Воспитательный час Наши земляки — партизаны

Виховна година «Наші земляки – партизани»
Мета. Ознайомити учнів з подіями, які відбувалися на Васильківщині під час Великої Вітчизняної війни.
Хід
І. Розповідь вчителя.
18 липня 1941 року до Васильківського райкому партії надійшла нова директива з обкому про необхідність розгортання підпілля і створення партизанських загонів та диверсійних груп не лише на окупованій ворогом території, а й у тих районах, яким тільки загрожувало нашестя. До пізньої ночі сиділи в кабінеті першого секретаря відповідальні працівники. Всебічно обговорювалися кандидатури керівного складу загону, командирів бойових груп та рядового складу. Секретар О.К. Фоєвець спільно з співробітником обласного управління НКВС Чупирем ретельно вивчали всі кандидатури. Було вирішено призначити командиром загону, який перед цим пройшов перепідготовку в м. Шауляй, голову райспоживтовариства Василя Васильовича Бабича, комісаром – заврайторгвідділом Корнія Володимировича Колота. Обидва корінні жителі, вихідці з місцевих селян. Першому було 40 років, другому – 39. Штаб загону очолив 34-річний завідуючий військовим відділом райпарткому Харлампій Іванович Фомін. Всі троє були політкерівниками запасу. О.К. Фоєвець взяв участь у роботі обкому партії з цього питання. Після його приїзду додому під керівництвом у Васильківці, Павлівці, Чаплиному, Копанях та Маломихайлівці було створено бази для бойових груп. У надійних місцях сховано необхідну кількість продуктів, боєприпасів, зброї, військового спорядження, про які знали лише командири цих груп. Штаб партизанського загону мав розміститись у віддаленому селі Широкому, де теж у тайниках було все необхідне для підпільної боротьби.
2. Розповідь 1 учня пошукової групи.
11 жовтня війська Червоної Армії залишили Васильківку. Цього ж дня В.В. Бабич та К.В. Колот з групою партизанів узяли участь у першій бойовій операції. Із засади біля залізничного мосту вони захопили в полон двох рядових німців та офіцера, котрі тримали курс на Васильківку. Їх відправили до штабу нашої військової частини, яка останньою відходила з селища. Згідно наказу командира В.В. Бабича всі партизани мали відступати разом з нею. А пізніше непомітно повернутися до своїх домівок і згодом влаштуватися на роботу.
18 жовтня у Васильківку, Чаплине та інші села вступили італійські, румунські й німецькі частини. Кількома днями пізніше було встановлено жорстокий окупаційний режим, згідно якого в нічний час нікому не дозволялося ходити по вулицях, всі жителі повинні були працювати в колишніх колгоспах, які мали свої номери по порядку, виходити на будівництво шляхів і ремонт мостів. А хто ухилявся, того піддавали жорстоким тортурам і кидали за ґрати. Тоді на службу до окупаційної влади пішло чимало незадоволених радянською владою, ставши старостами сіль управ, поліцаями та вступивши до загонів так званих вільних козаків. Місцевий фотограф В. Назюта передав негативи карток багатьох комуністів та активістів району, збережені ним під час обміну партквитків, в руки окупантів.
3. Розповідь 2 учня пошукової групи.
До окупаційної влади стали надходити сигнали про народних месників. Одного разу шеф Васильківської районної управи Штейнбреннер на дверях установи – колишнього райвиконкому – побачив листівку, в якій були складені частівки, спрямовані своїм сатиричним змістом проти окупантів. Зірвавши її, він став бити палицею жінок, що прийшли до нього на прийом. Надходили звістки з Новогригорівки, патріоти мали радіоприймачі і слухали передачі з Москви. Було реквізовано радіоапаратуру в Дубовиках. Але до крайніх заходів окупанти ще не вдавалися.
Влаштувавшись на роботу під виглядом військовополонених, партизанські групи готувались до весняних бойових операцій. Упродовж цього тяжкого і тривожного часу партизани проводили збір розвідінформації про дислокацію ворожих військ і об’єкти секретного значення, розгорнулась агітаційна робота серед населення, розповсюджувались листівки із закликом підніматися на боротьбу з ворогом.
4. Розповідь 3 учня пошукової групи.
Накопичувалися сили для активної боротьби. Та на початку 1942 року по партизанському підпіллю був нанесений цілеспрямований удар. Після розмови зрадника з начальником районної поліції М. Бабенком декілька саней з жандармами помчали до хутора Широкого. Поліцаї кинулись вовчими зграями по вказаних ним адресах. Увірвавшись до хати Євгенії Бунчук, з автомата поранили командира загону В.В. Бабича. Потім кинулись до хати Ганни Бабич, де переховувались Харлампій Фомін та Федір Бабич. Партизани довго відстрілювались, поранили одного поліцая. І, щоб не потрапити в руки карателів, покінчили з собою.
По всіх селах району прокотилась хвиля арештів. За ґратами опинилися всі партизани. У тюремній камері була задушена Ганна Бабич, яка переховувала партизанів.
Чорною датою залишився в пам’яті багатьох васильківчан день 29 березня 1942 року. У супроводі посиленого наряду поліції та жандармів партизан вивезли машинами на північну околицю Васильківки до протитанкового рову. З них зривали верхній одяг і знімали взуття. Очевидці розповіли, що неподалік місця розправи постали зв’язаного командира загону В.В. Бабича. Потім усіх, підводячи до глибокого протитанкового рову одного за одним, розстріляли. Останнім був розстріляний В.В. Бабич.
5. Розповідь 4 учня пошукової групи.
Ось що розповідав арештований у 1958 році в Башкирії колишній учасник багатьох злодіянь, обрусілий німець із Кільмансталі /тепер Письменне/ Г.Г. Леопольд, 1922 р.н., громадянин СРСР, житель Синельниківського району, який дезертирував з лав Червоної Армії, а потім служив перекладачем у німецькій жандармерії:
Наприкінці березня 1942 року всі арештовані були вивезені машинами до місця страти. Їх один за одним підводили до унтер-офіцера, який стріляв їм у потилицю. Під час розстрілу поліцаї були настільки злі, що здавались не людьми, а жорстокими звірами. Їх жорстокість доходила до того, що навіть німці вимагали припинити побоїще.
5. Заключне слово вчителя.
При в’їзді до Васильківки, праворуч над шляхом, височіє стела з іменами розстріляних. У центрі селища, неподалік вічного вогню, в лівому крилі меморіального комплексу – братська могила розстріляних, з почестями перезахоронених партизан. На мармурових плитах викарбувані золотом імена 52 партизан і підпільників, котрі не схилили голови перед окупантами і віддали своє життя за наше мирне сьогодення.