Малая Академия Наук Жизнь и быт рабочих Донбасса 20-30 г . ХХв.

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України
Управління освіти і науки Луганської облдержадміністрації
Луганська обласна мала академія наук молоді
Луганська міська філія


Історія України
Життя та побут робітників Донбасу в 20-ті роки ХХ ст.

Робота виконала: Сироватко Анастасія Олегівна учениця 11-Б класу комунального закладу «Луганська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №54
Науковий керівник:
Гавриленко Інна Вікторівна Вчитель історії комунального закладу «Луганська спеціалізована школа I-III ступені №54»

Луганськ 2012
«Повсякденність»
Історія України
Життя та побут робітників Донбасу в 20-ті роки ХХ ст.
2012
ЗМІСТ
ВСТУП4
Розділ 1. Соціально-побутове обслуговування та житлові умови3
Розділ 2. Матеріальне становище та продовольче питання8
Розділ 3. Сфера дозвілля і відпочинку18
ВИСНОВКИ22
ЛІТЕРАТУРА25
Вступ
Дуже важливим для розуміння доби є життя городянина, життя повсякденне, якому не завжди приділяли відповідну увагу фахівці. Під повсякденним життям розуміють головним чином сферу приватного життя: побут, виховання дітей, дозвілля, спілкування. Існують також підходи, що в першу чергу приділяють увагу сфері праці, умовам і стосункам, що складаються на робочому місці. Розуміючи неможливість охопити всі ці аспекти існування робітників, дослідниця вважає можливим обмежитися тими, що певною мірою репрезентують зміни в робітничому середовищі, пов’язані насамперед із пріоритетами, визначеними владою. Оскільки основою приватного життя є місце, де людина мешкає, відпочиває від роботи, не можна зрозуміти труднощів побуту тогочасних робітників, не розглянувши такі начальні проблеми часу, як славнозвісне квартирне питання, що включає необхідні житлові умови (якість житла, квадратуру), та соціально-побутове обслуговування робітників. Не менш важливим моментом робітничого життя було також матеріальне становище робітників, яке характеризували їхні родинні бюджети, зарплатня та додаткові заробітки, харчування тощо. Крім того, невід’ємним аспектом повсякденного життя робітників була сфера їхнього дозвілля, що охоплювала різні форми культурного відпочинку (відвідування театрів, концертів, кіно, клубів тощо), дослідження якого дає нам можливість простежити певні соціокультурні трансформації в середовищі робітників.
АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ. Оскільки розуміння людини минулого є однією з проблем історичної науки, то відтворити, реконструювати матеріальне життя, побут – все, що оточувало донецького робітника в зазначений час – справа важлива й актуальна, без чого не можна усвідомити стиль і спосіб існування робітництва.
Мета дослідження полягає у тому, щоб, спираючись на розробки попередників та нову джерельну базу, простежити життя та побут робітників Донбасу в 20-ті роки з усіма його позитивними змінами та негативними моментами і труднощами.
Хронологічні рамки роботи охоплюють 1921-1930 рр. – період відбудови і розвитку народного господарства, запровадження більшовиками нової економічної політики, сутність якої полягала у використанні елементів ринкових відносин та різних форм власності.
задачі: 1. Розглянути зовнішні умови праці робітників та умови існування.
2. Спираючись на архівний матеріал, дослідити матеріальне становище та харчування робітників Донбасу.
3. Проаналізувати сферу дозвілля та відпочинку.
Об’єктом дослідження є 20-30-ті роки ХХст. в історії нашої держави.
Предметом дослідження є життя та побут робітників Донбасу в цей період.
Територіальні межі дослідження окреслюють виключно територію Донбасу (сучасні Луганська та Донецька області).
Наукову новизну роботи зумовлює її мета, предмет і завдання:
Аналізуючи стан вивчення проблеми треба зазначити, що радянські вчені висвітлювали цю проблему відповідно офіціальним пріоритетам.
Так в 60-70х рр. історіографія приділяла значну увагу вивченню життя міського населення, культурно-побутові зміни. Це розглядається в роботах таких авторів, як Рогачевська Л.С., Мальцева Н.И.
В 80-90х рр. з’являються роботи Бойко Н.К., Даніленко В.М., Кордюмової Е.А., в яких розглядається формування нових цінностей та моралі, хоча цім працям присущі певні стереотипи і штампи, але ці роботи стали проривом на тлі заангажованої літератури.
Отже, аналіз існуючих досліджень радянських істориків і сучасних українських та російських вчених свідчить, що життя та побут радянського робітничого класу, а зокрема, робітників Донбасу, в 20-ті роки, з усіма його позитивними змінами й негативними моментами, не було темою окремих досліджень, що й робить важливим й вчасним вивчення цієї проблеми.
Під час роботи були використанні наступні методи: порівняльно-історичний, аналітичний, кількісний .
РОЗДІЛ 1
СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ТА ЖИТЛОВІ УМОВИ
Радянська держава в перші ж роки відбудовного періоду виділила кошти на житлове будівництво. Вирішення цього питання представляло особливу важкість, так як становище з житлом для робітників в царській Росії було катастрофічним. Крім того, необхідно враховувати те, що житлове господарство під час революції 1917-1920 рр. зазнало колосальних втрат.
Житлове будівництво в дореволюційному Донбасі було стихійним. Воно ніким не регулювалося та не планувалося. Робітники загалом самі будували житло. Це були тісні лачуги без будь-яких комунальних зручностей та елементарних санітарно-гігієнічних умов. Поруч з усіма новозбудованими шахтами й заводами з таких лачуг виникали хаотично забудовані селища. В подальшому селища поступово зливалися, утворюючи великі населені пункти. Так виникли Донецьк (в минулому Юзівка), Макіївка (раніше Дмитріївськ), Луганськ, Маріуполь.
Після Жовтневого Революції більшовики зіткнулися з однією з гострих соціальних проблем – необхідністю забезпечення трудящих міст житлом.
В цей період значна кількість робітників була переселена з підвалів і лачуг до квартир буржуазії. До речі, у виселенних разом із квартирами відбиралися меблі, домашнє начиння, одяг, продукти харчування й гроші. Частина реквізованого передавалася новим мешканцям-робітникам, з яких першим часом навіть не утримувалася квартирна платня.
Незважаючи на труднощі, викликані громадянською війною, а потім відбудовою народного господарства, комуністична партія вживала заходи для покращення житлових умов трудящих.
Але ж в цілому правомірно сказати, що епоха розподілу житла за класовою ознакою призвела до негативних наслідків: через відсутність коштів у місцевої влади, у віданні якої опинився весь міський житловий фонд, він прийшов до повного занепаду.
К 1923р. розселені в основній масі в реквізовані квартири робітники значно покращили свої квартирні умови в порівнянні з дореволюційним періодом. В царській Росії, як відомо, низька зарплатня дозволяла робітникам наймати лише підвальні та напівпідвальні приміщення або куток кімнати. В умовах же революційного перерозподілу житлової площі становище змінилось. В 1923-1925рр. кількість робітників, що займали малопридатні для мешкання приміщення, різко пішла на спад.
Починаючи з 1923р., коли соціалістична промисловість в основному стала прибутковою, радянський уряд почав виділяти все більше коштів на нове житлове будівництво. У 1923р. Держплан СРСР асигнував на житлово-ремонтні роботи й благоустрій міст Донбасу близько 6.4 млн. крб. [6, 95]
Альтернативою державному будівництву став інститут кооперативної власності у вигляді житлотовариств, що почав існувати з 1924р. Робітничі житлобудівельні кооперативні товариства (РЖБК) та загальногромадянські житлобудівельні товариства (ЖБК) займалися спорудженням нових та відбудовою старих будинків.
Наприклад, в 1925р. в Луганську, що був центром округу, мешкало 55139 чол. та малося 6137 домоволодінь (менш ніж 11 тис. квартир). Більшість житлових будинків мали потребу в капітальному ремонті. Тому в другій половині 20-х років починається будівництво дво- й триповерхових будинків будівельними кооперативами „Червоний паровізник”, „Світло та повітря”, „Іскра” та „Робітничий побут”. [8, 94-95]
Початковий план житлового будівництва в Донбасі на 1925р. був збільшений удвічі. На його здійснення лише по „Донвугіллю” було відпущено 9 млн. руб. Близько 3 млн. руб. вкладалося в будівництво нових будинків Сталінським та Макіївським комбінатами. Сотні нових впорядкованих квартир отримали донецькі металісти та робітники хімічної промисловості. [7, 124-125]
Зростання індивідуального будівництва було зумовлене недостатнім забезпеченням робітників житловою площею. Індивідуальними забудовниками будувались дома, головним чином, двокімнатні з кухнею, зі стінами з мергелю, криті черепицею або залізом. [19, 14-15]
Виходячи з результатів обстеження житлобудівництва в Луганському окрузі, окружний інженер робив висновок, що поширений тип обшивних домів з заповненням шлаком був недостатньо теплозберігаємим, внаслідок чого в квартирах було холодно; застосування ж шлаку з присутністю сірки давало неприємне повітря (з парами сірки).
Шлакобетонні будівлі з тих самих причин давали повітря з присутністю парів сірки усередині приміщення, а самі стіни внаслідок невірної пропорції бетону були слабкі й руйнувалися. Відмічалися конструктивні помилки та низька якість робіт, особливо теслярських й столярних.
Всі ці дефекти були викликані, головним чином, відсутністю достатньої підготовки технічного персоналу. [18, 66]
В свою чергу і Президія Луганської окружної контрольної комісії в своєму протоколі засідання від 8 жовтня 1926р. констатувала певні недоліки житлового будівництва в м. Луганську та робила деякі висновки-пропозиції. [18, 60] Зверталась увага на те, що все житлобудівництво, яке розгорталося державно-кооперативними організаціями, не мало в собі відображення нового побуту, а йшло шляхом індивідуального житла, нічим не відрізняючись від приватного індивідуального будівництва.
Також відмічалося те, що нове будівництво як за своїми розмірами, так і в санітарно-гігієнічному плані, досягло деяких поліпшень, а саме: будівничий розмір для робітничої родини дорівнював максимально 15,5 кв. саж. й мінімально 11,7 кв. саж. з корисною житловою площею в середньому 8,5 кв. саж., а на одну особу приходилося 2,1 кв. саж. В санітарно-гігієнічному плані відмічалося гарне освітлення житлових кімнат, забезпечення квартир домовим водопроводом, домовою каналізацією й вентиляцією (кватирковою й витяжною). Крім забезпечення потреби житлобудівництва в місті, також гостро відчувалася потреба в благоустрої та спорудженні лазні, розширенні електростанції, відмічалася повна відсутність водогону, каналізації, а також шляхів сполучення, зокрема, бруківок, тому що протягом 8-9 років вони не ремонтувались й дійшли до мало проїжджого стану, бо їх було розмито дощами.
З метою економії земельного фонду в містах та селищах міського типу, а також здешевлення будівництва, комісія вважала необхідним перейти від одноповерхового до багатоповерхового житлового будівництва з впровадженням у таких будівлях комунального обслуговування. Але спочатку це питання пропонувалося детально проробити будівельним організаціям, як-то: Управлінню Окружного Інженера, Планової Комісії й т. ін. [18, 61-63]Проте, в багатьох випадках умови проживання робітників були дійсно катастрофічними, а житлова площа, яка припадала на одну особу, далеко не дорівнювала житловій нормі, що підтверджували акти обстежень.
Відмічалось те, що міськрадою мало уваги приділялось окраїнам міста, де мешкали виключно трудящі та „потопали в грязюці й безпросвітній темряві”. Тому ставилися вимоги міськраді освітлити електрикою робочі квартали, провести в них водопроводи, щоб робітники не отруювали свій організм брудною водою й не розводили малярію, тиф, скарлатину та ін. хвороби (а ближнім часом обладнати старі й спорудити нові колодязі для обслуговування населення), замостити вулиці в робочих кварталах та ті, що вели з окраїн до заводів. Робітники вимагали від міськради також заборонити виливати на вулиці нечистоти та чинити звалища сміття, покидьків і усілякої падалі в центрі міста та робочих районах, щоб запобігти масовим захворюванням та епідеміям. Зверталася увага міськради на антисанітарний стан багатьох частин міста, які часто використовувались як вбиральні, та щоб цього не відбувалось, ставилася вимога про спорудження такових. Ставилась вимога також знайти кошти для спорудження лазень в робітничих кварталах, в чому відчувалася гостра потреба, й загальної міської лазні, якої до сих пір не було. [21, 7-8, 13, 26, 39, 53, 66]
Як вже було сказано вище, в містах та селищах Донбасу відчувалася гостра потреба в спорудженні нових лазень, кількість яких на той час була дуже невеликою.
Через невпорядкованість звалочних пунктів, дуже частим явищем було звалення нечистот і сміття асенізаторами в не вказаних для цього місцях. [20, 19]
Щодо будівництва шляхів, то ці роботи в Луганську проводилися дуже мляво, і наприкінці 20-х років в місті було замощено лише 8,5 відсотків вулиць. Не були проведені в місті й роботи по влаштуванню нових тротуарів і ремонту існуючих, внаслідок відсутності необхідного для цього матеріалу (плит). В 1927-28рр. на площі Леніна було розбито парк, в якому посаджено до 4500 дерев, також було закладено парк у Гострої Могили, проте посадка дерев у ньому ще не проводилася, через відсутність води.
Крім того, розвиток візницького промислу давав можливість робітникам пересуватися за допомогою коней. Ще в 1923/24 бюджетному році на території Луганського округу був введений місцевий податок в золотому обрахуванні, який утримувався з кожного працюючого у візництві коня.
Таким чином, внаслідок розгляду зовнішніх умов побуту робітників, можна зробити висновок, що в 20-ті роки м. Луганськ, як і більшість міст та селищ міського типу Донбасу, представляли собою безвідрадну картину за своїм зовнішнім благоустроєм та санітарним станом. Основними моментами, що визначали їх санітарне неблагополуччя, були : велика кількість пилу, відсутність бруківок і тротуарів, незначна площа зелених насаджень, відсутність поливки вулиць, забрудненість повітря промисловими установами, відсутність широкої водопровідної сітки, користування колодязями шахтного типу, відкритими, велика кількість сміття по вулицях, відсутність постійного сміттєвого транспорту.

РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ТА ПРОДОВОЛЬЧЕ ПИТАННЯ
В роки війни донецька промисловість піддалася страшному руйнуванню, кількість робітників зменшилася в кілька разів. Прямим наслідком руйнування великої промисловості стало винятково важке матеріальне становище робітничого класу.
Через те, що підприємства не працювали, в країні було безробіття, населенню не вистачало найнеобхіднішого - хліба, взуття, одягу, сірників, солі, мила.
Реальні доходи робітників Донбасу скоротилися вдесятеро в порівнянні з довоєнним часом. По всій країні проводилися мобілізації робітників для Донбасу. Головна трудність полягала в тому, щоб забезпечити прибулих шахтарів продовольством. З кінця 1920 р. робітники та службовці основних пролетарських центрів почали отримувати безкоштовні трудові пайки.
Однак, зарплата виплачувалася нерегулярно. Ударне постачання було введено лише на найбільш великих шахтах, на інших же промислових підприємствах видавався з великими перебоями мінімальний продуктовий пайок.
Ґрунтуючись на фізіологічних нормах харчування, статистика споживання в 1919 р. визначила енергоємність добового харчового раціону для дорослого чоловіка при середній важкості роботи - 2900 калорій, при напруженій роботі - 3300-3500. [3, 119] За намітками Держплану, денна норма харчування для робітників, що знаходилися на державному постачанні, повинна була в 1921/22 р. складатися приблизно з наступного набору: мука – 530 грамів, крупи – близько 70, м’ясо - менш 30, цукор – 20 грамів. Крім того, щомісячно передбачалося видавати 3 яйця, 8 пляшок молока та 1,3 фунта солі.(1 фунт = 0,4095 кг [15, 1453]) [14, 139] Однак при катастрофічному продовольчому становищі зазначена норма не забезпечувалася через нерегулярне постачання, а до весни 1922 р. харчування робітників ще більш погіршилося. Якщо восени 1921 р. робітник одержував у середньому 2808 калорій, то навесні 1922 р. – 2266. Ще в більш важкому становищі знаходились робітники основних галузей великої промисловості. Дані за перше півріччя 1921 р. свідчать, що робітник отримував менш 2 тис. калорій на добу, а середньодобове харчування одного працюючого члена його родини складало 1694 калорій, тобто 45 відсотків довоєнного рівня. [3, 119]
Отже, можна зробити висновок, що більша енергоємність харчування державних службовців та працівників міліції (в порівнянні з харчуванням робітників) забезпечувалась не тільки збільшенням норм споживання, а й більш різноманітним асортиментом продуктів.
Таким чином, у зв'язку з важким продовольчим становищем країни система планового постачання не могла вирішити проблему забезпечення робітників продовольством. Становище погіршувалося ще і тим, що видача зарплати була нерегулярною через незабезпеченість грошовими знаками. Тому застосовувалася система оплати спеціальними ордерами (бонами), по яких робітник міг придбати в кооперативній крамниці товари на вказану в боні суму. Нерідко при відсутності в кооперативі необхідних товарів робітник змушений був придбавати те, що було, щоб потім продати або обміняти на ринку. Лише в 1925 р. оплата бонами була припинена. [3, 110]
Бичем виробництва була плинність робочої сили, особливо увугільній промисловості. Серед шахтарів лише менша частина відносилася до кадрових робітників. Багато ж було тих, хто приходили на шахти наприкінці осені і залишали їх навесні, коли починалися польові роботи. Плинність кадрів гальмувала відродження промисловості і затримувала процес консолідації робітничого класу. [7, 31-32] У січні - лютому 1922р. загострилися продовольчі труднощі, що змушувало адміністрацію давати робітникам розрахунок. Навесні багато робітників уходило на сількогосподарські роботи. [5, 205]
Для поліпшення матеріального становища робітників Донбасу держава виділила близько 1 млн. пудів пшениці, закупленої за кордоном. (1 пуд – 16,38 кг [15, 1091])
За ініціативою Донецької губернської ради профсоюзів в липні 1922 р. було здійснене бюджетне обстеження найбільш типових для Донбасу виробничих груп робітників (гірників, металургів та хіміків) з метою вивчення матеріальних умов їх життя. Матеріали обстеження показали, що більша частина робітників – 90,3 відсотка всіх виробничих груп – мешкала в Донбасі більш 5 років. Таким чином, 90,3 відсотки робітників Донбасу складав його корінний, постійний елемент. Робітник Донбасу мав велику родину. Більше половини (52,9 відсотка) родин складалися з 2-3 чоловік. 20 відсотків робітників мали родину в 7 та більше чоловік, та лише незначну частину – 2,8 відсотків – складали одиначки.
В середньому 62 відсотки робітників мали городи, площа яких у середньому дорівнювала 257 кв. саж. Вартість харчування всієї родини к трудовому доходу дорівнювала 111 відсотків.
На всі інші потреби, окрім харчування (на одяг, житло, екстрені потреби тощо) донецький робітник витрачав лише 2,7 відсотків усього доходного бюджету. Не дивно, що він відчував гостру потребу в одязі, взутті тощо. На духовні та культурні потреби донецький робітник взагалі нічого не витрачав.
Таким чином, обстеження показало, що обтяжений родиною, існуючий головним чином на трудовий заробіток, робітник Донбасу в червні 1922 р. ледве задовольняв свої основні фізіологічні потреби.
Зарплатня донецьких робітників відставала від заробітку робітників інших губерній. Крім того була велика заборгованість, що ставила робітників та службовців Донбасу в безвихідне становище.
У зв’язку з гарним врожаєм 1922 р. почався перехід від натуральної до грошової заробітної плати. Ці заходи дозволили послабити відхід робітників із промисловості Донбасу.
На той час була скасована натуральна оплата праці (хлібом та ін. продуктами). Профорганізації піклувалися про те, щоб повний перехід на грошову оплату створював у робітників матеріальну зацікавленість у праці, призводив до росту її продуктивності. [7, 49]
На той час вже помітно зростала державна та кооперативна торгівля. Активізувався приватний сектор. У містах швидко оживлялись ринки. [14, 150]
В грудні 1922 р. була проведена грошова реформа. Паралельно радянським грошовим знакам була введена тверда валюта – червонець. Зарплата видавалася старими і новими радянськими знаками і страхувалася товарним карбованцем.
Взагалі, за 1923 р. зарплатня індустріальних робітників підвищилася. Це підвищення відбулося головним чином за рахунок зростання рівня зарплатні у відсталих галузях важкої індустрії при стримуванні її зростання в легкій. [1, 461] Проте фактичні виплати заробітку робітників у 1923 р. далеко відставали від належної зарплатні в зв’язку з постійною заборгованістю підприємств.
Таким чином, бачимо, що до 9,3 відсотків необхідних для життя коштів робітнича родина змушена була добувати з інших джерел, більшою частиною такого негативного характеру, як позика, продаж речей тощо. [1, 469]
Проте, якщо подивитися на ринкові ціни на сільськогосподарські продукти в 1925 р., то можна зробити висновок, що тепер робітники на свою зарплатню могли дозволити собі купувати більш різноманітний асортимент та більшу кількість продуктів харчування, завдяки чому зростала енергомісткість їх харчування.(Таблиця 1)
Таблиця 1*
Ціни на ринку на 1 січня 1925 р.
найменування товарів ціна
Борошно житнє
пшеничне 2 крб. 30 коп. за 1 пуд.
3 крб. 50 коп. за 1 пуд.
яйця 70 коп. за 1 дес.
молоко 60-70 коп. за літр
сало 40-50 коп. за 1 фунт
корова 50-70 крб.
мило 17 коп.- 100 гр.
картопля 1 крб. 20 коп. за 1пуд.
квиток до кінотеатру 50 коп.
освітлення 6 коп. за свічку
* Таблицю складено за даними експозиції Луганського краєзнавчого музею „Луганська область в 20-ті – 40-ві роки XX ст.”
Всі, хто пережили тяжкі злидні 1921 р. щиро раділи наставшим змінам. Як кваліфіковані, так і некваліфіковані робітники знали, що в середині 20-х років вони харчуються не гірше, а часом вже й краще, ніж до революції. Тоді кожний робітник на власному досвіді життя відчував зрушення та бачив їх не лише у тому, що підвищувалася зарплатня, дешевшали продукти, покращувалося харчування. [14, 151]
В цей період був встановлений восьмигодинний робочий день, розвивалося соціальне страхування, запроваджувалися оплачені тарифні профвідпустки (середня тривалість їх у 1925 р. складала у робітників 14 днів проти 5,8 днів у 1920 р.). В інтересах охорони материнства жінки мали право на звільнення від роботи на вісім тижнів до та після пологів. [14, 152]
Однак, зростання платіжоспроможності випереджало виробництво предметів споживання.
У 1926/27 господарському році, наприклад, доходи населення збільшилися на 12,4 відсотки, тоді як загальний обсяг випуску товарів широкого попиту підвищився тільки на 4,3 відсотки. Подолання труднощів у постачанні продуктами харчування, одягом, взуттям та іншими предметами першої необхідності вимагало визначеного часу. [9, 11]
Донбас входив до числа основних промислових районів, охоплених централізованим постачанням. Однак в умовах загальних господарських труднощів у країні і швидкого темпу зростання кількості робітників фонди постачання нерідко були недостатніми. Робітники змушені були купувати предмети споживання на ринку за підвищеними цінами. [5, 257]
Кажучи про розвиток торгівлі Луганського округу, слід відмітити те, що якщо на початку відбудовного періоду й особливо в 1923/24 р. вся сила була на боці приватної торгівлі (вона займала до 70 відсотків усього товарообігу), то посиленням міцності кооперації та розвитком її сітки, роль приватної торгівлі (включаючи базар) знизилася до 33,6 відсотків у 1926/27 році.
Щоб такого не траплялося, відбувалося зростання кооперації та зниження ролі приватної торгівлі. Проте кооперування в Луганському окрузі було ще недостатнім, у порівнянні з кількістю робітників округу. Охоплення кооперацією заробітної плати та споживчого бюджету робітників показано в таблиці 2. [16, 31-32]
Таблиця 2
Охоплення зарплатні та споживчого бюджету робітників робкоопами
% охоплення зарплатні % охоплення бюджету
1925/26 р. 1926/27 р. 1925/26 р. 1926/27 р.
35,8 44,4 44,8 54,8
Таким чином, охоплення робкоопами зарплатні робітників за 1926/27 р. збільшилося на 8,6 відсотки та склало 44,4 відсотки проти 1925/26 р.
Взагалі ж, робітнича кооперація, разом із сільською та державною торгівлею, в 1926/27 р. ще на 18 відсотків не охопила купівельну спроможність робітничого населення. [17, 75]
В умовах певних продуктових труднощів, істотну роль в поліпшенні матеріального становища робітничих родин відігравало громадське харчування. Ціни на продукти громадського харчування були набагато нижчими, ніж у кооперативах та на ринку.
Щодо зарплатні промислових робітників Донбасу на початку індустріалізації, то нижченаведена таблиця дає нам можливість простежити загальну картину динаміки зростання середнього місячного заробітку в 1925/26 та 1926/27 рр. (Таблиця 3). [17, 47]
Таблиця 3: Динаміка зарплатні за 1925/26 та 1926/27 роки в промисловості Луганського округу
Галузі промисловості 1925/26 р. 1926/27 р.
Металургійна 57 руб. 09 коп. 74 руб. 01 коп.
Металооброблююча67 руб. 24 коп. 80 руб. 24 коп.
Машинобудівництво65 руб. 25 коп. 70 руб. 21 коп.
Всього по металургійній, металооброблюючій та машинобудівній промисловості 65 руб. 98 коп. 77 руб. 87 коп.
Хімічна 68 руб. 10 коп. 74 руб. 71 коп.
Кам’яновугільна 54 руб. 47 коп. 59 руб. 42 коп.
Хлібопечення й макаронна 65 руб. 86 коп. 68 руб. 17 коп.
Ковбасна 86 руб. 82 коп. 93 руб. 15 коп.
Текстильна 59 руб. 64 коп. 65 руб. 80 коп.
Панчошно-ткацький колектив 22 руб. 67 коп. 38 руб. 25 коп.
Колектив безробітних чоботарів 54 руб. 05 коп. 49 руб. 72 коп.
Таким чином, констатувалася беззаперечна картина зростання заробітної платні робітників. Причому, якщо восени 1926 р. та навесні 1927 р. ми бачимо як наслідок зростання цін деяке зниження реальної зарплатні, то в результаті всієї політики партії по зниженню цін вже з квітня 1927 р. починається знову зростання зарплатні, яка до червня вже перевищувала зарплатню всіх минулих років.
Тривалість робочого дня вже за роки відбудовного періоду зменшилася до 7,6 години. Протягом 1926—1927рр. у результаті скорочення понаднормових робіт робочий день у середньому по всієї промисловості понизився до 7,5 години. У жовтні 1927 р. ювілейна сесія ЦВК СРСР прийняла рішення про перехід на семигодинний робочий день. [2, 761-762; 12, 62] Для робітників вугільної промисловості Донбасу був установлений шестигодинний робочий день. [5, 256]
Грошові доходи родин робітників Донбасу збільшувалися також завдяки залученню у виробництво жінок і підлітків, головним чином випускників шкіл і ФЗУ. Сімейний бюджет складався вже із заробітної плати не одного, а двох і навіть трьох чоловік. У результаті поступово витіснялися різні побічні заробітки, що мали раніше істотне значення. Головним джерелом інших надходжень було тепер зростання фондів суспільного споживання (по термінології тих років – „соціалізована зарплатня”). До неї входили пенсійне забезпечення, соціальне страхування, стипендії, витрати на утримання установ народної освіти, охорони здоров’я, культури, тощо. [3,115]
Система соціального страхування почала створюватися в Донбасі з 2 лютого 1922 р., у відповідності до наказу №16 Донгубвиконкому (від 31 січня 1922 р.) „Про соціальне страхування робітників та службовців у всіх випадках утрати ними тимчасової чи постійної працездатності у випадках безробіття, а також у випадках смерті”. [11, 76]
За новою постановою пенсії збільшилися. Якщо в квітні 1925 р. (до прийняття нової постанови) середньомісячний розмір пенсії інвалідів першої групи, що втратили працездатність від загальних захворювань і по старості, складав 19 р. 73 к., то в червні 1926 р. (за новою постановою) він піднявся до 26 р. 30 к. [12, 64]
Взагалі за 1928/29 р. збільшення пенсій відбулося на 1,5 відсотки у порівнянні з середньою пенсією в 1927/28 р., по окремим категоріям бачимо збільшення (на 8,1 відсотки) пенсій для інвалідів від загальних захворювань та зменшення (на 8,3 відсотків) для інвалідів від профкаліцтва. Причиною такого явища, тобто знижки середньої пенсії, є зростання кількості інвалідів цієї категорії. Протягом 1926-1927 рр. збільшилася кількість безробітних, що одержували допомогу. [12, 63] Вони користувались безкоштовно комунальними послугами. [11, 77] До червня 1923 р. по всій губернії було організовано безкоштовне харчування безробітних. З липня того ж року їм почали виплачувати грошову допомогу, а харчування було припинено.
Бюджет робітничої родини в 1926/27 р. дорівнював приблизно 65 руб. 52 коп. та складався із заробітної плати голови родини – 60 руб. 52 коп., заробітку членів родини – 5 руб. (приблизно 10 відсотків бюджету) та випадкових доходів (1 відсоток бюджету). Головним ресурсом покупної спроможності робітників, таким чином, була їхня зарплатня.
Квартирне питання в Донбасі стояло дуже гостро й квартири трудящім, крім гірників, обходилися дуже дорого, не менш 10 відсотків до бюджету. Гірники користувалися квартирами й опаленням безкоштовно.
Зниження цін в другій половині 1926/27р., безперечно, відобразилося на посиленні купівлі промтоварів. До того ж перший голод в одязі й взутті був вже задоволений достатком в 1925/26 р., тому придбання промтоварів дійшло до 35 відсотків, що було все ж таки дуже великим відсотком.
Таким чином, основною частиною видатків робітників були витрати на харчування. Необхідно було докорінно поліпшити забезпечення робітників, усіх трудящих Донбасу товарами широкого вжитку, домогтися безперебійного постачання населення продуктами харчування, передбачивши з цією метою збільшення продовольчих фондів, розширення торговельної мережі, підприємств громадського харчування. Конкретні заходи з постачання робітників, особливо зайнятих у галузях важкої промисловості, були намічені у постанові ЦК ВКП (б) „Про завдання вугільної промисловості Донбасу” (січень 1929 р.). [9, 13]
Отже, соціалістична індустріалізація супроводжувалася систематичним підвищенням життєвого рівня робітничого класу. Але необхідність проводити форсоване промислове будівництво і забезпечувати потреби оборони держави за рахунок власних коштів в умовах ще не перебореної відсталості народного господарства обмежувала реальні можливості швидкого і рішучого підвищення матеріального добробуту робітників.
РОЗДІЛ 3
СФЕРА ДОЗВІЛЛЯ І ВІДПОЧИНКУ
Великі зміни відбулися у відбудовний період у культурному розвитку Донбасу. Важливу роль у підвищенні культурного рівня робітників Донбасу в цей час грали клуби, червоні куточки, бібліотеки й інші культурно-просвітні установи.
У 1923р. у донецьких містах і робочих селищах діяло 127 робочих клубів, у 1925р. – вже понад 200. Членами клуба була приблизно третина робітників. [7, 131]
У відбудовний період у Донбасі почалося будівництво Палаців культури.
Широке поширення отримали червоні куточки, що створювалися на шахтах, у цехах заводів, робочих гуртожитках. До кінця 1925 року на підприємствах і в гуртожитках тільки Сталінського округу нараховувалося близько 300 червоних куточків, а через рік їх було вже понад 500. [7, 132]
В. І. Ленін говорив: «Будувати нову дисципліну праці, будувати нові форми суспільного зв'язку між людьми, будувати нові форми і прийоми залучення людей до праці, це — робота багатьох років і десятиріч. Це – найвдячніша і найблагородніша робота».[10, 28-29]
Задача полягала в тому, щоб, звільнивши трудящих від пережитків минулого, залучити їх до активної участі в соціалістичному будівництві. Саме цим і займалися клубні установи Донбасу.
У робітників необхідно було виховати нові, передові погляди на духовні цінності. Клубні колективи розгорнули велику, різнобічну роботу. Однією з форм її з'явилися сімейні вечори, що допомагали трудящим переборювати відсталість, замкнутість і відчуженість, виховували уміння правильно поводитися в родині і суспільстві.
Великих успіхів досягли виробничі колективи Артемівського округу. У 1927 р. тут уже нараховувалося 89 клубів і 511 червоних куточків, тоді як рік тому їх було відповідно 78 і 400. Клубні установи округу застосовували різні форми впливу на маси: зустрічі з передовиками і новаторами виробництва, концерти художньої самодіяльності, спектаклі, вечори питань і відповідей, лекції, бесіди, тощо (таблиця 4). [10, 32]
Таблиця 4. Робота клубних установ Союзу будівельників Артемівського округу (серпень 1927 р.)
Види масової роботи кількість Число присутніх Лекції, доповіді, бесіди
тематика кількість Число присутніх
Спектаклі та концерти 17 4116 Виробничо-технічні питання 3 1300
Вечори художньої самодіяльності 2 1376 Санітарна освіта 1 220
Сімейні вечори 11 2975 Міжнародне становище 1 450
Кіносеанси 26 4400 Техбезпека1 300
Музичне мистецтво несли в маси численні хорові колективи, вокальні ансамблі, танцювальні гуртки, інструментальні та духові оркестри підприємств, палаців культури, клубів.
Значним досягненням театральної та музичної творчості мас було виникнення в досліджуваний період робітничих оперних студій та музично-драматичних колективів, якими були виставлені „Князь Игорь”, „Евгений Онегин”, „Фауст”. Великий інтерес виявляли учасники художньої самодіяльності до постановки опер „Запорожец за Дунаем”, „Наталка Полтавка”. [4, 123-126]
Взагалі репертуар самодіяльних художніх колективів складався з народних творів, а також творів класиків та сучасних авторів, що відображували пафос соціалістичного будівництва, боротьбу робітничого класу та всіх трудящих за соціалістичну перебудову господарства, за індустріалізацію країни та колективізацію сільського господарства, новий побут та культуру. Відображуючи корінні зміни в житті та свідомості людей, ці твори були діючою ідеологічною зброєю в справі патріотичного виховання трудящих.
Так, молоді робітники, охоче займаючись живописом, досягли відмінних результатів. Багатьом, наприклад, сподобалася картина, що зображує в яскравих і колоритних тонах хлопця з торбинкою, що вперше прийшов на рудник. [10, 33-34]
Насамперед на діяльності культурно-просвітніх установ негативно позначалася відсутність типових приміщень, а також фахівців, що мали досвід спілкування з людьми. Багато клубів того часу мали в середньому 4-5 кімнат, що могли прийняти одночасно не більш 200 чоловік. [10, 31, 39]
Окремі господарські та профспілкові керівники зовсім не цікавилися діяльністю культурно-просвітніх установ, не надавали їм необхідної допомоги, вважали їхні турботи другорядними, відволікаючими від вирішення основних виробничих задач.
Поряд із клубами і червоними куточками значну роботу з підвищення культурного рівня трудящих Донбасу та організації їхнього дозвілля проводили масові бібліотеки. В ідеологічній роботі бібліотекам приділялося одне з перших місць.
Головну свою увагу бібліотечні колективи зосередили на таких питаннях, як новий побут і комуністична мораль, подолання капіталістичних пережитків у свідомості окремих громадян, виховання політично зрілих членів суспільства.
Аналогічні заходи проводилися й бібліотечними працівниками Луганського паровозобудівного заводу, що дозволило значно збільшити число відвідувачів заводської бібліотеки. На 1 липня 1926 р. її послугами користувалися вже близько 3 тис. робітників, що майже в два рази більше, ніж у попередньому році. Прочитана ними кількість книг склала понад 25 тис. екз.
Велику роль у політичній освіті та вихованні трудящих відігравала центральна й місцева преса. Тут видавалося 7 окружних та декілька десятків багатотиражних газет.
Донецькі газети були тісно пов’язані з робітничими масами та спиралися на них. Щоденно до редакцій газет приходили від робітників сотні листів. В 1925р. редакція „Всесоюзной кочегарки” отримувала в середньому понад 350 листів на день. Все ширше розросталися ряди робітничих кореспондентів. В донецьких газетах і журналах починали свій творчій шлях багато літераторів-початківців, що згодом стали відомими письменниками, серед них – В.М.Сосюра, С.І.Погрібний, П.Г.Безпощадний, М.Голодний (М.С.Епштейн), Б.Л.Горбатов.
Розвивалося і театральне мистецтво. З 1920 року працював перший у Донбасі театр у Костянтинівці. Восени 1922 року почалися спектаклі першого в Донбасі радянського професійного театру в народному будинку (колишній гірничо-комерційний клуб) на Пушкінській вулиці Луганська. [7, 134] Організатором і режисером театру був професійний артист комуніст Г.С.Свободін. Створений ним театр „Шахтерка Донбасса” знайомив робітників не тільки Луганська, але і Горлівки, Красного Луча, Попасної, багатьох інших міст і селищ із п’єсами радянських драматургів, російських, українських та закордонних класиків.
Взагалі 20-ті роки були періодом народження та становлення радянської драматургії й українського радянського театрального мистецтва. Починається активна боротьба театрів за художньо-реалістичну конкретність у зображенні життя нового суспільства, за створення образів будівників соціалізму.
Великою популярністю користувалися серед трудящих кіносеанси. Спеціальних кінотеатрів у Донбасі тоді було небагато, проте кінопересувки працювали навіть у найменших населених пунктах, картини демонстрували в клубах.
За ініціативою комсомольців в 1925р. було споруджено літній кінотеатр в Сніжному, працювали кінотеатри також в Маріуполі, Чистяковому, тощо. [6, 400, 762, 832]
Таким чином, керуючись ленінськими вказівками, партійні, профспілкові організації Донбасу і комсомол здійснювали діючі заходи по розгортанню культурно-просвітньої роботи серед робітничого населення. До революції власники вугільних копалень, фабрик та заводів, піклуючись тільки про свої прибутки, виявляли цілковиту байдужість до питань культури та побуту робітників, тому пияцтво, бійки, азартні ігри були звичайним явищем у їхньому житті. Тепер трудящі мали багато можливостей для організації свого розумного дозвілля.
Висновки
Отже, підсумовуючи дослідження, можна зробити наступний загальній висновок:
- історіографічний аналіз показує те, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, в історичній літературі не зроблено комплексного дослідження проблем життя та побуту радянських робітників в 20-ті роки, не кажучи вже про робітників виключно донбаського регіону;
- незважаючи на труднощі, викликані громадянською війною, а потім відбудовою народного господарства, комуністична партія вживала заходи для покращення житлових умов трудящих. Як в санітарно-гігієнічному плані, так і за своїми розмірами, нове житлове будівництво у відбудовний період досягло певних успіхів. В 1923 р. з’явилася перша можливість направити кошти на розвиток комунального будівництва: починається електрифікація житла, спорудження водогонів і лазень, будівництво та ремонт тротуарів і бруківок тощо.
Однак темпи зростання кількості робітників випереджували темпи будівництва. До того ж розпочата прискорена індустріалізація поглинала асигнування, які призначалися житловому будівництву і комунальному благоустрою, та які централізовано освоювалися у відповідності до нових пріоритетів. Наслідком цього було абсолютне зменшення житлового фонду й погіршення санітарно-гігієнічних умов життя людей;
- загальне оздоровлення економіки у відбудовний період створювало реальні передумови для вирішення задач, пов’язаних з поліпшенням матеріального становища трудящих, налагодження продовольчого постачання. Тоді кожний робітник на власному досвіді життя відчував зрушення а бачив їх не лише у тому, що підвищувалася зарплатня, дешевшали продукти, покращувалося харчування. Однак розпочате форсоване промислове будівництво та необхідність забезпечувати потреби оборони держави за рахунок власних коштів в умовах ще не перебореної відсталості народного господарства,
обмежувало реальні можливості швидкого та рішучого підвищення матеріального добробуту трудящих, і вже наприкінці 20-х рр. матеріальне становище робітничого класу почало погіршуватися;
- у досліджуваний період значно розширилася сфера культурного дозвілля і відпочинку трудящих. До життя та побуду робітників міцно входили театр, радіо, кіно, газета, клуб тощо. Крім того, робітничий клас отримав великі можливості розгорнути свої творчі здібності і таланти, ставши активним творчим організатором та повноправним учасником художнього процесу. Звісно, це було пов’язано з успіхами культурної революції, зростанням матеріального і культурного рівня трудящих. Однак діяльність усіх культурно-просвітніх закладів була нерозривно пов’язана з політикою та контролювалася партійним і державним апаратом, що обмежувало їхні можливості щодо сприяння всебічному розвитку особистості.
Збірники документів і матеріалів, статистичні довідники
Промышленность и рабочий класс Украинской ССР в период восстановления народного хозяйства (1921-1925 гг.). Сб. документов и материалов. – К.: Политиздат, 1964. – 593 с.
Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: В 5 т.: Сб.документов за 50 лет. – М.: Политиздат, 1967. – Т.1.: 1917-1928 гг. – 783 с.
Література
Бойко Н.К. Рабочий класс Украины в период социалистического строительства (анализ массовых статистических источников 20-30-х годов). – К.: Вища школа, 1990. – 155 с.
Даниленко В.М. Рабочий класс и культурная революция на Украине. – К.: Наукова думка, 1986. – 215 с.
История рабочих Донбасса: в 2 т. – Киев: Наукова думка, 1981. – Т.1: Рабочие Донбасса в эпоху капитализма и в переходный период от капитализма к социализму. – 326 с.
Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т.: Донецька область./Ред. колегія:Пономарьов П.О. (голова) та ін. – Київ: Ун-т історії АН УРСР: Укр. рад. Енциклопедія, 1970. – 991 с.
Курдюмова Е.А. Донбасс на подъёме (1921-1925 гг.): Исторический очерк./ Под ред. д-ра ист. наук З.Г. Лихолобовой. – Донецк: Донбас, 1976. – 143 с.
Луганск: Историко-краеведческий очерк./Ред. коллегия: Стратонов Н.С. (предс.) и др. – Донецк: Донбасс, 1969. – 207 с.
Мальцев Н.И. Подъем жизненного уровня трудящихся Донбасса в годы социалистической реконструкции народного хозяйства. – К.: Вища школа, 1987. – 104 с.
Мальцев Н.И. Рабочий класс Донбасса и социалистическая индустриализация. – Киев-Донецк: Вища школа, Головное изд-во, 1976. – 111 с.
Нікольський В.М. Безробіття в Донбасі (1921-1929 рр.)//Український історичний збірник. Випуск 37. – Харків: Основа, 1992. – с.74-80.
Рогачевская Л.С. Из истории рабочего класса СССР в первые годы индустриализации: 1926-1927 гг. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959. – 255 с.
Розвиток народного господарства УРСР: у 2-х т./Ред.кол. Вірник Д.Ф. – К.: Наукова думка, 1967. – Т.1: Будівництво і перемога соціалізму (1917-1937). – 459 с.
Советский рабочий класс. Краткий исторический очерк (1917-1973)./Под ред. Борисова Ю. С. и др. – М.: Политиздат, 1975. – 576 с.
Советский эциклопедический словарь/ Гл. ред. А.М. Прохоров. – Изд. 4-е. – М.: Сов. Энциклопедия, 1989.- 1632 с., ил.
Державний архів Луганської області (ДАЛО)
Фонд Р-243 Луганський окружний виконком ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, м. Луганськ Луганського округу (1923-1930 рр.)
Опис 1
16 Справа 136
17.Справа 456
18.Справа 513 
Фонд Р-693 Виконком Луганської міськради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.(1922-1935 рр.)
Опис 1
19. Справа 47 
20. Справа 87
21. Справа 434
ЖИТТЯ ТА ПОБУТ РОБІТНИКІВ ДОНБАСУ В 20-ТІ РОКИ ХХ СТ
Робота виконана:
Сироватко Анастасія Олегівна, учениця 11-Б класу комунального закладу «Луганська спеціалізована школа I-III ступенів №54»
Науковий керівник:
Гавриленко Інна Вікторівна, учитель історії комунального закладу «Луганська спеціалізована школа I-III ступенів №54»
Хронологічні рамки роботи «Життя та побут робітників Донбасу в 20-ті роки XX ст..» охоплює 1921-1930 рр. – період відбудови і розвитку народного господарства СРСР. Мета дослідження полягає в тому, щоб спираючись на розробки попередників та нову джерельну базу, простежити життя та побут робітників Донбасу в 20-р.р. з усіма позитивними змінами та негативними моментами і труднощами. Актуальність теми. Оскільки розуміння людини минулого є однією з проблем історичної науки, то відтворити, реконструювати матеріальне життя, побут – все, що оточувало донецького робітника в зазначений час – справа важлива й актуальна, без чого не можна усвідомити стиль і спосіб існування робітництва. Завданням роботи є аналіз соціально-побутового обслуговування, житлових умов, продовольчого питання, та сфери дозвілля робітників Донбасу. В дослідженні явно простежується політика СРСР на форсоване промислове будівництво для забезпечення оборони держави. Саме тому матеріальний добробут робітників носив обмежений характер, хоча й супроводжувався систематичним підвищенням життєвого рівня і вже наприкінці 20-х рр. становище робітничого класу почало погіршуватися. У досліджуваний період значно розширилася сфера культурного дозвілля і відпочинку трудящих. Однак діяльність усіх культурно-просвітніх закладів була нерозривно пов’язана з політикою та контролювалася партійним і державним апаратом, що обмежувало їхні можливості щодо сприяння у всебічному розвитку особистості.