Світ очима наших предків на основі вивчення творів Л.Українки Лісова пісня та М.Коцюбинського Тіні забутих предків

МІНІСТЕРСТВО ПРОСВІТИ
ПРИДНІСТРОВСЬКОЇ МОЛДАВСЬКОЇ РЕСПУБЛИКИ
МУНІЦИПАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«РИБНИЦЬКЕ УПРАВЛІННЯ НОРОДНОЇ ОСВІТИ»
МУНІЦИПАЛЬНО ОСВІТНІЙ ЗАКЛАД «РИБНИЦЬКА РОСІЙСЬКО-МОЛДАВЬКА СЕРЕДНЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА №9»
Секція: українська мова та література
ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА
СВІТ ОЧИМА НАШИХ ПРЕДКІВ НА ОСНОВІ ВИВЧЕННЯ ТВОРІВ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ: М.КОЦЮБИНСЬКОГО ТА Л. УКРАЇНКИ
Виконала:Слінько Ганна Сергіївна,
МОЗ «РРМСЗОШ №9»,
9 «Б» класу
Керівник:
Тушницька К.В.,
учитель української
мови та літератури
МОЗ «РРМСЗОШ №9»
РИБНИЦЯ, 2017
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………… 3
Глава І. Основні риси міфологічного світогляду
§1. Взаємозв'язок вірувань і міфологічного світогляду
давніх українців………………………………………………………………….. 4
§2. Слов'янська демонологія: нижчий рівень слов'янської
міфології – духи, нечиста сила………………………………………………….. 6
Глава ІІ. Міфологічний світ драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки
§1. Міфологічні постаті в «Лісовій пісні»…………………………………….. 11
Глава ІІІ. Міфологічний світ у повісті М.Коцюбинського
«Тіні забутих предків»
§1. Міфологічні постаті в «Тіні забутих предків»……………………………. 16
Висновки………………………………………………………………………... 22
Література………………………………………………………………………. 25
Додатки
ВСТУП
Проблема взаємозв'язків національного фольклору й літератури та феномену міфології як однієї з форм їх взаємодії належить до пріоритетних у сучасній українській фольклористиці. Вона особливо актуальна при вивченні української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття, де визначним незаперечним фактом є те, що міфологія посідає щільне місце в культурному надбанні людства.
Актуальність роботи зумовлена потребою комплексного дослідження міфологічних постатей в українській літературі початку ХХ століття.
Мета дослідити й виявити особливості елементів (образів, сюжетів, мотивів) національного фольклору у структурі творів Л.Українки «Лісова пісня» та М.Коцюбинського «Тіні забутих предків», з'ясувати специфіку переосмислення фольклорного матеріалу.
Об'єкт дослідження – тексти творів українських письменників початку ХХ століття, в яких найяскравіше виявився феномен міфологічного фольклоризму, зокрема: «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського та драма-феєрія «Лісова пісня» Л.Українки.
Предмет дослідження – феномен фольклоризму в українській літературі початку ХХ століття, основні тенденції та форми взаємодії міфології, фольклору й літератури.
Наукова новизна – аналіз значної кількості міфологічно-фольклорних образів.
Теоретичне значення і практична цінність – результати дослідження можуть бути використані при розробці нормативних та спеціальних курсів з вивчення питань теорії фольклору, фольклорних та літературних жанрів, феномену фольклоризму, історії фольклорно-літературних взаємин та історії літератури, також на уроках української літератури, як матеріал для допитливих учнів, для осмисленого ставлення до національної художньої спадщини,для розвитку особистості та освоєння нею духовного багатства.
ГЛАВА І. ОСНОВНІ РИСИ МІФОЛОГІЧНОГО СВІТОГЛЯДУ
§1. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ І МІФОЛОГІЧНОГО СВІТОГЛЯДУ УКРАЇНЦІВ
Не є таємницею, що вірування та повір'я – це основа світоглядних уявлень людей і найважливіша складова їхнього духовного життя – до останнього часу або залишилась поза увагою науковців, або описувалася ними досить однобічно. Ставлення до них було переважно негативним – як пережиткових явищ культури. Теза про те, що релігійні вірування – не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті, у більшості наукових досліджень нерідко змінювалися. Адже безперечним є той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки пов'язані з фантастичною сферою – вони, як правило, відбивають і багатющий між поколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобов'язує нас пильніше придивитися до даного феномена, який є неабияку роль в становленні та розвитку духовності народу.
Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, збіднення духовного етносу, а відтак і криза суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі між поколінної передачі культурної інформації, що і визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.
Давня релігія наших предків, яку дехто вважає втраченою або просто забутою, продовжує жити в нашому повсякденному житті. І доказів цьому багато. Наприклад, чому не можна вітатися через поріг за руку? Чому потрібно сісти людям перед дорогою чи тричі постукати об дерево, щоб не занепала справа, про яку говориться? Чому на весіллі розбивають тарілку, а в новий будинок першим треба впустити кота? Скажете: на щастя. Хіба ж це пояснення? Але усі ці перераховані прикмети, забобони та обряди саме звідти – із глибини тисячоліть, від наших язичницьких часів. Там, у цьому загадковому та цікавому світі, корені нашого світогляду. Тож рушаймо в чарівний світ українських міфів.
Міф (від грец. Μύθος – казка, переказ, оповідання) – оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства, у якому явища природи або історичні події зображуються й з'ясовуються в персоніфікованій формі. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду. [1]
Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу, є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія, їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища – перш за все до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо до тварин і птахів. Ранні релігії слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе: відчуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище – усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.
Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.
Фетишизм – віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів.[2]
Магія – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину, поєднання слів і дії, віра в те, що на людину можна впливати словом, і фізично, а на предмети – тільки фізично.[3]
Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. [4]
Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять.[5]
Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. [6]
Усі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. Завдяки цьому люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття.
§2. СЛОВ'ЯНСЬКА ДЕМОНОЛОГІЯ: НИЖЧИЙ РІВЕНЬ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ – ДУХИ, НЕЧИСТА СИЛА
Царство «темних сил», які в язичницькій міфології оселились у нижньому ярусі древа життя, у християнській системі уявлень і вірувань зайняли провідне місце. Значна частина духів та поганських богів зникла з народної пам'яті з появою нової релігії, та з'явилась група пізніших демонологічних сил, витворених народною фантазією під впливом християнства. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів – нечистої сили.
Для одних існування домовиків, лісовиків, русалок – це просто казки, а хтось щиро вірить і навіть розповідає про зустрічі з ними, описує їх зовнішність і звички. Наші предки свято вірили в існування різних духів і вважали, що вони бувають найрізноманітніші і живуть поруч із людиною. Кожному духові відведено своє особливе місце, де він є повноправним господарем. Так в лісі панував лісовик, на болоті кикимора болотна, в річках і озерах проживав водяний зі свитою русалок, які служили йому. А в будинку мешкав домовик, та й все дворові будівлі були зайняті певними мешканцями. Наші предки розповідали про зустрічі з ними, описували їх зовнішність і звички, знали, як можна задобрити або обдурити їх, уникнути неприємностей з боку духів. А ми зараз вважаємо всі їхні розповіді казками, вигадкою, міфами. Напевно, ми втратили так зване «третє око», зв'язок з природою, і ці істоти стали недоступні для нашого зору, відчуття.
Домашні духи:
Домовик – дух, що поселяється в новозбудованому домі разом з людьми. Господар дому.[7] Коли в домі негаразд, може з пересердя спалити хату. Не дозволяє вночі працювати, часом, коли в домі немає ладу, іде з хати. Ще діди-прадіди розповідали, що Домовики, як і інші духи довкілля походять від ангелів. За немилість до Бога ангели були колись давним-давно покарані та скинуті з небес на людське житло, бо хотіли поставити себе в рівень із Всебогом. Відтоді вони так і залишаються хатніми дідками, а ті ангели, які впали у воду, стали називатися водяниками, в ліс – лісовиками.
Дворовик – це помічник будинкового, він охороняє двір, домашню худобу, і все, що росте у дворі, і вважається не зовсім добрим духом, так як недолюблює людей і багатьох домашніх тварин, особливо білого забарвлення. Може мучити цих тварин і навіть здатний погубити. Дружить дворовий тільки з кішками, собаками і козлами. Зовнішність він має людську, але ноги в нього можуть бути цапиними, котячими і навіть курячими.[8] Наші предки вважали, що дворовий живе на деревах або в густих кущах, і намагалися, щоб усі рослини, дерева і квіти були доглянуті.
Банник – мешкає в лазні. Це маленький старий, але володіє великою силою. Він голий, з довгою кошлатою бородою, яка вся покрита цвіллю. Це злостивий дух, здатний погубити людину, що миється в бані, приспати і задушити гарячим повітрям. Може приймати вигляд кота, собаки та інших невеликих тварин, а іноді й прикидається банним. Він любить лякати людей, стукаючи в стіну і розкидаючи гаряче каміння з пічки-кам'янки. Наші предки побоювалися банника, намагалися задобрити його: після миття обов'язково залишали йому шматочок житнього хліба з сіллю. Після того як всі помилися, Баннику наливали чисту воду в таз і залишали свіжий банний віник і хороший пар, щоб і він попарився.[9]
Духи лісу та води:
Лісовик – так само вважався добрим духом. Живе він у лісі і вважається його господарем: стереже ліс, доглядає за деревами і травами. Наші пращури побоювалися Лісовика, у лісі не шуміли, не свистіли, не кричали, перш ніж зайти в ліс по гриби чи ягоди, питали у лісовика дозволу, залишали на пнях або стежинах йому гостинці: млинці, сало, загорнуті в чисту тканину і перев'язані червоною ниткою. Якщо людина ламала дерева або вбивала тварин заради забави чи розоряла гнізда птахів, підпалювала ліс – Лісовик міг помститися. Як правило, лісовик не вбиває людей, а карає їх: може задурити голову і завести в гущавину, і людина буде довго блукати по лісу, втрачаючи сили, а лісовик, покаравши погану людину, буде радіти, реготати, плескаючи в долоні.[10]Водяник – це злий дух, водний цар, і живе він в річкових вирах, під водяними млинами і на дні озер, це старий з великим животом, з кошлатим волоссям, з бородою і вусами. Волосся і все тіло вкрите зеленою тванню і брудом. Він доглядає за річками та озерами, пасе свої риб'ячі стада, їздить на крупній щуці або сомі. Може перетворюватися на велику рибу або прикинутися корчем або стовбуром дерева, що плаває у воді. Водяного боялися, і, перш ніж зайти у воду, намагалися задобрити співом чи танцями на березі річки чи озера, і так само приносили в жертву плоди або тварин.[11]Потвора – найчастіше живе у лісі або на болоті, але якщо будинок або дача знаходиться поряд лісом, вона з радістю змінює місце проживання. Ще вона поселяється у вільних будинках і лазнях, де не має будинкового та банника.[12]Мара – маленька бабуся, неохайного вигляду, у лахмітті, шкідлива, спритна, має здатність ставати невидимою і швидко пересуватися. Іноді з'являється у вигляді покинутої дитини, і люди, виявляючи співчуття, пригрівають Мару, а вона в насмішку над людьми тікає, зникає.
Вважалося, що Потвора може викрадати дітей. Часто вона лякає людей моторошним виттям, плачем, заважає спати, бігаючи по кімнаті і голосно тупаючи, розбиває посуд, розкидає речі, а якщо сильно розсердитися, може сплутати або зістригти волосся. [13]
Русалки та Мавки – за народними повір'ями, могли бути не менш небезпечними для людини. Особливо на Русалчин Великдень – четвер Зеленого, Клечального тижня. Русалки – дух води, мешкають у підводному царстві і служать Водяному. Русалки вічно молоді і красиві дівчата з довгим зеленим волоссям, вони володіють чарівними голосами. У них бліда прозора шкіра, босоногі, а з одягу в Русалок тільки простора біла сорочка, та й то не у всіх, чимало просто голі. Вважалося, що Русалками стають дівчата, які потонули або втопилися від нерозділеної, нещасної любові. А також немовлята, що померли нехрещеними, звуться Мавками.
Русалки і Мавки бувають водяними, польовими й лісовими, але зустріч із будь-якою з них не обіцяє нічого доброго, якщо не мати при собі полину чи любистку. Ці істоти можуть залоскотати до смерті або затягти у воду нещасливця, який не мав цього охоронного зілля під час зустрічі з ними.[14]
Потерчата – це діти, які померли нехрещеними або народилися неживими, в Україні називають Потерчатами. Сім років їхні душі літають і просять: «Хреста!» Голоси потерчат подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос Потерчати, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна – як крижмо для хрещення – і промовити: «Іван та Мар'я! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», - і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів. Таке дитя крадуть Русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає Мавкою, «семиліткою».[15]Польовик – дух, який береже хлібні поля і який має тіло чорне, як земля очі різнокольорові; замість волосся на голові росте довга трава.[16]
Перелесник – злий дух у вигляді вогняного змія, що літає вночі до жінок, іноді це дух померлого чоловіка.[17]
Злі духи – нечиста сила:
Упир – перевертень, або померлий відьмак, народжений від шлюбу диявола і відьми, возить на собі відьом на Лису гору.[18]
Вовкулаки – перевертні, вони приймають подобу вовків і чинять неприємності людям. Від їхнього шлюбу з відьмами народжуються упирі. Захистом від цього племені служить осика, нею обгороджували двір, якщо Вовкулаки різали худобу або толочили жито.[19]
Чорти та Біси різняться між собою мастю, у той же час чіткої межі між ними у народних повір'ях не існує. І чорт, і біс, як правило, людиноподібна істота з ріжками, хвостом, копитцями і рильцем, але цю подобу вони легко міняють на образи вродливих парубків, коней тощо.
Свідомість українського народу зазнала різноманітних еволюційних трансформацій на шляху від язичництва до християнства. Вірування у відьом, чортів та інших представників надприродних сил залишились ознакою побутової релігійності народу донедавна. Ще й сьогодні ми зустрічаємо їх залишки у вигляді різноманітних забобонів та звичних магічних дій (плювання через плече тощо). Матеріали української народної демонології дають змогу глибше пізнати і розуміти наших предків, їхні вірування та ставлення до навколишнього світу [1,392].
ГЛАВА ІІ. МІФОЛОГІЧНИЙ СВІТ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ
§1. МІФОЛОГІЧНІ ПОСТАТІ В «ЛІСОВІЙ ПІСНІ»
З початку ХХ століття літературознавці і дослідники творчості Лесі Українки намагалися визначити політичні, релігійні, національні погляди цієї визначної письменниці. В комуністичні часи Лесю Українку зображали сформованою революціонеркою, пропонували для вивчення лише ті твори, в яких Леся писала про знедолене життя «трудового народу». Часи змінилися і вже сьогодні про Лесю Українку, нарешті, говорять переважно як про невтомну проповідницю української національної ідеї і борця за самостійну Україну. Але в усі часи щиро відзначали її самобутній твір «Лісова пісня», в якому письменниця зібрала міфічні образи давньої релігії наших предків та інших сусідніх народів. Саме цей твір був визнаний як найкращій твір Лесі Українки на тему язичництва, а означенням духовного стану письменниці стали слова головної героїні «Лісової пісні» Мавки:
«Я в серці маю те, що не вмирає!»[2,240]
Леся Українка глибоко знала народні вірування, які часто зустрічаються в «Лісовій пісні». Ось знавець лісу Левко про себе каже:
«Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі. Посіємо коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, то й не приступить ніяка сила» [3, 424]
Усі дослідники творчості письменниці майже одноголосно зауважують, що в цьому легендарному творі найповніше зібрано пантеон низових Богів і духів, які завжди жили поряд з людьми. Найчастіше розглядалися ті образи, імена яких письменниця винесла на початок твору у «список діячів» «Лісової пісні». До нього, крім людей, увійшло лише 13 імен: Лісовик, Водяник, Доля, Той,що греблі рве, Той, що в скалі сидить, Перелесник, Потерчата, Куць, Мавка (Лісова), Русалка Польова, злидні, Пропасниця. За підрахунками, в тексті «Лісової пісні» можна зустріти, крім вищезгаданого списку міфічних дійових осіб, ще й імена 30 інших міфічних постатей. Леся Українка внесла ці імена в розмову дійових осіб. Дядько Лев згадав Бога, Сонце, Місяць, Зорі, Зірницю, Оха-Чудотвора, Трьомсина, Царівну Хвилю, Білого Полянина, Цур-Пека. Лукаш згадує Мавок і Упирицю, Лісовик – Бабу,що любить зимувати в соснових борах, і Вітра, Водяник – Метелицю Гірську, Русалок (водяних), Осіннього Дощичка, Мавка – Весну, Вихору і Ніченьку-чарівниченьку. Русалка (водяна) згадує Морського Царенка, Лелю, Матінку і Бабусю Куця. Той, що греблі рве – Царя Морського і Океану. Перелесник згадує Змію царицю. Уособлено згадуються також дерева і кущі: Вербиця-вдовиця, Береза сестриця, Дуби, Клен-князь, Явір, Ясень, Калина, дика Рожа, Осика, Глід. Коли Лукаш хотів надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка схопила його за руку та промовила:
«…Не ріж! Не убивай!... Не точи! Се кров її. Не пий же кров із сестроньки моєї…» [2, 216]
А коли Лукаш признався Мавці:
«Я думав, дерево німе, та й годі» [2, 216], то почув від неї слова, які могли б стати епіграфом до «Лісової пісні»:
«Німого в лісі в нас нема нічого!» [2, 218]
Всі міфологічні постаті можна розділити на такі:
Сили небесні: Бог, Сонце, Місяць, Зірниця- мати, Зірка-пряха, Зорі;
Сили повітряні: Білий Полянин, Вихор, Вітер, Осінній Дощик;
Сили гірські: Метелиця гірська, Той,що в скалі сидить, Літавиці-русалки гірські;
Сили лісові: Лісовик, Баба, що любить зимувати в соснових борах, Перелесні, Мавка, Баба Куця, Мати Куця, Куць;
Сили польові: Русалка польова:
Сили водяні: Океан, Цар морський, Той,що греблі рве, Водяний, Царівна Хвиля, Водяник, Потерчата, Русалка;
Сили підземні: Змія-Царівна.
Інші: Урай, Леля, Весна, Доля, Цур-Пек, Ніченька, Мара, Пропасниця, Упириця, Злидні.
Якщо уважно поглянути на ці образи, то можна легко помітити, що вони поділяються не лише на сфери перебування: небеса, повітря, гори, ліс, поле, вода, земля, хата тощо, але й на цілі родини. Найкраще це зображено у розмові Мавки з Лукашем:
«Лукаш: Чи то ти отак сидиш у лісі?
Мавка: Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш: А ти давно живеш на світі?
Мавка: Справді, ніколи я не думала про те… Мені здається, що жила я завжди.
Лукаш: І все така була, як от тепер?
Мавка: Здається, все така…
Лукаш: А хто твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка: Маю. Є Лісовик, я зву його «дідусю», а він мене «дитинко» або «доню».
Лукаш: А хто ж він – дід чи батько?
Мавка: Я не знаю. Хіба не все одно?
Лукаш: А хто ж тобі тут мати чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка: Мені здається часом,що верба,ота стара, сухенька, то – матуся. Вона мене на зиму прийняла…» [2, 218-219]
Якщо Русалка водяна називає Водяника «батьком», то Лісовика називає «дідусем». Мавка також називає Лісовика «дідусем», а Лісовик, говорячи Мавці про соснові бори, зауважує:
«Наша Баба любить у них зимувати»[2,215]
Хто ця «Баба» ? Чи не вона покровителька усіх покійних душ? Мавка називає Вербу «матінкою», а Березу – «сестрицею». Русалка Польова називає «сестрицею» Мавку. Нескладно припустити, що сестрами є всі русалки і мавки: водяні, польові, гірські та лісові.
З розмови Того, що греблі рве з Водяником дізнаємося про Океан (діда), про Царя Морського, а від Русалки (водяної) про Морського Царенка – його сина. Від Русалки Водяної дізнаємося, що в Куця є матінка й баба. Від Водяника дізнаємося, що у Того,що греблі рве є мати – Метелиця Гірська, а від Перелесника – про його сестриць Літавиць – гірських русалок. З байки, яку дядько Лев розповідає Лукашеві стає відомо, що сином найкращої Зірки-Зірниці є Білий Полянин, а дочкою Царя Морського –Царівна-Хвиля. Із слів Водяника дізнаємося, що Той, що греблі рве, хоч і водяного роду, але є «чужинцем» подібно до Морського Царенка.
Можна нині сперечатися, наскільки правдиво Леся Українка передала міфологічні відомості й знання, які ще затрималися на Волині в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, а які створила сама чи привнесла з міфологічної традиції інших народів, але, без сумніву, цей твір містить найповніші відомості про невидимий світ наших предків. Леся Українка ще застала в народі суперечливе ставлення до міфологічно-релігійних постатей давньої української віри. Про це дізнаємося із розмови дядька Лева з його сестрою (матір'ю Лукаша) :
«Мати (до Мавки): Чого ти все розпатлана така?... Як відьма ходиш.
Дядько Лев: Що ти, сестро, так уїдаєшся раз у раз на дівку?
Мати: Ти б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Лев: Де ж є відьма в лісі? Відьми живуть по селах.
Мати: Та що ж, принаджуй ту погань лісову…
Лев: Що лісове, то не погане, сестро, - усякі скарби з лісу йдуть…» [2, 255-256]
Сама Леся протягом всього твору протиставляє людям Водяника, Лісовика, Русалку (водяну), Куця, Потерчат, хоча тисячу років тому ці постаті мирно уживалися з людьми. Незвичайно чути з уст Перелесника і Лісовика слова «химери», «химерна». Відомо, що ці слова потрапили в нашу мову з грецької міфології через церковні книги, в яких ці слова подані вже з християнським, негативним забарвленням, як страховиська.
Беручи за зразок літературні твори західноєвропейських письменників, які використовували знання з міфології своїх народів, Леся Українка створює власний твір на язичницьку тему, в якому стирає межу між світом людей і невидимим міфологічним світом. Вона намагається звести докупи невидимий світ із людським світом і навіть робить спробу «привчити» представницю того світу, Мавку жити за безладними законами хрещеного люду, а також поводитися так, як поводять люди.
У «Лісовій пісні» є й деякі розходження із міфо-релігійним мисленням давніх українців. Добре вже знаємо, що невидимі сили: водяні, польові та лісові подавалися усіма дослідниками-міфологами як істоти духовні – духи або душі переважно безтілесні, з «Лісової пісні» дізнаємося, що Мавки лісової душі не мають. Так дядько Лев у розмові з Мавкою зауважує:
«Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе»[2, 250]
Найкращими сторонами «Лісової пісні» є те, що письменниця все ж змінила уявлення усіх сучасних українців про русалок і мавок з негативного на позитивний, зобразивши їх гарними, чарівними і звабливими дівчатами. «Лісова пісня» - художній твір, тому письменниця і не намагається зберегти незмінними усі народні вірування українців кінця ХІХ століття про невидимий світ, а використовує вже доволі поруйновані міфо-релігійні знання й уявлення волинян для свого літературного задуму. Цей задум і досі не з'ясований, хоча чимало дослідників творчості Лесі українки робили спроби відгадати його.
ГЛАВА ІІІ. МІФОЛОГІЧНИЙ СВІТ У ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»
§1. МІФОЛОГІЧНІ ПОСТАТІ В «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»
З міфології колись народилося мистецтво, тому не дивно, що міфологічні легенди, вірування й демонологія взагалі займали таке визначне місце, у світоглядній картині наших предків, та й нас самих теж. З тієї ж причини міфологія привертає таку пильну увагу фахівців-дослідників і письменників. Неодноразово ми спостерігали, як міфічні легенди, міфічні образи органічно вплітаються в художню канву літературного твору. Міфологічні елементи стали основою поетики повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків». Коцюбинський багато зробив у дослідженні життя та побуту гуцулів. Цей твір став своєрідною енциклопедією фольклорно-етнографічного життя. Повість М.Коцюбинського надзвичайно яскраво показує нам світогляд жителів Карпат. Вони вірять, що їх оточує безліч міфічних істот, які населяють довколишні ліси, потоки, озера, печери. Жителі Карпат вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи. Діяльність М.Коцюбинського в цій галузі, зокрема зібрані ним етнографічні матеріали є неабияким надбанням української етнографічної науки. Тим більше, на відміну від своїх попередників, у цій ділянці, він звернув увагу на такі питання, які зовсім або майже зовсім не ставились в українській етнографії.
Про «Тіні забутих предків» радянські дослідники писали небагато. Світ повісті «Тіні забутих предків» цілком заселений істотами традиційної української міфології, які живуть поряд з людьми, втручаються в їхнє життя. Це таки істоти як нявки, злий арідник, щезник, лісовики, добрий чугайстир, градівник Юра, відьма Хима. Вже сама назва повісті свідчить про те, на якому матеріалі вона написана. До речі, М.Коцюбинський довго думав, яку назву дати творові, оскільки мав кілька варіантів: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін перевіку», «Подих віків», «Дар забутих предків», «Голос забутих предків». Але звернімо увагу, що в кожному з варіантів назви зустрічаються слова, які репрезентують міфологічний рівень свідомості: «вік», «предки», виявляючи ,що дія яка показана в повісті відходить від часу. Письменник ніби намагається відтворити особливість поезії давніх, ще доісторичних часів.
Починається твір з простого, спокійного настрою, який є властивим для казки. З перших слів повісті ми поринаємо у казковий, загадковий світ,де добре відчувається фантастичний елемент. Неспокійність новородженного Іванка. Його мати пояснює це тим, що її дитину підмінили:
«Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня».[4, 561]
Так від самого народження потрапляє головний герой повісті, Іван, у дивний світ міфологічних вірувань. У дорослому віці ці фантастичні уявлення не зникають, вони просто набирають інших форм, виявляються у вірі в таємничу, животворну силу вогню, ворожіння та ритуальності наших предків. Таким чином, Іван і Марічка – це тіні наших забутих предків, тих чоловіка й жінки, які існували колись, і водночас – джерело майбутнього. Головні герої повісті стають у такому розумінні алегорією круговороту вічного життя.
Також ознакою міфологічної основи сюжету повісті, крім назви, є та особливість, час, коли відбувалися історичні події в цій повісті не указаний, тобто вони могли статися будь-коли. Тільки окремі дрібні деталі змушують на здогнатися, що події відбуваються на початку ХХ століття – цукерка, рушниця, пістоль, але ці деталі не несуть на собі особливого змістового навантаження, таким чином не порушують загальної над часової дії.
Характерні для міфологічного мислення й імена героїв – Іван та Марічка – найпопулярніші імена героїв народних пісень, отже, типові для українців у будь-який час. Як вважав сам письменник, саме ці імена відображають міфосвідомість нації. Іван знав і вірив у існування міфічних істот:
«Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку (худобу): оленів, зайців, що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище,по безводних далеких верхівках гір, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник».[4, 562]
У структурі повісті М.Коцюбинський використав кілька демонологічних українських легенд. Наприклад, легенда про Бога та арідника, яка була побудована у такому явленні про те, що світ створений Богом,за допомогою диявола, або несе на собі обидва начала світобудови – Добро і Зло. Тому в повісті показано, що світ пронизаний не тільки добрими силами, але й злими. Між ними в природі відбувається постійна боротьба. Це боротьба двох начал, яка відбувається постійно і в людині, оскільки вона є часткою природи, підкорюється її правилам і законам. Так в повісті бачимо Арідника:
«Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. Поробив арідник вівці, зробив сю скрипку і грав, а вівці пасуться. Раз арідник змерз та й, щоб зігрітись, вигадав ватру».[4, 587]
Важливе, суто міфологічне значення в повісті має вода. У міфології багатьох народів вона вважається живодайною силою, тому що приносить природі жадану вологу, дає життя всьому живому, напоює. Але вона не така чиста, як вогонь, оскільки в ній може водитися нечиста сила. Помітимо і той факт, що знайомство Івана та Марічки відбувається саме біля води. Вона об'єднує і роз'єднує героїв, оскільки вбиває Марічку. Вода може бути спокійною, а може бути й шаленою. Але так чи інакше, ця сила води відіграє ключову роль у сюжеті повісті М.Коцюбинського «Тіні забутих предків».
«Несподівано піднялася вода, злі габи збили Марічку з ніг, кинули в гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла Ріка, а люди дивились, як крутять її габи, чули крики і благання і не могли врятувати». [4, 590]
Не менш важливу роль в творі відіграє і вогонь – очищаюча жива сила, захисний оберіг, який відлякує нечисту силу, охороняє людину, допомагає їй у повсякденному житті. Життя Івана ніби рухається в різних рівнях світового дерева, яке має три поверхи – нижній, середній, верхній. Кохаючи Марічку, хлопець весь час живе серед зелених дерев, насолоджується красою природи. Коли Іван одружився з Палагною, він ніби заземлюється, прикипає до землі – середнього рівня – і поринає в суто буденні інтереси. А смерть Марічки вибиває з-під нього ґрунт, і він опиняється в потойбічні, закликаний нявками до лісу. Серед галявини в лісі Іван бачить тепер не тільки мертві дерева, попереду нього тільки прірви.
Таким чином, повість ніби ділиться навпіл. Перша половина пов'язана з живим життям, живою коханою Марічкою, а друга – це мертвий світ, Марічка-нявка. В центрі ось цієї міфологічної світобудови стоїть Іван – стрижень світу. Він об'єднує реальність з потойбічністю саме силою свого кохання, силою прагнення побачити кохану:
«Іван бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачать криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває».[4, 606]
Одним із героїв повісті, який мав незвичайні міфічні здібності є мольфар Юра:
«Він був як Бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини». [4, 599]
Міфологічний світ наших предків, майстерно зображений у повісті, не виключав християнський вплив, а тому Іван та Палагна молитися, щоб Бог допустив до їхньої святої вечері душі померлих:
«…Вони разом згинали коліна, благаючи бога, щоб припустив до вечері ті душі, що їх ніхто не знає, що пропадом пропадають, бутинами побиті, дорогами покалічені, водами потоплені. Ніхто за них не згадає, ані встаючи, ані лягаючи, ніхто не згадає, дорогою йдучи, а вони, бідні душі, гірко пробувають у пеклі, чекаючи вечора святого…»[4, 595]
В повісті фіксуються тексти окремих зразків замовлянь та примовок. Наприклад, Іван, стрічаючи погляд чорних пекучих очей мольфара, спльовував непомітно:
«Сіль тобі в очі!...»[4, 592]
Це типовий приклад примовок від лихих очей, від ворогів, які треба говорити пошепки, йдучи повз тих, хто має недобрий погляд. Без сумніву, найяскравішим зразком таких замовлянь у повісті є замовляння громової хмари. Михайло Коцюбинський художньо представляє яскраву сцену із чаклунської практики, коли мольфар Юра, демонструючи магічне дійство, зупиняє градову стихію в Карпатах:
«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок,що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: Стій! Я тебе не пускаю…» [4, 601]
З традиціями міфологічного мислення пов'язані й образи, змальовані в повісті М.Коцюбинського. Наведемо стислі характеристики окремих міфічних істот, згаданих у творі.
Щезник (Чорт, Лісовик) – боїться людини. Він увесь порослий шерстю, на ногах має копита. У лісі пасе звірів, його отара – зайці, олені. Ведміді, вовки, і лиси – то їхні пси і коти. Вони пасуть і оберігають від зла свою отару. Іноді деякі мисливці укладають з лісовиками угоду, щоб насилали їм дичину, але то є гріх великий. Бо щезники – нечисті духи. Інколи вони водять людей, щоб ті не вибралися з лісу.[1, 392]
Чугайстир (лісовий чоловік), який дуже приязно ставиться до людей, розмовляє з ними, гріється біля вогнища, а по лісах знищує нявок. Він не носить ніякого одягу, а його шкіра покрита буйним волоссям. Людині не робить зла, а лише чемно запрошує до танцю, а відтанцювавши, відпускає. Деколи обороняє людей від шкоди. Так, у повісті «Тіні забутих предків» Іван зустрічає у лісі чугайстра, і боячись за нявку, яка з'явилась в образі Марічки, охоче запрошує чугайстра до свого вогнища і танцює з ним, ще й грає на флоєрі мелодію, яку підслухав у щезника.[19]
Арідник – за давніми віруваннями, верховний дух Потойбіччя. Йому підкорювалися усі полонинські духи: чугайстри, щезники, нявки та інші.[20]
Нявка – казкова лісова істота в образі гарної голої дівчини з довгим розпущеним волоссям, лісова німфа.[21]
Мольфар – це той, хто живе в горах чи лісі, хто своїми незвичайним, магічними можливостями значно перевершує і ворожок, і чаклунів. [22]
Відьма – за народними повір'ями, жінка – служивий диявола, нібито що володіє надприродною здатністю шкодити людям і тваринам, вона таємно насилає хвороби, віднімає молоко у корів, псує урожай. [23]
Назви міфічних істот, як і назви дерев, гір, річок, відображають ментальність народу, спосіб його поетичного і побутового мислення. Дійсність і вигадка, реальність і фантастика набирають своєрідних національних рис і допомагають точніше уявити собі дивний Карпатський край і побачити його народ у матеріальних і духовних проявах. Чому М.Коцюбинський цілком занурив своїх героїв у світ напівреальний – напівфантастичний? Я думаю, таким чином автор намагався відтворити специфіку ментальності свого народу, схильність його оживлювати все навкруги себе, намагався естетизувати навколишній світ саме через споріднення його з міфом. А з другого боку, саме фантастично-міфологічне тло дозволяло авторові передати природну основу натур його головних героїв, вписати їх у природне середовище, оскільки чистота їхніх душ відповідала чистоті гірських джерел і живодайній силі міфологічного вогню.
ВИСНОВКИ
В ході дослідження роботи було виявлено, що серцевиною культури наших предків, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд дають релігійні вірування та міфологія. Українська міфологія як сукупність уявлень та окремих переказів про об'єкти живої й неживої природи, людину, Всесвіт розвивалася на основі загальнослов'янської міфології. Також було встановлено, що у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя та смерті людини, структурі навколишнього світу тощо.
Ці уявлення автор побачила, порівнюючи твори Лесі Українки «Лісова пісня» та Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». У творі Лесі Українки «Лісова пісня», ніби стирається межа між світом людей і невидимим міфічним світом. Відтворюючи казковий світ рідної Волині,через міфічні образи та народну символіку поетеса передає красу і душу природи, гармонію людини з природою. У цьому легендарному творі найповніше зібрано богів і духів, які завжди жили поряд з людьми. Сьогодні вже ніхто не вірить в Мавку чи Лісовика, а «Лісова пісня» залишається як згадка про такий рідний і такий уже далекий світ наших предків, світ, від якого ми відмовилися, і на зміну якому ще не створили кращого.
Повість «Тіні забутих предків» посідає особливе місце у творчому доробку митця. Цю повість можна назвати поемою про любов, чисту та незрівнянну, про красу і вірність, про духовність, яка так потрібна людям.
Михайло Коцюбинський і Леся Українка зобразили побут не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно з нею. У цих творах незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне і фантастичне. Нас поглинає чарівний світ старовинних обрядів, і вже з найперших зустрічей з героями, ми потрапляємо в атмосферу прадавніх вірувань у добрі і злі сили.
Зіставляючи ці твори (див. таблиця додаток 1), аналізуючи міфологічні образи, досягнувши поставленої мети, автор дійшла висновку, що наші предки – справжні діти природи, які тонко могли її відчувати, уміли користуватися її дарами, жити у злагоді з добрими й злими духами. Навіть малеча знала, що на світі є Бог і чорт, що є речі та явища, яким треба поклонятися, і є такі, яких треба боятися. Уявлення про чисту і нечисту сили, про добро і зло формуються у дитинстві, але не зникають і в дорослому віці, тільки набувають інших форм, іншого втілення. Отже, вивчення життя народу допомагає змінити своє світобачення, розкрити сутність народного буття та розкрити духовний світ. Погляди тогочасних дослідників дали поштовх Коцюбинському переосмислити навіть назву повісті, розкрити по-новому небачене та міфологічне. Гуцульське життя відкрило перед письменником можливості внутрішнього та зовнішнього мислення про світ. Він не тільки вводить читача в поетичний, таємничий світ вірувань наших предків, а й спонукає до філософських роздумів про любов і ненависть, окриленість і бездуховність, добро і зло, прекрасне і нікчемне в людині. Ці твори глибоко національні, сповнені яскравого народного колориту, високої поезії почуттів, яка єднає сучасних людей з їхніми далекими, незабутніми предками.
Тож, на думку автора, роль народних вірувань та міфологічних істот для наших предків була досить вагома. Вони ділили з ними своє життя, намагалися їх задобрити чи оминути. Кожне таке створення мало свою назву і, так би мовити, певне призначення. Для наших пращурів ці істоти були частиною їхнього життя, вони звикли до них і по-своєму їх любили та шанували.
Сьогодні ми втратили віру у надприродне, у чари та міфологічних істот. Міфи і ритуали наших предків відживають і відходять назавжди. Сьогоднішнє покоління до них не тільки не звертається, а й часто їх не знає. Від природного середовища ми в якійсь мірі звільнилися, але проблеми і тривоги залишилися, вони просто перемістилися в іншу сферу – сферу суспільних відносин. Людина, як і раніше, вдається до психологічного захисту, тільки сьогодні кожен створює власну систему захисних механізмів, кожен спотворює світ на свій лад. Звичайно у цьому є свої плюси – ми перестали бути забобонними і віримо тепер у власні сили. А з іншого богу – ми стали надто прагматичними, стало замало казки у житті, тільки одна суха реальність.
ЛІТЕРАТУРА:
Войтович В.М. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан. - 2005. – 392с.
Леся Українка «Лесная песня». – Москва: «Художественная литература». – 1988. – С.197-314
Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг.моногр. Видання друге. – К.:АТ «Обереги». – 1994. – 424с.
Михаил Коцюбинский «FataMorgana». Рассказы, новеллы, повести. – Москва: «Правда». – 1987. – С.561-617
Скупейко Л. Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки. [Текст] / Л. Скупейко // К.: Фенікс, - 2006.
Тяпкіна Н. І. Демонологічна лексика української мови: Автореф. дис. ... канд. філол. наук.– Запоріжжя, 2006.– 20 с.
Електронні ресурси:
1.https://uk.wikipedia.org/wiki/Міф
2.https://uk.wikipedia.org/wiki/Фетишизм
3.https://uk.wikipedia.org/wiki/Магія
4.https://uk.wikipedia.org/wiki/Тотемізм
5.https://uk.wikipedia.org/wiki/Землеробський_культ
6.https://uk.wikipedia.org/wiki/Шаманізм
7.https://uk.wikipedia.org/wiki/Домовик
8.https://uk.wikipedia.org/wiki/Дворовик
9.https://uk.wikipedia.org/wiki/Банник
10.https://uk.wikipedia.org/wiki/Лісовик
11.https://uk.wikipedia.org/wiki/Потвора
12.https://uk.wikipedia.org/wiki/Мара
13.https://uk.wikipedia.org/wiki/Русалка
14.https://uk.wikipedia.org/wiki/Потерча
15.https://uk.wikipedia.org/wiki/Польовик
16.https://uk.wikipedia.org/wiki/Перелесник
17.https://uk.wikipedia.org/wiki/Упир
18.https://uk.wikipedia.org/wiki/Вовкулака
19.https://uk.wikipedia.org/wiki/Чугайстер
20.https://uk.wikipedia.org/wiki/Чорт, Арідник
21. https://uk.wikipedia.org/wiki/Нявка22. https://uk.wikipedia.org/wiki/Мольвар23. https://uk.wikipedia.org/wiki/Відьма
ДОДАТКИ
Додаток 1
Міфологічні образи (істоти) в творі Лесі українки «Лісова пісня» Міфологічні образи (істоти) в творі Михайла Коцюбинського
«Тіні забутих предків»
Сили небесні: Бог, Сонце, Місяць, Зірниця- мати, Зірка-пряха, Зорі;
Сили повітряні: Білий Полянин, Вихор, Вітер, Осінній Дощик;
Сили гірські: Метелиця гірська, Той,що в скалі сидить, Літавиці-русалки гірські;
Сили лісові: Лісовик, Баба, що любить зимувати в соснових борах, Перелесні, Мавка, Баба Куця, Мати Куця, Куць;
Сили польові: Русалка польова:
Сили водяні: Океан, Цар морський, Той,що греблі рве, Водяний, Царівна Хвиля, Водяник, Потерчата, Русалка;
Сили підземні: Змія-Царівна.
Інші: Урай, Леля, Весна, Доля, Цур-Пек, Ніченька, Мара, Пропасниця, Упириця, Злидні. Нявки
Злий арідник
Щезник
Лісовики
Добрий чугайстир
Мольфар
Відьма
Бог
Святий вечір
Вода

Домовик

Дворовик
Лісовик

Водяник

Кикимора
Мавка

Русалка

Потерчата

Польовик Перелесник

Упир

Вовкулак

Чорт

Щезник

Чугайстир

Мольфар Відьма

Леля