Додатковий матеріал для читання Казка про Промінчик

Казка про Промінчик та Підсніжник
Промінчик народився холодного зимового ранку. Він був зовсім маленьким і не світився, як його старші брати. Хотів Промінчик погратися, але було ні з ким. Всі старші були зайняті роботою: вони разом з мамою гріли землю. Щоправда, не всю, а лише частину: всю землю цілком веселі Промінці обігріти не могли, томущо, поки вони працювали на одному боці землі, на іншому владарювала Темрява.
Отож, наш маленький Промінчик нудьгував. Він не знав, чим йому зайнятися: може погріти котика біля ґанку, або сороку на дереві? Але ж він хотів приносити користь! Промінчик підбіг до матері-Сонця.
- Мамо, коли я почну приносити користь? – запитав Промінчик.
- Гаразд, завтра підеш зі своїми братами гріти землю он у тому ліску. Щось довго там не тане сніг. Пора уже прокинутись рослинам у лісі, адже по землі вже ступає квітень.
Промінчик з нетерпінням чекав завтрашнього ранку, але вранці, подивившись униз, він побачив лише холодно-сизувату масу. Це важкі снігові хмари затягнули весь простір. Промінчик притиснувся до матері і дивився униз. Йому нетерпілося погратися в піжмурки з тінню, засліпити очі маленькому хлопчику, пригріти березову бруньку. Старші брати розповідали, як з'являються перші листочки. Все це можна побачити лише там, на землі. Ввечері Промінчик лягав спати з надією, що завтра здійсняться всі його мрії.
А далеко на землі, там, на лісовій галявині, росла стара береза. Багато років стояла вона на самісінькому узліссі. Багато чого бачила і чула, багато пережила. Одного разу у неї навіть влучила блискавка, але береза вижила і тепер намагалася розкрити свої листочки, але їй це не вдавалося: дуже вже холодні дні стояли цієї весни. Вже прийшов квітень, а сонце майже не показувалось, весь час небо затягнуте темними хмарами. Холодно і вогко.
А під березою, в землі, під товстим шаром прілого листя, жили цибульки підсніжника. Ця сім'я щороку пробивала шар листя і вкривала землю навколо берези білосніжними квітами. Цієї зими в великій сім'ї з'явилась ще одна цибулька. Їй не терпілося вибитися з тісної комірки і побачити великий простір синього неба, почути веселий спів птахів. Про все це цибульці розповідали старші сестрички. Вони вже не раз побували на землі і знали, що, допоки землю не пригріє сонечко, їм краще не з'являтися на поверхні.
І ось одного ранку Цибульці так захотілося подивитися на небо, що вона не витерпіла і почала пробиватися крізь товстий шар прілого листя.
- Ще рано, зверху ще холодно, повернись, - навздогін крикнула мама, але Цибулька уже не чула, вона, будь-що, хотіла вибратися з тісної комірчини. Вона не розуміла, як це «холодно», адже вдома, під землею, було вогоко і тепло. Щосили пробиваючись наверх, Цибулька мріяла прикрасити собою всю землю. І росточок, який з'явився із Цибульки, тягнувся все вище і вище, нарешті пробився на поверхню.
Як тільки кінчики листочків пробилися на поверхню, цибулька зрозуміла, що таке «холодно». ЇЇ порйняв такий крижаний холод, що замерзли не тільки кінчики листочків (ці маленькі тендітні ручки), але й все стебло, яке знаходилося під землею, і навіть корінчики, якимим Цибулька живилася під землею. Вона подумала, що жити їй залишилось небагато. Назад, під землю, вона повернутись не могла, а вперед, на поверхню, сили не вистачало: дуже вона вже замерзла.
Невідомо, що б сталося з Цибулькою, якби в цей, нещасливий для неї, ранок не пробилося крізь хмари Сонце. Це був перший за багато днів сонячний ранок. Птахи навколо весело заспівали. Вони раділи Сонечку, весні.
Маленький Промінчик дивився на землю і розчаровано озирався.
- Ну що тут гріти? Оту чорну обгорілу березу? Чи, може, отого зайця під кущем? Де ж та краса, про яку розповідали старші брати? Мамо, чому на Землі все таке непривітне? Де квіти, якими можна милуватися?
- Рано ти захотів бачити квіти, - сказала мама-Сонце. - Спочатку потрібно добре прогріти землю і лише тоді на поверхні з'являться квіти. Ти обери собі місце, прогрій його і побачиш, що трапиться.
Промінчик довго дивився за роботою старших братів, дивувався, коли бачив, як росте трава на узліссі, край поля, біля річки. Ось його погляд зупинився на старій березі, яку він бачив, коли лише тільки з'явився. Вона стояла засмучена, ніби зморена мама. Біля неї не було променів і Промінчику захотілося пригріти її своїм теплом. Він спустився нижче до берези, ковзнув поглядом по старому листю, яке вкривало землю навколо неї. Його погляд зупинився на невеличкому листочку, який аж посинів від холоду.
Промінчику стало шкода рослинки.
- Мамо, а що це за рослинка?
- Це Підсніжник, - відповіла мама.
- Мамо, а чому цю рослинку називають Підсніжником? Вона що під снігом росте?
- Ні, дурненький, не під снігом. Просто ці рослинки першими з'являються на землі. Подекуди ще лежить сніг, тому їх і називають Підсніжниками.
Промінчик спустився ничже до берези і ласкаво погладив замерзлі кінчики листочків. Маленьнька Цибулька - Підсніжник відразу відчула тепло Промінчикових рук. ЇЇ маленьке стебельце оживало і тяглося доверху, до цього тепла. Промінчик з цікавістю спостерігав, як на його очах з маленьких замерзлих кінчиків утворювалася рослина. Спочатку витягнулися листочки, які раптом розділилися і з середини з'явилося тендінте стебельце, на кінці якого повисла маленька білосніжна квіточка.
- Ти хто? - запитав Підсніжник.
- Я маленький Промінчик.
- Дякую, що допоміг. Без тебе я б загинув.
- Не треба дякувати, це моя робота, - ніякого зауважив Промінчик. – Я просто її виконував сумлінно.
- Тоді дякую тобі за сумлінну працю, - весело сказала Цибулька – Підсніжник.
Задоволений Промінчик ще раз глянув на результати своєї праці і повернувся до матері.
- Тепер ти став зовсім дорослим, - сказала мама. – Ти розумієш для чого потрібно працювати, ти бачив результат своєї праці.
- Як же красиво на землі, - розповідав Промінчик старшим братам, які і так це знали.
Втомлений Промінчик заснув. Снилась йому земля вкрита красивими квітами, але найкрасивішою була та квітка, яку він пригрів своїм теплом.