соціальних умов, які існували у XIX столітті. Навіть у оповіданні Панаса Мирного „Лихий попутав” зображено життя наймички Варки Луценкової, яка розповідає про своє страдницьке життя, свою змарновану долю. Вона розповідала, що ще дитиною залишилася сиротою, що дядько дав їй притулок, за який змушена була віддячувати невсипущою працею. Найнявшись до бублейниці, Варка, як і Христя, мріє про щастя, та їхні мрії не здійснитися. Також, як і Христя, обдурена і зганьблена, дівчина тяжко переживає своє безчестя, терпить зневагу [1, 42-43].
В одній незавершеній п’єсі П.Мирного є однойменні герої, схожі ситуації й епізоди, як у романі „Повія”, які можуть засвідчити той факт, що письменник спирався на реальні факти і події того часу [2,12]
І в повісті Івана Нечуя-Левицького „Дві московки” зображено старе покріпачене село, залавлене злиднями і безземеллям, тут розповідається про тяжку долю жінки- селянки, про горе матері-вдови, про насильне розлучення закоханих [1, 29-30]. В центрі твору образи Ганни і Марини, двох безталанних жінок-московок, що поривались до щастя, але не зазнали його, бо сумні обставини тогочасної дійсності передчасно звели їх у могилу. У творах Нечуя-Левицького ширше і глибше розкриті типові обставини тогочасного життя, соціальне середовище, яке формувало свідомість людини.
У Івана Карпенко-Карого також є твори, в яких показано важку долю жінки у капіталістичному суспільстві. Це п’єси „Безталанна” (1886) і „Наймичка” (1885), вони про те, як в умовах пореформеного села передчасно в’яне жіноча краса, гине сама людина, зневажена і доведена до цього багатіями [1, 86]. У п’єсі „Безталанна” йдеться про трагічну долю молодої сором’язливої дівчини Софії, яка покохала, а згодом і вийшла заміж за статного парубка Гната. Він навмисно одружився з Софією, щоб допекти Варці, своїй колишній дівчині. Чоловіка Варки забрали у рекрути, та вона не може спокійно дивитись на їхнє щастя, і знову причаровує до себе колишнього коханого. Він почав рідко приходити додому. Докучлива свекруха наговарює синові за його дружину, нібито вона погана хазяйка, і хлопець, щоб якось заглушити свою провину, вирішує провчити дружину і в п’яному чаді вбиває її [3, 56].
Подібні історії не були новими в українській літературі XIX століття, бо добре відомі ще з народнопісенної творчості. Можна навіть згадати Катерину з одноіменої поеми Тараса Шевченка, яка усім серцем покохала людину з іншого соціального стану – офіцера, та стала іграшкою у його руках, якою він потішився, а потім зламав і викинув. Подібне можна знайти у видатних письменників не тільки української літератури, а й російської. Наприклад, у незавершеній драмі віршованій драмі Олександра Пушкіна „Русалка” йдеться про кохання доньки мірошника з князем, ці зустрічі також закінчилися нещасливо. Аристократ покинувши дівчину, одружився з дворянкою, а бідна дівчина з горя кинулась у річку й перетворилася на русалку.
Окрім вище згаданих героїнь, як зазначив Л.Мороз, можна зіставити Христю Панаса Мирного „Повія” з Сонею Мармеладовою Федора Достоєвського „Злочин і Кара” [3, 57].

Використані джерела
Борщевський В.М., Крижанівський С.А. Українська література: Підручник для 10 кл. – 8-ме вид., перероб. і доп. –К: Рад.школа. –1990. –319с.
Мирний П.Я. Твори у 2-х томах.Т.1. /Передм. С.Зубкова. –К.: Дніпро.–1985. – С.5-16.
Новиков А. Образ української жінки-страдниці в п’єсах драматургів театру корифеїв// Дивослово.–№7. –2004. – С.55-58.